Інтелектуально-кадровий потенціал як гарантія забезпечення національної безпеки України (по слідах Маннергейма)

«Чим більше оптимізму і впевненості в перемозі, тим важчою є катастрофа для того, хто вже визнав труднощі здоланими, а супротивника розбитим», — сказав свого часу видатний Карл Густав Еміль Маннергейм. Наш супротивник сьогодні в Україні — це безкультур’я і невігластво. Як найскоріше перебудувати уми людства? Де взяти інтелектуально-кадровий потенціал, який буде гарантувати національну безпеку Україні? Такі питання порушує в статті доктор юридичних наук Олена БУСОЛ.

Диктатура правлячої групи

Як тлумачить Енциклопедія сучасної України, диктатура — це нічим не обмежена політична, економічна та ідеологічна влада в державі або певному регіоні однієї чи кількох осіб, класу, соціальних груп, які у своїх діях спираються на безпосереднє застосування апарату насильства (армії, поліції, карних установ), а також відповідний політичний режим. Ім’я лідера (диктатора) або назва втілюваної ним, кількома особами (дуумвірат, триумвірат) чи правлячою групою (клан, олігархія, партократія) соціально-політичної ідеї, як правило, характеризують сутність певного різновиду диктаторcького правління (цезаризм, абсолютизм, неконституційна монархія, бонапартизм, тоталітаризм та ін.). Диктатура здебільшого постає у період гострої кризи й боротьби різних соціальних сил за владу як наслідок неспроможності наявних політичних структур ефективно здійснювати управління суспільством, що призводить до його політичної дестабілізації, втрати владою довіри населення.

Щодо України, то за всіма ознаками наразі панує диктатура правлячої олігархічної групи. Дійсно, за таких умов довіри населення до влади обмаль.

Виродження демократії

Охлократія (від грецьк. ochos — натовп, чернь і kratos — влада) — панування, влада натовпу або політичних сил, які орієнтуються на безсистемні, провокативні дії, гасла й вимоги неорганізованої маси народу. Охлократія як різновид здійснення влади — рідкісне явище, що характеризується нестабільністю й виявляється переважно в кризових, перехідних умовах суспільно-державного розвитку, коли послаблюються попередні структури влади та механізми державно-правового регулювання суспільного життя, а нові, здатні встановити стійкий правопорядок, ще не склалися. У сучасних умовах охлократія виявляється переважно у популізмі, політичному авантюризмі, правовому нігілізмі, невиправданій примітивізації суспільних проблем представниками влади, правлячої еліти, опозиції. Там, де потрібні спільні конструктивні й тривалі зусилля зі створення і зміцнення державних інститутів, правової системи, ефективних засобів захисту прав громадян, охлократія виявляє своє цілковите безсилля. Таким чином, я говорю про небезпечне політичне явище, здатне привести будь-яке суспільство до загальнонаціональної катастрофи. За Аристотелем, охлократія є формою виродження демократії.

Навіть, здавалося б, Сполучені Штати Америки — є оплотом демократії, але все ж таки слід визнати, що вона, демократія, і там є не зовсім досконала. Політологи деяких розвинутих держав вважають, що сам факт того, що така протирічлива особистість, як Д. Трамп прийшов до влади в США свідчить про саме недосконалість американського демократичного інституту. І дійсно, люди поки що не проголосують не за олігархів, бо в суспільстві бракує критичного мислення. Нині в Україні взаємовідносини суспільства і державного апарату знаходяться в стійкій конфронтації, а механізмів впливу громадян на владу в Україні фактично не існує. Навіть такий традиційно дієвий у будь-якому демократичному суспільстві інструмент, як преса, майже не сприймається владою як загроза своєму корупційному існуванню.

Громадяни України в основній масі теж відрізняються певною пасивністю до долі своєї держави. Пересічний громадянин керується правилом — від мене нічого не залежить. І ця згубна ідеологія призвела до відомих результатів — нині ми бачимо тотальне зубожіння держави як інтелектуальне (кадрове), так і економічне. Як влучно сказав відомий кримінолог професор О. М. Костенко, без розвинутої соціальної культури громадян демократія неможлива, а можливою є лише псевдодемократія.

Не дарма кажуть, кадри вирішують все! І цьому є підтвердження. Достатньо звернутися до історії та згадати видатних особистостей сучасності, які повернули вектор розвитку своїх держав на сто вісімдесят градусів та привели їх на перші ступені світового рейтингу демократії.

Лише зріла людина здатна до вирішення ключових проблем держави

Франклін Делано Рузвельт увійшов в історію, зокрема як людина, якій вдалося завдяки політиці нового курсу вивести американське суспільство із кризи, в якій воно перебувало під час так званої Великої Депресії 1929–1933 рр. Він став губернатором Нью-Йорка (1929–1933 рр.) у 47 років, незважаючи на те, що в 1921 р. захворів на паралітичну форму поліомієліту й відтоді працював в інвалідному візку.

Незважаючи на хворобу, Ф. Д. Рузвельт став президентом під час Великої депресії, почав реформування економіки, введення соціальних програм, що зробило його дуже популярним серед населення. Це — єдиний президент США, якому Конгрес дозволив неодноразово балотуватися, та який був на посаді понад 2 терміни. У воєнні часи Ф. Д. Рузвельт прийняв на себе обов’язки головнокомандувача. Саме завдяки цій постаті стали можливими військові перемоги США в Європі і в Тихому океані — звільнення Парижа та успішна морська битва в затоці Лецте на Філіппінах у 1944 р.

У 1944 році Ф. Д. Рузвельт був переобраний на четвертий строк президентства (а на той час йому було 62 роки) та вніс значний внесок в історичні рішення Ялтинської конференції 1945 року.

Отже, вік, в якому Ф. Д. Руз вельт здійснив грандіозні перетворення, є одним із показників, що лише зріла людина здатна на вирішення ключових проблем держави. І це — перша теза, яку я хочу донести розкриваючи порушену проблему. Інші підтвердження їй викладу далі.

У цьому контексті згадаємо як і хто обирає владу в Україні? Замість того, щоб на численних конкурсах на найвищі державні посади вибирати тих, хто має великий стаж, а значить — професійний досвід, а також дієві результати своєї діяльності, українці вибирають тих, хто має зв’язки у вищих ешелонах влади, є олігархом, або просто бізнесменом-шахраєм.

Як позбутися олігархів у владі?

Відповідь тут нам дає аналіз діяльності 34-го президента США, одного з головних американських воєначальників Другої Світової війни, головнокомандувача сил Антигітлерівської коаліції в Європі, генерала армії, кавалера багатьох нагород, зокрема радянського ордена «Перемога» Дуайта Девіда Ейзенхауера, якому належить цитата: «Народ, який цінує привілеї више за принципи, швидко втрачає і те, й інше». Що, власне, з нами, українцями, і відбувається. Також характеризує лінію президента його вислів: «Лозунг справжньої демократії — не «Хай це зробить уряд», а «Дайте нам зробити це самим».

Ейзенхауер Д. також увже в поважному віці — 61 рік став першим головнокомандувачем НАТО, а в 63 роки — президентом США. Серед його інновацій, які принесли державі економічне зміцнення — запуск системи автомагістралей між штатами; заснування Агентства передових оборонних дослідницьких проектів США (DARPA), зокрема розробка мережі, на основі якої був побудований інтернет; національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА), що проводить мирні космічні дослідження; розвитку сильної наукової освіти завдяки акту про національну оборонну освіту; заохочення мирного використання атомної енергії через поправки до акту про атомну енергію.

То як позбутися олігархів у владі? І шо це означає? Тут бачимо декілька варіантів:

1) Конкуренція (простіше — «хам» не буде стояти за прилавком). Це приведе до низької собівартості промислових товарів та продуктів і покращення їх якості.

2) Унеможливити пряму участь олігархів у політиці. З ними держава може тільки співпрацювати на законній основі.

Існують лише два шляхи прибрати олігархів. Перший — революція. Цей шлях вже проходило декілька поколінь українців. На жаль, сьогодні прийшли до того, з чого починали в 1917 році. Другий — поступовий розвиток (перебудова), іншими словами — нове виростає зі старого.

Проте нині всі хочуть побудувати нове, не беручи в рахунок старе. А так не буває. Для того, аби побудувати будинок, потрібен фундамент. Чи є він у нас в Україні? Під «фундаментом» тут маємо на увазі інтелектуальну еліту, яскравих видатних особистостей. А видатною особистістю поки що в нас виявився лише один Олег Сенцов, який отримав премію Д. Сахарова, а зовсім не ті, кого нам пропонують у лідери щоденно з телевізійних каналів — співаків, клоунів і політичних брехунів. На конкурсах на вищі посади до державних органів перемагають, та у Верховний Суд і Вищий антикорупційний суд України теж просочилися середнячки, наближені до влади. Проте без інтелектуального фундаменту, враховуючи напрацювання суспільної свідомості минулого, не можна звести нову будівлю — нову демократичну державу. Тут ми не беремо в рахунок те старе, що вже заплямувало себе, і в якого був шанс, яким воно не скористалося.

Стає зрозумілим, що без відповідних кадрів ми нічого не вирішимо. На жаль, зараз на багатьох ключових державних посадах в Україні «сидять» не те, щоб непопулярні в суспільстві, а попросту недоброчесні люди інертного розуму, серед яких зустрічаються посадовці та деякі політики з видимими неврологічними порушеннями, як то — дефекти вимови, косоокість, схильність до вживання наркотичних засобів, інші. Коли наші доленосні питання вирішує людина, яка не має вищої освіти, або з купленим дипломом спеціаліста чи, навіть, кандидата або доктора наук, це викликає антагонізм, відчуття безперспективності та відрази. І як тут не згадати крилатий вислів професора Преображенського із «Собачого серця»: «І Ви, в присутності двох людей із університетською освітою, дозволяєте собі давати поради космічного масштабу та космічної дурості». Або: «Якщо я, замість того, щоб оперувати кожний вечір, почну в себе в квартирі співати хором, у мене станеться розруха». Чи не є це причиною масового відтоку професійного ядра з нашої держави?

Українській нації потрібний лідер — політична фігура масштабу генерала де Голля

Шарль Андре де Голль (1890— 1970 рр.) — військовий генерал і видатний державний діяч, який багато років перебував на посту президента Франції, отримавши державу в свої руки в 69 років (перший президент П’ятої республіки в 1958 –1969 рр.), та визнаний одним із величезних політиків XX століття. В роки другої світової війни він заснував рух «Вільна Франція», а пізніше — зміцнив позиції своєї держави як світової та сприяв збереженню миру в усьому світі. Змінив конституцію Франції у бік зміцнення президентської влади. Шарль де Голль у житті додержувався принципу: «політика — справа честі», а інколи й «мистецтво неможливого».

За чинних законів України про вибори для людей немає альтернативи ніж обрати з тих осіб, які в змозі фінансувати виборчу компанію на мільйони гривень. Проте доступ до вищих виборних посад повинні мати не лише успішні бізнесмени, олігархи, але й громадяни, джерелом існування яких є заробітна плата. Посаду президента держави, звичайно, може займати успішний у минулому бізнесмен, але репутація такої людини має бути в суспільстві бездоганна. Моя позиція — треба обирати владу саме з тієї малочисельної групи високоморальних людей — відомих авторитетів, які здатні саме з причин своєї унікальної відмінності від більшості, запропонувати такі самі унікальні шляхи вирішення проблеми.

«Чикагські хлопчики»: є зв’язок між економічними і політичними свободами

Мова йде про так зване чилійське економічне чудо, фундамент якого був закладений у 1970-80-х роках в результаті здійснення групою економістів, які стали відомими в історії під назвою «чикагських хлопчиків», серії глибоких ліберальних реформ. Нова модель економічної політики та інституційного устрою давала Чилі вражаючі результати протягом трьох десятиліть, поки поступово не була розмита послідовними діями низки соціалістичних урядів у 1990-ті та 2000-ні роки. Я не ідеалізую цей феномен, проте він заслуговує на вивчення з метою винесення певних уроків для нашої держави.

Як слушно зазначає письменник Міхаель Дорфман, «відібрати і поділити» — це принцип вільно-ринкового корпоративного капіталізму. Корпоративні «шарикови» та «швондери» відбирають (приватизують) прибутки супільства. «Економіка казино» постійно виробляє фінансові бульки. Втім вони мають властивість лопатися, і тоді «шарикови» починають націоналізувати та ділити на всіх свої збитки. Таке відбулося, наприклад, у Чилі, де воєнна хунта дала зелене світло соціальному експерименту вільно-ринкових економістів чикагської школи.

У 1991 р. Мілтон Фрідман, лауреат премії пам’яті Альфреда Нобеля за досягнення в дослідженні споживчого аналізу, розробці грошово-кредитної теорії та демонстрації складності стабілізаційної політики, писав: «Я не можу сказати нічого позитивного щодо політичного режиму, встановленого Піночетом. Це був жахливий політичний режим. Але справжнім чилійським чудом є не бурхливий розвиток економіки — справжнім чилійським чудом є та обставина, що військова хунта пішла всупереч своїм принципам і підтримала вільний ринок, абсолютно чужий будь-якій диктатурі». Мільтон Фрідман говорить про те, що економічна свобода неминуче породила прагнення суспільства до розширення політичних свобод, що й призвело, в кінцевому рахунку, до референдуму, в результаті якого чилійці отримали всі три види свобод — політичну, громадянську та економічну. Як зазначає М. Фрідман, ось тепер, дуже цікаво подивиться, чи вдасться чилійцям зберегти всі ці свободи, адже відомо, що політичні свободи можуть бути використані для обмеження економічних свобод.

До речі, в області міжнародних відносин М. Фрідман виступає проти економічної допомоги США іншим державам, вважаючи, що подібна допомога веде до посилення позицій уряду в порівнянні з приватним бізнесом і встановленню централізованого контролю з боку влади над економікою, що скоріше заважає, ніж сприяє економічному розвиткові держави.

На противагу фінському досвіду, українська молодь хоче вдосконалити світ на основі своїх недосконалостей

Маннергейм Карл Густав Эміль — видатний царський генерал, який служив Російській імперії, а потім відстояв незалежність крихітної Фінляндії в очевидно безнадійній для держави ситуації. До 1917 р. він зробив блискучому військову кар’єру, мав також придворний титул флігель-ад’ютанта, тобто належав до імператорського двору. Так, після розпаду Російської імперії він знімає військову форму та повертається у Велике князівство Фінляндське, хоча і був уродженцем Швеції. Фінський парламент, добре розуміючи, що без професіоналів не обійтися, призначає його головнокомандувачем фінської армії. Завдяки своєму професійному досвіду, освіті та розуму, К. Маннергейм планомірно знищив «п’яту колону» Російської імперії у Фінляндії та фактично вирвав для Фінляндії незалежність. Він двічі — на посадах регента і президента — очолював Фінляндію. У віці 51 рік К. Маннергейма було призначено головнокомандувачем ще не створеної фінської армії, і в тому ж році — регентом — тимчасовим головою фінляндської держави. В 66 років К. Маннергейм став фельдмаршалом Фінляндії, у 75 років отримав почесне звання маршала Фінляндії, а в 77 років — був обраний народом президентом Фінляндії. Слід зазначити, що Маннергейм К. був учасником російсько-японської війни, Першої і Другої світових війн. Очоливши комітет оборони Фінляндії К. Маннергейм реформував сухопутні війська війська та шуцкор (від шведського терміну — охоронний загін Фінляндії або Біла гвардія), чим значно підвищив їхню боєздатність. Також він розпочав будівництво знаменитої низки укріплень на півдні держави, які пізніше дістали неофіційну назву «Лінія Маннергейма».

Згадаємо висловлювання К. Маннергейма: «Жодна велика держава не погребувала використати маленьку країну в своїх інтересах». Усвідомлюючи це, тричі — у 1918, 1939, 1944 роках К. Маннергейму вдалося захистити Фінляндію з чотирьохмільйонним населенням від супердержави СРСР з кількістю населення в 170 млн, яка намагалася поглинути сусідню країну. Цей досвід доводить, що повторити такий успіх може й наша держава, але за умови вибору українцями свого Маннергейма.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути