Connect with us

Судова практика

Якщо немає доказів виклику особи до суду та отримання нею ухваленого судом рішення, висновок про пропуск нею строку на його оскарження є передчасним

2 квітня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 522/13398/18 задовольнив касаційну скаргу адвоката на ухвалу про залишення апеляційної скарги без розгляду через пропуск строку на оскарження.

Ухвалою слідчого судді районного суду скаргу адвоката в порядку ст. 303 КПК України на постанову слідчого про закриття кримінального провадження залишено без розгляду та повернуто її заявнику.

Апеляційним судом апеляційну скаргу адвоката на ухвалу слідчого судді районного суду, якою була повернута скарга на постанову слідчого про закриття кримінального провадження, повернуто особі, яка її подала на підставі п. 4 ч. 3 ст. 399 КПК України – пропущено строк на оскарження.

У касаційній скарзі адвокат зазначав, що строк для апеляційного оскарження ухвали слідчого судді адвокатом пропущений не був і апеляційна скарга ним подана в межах п’ятиденного строку, оскільки копія ухвали слідчого судді була отримана адвокатом лише 22 листопада 2019 р., а вже 27 листопада 2019 р. ним було подано апеляційну скаргу.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що з урахуванням вимог п. 3 ч. 2 ст. 395 КК та положень п. 4 ч. 3 ст. 399 КПК про те, що суд апеляційної інстанції повертає апеляційну скаргу, якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку апеляційного оскарження і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, рішення апеляційного суду про повернення апеляційної скарги з цих підстав має містити посилання на встановлені обставини щодо того, чи викликалася особа до суду для розгляду скарги, щодо початку строку на апеляційне оскарження, дати звернення із апеляційною скаргою особою та відповідні мотиви, з яких виходив суд при ухваленні такого рішення.

Ухвалою слідчого судді від 11 липня 2019 р. встановлено, що адвокат в судові засідання, призначені на 3 серпня 2018 р., 10 серпня 2018 р., 29 серпня 2018 р., 11 вересня 2018 р., 24 вересня 2018 р., 19 жовтня 2018 р., 19 листопада 2018 р., 12 грудня 2018 р., 04 лютого 2019 р., 24 квітня 2019 р., 19 червня 2018 р., 09 липня 2019 р. не з’явився, про дату, час та місце розгляду скарги був повідомлений належним чином і причини неявки суду не повідомив.

Проте з матеріалів провадження не вбачається будь-яких даних про те, що адвокат викликався до районного суду для розгляду його скарги. Не містять матеріали провадження і даних про те, коли адвокат отримав копію зазначеної ухвали слідчого судді.

Суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення про повернення апеляційної скарги адвоката на підставі п. 4 ч. 3 ст. 399 КПК, не з’ясував усіх обставин для прийняття такого рішення.

За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що адвокат подав апеляційну скаргу із пропуском строку на апеляційне оскарження, Верховний Суд визнав передчасним та належним чином в ухвалі не обґрунтованим.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Потерпілий у ДТП має право на відшкодування шкоди за рахунок страховика заподіювача шкоди в межах непокритого іншим видом страхування збитку

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 462/173/19 залишив без задоволення касаційну скаргу особи, яка просила відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

Потерпілий у ДТП пішохід звернувся до суду з позовом до страхової компанії, в якому просив стягнути шкоду у вигляді неотриманого доходу за період тимчасової непрацездатності у зв’язку з ушкодженням здоров’я, заподіяним внаслідок ДТП, пеню за прострочення виконання вказаного грошового зобов’язання, три проценти річних, інфляційні втрати.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що цивільно-правова відповідальність водія на момент ДТП була застрахована у страховій компанії, яка повинна відшкодувати йому неотриманий дохід за період тимчасової непрацездатності, проте відповідач відмовив у такій виплаті, посилаючись на те, що йому було виплачено допомогу по тимчасовій непрацездатності відповідно до чинного законодавства.

Рішенням районного суду позов задоволено.

Апеляційним судом рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено рішення про часткове задоволення позову в розмірі невідшкодованої за рахунок соціальної допомоги шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою позивачем працездатності.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення судом апеляційної інстанції не було враховано, що соціальна допомога по тимчасовій втраті працездатності є видом матеріального забезпечення, яке виплачується з метою соціального захисту особи. Однак відшкодування шкоди та соціальний захист є різними правовими категоріями і не можуть вважатися тотожними. Вказував, що виплата особі матеріального забезпечення з метою її соціального захисту не припиняє деліктного зобов`язання.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності потерпілим відшкодовуються неотримані доходи за підтверджений відповідним закладом охорони здоров’я час втрати працездатності. Доходи потерпілого оцінюються у відповідних встановлених законом розмірах (ст. 25 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Тлумачення ст.ст. 22, 23, 25 Закону дає можливість зробити висновок, що позивач, працюючи за трудовим договором, має право на відшкодування за рахунок страховика забезпеченого транспортного засобу шкоди, пов’язаної з тимчасовою втратою працездатності, у вигляді неотриманого доходу – неотриманої середньої заробітної плати, обчисленої відповідно до норм законодавства про працю.

З урахуванням того, що позивачу була виплачена допомога по тимчасовій непрацездатності, суд апеляційної інстанції правильно обчислив розмір неотриманого доходу за період тимчасової непрацездатності, який підлягав відшкодуванню за рахунок страховика забезпеченого транспортного засобу.

При цьому Верховний Суд врахував те, що згідно зі ст. 9 Закону України «Про страхування» та ст. 988 ЦК України страхове відшкодування за договором страхування цивільно-правової відповідальності не може перевищувати розміру прямого збитку, тобто не покритого іншим видом страхування, якого зазнав страхувальник, а тому не може бути подвійного страхування.

Оскільки позивач отримав соціальну допомогу по тимчасовій непрацездатності у формі матеріального забезпечення згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», то доводи касаційної скарги про те, що отримання соціальної допомоги не є відшкодування завданої шкоди здоров’ю під час ДТП, є безпідставним, не узгоджуються з положеннями ст.ст. 22, 23 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», якими визначається шкода, яка підлягає відшкодованню.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Головний лікар міської поліклініки є посадовцем юридичної особи публічного права в сенсі антикорупційного законодавства

13 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 569/858/18 залишив без задоволення касаційну скаргу лікаря, який порушив антикорупційне обмеження щодо конфлікту інтересів, оскільки перебував у безпосередньому підпорядкуванні свого діда.

Лікар звернувся до суду з позовом до міської стоматологічної поліклініки про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обґрунтувавши свій позов тим, що був звільнений з посади лікаря-стоматолога за п. 4 ст. 41 КЗпП України через необхідність врегулювання потенційного конфлікту інтересів, передбаченого законом України «Про запобігання корупції», та припис Національного агентства з питань запобігання корупції.

Міський суд позов задовольнив, мотивуючи тим, що вимоги ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції» не поширюється на посадових осіб юридичних осіб публічного права, якою відповідно до ст. 81 ЦК України є міська стоматологічна поліклініка, а тому звільнення позивача не відповідає вимогам чинного законодавства.

Апеляційний суд, скасовував рішення міського суду та ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову, дійшовши висновку, що на посадових осіб публічного права, якою відповідно до ст. 81 ЦК України є відповідач, таки поширюються вимоги ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції».

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу позивача, Верховний Суд зазначив, що обмеження спільної роботи близьких осіб, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів встановлено ст.ст. 27, 28 Закону України «Про запобігання корупції».

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції» особи, зазначені у пп. «а», «в» – «з» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону не можуть мати в прямому підпорядкуванні близьких їм осіб або бути прямо підпорядкованими у зв’язку з виконанням повноважень близьким їм особам.

Згідно зі ст. 81 ЦК України комунальні підприємства, установи та організації належать до юридичних осіб публічного права, а керівники таких підприємств, установ, організацій є посадовими особами юридичних осіб публічного права.

Головний лікар міської стоматологічної поліклініки відповідно до пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» є посадовою особою юридичної особи публічного права.

Позивач відповідно до ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» є близькою особою головного лікаря, отже в цьому випадку підлягають застосуванню законодавчі обмеження спільної роботи близьких осіб із посадовими особами юридичних осіб публічного права, які прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Встановивши, що головний лікар є посадовою особою юридичної особи публічного права, а його внук – лікар-стоматолог у зв’язку з виконанням повноважень перебуває у безпосередньому підпорядкуванні свого діда, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про законність звільнення з посади позивача на підставі п. 4 ст. 41 КЗпП України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Обвинувачений не втрачає права на укладення угоди про визнання винуватості через те, що його співучасники не визнають вини

15 квітня 2020 р. Верховний Суд у справі № 344/2514/19 сформулював висновок, що невизнання своєї вини іншими особами у кримінальному провадженні не може бути підставою, яка унеможливлює або ускладнює реалізацію права обвинуваченого на укладання угоди про визнання винуватості і не може бути правовою підставою для скасування вироку на підставі угоди про визнання винуватості.

Вироком міського суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, затверджено угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та обвинуваченим, якого засуджено за ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК.

Ухвалою цього ж суду виправлено допущені описки у вироку. З мотивувальної частини зазначеного вироку виключено посилання на «директор ТОВ «Фаворит Авто» та «інженер оцінювач ТОВ «Фаворит Авто» і зазначено «особи, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження».

У касаційній скарзі особа, матеріали щодо якого виділено в окреме провадження, зазначала, що суд першої інстанції, порушивши принципи презумпції невинуватості, затвердив угоду про визнання винуватості, яка не відповідає вимогам ст. 472 КПК – вироком суду встановлено факти, що створюють преюдицію визнання винуватості особи у вчиненні злочину в іншому судовому провадженні.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що у ч. 4 ст. 469 КПК встановлено випадки, коли між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим у кримінальному провадженні може бути укладено угоду про визнання винуватості. Вимоги до змісту угоди про визнання винуватості визначено у ст. 472 КПК. Перевіривши дотримання сторонами вимог ст. 472 КПК щодо змісту угоди про визнання винуватості, переконавшись у добровільності позиції обвинуваченого, правильному розумінні останнім суті угоди та її наслідків, суд затвердив цю угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та обвинуваченим, згідно з якою останній беззастережно та повністю визнав себе винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів, передбачених ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК, не заперечував обставин їх вчинення з призначенням узгодженої сторонами міри покарання.

Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, що вирок суду з урахуванням змін, внесених ухвалою суду, якою виправлено описки, – з мотивувальної частини вироку виключено посилання на прізвища осіб, з якими обвинувачений діяв у співучасті, щодо яких кримінальне провадження у суді не розглядалось та які не брали участь у судовому розгляді, – відповідає вимогам ст. 475 КПК.

Також Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду, що зазначення при формулюванні обвинувачення конкретних осіб, які є співучасниками злочину, відповідає вимогам національного законодавства щодо конкретності пред’явленого обвинувачення та вимогам ст. 6 ЄКПЛ стосовно права обвинуваченого бути негайно й детально проінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини висунутого проти нього обвинувачення. Вчинення злочину у співучасті є важливою обставиною, яка підлягає обов’язковому зазначенню в формулюванні обвинувачення, оскільки дозволяє встановити характер дій обвинуваченого та ступінь його участі у вчиненні злочину, свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого злочину та дозволяє надати правильну правову оцінку діям обвинуваченого.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що скасування у даному випадку вироку суду, який набрав законної сили, не відповідає вимогам ст. 6 ЄКПЛ щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як правова визначеність.

Право обвинуваченого на визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення та укладення угоди про визнання винуватості передбачено чинним кримінальним процесуальним законом і може бути вільно використано ним відповідно до принципу диспозитивності.

Апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що виключення ухвалою суду першої інстанції посилання у вироку на конкретних осіб як співучасників інкримінованих обвинуваченому злочинів свідчить про відсутність встановлених преюдиційних фактів щодо особи, матеріали щодо якого виділено в окреме провадження.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді