Зміна умов господарських договорів у судовому порядку - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Зміна умов господарських договорів у судовому порядку

Дата публікації:

Антон ДІДЕНКО,
адвокат, експерт із законодавства
у сфері здійснення судочинства

Практика розгляду судами спорів щодо зміни умов договору: правове обґрунтування вимог, предмет доказування, пропозиція іншій стороні щодо зміни договору, способи захисту прав.

Аналізуючи практику укладення та виконання господарських договорів, слід дійти висновку, що одним із найпроблемніших питань є внесення судом змін до договору на вимогу однієї зі сторін. Як свідчить аналіз судової практики, така категорія спорів є проблемною та суди доволі неохоче задовольняють подібні позовні вимоги.

Така ситуація викликана цілою низкою факторів. До їх числа належить і наявність певного конфлікту між принципом свободи договору (ст. 3 ЦК) та таким способом захисту прав, як внесення змін до договору за рішенням суду. Свою роль відіграє й те, що норми Цивільного та Господарського кодексів України лише в загальних рисах регулюють підстави та механізм внесення судом змін до договору. Не останнє значення має й те, що Закон України «Про публічні закупівлі» встановлює особливі підстави внесення змін до договору, які істотно відрізняються від підстав, визначених ЦК та ГК.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У даній статті наведений аналіз норм права та судової практики їх застосування, аби допомогти читачеві напрацювати правильну стратегію судового захисту та належним чином обґрунтувати в суді свої позовні вимоги.

І. Правове обґрунтування позовних вимог та предмет доказування в справі.

Мною невипадково об’єднано цих два питання в один блок, адже лише ретельно проаналізувавши відповідні норми матеріального права можливо визначити те коло обставин, які зобов’язаний довести позивач у ході розгляду справи. Передусім слід зазначити, що питання зміни договору в судовому порядку врегульовано положеннями статей 651 — 653 ЦК та статтею 188 ГК.

Закон передбачає такі самостійні підстави для зміни договору:

1) істотне порушення договору другою стороною;

2) істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору;

3) інші випадки, встановлені договором або законом.

Звертаючись із відповідним позовом до суду, у першу чергу слід визначитися із конкретною підставою для зміни договору з числа наведених. Варто зазначити, що кожна з цих підстав передбачає своє окреме коло обставин, які входять до предмету доказування, а тому позивачу доцільно не змішувати всі підстави в одному позові, як це досить часто відбувається на практиці.

1.1. Істотне порушення договору другою стороною.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК). Отже, умовно предмет доказування в справі необхідно умовно розділити на два окремих питання — порушення договору іншою стороною та наявність завданої цим шкоди.

Яскравим прикладом того, що не кожна справа зазначеної категорії містить докази саме порушення договору іншою стороною, є справа № 902/364/19, що розглядалася ВС. У межах цієї справи позивач посилався на несправедливі й невигідні умови договору та просив суд змінити їх. Заразом ВС відзначив, що позивач не обґрунтував, а апеляційний суд не встановив, які саме умови договору порушив відповідач та в чому полягає таке порушення. Верховним Судом у постановах від 29.08.2018 р. у справі № 910/20898/17 та від 18.02.2020 р., справа № 902/364/19 було акцентовано увагу на таких обставинах, які підлягають доказуванню в межах даної категорії справ: «оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, установлених зазначеною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні з’ясувати не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у виді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також встановити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати».

Отже, з урахуванням вимог закону та судової практики, доведенню позивачем підлягають такі обставини: порушення умов договору іншою стороною; наявність шкоди у виді реальних збитків чи упущеної вигоди, завданої потерпілій стороні таким порушенням; неможливість потерпілій стороні отримати очікуване за договором внаслідок завданої шкоди; співвідношення (істотна різниця) між правомірно очікуваним стороною результатом виконання договору та можливим наявним результатом, з урахуванням завданої шкоди. Водночас слушно буде відзначити, що шкода можлива не лише в грошовому виразі, але й у випадку, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору (постанова по справі № 902/364/19).

1.2. Істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах (ч. 2 ст. 651 ЦК).

Аналіз змісту законодавчих норм дає підстави для висновку, що позивач зобов’язаний довести всю сукупність таких обставин:

а) зміна обставин в дійсності мала місце й вона є настільки істотною, що якби сторони могли це передбачити, вони не укладали би договір або уклали його на інших умовах;

б) відсутність згоди сторін щодо приведення договору у відповідність до нових обставин, що змінилися (важливим є дотримання визначеної ст. 188 ГК процедури ініціювання змін до договору, про що буде зазначено далі);

в) розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує витрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом;

г) наявність одночасно таких обставин:

— у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

— зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

— виконання договору порушило би співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

— із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Аналіз судової практики свідчить, що в багатьох випадках підставою для відмови в задоволенні відповідного позову є те, що позивач не наводить у своєму позові та не обґрунтовує доказами наявність наведених вище обставин. Приклад такого міститься в постанові Великої Палати ВС від 12.02.2019 р. у справі № 914/2649/17.

ВП Верховного Суду акцентувала увагу на положеннях частини четвертої статті 652 ЦК України, за змістом якої зміна договору у зв’язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. Тобто по суті ВП ВС наголосив на презумпції необхідності розірвання договору у випадку істотної зміни обставин. Підставами відступу від такої презумпції є виключно доведення позивачем того, що розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

Саме ненаведення позивачем таких виняткових випадків і слугувало підставою для відмови у позові ВП ВС. Слід відзначити, що сама по собі постанова Великої Палати Верховного Суду є досить спірною в контексті її висновків щодо застосування норм права.

Позовні вимоги, серед іншого, були обґрунтовані із посиланням на норми спеціального закону, які передбачали зміну умов договору в разі зміни вартості предмета оренди та суми орендної плати. Відтак, у даному випадку доцільно говорити про зміну договору не в зв’язку з істотною зміною обставин (ст. 652 ЦК), а в зв’язку з наявністю інших обставин, передбачених законом (ч. 2 ст. 651 ЦК).

Варто відзначити, що ця постанова слугує прикладом того випадку, коли більш чітке формулювання позивачем законодавчого обґрунтування позовних вимог цілком вірогідно змінило би результат розгляду справи на його користь. Але заразом висновки ВП ВС щодо тлумачення статті 652 ЦК є абсолютно коректними.

Отже, як висновок можливо ще раз підкреслити, що перед поданням позову доцільно визначитися із конкретною (з числа наведених) підставою для внесення зміни до договору. Необхідно зібрати докази на підтвердження кожної з перелічених обставин, доказування яких є необхідним для внесення змін до договору в судовому порядку.

У цьому контексті слід акцентувати увагу на висновках Верховного Суду, наведених у постанові від 27.08.2019 р. по справі № 922/2743/18: «оскільки свобода договору є загальною засадою цивільного законодавства, ніхто не може бути зобов’язаний укласти договір без законодавчо встановлених підстав для цього».

ІІ. Пропозиція іншій стороні щодо зміни умов договору.

За змістом статті 188 ГК сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі, якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору, або в разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Отже, важливе значення має саме дотримання зацікавленою стороною зазначеної в ГК процедури зміни договору. Сторона, яка бажає змінити договір, повинна надіслати іншій стороні пропозиції щодо зміни. Щодо форми таких пропозицій, то слід дійти висновку, що доречно викладати їх у формі додаткової угоди про зміну договору, підписаної ініціюючою стороною.

До неї варто додати супровідний лист з обґрунтуванням запропонованих змін, а також запропонувати розумний строк для підписання додаткової угоди контрагентом, який має складати не менше 20 днів, як це передбачено статтею 188 ГК.

На необхідності дотримання визначеної статтею 188 ГК процедури внесення змін до договору акцентував увагу Верховний Суд у постанові від 23.04.2019 р. по справі № 916/743/18. А в постанові від 27.08.2019 р. у справі № 922/2743/18 ВС відзначив, що в тому разі, якщо певний механізм укладення додаткової угоди передбачають умови самого договору, то необхідно дотримуватися таких умов. При цьому вважаю за необхідне відзначити, що як Велика Палата ВС, так і ВС висловлювалися щодо того, що недотримання визначеної статтею 188 ГК процедури не позбавляє сторони права на звернення до суду (постанови у справах 914/2649/17 та 28/5005/640/2012, відповідно).

Водночас слід брати до уваги, що ці рішення було ухвалено в справах зі специфічними правовідносинами (оренда землі та нерухомого майна), які врегульовані спеціальним законодавством. А тому безумовне поширення цих висновків на інші види договірних правовідносин, на мою думку, є передчасним.

ІІІ. Особливості внесення в судовому порядку змін до договору, укладеного за процедурою публічної закупівлі.

Важливе значення має те, що Закон України «Про публічні закупівлі» встановлює вичерпний перелік підстав для зміни договору, укладеного за наслідками публічної закупівлі. Я не буду перераховувати всі ці підстави або цитувати норму, а зазначу лише, що до таких підстав зміни договору належать, зокрема, зміна ціни у зв’язку зі зміною ставок податків і зборів пропор ційно до змін таких ставок, а також зміна встановленого згідно із законодавством органами державної статистики індексу споживчих цін, зміни курсу іноземної валюти тощо.

Згідно з висновком щодо застосування норм права, викладеним у постанові Верховного Суду від 30.01.2018 р. у справі № 916/1491/17, з аналізу положень Закону України «Про публічні закупівлі» випливає те, що вони є спеціальними нормами, які визначають правові підстави внесення змін та доповнень до договорів, укладених за наслідком публічних закупівель, різновидом яких є тендерні закупівлі, та повинні застосовуватися переважно щодо норм ЦК України (статті 651) та ГК України (стаття 188), які визначають загальну процедуру внесення змін до договору. Відтак, якщо спеціальною нормою права (частиною четвертою статті 36 «Про публічні закупівлі») заборонено укладення умов договору про публічні закупівлі, які відрізняються від умов тендерної пропозиції, та заборонено вносити зміни до договору, окрім певного переліку таких змін, то внесення змін до такого договору поза межами переліку, передбаченого частиною четвертою статті 36 Закону, означатиме нікчемність змін до договору відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про публічні закупівлі».

IV. Правильний спосіб судового захисту прав.

Досить часто проблему утворює й питання обрання правильного способу судового захисту прав. Зокрема, яким чином слід сформулювати позовні вимоги:

— просити суд змінити договір згідно із запропонованою позивачем редакцією його умов;

— вимагати зобов’язання сторони підписати додаткову угоду до договору (попередньо направлену відповідачеві в порядку ст. 188 ГК);

— або ж просити суд визнати додаткову угоду укладеною.

Системний аналіз норм матеріального права дає підстави для висновку, що правильним буде саме просити суд змінити спірні умови договору та викласти їх у певній редакції. Згідно з частиною другою статті 16 ЦК способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, зміна правовідношення. З цього можливо зробити висновок, що саме суд своїм рішенням змінює відповідну умову договору (правовідношення), а не зобов’язує сторони здійснити це.

Такий висновок узгоджується з приписами частини третьої статті 653 ЦК, за змістом яких якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Тобто закон пов’язує зміну договору саме з моментом набрання рішенням суду законної сили, а не з моментом подальшого виконання такого рішення сторонами — підписанням угоди.

Що ж стосується визнання укладеною додаткової угоди, то це теж не є правильним. Як відомо, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ст. 638 ЦК). Додаткова угода щодо зміни умов основного договором за своєю суттю також є правочином та різновидом договору. А тому підміна одного юридичного факту — укладення правочину шляхом досягнення сторонами згоди щодо його умов, на інший юридичний факт — зміну правовідношення судом у зв’язку з наявністю спору, не може бути коректним способом вирішення цього питання.

З урахуванням наведеного вважаю, що прикладом правильного способу захисту прав може слугувати постанова Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2018 р. по вже згаданій справі № 914/2649/17.

Суд постановив задовольнити позовні вимоги, внести зміни в договір та викласти спірний пункт договору в запропонованій позивачем редакції.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Помилка у назві органу досудового розслідування, допущена прокурором у постанові про визначення підслідності, не впливає на законність цього рішення

Опубліковано

on

От

2 вересня 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 722/910/19 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, який стверджував про істотні порушення кримінального процесуального закону.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України, за ч. 1 ст. 309 КК України.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що при визначенні підслідності цього кримінального провадження допущено істотні порушення кримінального процесуального закону, на що не звернули уваги суди попередніх інстанцій.

Читайте також: Подача прокурором апеляційної скарги у підрозділ фельд’єгерського зв’язку в останній день передбаченого строку не вважається порушенням строку

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Верховний Суд зазначив, що захисник вважає, що прокурор незаконно визначив підслідність цього кримінального провадження за слідчим відділом ВП ГУНП області, оскільки таке рішення суперечило постанові заступника прокурора області про визначення підслідності за СУ ГУНП. Як стверджував захисник, це потягло за собою незаконність прийнятого керівником місцевої прокуратури рішення про продовження досудового розслідування, ініційоване зазначеним відділенням поліції, та подальшого розслідування в цілому. При цьому захисник не послався на жодну норму кримінального процесуального закону, яку, на його думку, порушив прокурор.

Верховний Суд, визнав зазначені доводи надуманими, оскільки з матеріалів кримінального провадження видно, що прокурор відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні був призначений на підставі постанови першого заступника прокурора області до групи прокурорів у цьому кримінальному провадженні.

Читайте також: Відсутність постанови про призначення прокурора у кримінальному провадженні обумовлює недопустимими зібраних під час розслідування доказів

Отже, визначення ним підслідності за одним із територіальних підрозділів ГУНП в входило до складу предмета прокурорського нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням відповідно до ст. 36 КПК України. Підстав вважати, що визначення прокурором підслідності відбулося без дотримання правил, передбачених у ст.ст. 216 та 218 КПК України, у цьому конкретному випадку ВС не знайшов.

Крім того, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що неправильне зазначення прокурором назви органу досудового розслідування в постанові є очевидною опискою і не впливає на законність цього рішення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Сам лише факт щомісячної сплати набувачем коштів відчужувачу не може вважатися належним виконанням умов договору довічного утримання

Опубліковано

on

От

18 серпня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 645/3284/19 скасував рішення апеляційного суду який помилково ототожнив поняття утримання та догляду.

Відчужувачка звернулася з позовом до набувачки про розірвання договору довічного утримання з огляду на невиконання відповідачкою його істотних умов.

Сторони уклали договір довічного утримання, за яким позивачка передала у власність відповідачки належну їй на праві власності трикімнатну квартиру. В свою чергу, відповідачка зобов’язалася довічно утримувати позивачку, надаючи їй необхідне харчування, одяг і забезпечуючи належний догляд та необхідну допомогу. Вартість харчування, одягу та необхідної допомоги сторони визначили в розмірі 400 грн щомісячно.

Читайте також: Подарувала бабуся будинок: обман має бути доведений у суді

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Позивачка вказувала, що подальше виконання відповідачкою умов договору є неможливим через її відсутність на території України.

Рішенням районного суду позов задоволено з тих мотивів, що лише сплата грошових коштів у розмірі 400 грн щомісячно не може вважатися належним виконанням відповідачкою умов договору довічного утримання.

Апеляційним судом рішення скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено у зв’язку з тим, що умовами укладеного між сторонами договору передбачено обов`язок відповідачки довічно утримувати позивачку, надаючи їй необхідне харчування, одяг і забезпечуючи за нею належний догляд та необхідну допомогу, а вартість такого утримання визначено сторонами в розмірі 400 грн щомісячно, які відповідачкою сплачуються належним чином. Сама по собі відсутність відповідачки протягом певного часу на території України не свідчить про неналежне виконання нею умов договору щодо надання утримання у передбаченому договором розмірі.

Читайте також: Не може бути підставою для визнання заяви про відмову від спадщини недійсною невиконання у подальшому домовленостей особою, на користь якої здійснена така відмова

У касаційній скарзі позивачка зазначала, що апеляційний суд помилково ототожнив поняття утримання та догляду, а перебування відповідачки за межами України свідчить про неможливість виконання нею обов’язків з догляду.

Верховний Суд вказав, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст. 744 ЦК України).

Тлумачення п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України свідчить, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду за умови доведення відчужувачем факту порушення набувачем своїх обов`язків за договором довічного утримання (догляду), що може проявлятися у вигляді неповного чи неналежного забезпечення доглядом, допомогою, харчуванням відчужувача або у вигляді повного невиконання вказаних дій.

Читайте також: Нотаріус є податковим агентом при посвідченні договору довічного утримання між фізичними особами – вважають податківці

У цій справі позивачка посилалася на те, що відповідачка не спроможна забезпечити виконання взятих на себе зобов`язань за договором, до яких, зокрема, входить догляд за відчужувачем, оскільки перебуває за кордоном.

У договорі довічного утримання сторони погодили, що майновій оцінці в 400 грн підлягає виключно вартість харчування, одягу та необхідної допомоги. Належний догляд за відчужувачем є окремим обов`язком набувача, що передбачений в п. 5 договору.

Отже, Верховний Суд Вирішив, що встановивши, що відповідачка з 2018 р. проживає за межами України та на порушення умов договору не здійснює догляду за позивачкою, яка є особою похилого віку та потребує сторонньої допомоги, суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову та розірвання договору довічного утримання.

Водночас рішення апеляційного суду ухвалено без урахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові ВС від 19 червня 2019 р. в справі № 759/501/17, у зв’язку з чим Верховний Суд постанову апеляційного суду скасував, залишив у силі рішення суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Зміна трудової функції, характеру роботи та функціональних обов’язків працівника є переведенням, а не переміщенням

Опубліковано

on

От

26 серпня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 607/14453/20 залишив без задоволення касаційну скаргу роботодавця, який порушив трудові права позивача.

Лікар звернувся до суду з позовом до лікарні про скасування наказу про переміщення та поновлення на попередньому місці роботи.

На думку позивача його саме перевели на іншу роботу, оскільки посада, яку він обіймав та посада, на яку його перевели, є кардинально різними за складом посадових обов`язків, змінилися істотні умови праці, про що його завчасно не було повідомлено, унаслідок чого відповідачем допущено порушення положень ч. 3 ст. 32 КЗпП.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що при винесенні відповідачем спірного наказу мало місце переведення позивача на іншу посаду, а не переміщення.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Звільненого без законної підстави працівника має бути поновлено на попередній роботі, а не на іншій рівнозначній посаді

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що на підставі оспорюваного наказу позивач був переміщений, а не переведений, на інше місце роботи, оскільки мав продовжити роботу за тією самою спеціальністю, кваліфікацією і посадою, яка була передбачена трудовим договором на попередньому місці роботи, у межах тієї самої юридичної особи та місцевості. Зміна істотних умов праці позивача не може свідчити про незаконність спірного наказу.

Верховний Суд вказав, що у п. 31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада  1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що згідно зі ст. 32 КЗпП переведення на іншу роботу допускається тільки за згодою працівника. Переведенням на іншу роботу вважається доручення працівникові роботи, що не відповідає спеціальності, кваліфікації чи посаді, визначеній трудовим договором.

Читайте також: Зміну істотних умов праці може бути визнано законною тільки в тому разі, якщо доведено наявність змін в організації виробництва і праці

Не вважається переведенням, що потребує згоди працівника, переміщення його на тому ж підприємстві (в установі, організації) на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ на території підприємства в межах тієї ж місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою і з тими ж істотними умовами праці. Однак і переміщення не може бути безмотивним, не обумовленим інтересами виробництва.

Переміщення може здійснюватися тільки за умови, що не змінюється жодна з істотних умов трудового договору працівника.

Читайте також: Працівник, що припинив трудовий договір достроково, має сплати роботодавцю грошове відшкодування, якщо це обумовлено та погоджено сторонами договору

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 1 листопада 2017 р. у справі № 6-1471цс17.

Виходячи зі змісту ч. 3 ст. 32 КЗпП, зміна істотних умов праці включає зміну системи та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших. Перелік істотних умов праці не є вичерпним.

Про зміну істотних умов праці працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці (ч. 3 ст. 32 КЗпП). Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за п. 6 ст. 36 КЗпП (ч. 4 ст. 32 КЗпП).

Ураховуючи викладене, Верховний Суд вирішив, що суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачу було змінено істотні умови праці, у зв`язку із чим відповідач мав його попередити за два місяці про такі зміни і у випадку згоди позивача на продовження роботи перевести його на запропоновану посаду, чи у випадку незгоди на продовження роботи звільнити на підставі п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП. Проте фактично відбулося переведення позивача на іншу роботу без його згоди, яке названо переміщенням.

Доводи касаційної скарги про те, що зміна істотних умов праці позивача не може свідчити про незаконність спірного наказу відповідача суперечать положенням ч.ч. 3 та 4 ст. 32 КЗпП, аналіз яких свідчить про те, що переведення працівника на іншу роботу, в якій змінились істотні умови праці, можливе лише з його згоди.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link