Connect with us

Судова практика

За своєю правовою природою погашення податкового векселя є виконанням обов`язку зі сплати податку, одним із видів якого є акцизний збір

Дата публікації:

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку ВСУ щодо юрисдикції спору за позовом податкових органів до нотаріуса про вчинення протесту податкових векселів, визначивши, що такі спори підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а не цивільного.

26 червня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби (далі – Офіс)  у цивільній справі № 591/4543/16-ц за позовом Офісу до приватного нотаріуса про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, зобов`язання вчинити дії.

Офіс у позовній заяві вимагав скасувати постанову приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 12 травня 2016 р., зобов`язати приватного нотаріуса вчинити протест податкових векселів у неплатоспроможності, виданих ТОВ «Горобина» та авальованих ПАТ «КБ «Приватбанк».

Рішенням Зарічного районного суду міста Суми, залишеним без змін Апеляційним судом Сумської області, у задоволенні позову Офісу відмовлено.

У касаційній скарзі позивач наполягав, що нотаріус зобов`язаний був вчинити нотаріальну дію – протест векселів, тому його дії є протиправними і суперечать чинному законодавству, чого не врахували суди попередніх інстанцій.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду  справу передано на розгляд Великої Палати ВС з посиланням на ст.ст. 402, 404, пп.7 п. 1 розд. ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати, колегія суддів керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку Верховного Суду України, про те, що спір за позовом податкових інспекцій до нотаріуса щодо протесту податкового векселя, який по суті є податковою розпискою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Велика Палата заначила, що згідно зі ст. 92 Закону № 3425-XII протест векселів про неоплату, неакцепт або недатування акцепту провадиться нотаріусами відповідно до законодавства України про переказний і простий вексель, та погодилася з висновками колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, що між сторонами виник публічно-правовий спір, пов`язаний зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, який і за суб`єктним складом і за характером спірних правовідносин має розглядатися у порядку адміністративного судочинства.

Одним із видів векселів є податкові векселі. Відповідно до пп.14.1.176 п. 14.1 ст. 14 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податковий вексель, авальований банком (податкова розписка) – простий вексель, авальований банком, що видається векселедавцем: до отримання з акцизного складу спирту етилового, до отримання з нафтопереробного підприємства нафтопродуктів або до ввезення нафтопродуктів на митну територію України і є забезпеченням виконання ним зобов`язання сплатити суму акцизного податку у строк, визначений ст.ст. 225, 229 ПК України. Тобто податковий вексель є податковою розпискою, яка підтверджує податкове зобов`язання векселедавця сплатити акцизний збір.

Податковий вексель вважається погашеним векселедавцем у разі сплати суми податку в повному обсязі та в зазначений у податковому векселі строк. За своєю правовою природою погашення податкового векселя є виконанням обов`язку зі сплати податку, одним із видів якого є акцизний збір.

Позивач звернувся до суду з позовом з метою реалізації передбачених вказаними нормами матеріального права повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням податкового законодавства. Здійснення такого державного контролю означає обов`язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб`єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 183-3 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду, в адміністративному порядку здійснювалося провадження у справах за зверненням органів податків і зборів при здійсненні ними передбачених законом повноважень і здійснювалося на підставі подання таких органів щодо стягнення коштів за податковим боргом.

Отже, Велика Палата дійшла висновку, що між сторонами виник публічно-правовий спір, пов`язаний зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а саме – з приводу сплати акцизного збору, який підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, та визнала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 28 березня 2012 р. у справі № 6-11цс12, від 18 липня 2012 р. у справі № 6-75цс12, від 07 листопада 2012 р. у справі № 6-111цс12, від 14 листопада 2012 р. у справі № 6-138цс12, від 26 грудня 2012 р. у справі № 6-155цс12, від 16 січня 2013 р. у справі № 6-160цс12, від 13 лютого 2013 р. у справі № 6-159цс12, про те, що спір за позовом податкових інспекцій до нотаріуса щодо протесту податкового векселя, який по суті є податковою розпискою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Розміри пенсії за інвалідністю громадянам, постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи, має визначати законодавець

Опубліковано

on

Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення № 1-p(II)/2021, яким визнав такою, що не відповідає приписам ст.ст. 3, 8, 16, 22, 50 Конституції України (є неконституційною), ч. 3 ст. 54 Закону 796–XII у редакції Закону № 76–VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв’язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Здійснивши порівняльний аналіз ч. 4 ст. 54 Закону № 796–XII у редакції Закону № 230/96–ВР та п. 11, 12 Порядку обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 23 листопада 2011 р. № 1210 зі змінами (далі – Порядок), Конституційний Суд України дійшов висновку, що Кабінет Міністрів України визначив істотно менші мінімальні розміри державної пенсії особам, на яких поширюється дія ст. 54 Закону № 796–XII, ніж їх було гарантовано на законодавчому рівні ч. 4 цієї статті Закону № 796–XII у редакції Закону № 230/96–ВР.

Конституційній Суд України зазначив, що держава може змінювати законодавче регулювання у сфері соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, проте в разі зміни такого регулювання вона не повинна вдаватися до обмежень, що порушують сутність їхніх індивідуальних прав, а досягнутий рівень соціального захисту має бути збережено.

Однак держава в особі Кабінету Міністрів України визначила в згаданому Порядку мінімальні розміри державної пенсії у розмірах істотно менших, ніж їх було гарантовано Законом № 796–XII у редакції Закону № 230/96–ВР, знівелювавши саму сутність визначених ст.ст. 3, 16, 50 Конституції України прав та гарантій, що фактично є недодержанням державою свого позитивного обов’язку забезпечувати цю категорію осіб гарантованим рівнем соціального захисту.

Соціальні зобов’язання держави перед громадянами, які втратили здоров’я внаслідок того, що держава у свій час зобов’язала їх взяти участь у подоланні наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – катастрофи планетарного масштабу, та які зазнали інвалідності внаслідок таких дій, а також перед особами з інвалідністю з числа потерпілих від цієї катастрофи, не мають залежати від фінансових можливостей держави та її економічного становища. Тому соціальні гарантії, зокрема й мінімальний рівень соціального захисту для цієї категорії осіб, має встановлювати законодавець. Кабінету Міністрів України як державному органу, уповноваженому розробляти проект закону про Державний бюджет України та забезпечувати виконання затвердженого законодавцем відповідного закону, належить визначати умови та порядок призначення встановлених законом мінімальних розмірів державної пенсії для зазначеної категорії осіб.

Конституційний Суд України вказав, що держава має відшкодувати шкоду громадянам України, на яких поширюється дія ст. 54 Закону № 796–XII, завдану їм внаслідок дії ч. 3 ст. 54 Закону № 796–XII у редакції Закону № 76–VIII, та зобов’язана розробити порядок (юридичний механізм) відшкодування такої шкоди.

Конституційний Суд України, керуючись, зокрема приписами ст.ст. 91, 97 Закону України «Про Конституційний Суд України», відтермінував на три місяці втрату чинності ч. 3 ст. 54 Закону № 796–XII в редакції Закону 76–VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв’язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи, а також установив порядок виконання Рішення.

Читати далі

Судова практика

Якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний

Опубліковано

on

31 березня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 201/2832/19 скасував рішення судів, які необґрунтовано вирішили, що під час укладення спірного договору не було дотримано вимог чинного законодавства, у тому числі щодо дійсної волі сторін.

Особа звернулася до суду з позовом до зятя, у якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, проданої нею у 2004 р. відповідачу, який оформив іпотеку в банку під заставу цієї квартири. Як третіх осіб залучено приватного нотаріуса, банк, іншу особу.

Позивачка зазначала, що після укладення відповідних договорів залишилася власником нерухомого майна, була зареєстрована в квартирі, користується нею, проживає, сплачує всі комунальні платежі. Право власності на нерухоме майно за відповідачем було зареєстроване лише у 2016 р. Наполягала на фіктивності і недійсності договору купівлі-продажу квартири як укладеного всупереч її дійсній волі та загальним засадам ЦК України.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з мотивів, що оспорений договір купівлі-продажу квартири був укладений без реєстрації права власності та без передачі такого майна покупцеві. Відповідач (покупець) в квартирі не проживав та не проживає, не був зареєстрований за її адресою, тобто у нього відсутнє право користування нею. Всі ці обставини свідчать про те, що сторони не виконали свої зобов`язання, а отже не мали наміру створювати юридичні правові наслідки, укладаючи оспорений договір.

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 р. у справі № 379/1256/15-ц, від 8 лютого 2018 р. у справі № 756/9955/16-ц.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 р. у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 р. в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 р. у справі № 909/330/16, від 1 листопада 2018 р. в справі № 910/18436/16.

Суд першої інстанції, з яким поголився апеляційний суд, дійшов висновку про визнання оспорюваного договору недійсним на підставі ст. 234 ЦК України, так як при його укладенні воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та сторони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, на момент укладення договору у обох сторін був умисел на фіктивність таких дій.

Разом із тим, відповідач посилався на те, що оспорений договір відповідав волевиявленню сторін, позивачка ж не довела, а суди не встановили наявність умислу з певним спрямуванням волі у неї та відповідача.

Оспорений договір нотаріально посвідчений, зареєстрований у відповідному реєстрі. Крім того, продавець повністю отримала від покупця кошти за квартиру до підписання договору, що не спростовано.

Висновок суду про те, що оспорений договір вчинено без реєстрації права власності не ґрунтується на законі, оскільки законодавство, яке було чинне на момент виникнення спірних правовідносин, пов`язувало виникнення права власності на майно саме з моментом реєстрації договору, а не з реєстрацією права власності на таке майно.

Оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження доводів позовної заяви, а суди попередніх інстанцій не встановили, що під час укладення спірного договору не було дотримано вимог чинного законодавства, у тому числі щодо дійсної волі сторін, то відсутні правові підстави для задоволення позову.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Суд не може зобов’язати орган містобудування і архітектури надати заявнику містобудівні умови та обмеження

Опубліковано

on

21 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 361/3476/17 вказав, що відповідь у формі листа не може вважатися рішенням суб’єкта владних повноважень.

Особа звернулась до суду з позовом до виконавчого комітету міської ради, в якому просила визнати протиправною відмову Управління містобудування та архітектури міської ради у наданні їй містобудівних умов та обмежень проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки, викладену у листі.

Cуд першої інстанції задовольнив позов, вказавши на бездіяльність відповідача щодо ухвалення законного та мотивованого рішення по зверненню позивачки з приводу проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки. Суд визнав, що листи-відповіді відповідача не є рішенням спеціально уповноваженого органу містобудування та архітектури про надання містобудівних умов та обмежень або про відмову у їх наданні.

Апеляційним судом рішення міськрайонного суду скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено, оскільки цільове призначення земельної ділянки, яка перебуває у власності позивачки, не відповідає намірам забудови земельної ділянки (багатоквартирний будинок), що зазначено в розрахунку.

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що відповідно до п. 2.4. Наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про затвердження Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст» від 7 липня 2011 р. № 109, підставою для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень є невідповідність намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні.

Згідно з ч.ч. 2, 3 та 5 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», фізична або юридична особа, яка подала виконавчому органові сільської, селищної, міської ради або у разі розміщення земельної ділянки за межами населених пунктів – районній державній адміністрації заяву про намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати містобудівні умови та обмеження для проектування об’єкта будівництва. Рішення про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень приймається у разі невідповідності намірів щодо забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Пунктом 2.2. Положення про Управління містобудування та архітектури міської ради в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, Управління, відповідно до покладених на нього завдань розробляє та видає в установленому порядку забудовникам містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок, будівельні паспорти на будівництво, реконструкцію, реставрацію та капітальний ремонт будинків і споруд, прокладання інженерних та транспортних мереж; розглядає звернення громадян, інших суб’єктів містобудування з питань, що належать до його компетенції, приймає відповідні рішення.

З огляду на це, Верховний Суд дійшов висновку, що за результатами розгляду заяви про надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки спеціально уповноваженим органом може бути прийнято рішення про надання таких умов або про відмову їх наданні. При цьому, відповідь у формі листа не може вважатися рішенням суб’єкта владних повноважень.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що на звернення позивачки із заявами про надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку відповідачами в межах строку не було прийнято жодного із передбачених законом рішень за результатами розгляду таких звернень, а було надано відповіді у формі листів. Водночас, Верховний Суд визнав передчасними висновки суду першої інстанції про наявність підстав для зобов’язання відповідача надати позивачці містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, оскільки, як установлено вище, відповідач не прийняв за результатами розгляду заяв позивачки будь-якого встановленого законом рішення.

Оскілки суд не може підміняти собою державний орган, Верховним Судом було встановлено, що належним способом захисту порушених прав позивачки є зобов’язання відповідача розглянути заяву позивачки та прийняти передбачене законом рішення за результатами її розгляду.

Отже, Верховний Суд касаційну скаргу позивачки задовольнив частково, постанову суду апеляційної інстанції скасував, а рішення міськрайонного суду скасував в частині зобов’язання відповідача надати позивачці містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на будівництво індивідуального житлового будинку. В цій частині ухвалив нове рішення, яким зобов’язав відповідача розглянути заяву позивачки та прийняти передбачене законом рішення за результатами її розгляду.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram