Connect with us

Судова практика

Зміна умов господарських договорів у судовому порядку

Антон ДІДЕНКО,
адвокат, експерт із законодавства
у сфері здійснення судочинства

Практика розгляду судами спорів щодо зміни умов договору: правове обґрунтування вимог, предмет доказування, пропозиція іншій стороні щодо зміни договору, способи захисту прав.

Аналізуючи практику укладення та виконання господарських договорів, слід дійти висновку, що одним із найпроблемніших питань є внесення судом змін до договору на вимогу однієї зі сторін. Як свідчить аналіз судової практики, така категорія спорів є проблемною та суди доволі неохоче задовольняють подібні позовні вимоги.

Така ситуація викликана цілою низкою факторів. До їх числа належить і наявність певного конфлікту між принципом свободи договору (ст. 3 ЦК) та таким способом захисту прав, як внесення змін до договору за рішенням суду. Свою роль відіграє й те, що норми Цивільного та Господарського кодексів України лише в загальних рисах регулюють підстави та механізм внесення судом змін до договору. Не останнє значення має й те, що Закон України «Про публічні закупівлі» встановлює особливі підстави внесення змін до договору, які істотно відрізняються від підстав, визначених ЦК та ГК.

У даній статті наведений аналіз норм права та судової практики їх застосування, аби допомогти читачеві напрацювати правильну стратегію судового захисту та належним чином обґрунтувати в суді свої позовні вимоги.

І. Правове обґрунтування позовних вимог та предмет доказування в справі.

Мною невипадково об’єднано цих два питання в один блок, адже лише ретельно проаналізувавши відповідні норми матеріального права можливо визначити те коло обставин, які зобов’язаний довести позивач у ході розгляду справи. Передусім слід зазначити, що питання зміни договору в судовому порядку врегульовано положеннями статей 651 — 653 ЦК та статтею 188 ГК.

Закон передбачає такі самостійні підстави для зміни договору:

1) істотне порушення договору другою стороною;

2) істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору;

3) інші випадки, встановлені договором або законом.

Звертаючись із відповідним позовом до суду, у першу чергу слід визначитися із конкретною підставою для зміни договору з числа наведених. Варто зазначити, що кожна з цих підстав передбачає своє окреме коло обставин, які входять до предмету доказування, а тому позивачу доцільно не змішувати всі підстави в одному позові, як це досить часто відбувається на практиці.

1.1. Істотне порушення договору другою стороною.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК). Отже, умовно предмет доказування в справі необхідно умовно розділити на два окремих питання — порушення договору іншою стороною та наявність завданої цим шкоди.

Яскравим прикладом того, що не кожна справа зазначеної категорії містить докази саме порушення договору іншою стороною, є справа № 902/364/19, що розглядалася ВС. У межах цієї справи позивач посилався на несправедливі й невигідні умови договору та просив суд змінити їх. Заразом ВС відзначив, що позивач не обґрунтував, а апеляційний суд не встановив, які саме умови договору порушив відповідач та в чому полягає таке порушення. Верховним Судом у постановах від 29.08.2018 р. у справі № 910/20898/17 та від 18.02.2020 р., справа № 902/364/19 було акцентовано увагу на таких обставинах, які підлягають доказуванню в межах даної категорії справ: «оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, установлених зазначеною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні з’ясувати не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у виді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також встановити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати».

Отже, з урахуванням вимог закону та судової практики, доведенню позивачем підлягають такі обставини: порушення умов договору іншою стороною; наявність шкоди у виді реальних збитків чи упущеної вигоди, завданої потерпілій стороні таким порушенням; неможливість потерпілій стороні отримати очікуване за договором внаслідок завданої шкоди; співвідношення (істотна різниця) між правомірно очікуваним стороною результатом виконання договору та можливим наявним результатом, з урахуванням завданої шкоди. Водночас слушно буде відзначити, що шкода можлива не лише в грошовому виразі, але й у випадку, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору (постанова по справі № 902/364/19).

1.2. Істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах (ч. 2 ст. 651 ЦК).

Аналіз змісту законодавчих норм дає підстави для висновку, що позивач зобов’язаний довести всю сукупність таких обставин:

а) зміна обставин в дійсності мала місце й вона є настільки істотною, що якби сторони могли це передбачити, вони не укладали би договір або уклали його на інших умовах;

б) відсутність згоди сторін щодо приведення договору у відповідність до нових обставин, що змінилися (важливим є дотримання визначеної ст. 188 ГК процедури ініціювання змін до договору, про що буде зазначено далі);

в) розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує витрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом;

г) наявність одночасно таких обставин:

— у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

— зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

— виконання договору порушило би співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

— із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Аналіз судової практики свідчить, що в багатьох випадках підставою для відмови в задоволенні відповідного позову є те, що позивач не наводить у своєму позові та не обґрунтовує доказами наявність наведених вище обставин. Приклад такого міститься в постанові Великої Палати ВС від 12.02.2019 р. у справі № 914/2649/17.

ВП Верховного Суду акцентувала увагу на положеннях частини четвертої статті 652 ЦК України, за змістом якої зміна договору у зв’язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. Тобто по суті ВП ВС наголосив на презумпції необхідності розірвання договору у випадку істотної зміни обставин. Підставами відступу від такої презумпції є виключно доведення позивачем того, що розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

Саме ненаведення позивачем таких виняткових випадків і слугувало підставою для відмови у позові ВП ВС. Слід відзначити, що сама по собі постанова Великої Палати Верховного Суду є досить спірною в контексті її висновків щодо застосування норм права.

Позовні вимоги, серед іншого, були обґрунтовані із посиланням на норми спеціального закону, які передбачали зміну умов договору в разі зміни вартості предмета оренди та суми орендної плати. Відтак, у даному випадку доцільно говорити про зміну договору не в зв’язку з істотною зміною обставин (ст. 652 ЦК), а в зв’язку з наявністю інших обставин, передбачених законом (ч. 2 ст. 651 ЦК).

Варто відзначити, що ця постанова слугує прикладом того випадку, коли більш чітке формулювання позивачем законодавчого обґрунтування позовних вимог цілком вірогідно змінило би результат розгляду справи на його користь. Але заразом висновки ВП ВС щодо тлумачення статті 652 ЦК є абсолютно коректними.

Отже, як висновок можливо ще раз підкреслити, що перед поданням позову доцільно визначитися із конкретною (з числа наведених) підставою для внесення зміни до договору. Необхідно зібрати докази на підтвердження кожної з перелічених обставин, доказування яких є необхідним для внесення змін до договору в судовому порядку.

У цьому контексті слід акцентувати увагу на висновках Верховного Суду, наведених у постанові від 27.08.2019 р. по справі № 922/2743/18: «оскільки свобода договору є загальною засадою цивільного законодавства, ніхто не може бути зобов’язаний укласти договір без законодавчо встановлених підстав для цього».

ІІ. Пропозиція іншій стороні щодо зміни умов договору.

За змістом статті 188 ГК сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі, якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору, або в разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Отже, важливе значення має саме дотримання зацікавленою стороною зазначеної в ГК процедури зміни договору. Сторона, яка бажає змінити договір, повинна надіслати іншій стороні пропозиції щодо зміни. Щодо форми таких пропозицій, то слід дійти висновку, що доречно викладати їх у формі додаткової угоди про зміну договору, підписаної ініціюючою стороною.

До неї варто додати супровідний лист з обґрунтуванням запропонованих змін, а також запропонувати розумний строк для підписання додаткової угоди контрагентом, який має складати не менше 20 днів, як це передбачено статтею 188 ГК.

На необхідності дотримання визначеної статтею 188 ГК процедури внесення змін до договору акцентував увагу Верховний Суд у постанові від 23.04.2019 р. по справі № 916/743/18. А в постанові від 27.08.2019 р. у справі № 922/2743/18 ВС відзначив, що в тому разі, якщо певний механізм укладення додаткової угоди передбачають умови самого договору, то необхідно дотримуватися таких умов. При цьому вважаю за необхідне відзначити, що як Велика Палата ВС, так і ВС висловлювалися щодо того, що недотримання визначеної статтею 188 ГК процедури не позбавляє сторони права на звернення до суду (постанови у справах 914/2649/17 та 28/5005/640/2012, відповідно).

Водночас слід брати до уваги, що ці рішення було ухвалено в справах зі специфічними правовідносинами (оренда землі та нерухомого майна), які врегульовані спеціальним законодавством. А тому безумовне поширення цих висновків на інші види договірних правовідносин, на мою думку, є передчасним.

ІІІ. Особливості внесення в судовому порядку змін до договору, укладеного за процедурою публічної закупівлі.

Важливе значення має те, що Закон України «Про публічні закупівлі» встановлює вичерпний перелік підстав для зміни договору, укладеного за наслідками публічної закупівлі. Я не буду перераховувати всі ці підстави або цитувати норму, а зазначу лише, що до таких підстав зміни договору належать, зокрема, зміна ціни у зв’язку зі зміною ставок податків і зборів пропор ційно до змін таких ставок, а також зміна встановленого згідно із законодавством органами державної статистики індексу споживчих цін, зміни курсу іноземної валюти тощо.

Згідно з висновком щодо застосування норм права, викладеним у постанові Верховного Суду від 30.01.2018 р. у справі № 916/1491/17, з аналізу положень Закону України «Про публічні закупівлі» випливає те, що вони є спеціальними нормами, які визначають правові підстави внесення змін та доповнень до договорів, укладених за наслідком публічних закупівель, різновидом яких є тендерні закупівлі, та повинні застосовуватися переважно щодо норм ЦК України (статті 651) та ГК України (стаття 188), які визначають загальну процедуру внесення змін до договору. Відтак, якщо спеціальною нормою права (частиною четвертою статті 36 «Про публічні закупівлі») заборонено укладення умов договору про публічні закупівлі, які відрізняються від умов тендерної пропозиції, та заборонено вносити зміни до договору, окрім певного переліку таких змін, то внесення змін до такого договору поза межами переліку, передбаченого частиною четвертою статті 36 Закону, означатиме нікчемність змін до договору відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про публічні закупівлі».

IV. Правильний спосіб судового захисту прав.

Досить часто проблему утворює й питання обрання правильного способу судового захисту прав. Зокрема, яким чином слід сформулювати позовні вимоги:

— просити суд змінити договір згідно із запропонованою позивачем редакцією його умов;

— вимагати зобов’язання сторони підписати додаткову угоду до договору (попередньо направлену відповідачеві в порядку ст. 188 ГК);

— або ж просити суд визнати додаткову угоду укладеною.

Системний аналіз норм матеріального права дає підстави для висновку, що правильним буде саме просити суд змінити спірні умови договору та викласти їх у певній редакції. Згідно з частиною другою статті 16 ЦК способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, зміна правовідношення. З цього можливо зробити висновок, що саме суд своїм рішенням змінює відповідну умову договору (правовідношення), а не зобов’язує сторони здійснити це.

Такий висновок узгоджується з приписами частини третьої статті 653 ЦК, за змістом яких якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Тобто закон пов’язує зміну договору саме з моментом набрання рішенням суду законної сили, а не з моментом подальшого виконання такого рішення сторонами — підписанням угоди.

Що ж стосується визнання укладеною додаткової угоди, то це теж не є правильним. Як відомо, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ст. 638 ЦК). Додаткова угода щодо зміни умов основного договором за своєю суттю також є правочином та різновидом договору. А тому підміна одного юридичного факту — укладення правочину шляхом досягнення сторонами згоди щодо його умов, на інший юридичний факт — зміну правовідношення судом у зв’язку з наявністю спору, не може бути коректним способом вирішення цього питання.

З урахуванням наведеного вважаю, що прикладом правильного способу захисту прав може слугувати постанова Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2018 р. по вже згаданій справі № 914/2649/17.

Суд постановив задовольнити позовні вимоги, внести зміни в договір та викласти спірний пункт договору в запропонованій позивачем редакції.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Перебування боржника в процедурі банкрутства на стадії санації не є підставою для звільнення від сплати судового збору чи її відстрочення

8 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 917/1423/19 залишив без задоволення касаційну скаргу, оскільки позивачем не надано доказів сплати судового збору.

ПАТ звернулося до господарського суду з позовною заявою до ТОВ про стягнення упущеної вигоди.

Ухвалою господарського суду позовну заяву залишено без руху у зв`язку з відсутністю доказів сплати судового збору у повному розмірі, встановлено строк для усунення недоліків, зокрема, доплати судового збору, на відповідний бюджетний рахунок з наданням документальних доказів.

ПАТ було подано до суду клопотання про відстрочення сплати судового збору за подання позовної заяви, на обґрунтування якого зазначено, що останній не здійснює господарської діяльності, не має в своєму активі грошових коштів та перебуває в процедурі банкрутства на стадії санації.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, в задоволенні клопотання відмовлено, позовну заяву залишено без розгляду. Рішення мотивовані тим, що заявлене клопотання про відстрочення сплати судового збору не може бути задоволено в силу положень ст. 8 Закону «Про судовий збір».

У касаційній скарзі ПАТ зазначало, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доказам на підтвердження майнового стану підприємства та підставам відстрочення сплати судового збору.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 ГПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Згідно з ч. 5 ст. 115Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» сплата грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв`язку з виконанням ним повноважень у справі про банкрутство здійснюються за рахунок наявних у боржника коштів, одержаних у результаті господарської діяльності боржника, або коштів, одержаних від продажу майна (майнових прав) боржника.

Відповідно до ч. 6 ст. 115 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кредитори можуть створювати фонд для авансування грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого. Формування фонду та порядок використання його коштів визначаються рішенням комітету кредиторів та затверджуються ухвалою господарського суду.

Отже, перебування боржника в процедурі банкрутства на стадії санації не є підставою для звільнення від сплати судового збору чи відстрочення сплати судового збору.

Положеннями ст. 8 Закону України «Про судовий збір» не передбачено можливості звільнення від сплати судового збору чи відстрочення сплати судового збору за подання позовної заяви з підстав викладених в клопотанні поданому позивачем.

<Враховуючи положення ст. 129 Конституції України, а також положення ст. 5 Закону України «Про судовий збір», господарський суд позбавлений права надавати перевагу будь-якій стороні в тому числі й у питанні відстрочення чи звільнення від сплати судового збору.

З огляду на те, що позивачем не виконано вимог ухвали господарського суду про залишення позовної заяви без руху та не надано доказів сплати судового збору за подання позовної заяви в розмірі встановленому Законом, Верховний Суд вказав, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли правомірного висновку про залишення позовної заяви без розгляду з підстав визначених ч. 13 ст. 176 ГПК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Поняття «стадія продажу майна» не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна

14 травня 2020 р. Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі № 903/69/18 залишив без задоволення касаційну скаргу кредитора, вказавши, що при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону про банкрутство, немає.

Ліквідатор ТОВ, який вважав, що в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів відбулося індивідуальне задоволення вимог забезпеченого кредитора, подав до господарського суду заяву, в якій просив визнати протиправним та скасувати результати електронних торгів щодо реалізації нежитлових приміщень, акт про реалізацію предмета іпотеки нежитлового приміщення, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, рішення приватного нотаріуса та витребувати у кредитора нерухоме майно.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, заяву задоволено. Рішення мотивованкредитоо тим, що введений судом мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги в ході такого провадження. При цьому спірні нежитлові приміщення на момент відкриття провадження у справі про банкрутство не перебували на стадії продажу через зупинення виконання рішення районного суду.

У касаційній скарзі кредитор вказував про неправильне застосування ст. 19Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) та ст.ст. 47, 49 Закону «Про іпотеку».

Судова палата КГС ВС нагадала, що Верховний Суд неодноразово висловлював позицію щодо концентрації всіх спорів у межах справи про банкрутство. Так, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

У ч. 3 ст. 19 Закону про банкрутство законодавець визначив низку заборон під час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. Однак, встановлені і винятки щодо дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, одним з яких є перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж.

У ст. 41 Закону України «Про іпотеку» унормовано, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

При цьому, продаж майна боржника відповідно до Закону «Про іпотеку» відбувається за загальним правилом у конкурентний спосіб (прилюдні торги, електронні торги) з метою укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки з покупцем, який запропонує найвищу ціну.

Водночас, ст. 49 Закону України «Про іпотеку» встановлено спеціальну правову конструкцію задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора у разі оголошення торгів такими, що не відбулися. Так, протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна.

Проаналізувавши наведені вище норми права, судова палата КГС ВС дійшла висновку, що правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна. У такій ситуації, тобто при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», немає.

У подальшому законодавець змінив правову конструкцію ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку» і в редакції Закону від 3 липня 2018 р. № 2478-VIII (введено в дію з 4 лютого 2019 р.) зазначив, що протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. У цьому випадку залишення за собою предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому ст. 47 цього Закону, а нотаріус на підставі такого акта видає свідоцтво про залишення за собою майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися.

Це ще раз підкреслює обґрунтованість висновку, що за встановлених судами обставин у цій справі не мало місця продажу майна – предмета іпотеки у розумінні ст. 19 Закону про банкрутство.

Враховуючи викладене, судова палата КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 р. у справі № 922/1787/18, та дійшла висновків, що зміст поняття «стадія продажу майна» (ч. 3 ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку»), оскільки правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права, визначеного ст. 49 Закону України «Про іпотеку», є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна.

Відтак, за встановлених судами обставин у цій справі дія мораторію на задоволення вимог кредиторів поширюється на спірні правовідносини, а дії осіб щодо здійснення переходу права власності на спірне майно до стягувача є такими, що суперечать вимогам законодавства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати

12 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 8/568 залишив без задоволення касаційну скаргу, встановивши, що вимоги про відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація, повинні бути віднесені до вимог четвертої черги, а не першої.

Постановою господарського суду Державне підприємство було визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатора.

В ході ліквідаційної процедури ДП на адресу господарського суду надійшли заяви працівника ДП з грошовими вимогами до боржника.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, визнано грошові вимоги, з яких: заборгованість із заробітної плати на день звільнення – вимоги першої черги та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні і компенсація – вимоги четвертої черги. Зобов`язано ліквідатора ДП включити визнані вимоги до реєстру вимог кредиторів банкрута.

У касаційній скарзі працівник ДП зазначав, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація не належать до заробітної плати та помилково віднесли вказані вимоги до вимог четвертої черги, тоді як такі вимоги повинні бути віднесені до вимог першої черги.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що згідно з приписами ст. 47 КЗпП роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП, а саме, – в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівникам вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ст. 34 Закону України «Про оплату праці» встановлена компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Компенсація у праві – є формою фінансового відшкодування збитків за порушення прав. Тобто, це є збитки, а не основна заробітна плата, термін якої визначено ст. 1 Закону України «Про оплату праці», а структура заробітної плати встановлена ст. 2 Закону, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розд. 3 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату від 13 січня 2005 р. № 5. Згідно з п. 3.9 розд. 3 зазначеної Інструкції до них належать суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

Отже, стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця,.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні ст. 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.

Тому відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП законів про працю України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram