Судова практика
Заподіяння шкоди нападнику, коли вже повністю відвернено напад, не може становити необхідної оборони
17 грудня 2019 р. Верховний Суд у справі № 707/2859/17 відмовив у задоволенні касаційних скарг захисників, які наполягали на відсутності умислу в діях їхніх підзахисних, що призвели до смерті потерпілого.
У ході бійки біля магазину її ініціатор – нападник умисно завдав удар палицею одному з учасників, чим спричинив легкі тілесні ушкодження. Коли нападник намагався вдруге завдати ще одного удару по голові палицею тій самій особі, та завдала йому кілька ударів кулаком в область щелепи. У цей час приятель особи палицею, яку випустив нападник, завдав тому численних ударів по спині та голові. В результаті сукупних ударів нападник отримав тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили його смерть.
Вироком суду першої інстанції за цим епізодом одну особу засуджено за ч. 2 ст. 121 КК (Умисне тяжке тілесне ушкодження), іншу – за ст. 124 КК (Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця).
Апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції в частині засудження, в результаті чого, було ухвалено новий вирок за яким особу, що завдала удар у щелепу нападника, було також засуджено за ч. 2 ст. 121 КК.
У касаційній скарзі захисник особи, що завдала нападнику удару у щелепу просив скасувати вирок апеляційного суду та призначити новий розгляд, посилаючись на неправильну оцінку обставин події вчинення кримінального правопорушення та помилкову кваліфікацію дій особи за ч. 2 ст. 121 КК.
Захисник особи, яка завдала ударів палицею, просив скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд, не погоджуючись з кваліфікацією дій засудженого за ч. 2 ст. 121 КК та наполягаючи на відсутності у його підзахисного умислу на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Вказував на доцільність кваліфікації дій його підзахисного за ч. 1 ст. 119 КК.
Верховний Суд зазначив, що для вирішення питання щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж необхідно врахувати конкретні обставини кримінального провадження, здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.
При цьому у разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватися на загальних підставах.
У цій справі, виходячи з характеру та локалізації тілесних ушкоджень, спричинених потерпілому, їх кількості, спрямованості дій засуджених на умисне заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень після явно закінченого посягання, а також подальшу поведінку після вчинення злочину – залишення без надання медичної допомоги потерпілого, котрий не подавав ознак життя, при цьому забравши з собою речовий доказ – палицю, якою було завдано тілесні ушкодження, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони (перевищення її меж), а набувають протиправного характеру і підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 121 КК.
Отже, дії потерпілого за своїми об’єктивними ознаками не могли створити реальну та безпосередню загрозу заподіяння шкоди засудженому, які б викликали в зв’язку з цим невідкладну необхідність у нанесенні потерпілому тяжких тілесних ушкоджень.
Щодо кваліфікації дій одного з засуджених за ст. 119 КК, то Суд дійшов висновку, що специфіка вбивства з необережності полягає в його суб’єктивній стороні.
Встановлені апеляційним судом обставини кримінального провадження в сукупності з даними про локалізацію і характер утворення тілесних ушкоджень свідчать про те, що засуджений, завдаючи потерпілому численні удари палицею по голові діяв умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння та можливість спричинення шкоди здоров’ю потерпілого у вигляді тяжких тілесних ушкоджень, а до настання його смерті від таких ушкоджень – ставився необережно, а отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що засуджені, діючи групою осіб, умисно заподіяли потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили смерть потерпілого.
Отже, Верховний Суд залишив рішення судів першої та касаційної інстанцій без змін.
Підготував Ярослав Степанніков
