Судова практика
Заборони на посвідчення довіреностей посадовою особою органу місцевого самоврядування на право розпорядження нерухомим майном не було до 28 березня 2009 р.
16 жовтня 2019 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 185/7043/16-ц скасував рішення судів попередніх інстанцій та вказав, що описки при зазначенні дати посвідчення довіреності за умови додержання вимог, встановлених ч.ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України, не можуть бути підставою для визнання спірної довіреності недійсною.
20 грудня 2004 р. особа отримала свідоцтво про право на спадщину на будинок. 21 грудня 2004 р. вона видала довіреність, якою уповноважила представника подарувати іншій особі належний їй на праві власності будинок, посвідчену секретарем сільської ради, датою такого посвідчення зазначено 10 грудня 2004 р.
28 грудня 2004 р. представник в інтересах позивачки, діючи на підставі вказаної довіреності, уклала з іншою особою договір дарування домоволодіння.
У серпні 2016 р довірителька звернулася до суду з позовом, у якому просила поновити строк позовної давності, визнати недійсною довіреність, видану 21 грудня 2004 р. від її імені на представника, посвідчену секретарем виконкому сільської ради; визнати недійсним договір дарування житлового будинку, укладений 28 грудня 2004 р. між представником та іншою особою.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що спірна довіреність є недійсною, оскільки була посвідчена 10 грудня 2004 р. та на момент судового розгляду справи жодна зі сторін не порушила питання внесення виправлень у довіреність, яку було видано 21 грудня 2004 р. Крім того, з огляду на вимоги ст.ст. 37, 40 Закону України «Про нотаріат» орган місцевого самоврядування не мав повноважень посвідчувати довіреність щодо розпорядження нерухомим майном. Суд першої інстанції дійшов висновку, що договір дарування слід визнати недійсним з підстав, передбачених ст. 233 ЦК України, оскільки після укладення договору позивачка була позбавлена свого нерухомого майна.
У касаційній скарзі відповідачі наполягали, що на момент видання оспорюваної довіреності посадова особа органу місцевого самоврядування мала право посвідчувати довіреності на право розпорядження нерухомим майно.
Верховний Суд вказав, що форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Проте явні описки при зазначенні дати посвідчення довіреності від 21 грудня 2004 р. за умови додержання інших вимог, встановлених ч.ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України, не можуть бути підставою для визнання спірної довіреності недійсною.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що на момент посвідчення спірної довіреності від 21 грудня 2004 р. секретар сільської ради не мала повноважень посвідчувати довіреність щодо розпорядження нерухомим майном, оскільки до 28 березня 2009 р. заборони на посвідчення довіреностей посадовою особою органу місцевого самоврядування на право розпорядження нерухомим майном не існувало.
Не погодився Верховний Суд і з висновками судів щодо наявності підстав для визнання договору дарування недійсним за ст. 233 ЦК України.
Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій виходили з того, що особа довідалася про існування виданої 21 грудня 2004 р. від її імені довіреності та укладення спірного договору дарування лише у 2016 р. Тобто суди встановили, що волевиявлення позивача в момент укладення правочину де-факто не було.
Верховний Суд дійшов висновку, що враховуючи зазначені обставини, спірний договір дарування не може бути визнаний і таким, який вчинено під впливом тяжкої обставини, оскільки підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ст. 233 ЦК України є добровільність його вчинення. Лише за наявності волевиявлення на видання довіреності позивачка могла доводити у суді, що за відсутності тяжкої обставини вона не надавала б особі право в її інтересах укладати договір щодо розпорядження належним їй домоволодінням.
Підготував Леонід Лазебний
