Інтелектуально-кадровий потенціал як гарантія забезпечення національної безпеки України (по слідах Маннергейма) | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

В світі

Інтелектуально-кадровий потенціал як гарантія забезпечення національної безпеки України (по слідах Маннергейма)

Опубліковано

on

«Чим більше оптимізму і впевненості в перемозі, тим важчою є катастрофа для того, хто вже визнав труднощі здоланими, а супротивника розбитим», — сказав свого часу видатний Карл Густав Еміль Маннергейм. Наш супротивник сьогодні в Україні — це безкультур’я і невігластво. Як найскоріше перебудувати уми людства? Де взяти інтелектуально-кадровий потенціал, який буде гарантувати національну безпеку Україні? Такі питання порушує в статті доктор юридичних наук Олена БУСОЛ.

 

Диктатура правлячої групи

Як тлумачить Енциклопедія сучасної України, диктатура — це нічим не обмежена політична, економічна та ідеологічна влада в державі або певному регіоні однієї чи кількох осіб, класу, соціальних груп, які у своїх діях спираються на безпосереднє застосування апарату насильства (армії, поліції, карних установ), а також відповідний політичний режим. Ім’я лідера (диктатора) або назва втілюваної ним, кількома особами (дуумвірат, триумвірат) чи правлячою групою (клан, олігархія, партократія) соціально-політичної ідеї, як правило, характеризують сутність певного різновиду диктаторcького правління (цезаризм, абсолютизм, неконституційна монархія, бонапартизм, тоталітаризм та ін.). Диктатура здебільшого постає у період гострої кризи й боротьби різних соціальних сил за владу як наслідок неспроможності наявних політичних структур ефективно здійснювати управління суспільством, що призводить до його політичної дестабілізації, втрати владою довіри населення.

Щодо України, то за всіма ознаками наразі панує диктатура правлячої олігархічної групи. Дійсно, за таких умов довіри населення до влади обмаль.

Виродження демократії

Охлократія (від грецьк. ochos — натовп, чернь і kratos — влада) — панування, влада натовпу або політичних сил, які орієнтуються на безсистемні, провокативні дії, гасла й вимоги неорганізованої маси народу. Охлократія як різновид здійснення влади — рідкісне явище, що характеризується нестабільністю й виявляється переважно в кризових, перехідних умовах суспільно-державного розвитку, коли послаблюються попередні структури влади та механізми державно-правового регулювання суспільного життя, а нові, здатні встановити стійкий правопорядок, ще не склалися. У сучасних умовах охлократія виявляється переважно у популізмі, політичному авантюризмі, правовому нігілізмі, невиправданій примітивізації суспільних проблем представниками влади, правлячої еліти, опозиції. Там, де потрібні спільні конструктивні й тривалі зусилля зі створення і зміцнення державних інститутів, правової системи, ефективних засобів захисту прав громадян, охлократія виявляє своє цілковите безсилля. Таким чином, я говорю про небезпечне політичне явище, здатне привести будь-яке суспільство до загальнонаціональної катастрофи. За Аристотелем, охлократія є формою виродження демократії.

Навіть, здавалося б, Сполучені Штати Америки — є оплотом демократії, але все ж таки слід визнати, що вона, демократія, і там є не зовсім досконала. Політологи деяких розвинутих держав вважають, що сам факт того, що така протирічлива особистість, як Д. Трамп прийшов до влади в США свідчить про саме недосконалість американського демократичного інституту. І дійсно, люди поки що не проголосують не за олігархів, бо в суспільстві бракує критичного мислення. Нині в Україні взаємовідносини суспільства і державного апарату знаходяться в стійкій конфронтації, а механізмів впливу громадян на владу в Україні фактично не існує. Навіть такий традиційно дієвий у будь-якому демократичному суспільстві інструмент, як преса, майже не сприймається владою як загроза своєму корупційному існуванню.

Громадяни України в основній масі теж відрізняються певною пасивністю до долі своєї держави. Пересічний громадянин керується правилом — від мене нічого не залежить. І ця згубна ідеологія призвела до відомих результатів — нині ми бачимо тотальне зубожіння держави як інтелектуальне (кадрове), так і економічне. Як влучно сказав відомий кримінолог професор О. М. Костенко, без розвинутої соціальної культури громадян демократія неможлива, а можливою є лише псевдодемократія.

Не дарма кажуть, кадри вирішують все! І цьому є підтвердження. Достатньо звернутися до історії та згадати видатних особистостей сучасності, які повернули вектор розвитку своїх держав на сто вісімдесят градусів та привели їх на перші ступені світового рейтингу демократії.

Лише зріла людина здатна до вирішення ключових проблем держави

Франклін Делано Рузвельт увійшов в історію, зокрема як людина, якій вдалося завдяки політиці нового курсу вивести американське суспільство із кризи, в якій воно перебувало під час так званої Великої Депресії 1929–1933 рр. Він став губернатором Нью-Йорка (1929–1933 рр.) у 47 років, незважаючи на те, що в 1921 р. захворів на паралітичну форму поліомієліту й відтоді працював в інвалідному візку.

Незважаючи на хворобу, Ф. Д. Рузвельт став президентом під час Великої депресії, почав реформування економіки, введення соціальних програм, що зробило його дуже популярним серед населення. Це — єдиний президент США, якому Конгрес дозволив неодноразово балотуватися, та який був на посаді понад 2 терміни. У воєнні часи Ф. Д. Рузвельт прийняв на себе обов’язки головнокомандувача. Саме завдяки цій постаті стали можливими військові перемоги США в Європі і в Тихому океані — звільнення Парижа та успішна морська битва в затоці Лецте на Філіппінах у 1944 р.

У 1944 році Ф. Д. Рузвельт був переобраний на четвертий строк президентства (а на той час йому було 62 роки) та вніс значний внесок в історичні рішення Ялтинської конференції 1945 року.

Отже, вік, в якому Ф. Д. Руз вельт здійснив грандіозні перетворення, є одним із показників, що лише зріла людина здатна на вирішення ключових проблем держави. І це — перша теза, яку я хочу донести розкриваючи порушену проблему. Інші підтвердження їй викладу далі.

У цьому контексті згадаємо як і хто обирає владу в Україні? Замість того, щоб на численних конкурсах на найвищі державні посади вибирати тих, хто має великий стаж, а значить — професійний досвід, а також дієві результати своєї діяльності, українці вибирають тих, хто має зв’язки у вищих ешелонах влади, є олігархом, або просто бізнесменом-шахраєм.

Як позбутися олігархів у владі?

Відповідь тут нам дає аналіз діяльності 34-го президента США, одного з головних американських воєначальників Другої Світової війни, головнокомандувача сил Антигітлерівської коаліції в Європі, генерала армії, кавалера багатьох нагород, зокрема радянського ордена «Перемога» Дуайта Девіда Ейзенхауера, якому належить цитата: «Народ, який цінує привілеї више за принципи, швидко втрачає і те, й інше». Що, власне, з нами, українцями, і відбувається. Також характеризує лінію президента його вислів: «Лозунг справжньої демократії — не «Хай це зробить уряд», а «Дайте нам зробити це самим».

Ейзенхауер Д. також увже в поважному віці — 61 рік став першим головнокомандувачем НАТО, а в 63 роки — президентом США. Серед його інновацій, які принесли державі економічне зміцнення — запуск системи автомагістралей між штатами; заснування Агентства передових оборонних дослідницьких проектів США (DARPA), зокрема розробка мережі, на основі якої був побудований інтернет; національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА), що проводить мирні космічні дослідження; розвитку сильної наукової освіти завдяки акту про національну оборонну освіту; заохочення мирного використання атомної енергії через поправки до акту про атомну енергію.

То як позбутися олігархів у владі? І шо це означає? Тут бачимо декілька варіантів:

1) Конкуренція (простіше — «хам» не буде стояти за прилавком). Це приведе до низької собівартості промислових товарів та продуктів і покращення їх якості.

2) Унеможливити пряму участь олігархів у політиці. З ними держава може тільки співпрацювати на законній основі.

Існують лише два шляхи прибрати олігархів. Перший — революція. Цей шлях вже проходило декілька поколінь українців. На жаль, сьогодні прийшли до того, з чого починали в 1917 році. Другий — поступовий розвиток (перебудова), іншими словами — нове виростає зі старого.

Проте нині всі хочуть побудувати нове, не беручи в рахунок старе. А так не буває. Для того, аби побудувати будинок, потрібен фундамент. Чи є він у нас в Україні? Під «фундаментом» тут маємо на увазі інтелектуальну еліту, яскравих видатних особистостей. А видатною особистістю поки що в нас виявився лише один Олег Сенцов, який отримав премію Д. Сахарова, а зовсім не ті, кого нам пропонують у лідери щоденно з телевізійних каналів — співаків, клоунів і політичних брехунів. На конкурсах на вищі посади до державних органів перемагають, та у Верховний Суд і Вищий антикорупційний суд України теж просочилися середнячки, наближені до влади. Проте без інтелектуального фундаменту, враховуючи напрацювання суспільної свідомості минулого, не можна звести нову будівлю — нову демократичну державу. Тут ми не беремо в рахунок те старе, що вже заплямувало себе, і в якого був шанс, яким воно не скористалося.

Стає зрозумілим, що без відповідних кадрів ми нічого не вирішимо. На жаль, зараз на багатьох ключових державних посадах в Україні «сидять» не те, щоб непопулярні в суспільстві, а попросту недоброчесні люди інертного розуму, серед яких зустрічаються посадовці та деякі політики з видимими неврологічними порушеннями, як то — дефекти вимови, косоокість, схильність до вживання наркотичних засобів, інші. Коли наші доленосні питання вирішує людина, яка не має вищої освіти, або з купленим дипломом спеціаліста чи, навіть, кандидата або доктора наук, це викликає антагонізм, відчуття безперспективності та відрази. І як тут не згадати крилатий вислів професора Преображенського із «Собачого серця»: «І Ви, в присутності двох людей із університетською освітою, дозволяєте собі давати поради космічного масштабу та космічної дурості». Або: «Якщо я, замість того, щоб оперувати кожний вечір, почну в себе в квартирі співати хором, у мене станеться розруха». Чи не є це причиною масового відтоку професійного ядра з нашої держави?

Українській нації потрібний лідер — політична фігура масштабу генерала де Голля

Шарль Андре де Голль (1890— 1970 рр.) — військовий генерал і видатний державний діяч, який багато років перебував на посту президента Франції, отримавши державу в свої руки в 69 років (перший президент П’ятої республіки в 1958 –1969 рр.), та визнаний одним із величезних політиків XX століття. В роки другої світової війни він заснував рух «Вільна Франція», а пізніше — зміцнив позиції своєї держави як світової та сприяв збереженню миру в усьому світі. Змінив конституцію Франції у бік зміцнення президентської влади. Шарль де Голль у житті додержувався принципу: «політика — справа честі», а інколи й «мистецтво неможливого».

За чинних законів України про вибори для людей немає альтернативи ніж обрати з тих осіб, які в змозі фінансувати виборчу компанію на мільйони гривень. Проте доступ до вищих виборних посад повинні мати не лише успішні бізнесмени, олігархи, але й громадяни, джерелом існування яких є заробітна плата. Посаду президента держави, звичайно, може займати успішний у минулому бізнесмен, але репутація такої людини має бути в суспільстві бездоганна. Моя позиція — треба обирати владу саме з тієї малочисельної групи високоморальних людей — відомих авторитетів, які здатні саме з причин своєї унікальної відмінності від більшості, запропонувати такі самі унікальні шляхи вирішення проблеми.

«Чикагські хлопчики»: є зв’язок між економічними і політичними свободами

Мова йде про так зване чилійське економічне чудо, фундамент якого був закладений у 1970-80-х роках в результаті здійснення групою економістів, які стали відомими в історії під назвою «чикагських хлопчиків», серії глибоких ліберальних реформ. Нова модель економічної політики та інституційного устрою давала Чилі вражаючі результати протягом трьох десятиліть, поки поступово не була розмита послідовними діями низки соціалістичних урядів у 1990-ті та 2000-ні роки. Я не ідеалізую цей феномен, проте він заслуговує на вивчення з метою винесення певних уроків для нашої держави.

Як слушно зазначає письменник Міхаель Дорфман, «відібрати і поділити» — це принцип вільно-ринкового корпоративного капіталізму. Корпоративні «шарикови» та «швондери» відбирають (приватизують) прибутки супільства. «Економіка казино» постійно виробляє фінансові бульки. Втім вони мають властивість лопатися, і тоді «шарикови» починають націоналізувати та ділити на всіх свої збитки. Таке відбулося, наприклад, у Чилі, де воєнна хунта дала зелене світло соціальному експерименту вільно-ринкових економістів чикагської школи.

У 1991 р. Мілтон Фрідман, лауреат премії пам’яті Альфреда Нобеля за досягнення в дослідженні споживчого аналізу, розробці грошово-кредитної теорії та демонстрації складності стабілізаційної політики, писав: «Я не можу сказати нічого позитивного щодо політичного режиму, встановленого Піночетом. Це був жахливий політичний режим. Але справжнім чилійським чудом є не бурхливий розвиток економіки — справжнім чилійським чудом є та обставина, що військова хунта пішла всупереч своїм принципам і підтримала вільний ринок, абсолютно чужий будь-якій диктатурі». Мільтон Фрідман говорить про те, що економічна свобода неминуче породила прагнення суспільства до розширення політичних свобод, що й призвело, в кінцевому рахунку, до референдуму, в результаті якого чилійці отримали всі три види свобод — політичну, громадянську та економічну. Як зазначає М. Фрідман, ось тепер, дуже цікаво подивиться, чи вдасться чилійцям зберегти всі ці свободи, адже відомо, що політичні свободи можуть бути використані для обмеження економічних свобод.

До речі, в області міжнародних відносин М. Фрідман виступає проти економічної допомоги США іншим державам, вважаючи, що подібна допомога веде до посилення позицій уряду в порівнянні з приватним бізнесом і встановленню централізованого контролю з боку влади над економікою, що скоріше заважає, ніж сприяє економічному розвиткові держави.

На противагу фінському досвіду, українська молодь хоче вдосконалити світ на основі своїх недосконалостей

Маннергейм Карл Густав Эміль — видатний царський генерал, який служив Російській імперії, а потім відстояв незалежність крихітної Фінляндії в очевидно безнадійній для держави ситуації. До 1917 р. він зробив блискучому військову кар’єру, мав також придворний титул флігель-ад’ютанта, тобто належав до імператорського двору. Так, після розпаду Російської імперії він знімає військову форму та повертається у Велике князівство Фінляндське, хоча і був уродженцем Швеції. Фінський парламент, добре розуміючи, що без професіоналів не обійтися, призначає його головнокомандувачем фінської армії. Завдяки своєму професійному досвіду, освіті та розуму, К. Маннергейм планомірно знищив «п’яту колону» Російської імперії у Фінляндії та фактично вирвав для Фінляндії незалежність. Він двічі — на посадах регента і президента — очолював Фінляндію. У віці 51 рік К. Маннергейма було призначено головнокомандувачем ще не створеної фінської армії, і в тому ж році — регентом — тимчасовим головою фінляндської держави. В 66 років К. Маннергейм став фельдмаршалом Фінляндії, у 75 років отримав почесне звання маршала Фінляндії, а в 77 років — був обраний народом президентом Фінляндії. Слід зазначити, що Маннергейм К. був учасником російсько-японської війни, Першої і Другої світових війн. Очоливши комітет оборони Фінляндії К. Маннергейм реформував сухопутні війська війська та шуцкор (від шведського терміну — охоронний загін Фінляндії або Біла гвардія), чим значно підвищив їхню боєздатність. Також він розпочав будівництво знаменитої низки укріплень на півдні держави, які пізніше дістали неофіційну назву «Лінія Маннергейма».

Згадаємо висловлювання К. Маннергейма: «Жодна велика держава не погребувала використати маленьку країну в своїх інтересах». Усвідомлюючи це, тричі — у 1918, 1939, 1944 роках К. Маннергейму вдалося захистити Фінляндію з чотирьохмільйонним населенням від супердержави СРСР з кількістю населення в 170 млн, яка намагалася поглинути сусідню країну. Цей досвід доводить, що повторити такий успіх може й наша держава, але за умови вибору українцями свого Маннергейма.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

В світі

Від метушні до помсти Що відбувається в Раді Європи навколо України та РФ?

Опубліковано

on

Сергій СИДОРЕНКО, редактор ЄП

Наближення українських виборів — і президентських, і парламентських — дається взнаки і в Страсбурзі.

 

Українська делегація роками зберігала єдність у Парламентській асамблеї Ради Європи, відкладаючи убік внутрішні конф лікти задля спільної боротьби з РФ, та цей період потроху відходить у минуле. Між тим опоненти України не приховують бажання скористатися українськими суперечками, аби зняти з Росії санкційний тиск і нарешті повернути росіян до зали ПАРЄ.

Генсек Ягланд уже розкрив нову схему повернення РФ. От тільки, на переконання експертів, шансів на її успіх небагато. Хоча західні політики роблять усе можливе, щоб Росія повернулася до Страсбурга — росіяни у той самий час закривають останні шляхи для збереження членства в РЄ. А «друзі РФ» тим часом обмежуються дрібною помстою на адресу України, і принаймні у цьому вони виявилися успішними.

Німці у грі

Європейські міністри закордонних справ загалом не дуже часто відвідують Раду Європи (за винятком приїздів міністра держави, яка головує в організації). Міністри найпотужніших держав ЄС, на кшталт Німеччини, ще більш рідкісні гості. Та нині — час винятків. Глава німецького МЗС Гайко Маас минулого тижня прилетів до Страсбурга. А щоб ні в кого не лишилося сумніву щодо мети візиту — після того відвідав Росію та Україну. Мета Німеччини — не допустити виходу Росії з РЄ. Ця перспектива стає дедалі реальнішою, і тому Маас взяв на себе роль миротворця. Саме про Росію він говорив з генсеком Ягландом, заявивши після того журналістам, що виходу РФ з Ради Європи треба будь-що запобігти. Тій самій тематиці була присвячена частина переговорів Мааса в Москві, підтвердили в німецькому МЗС.

Варто підкреслити — не в Німеччині питання. Більшість європейських держав вважають так само. Загроза виходу Росії з Ради Європи перетворилася для ЄС на «ідеальну страшилку». Й хоча Москва навіть зараз, зберігаючи членство в РЄ, грубо порушує базові норми організації та не має наміру виконувати ключові рішення ЄСПЛ, європейці все одно вважають, що її офіційний вихід з РЄ завдасть додаткової критичної шкоди росіянам. Дуже показовими є слова Ягланда з його виступу в ПАРЄ 22 січня. «Це (вихід будь-якої держави з РЄ) буде дуже-дуже-дуже погано для Європи. Почнеться щось невідоме», — пояснив він.

Новий план Ягланда

Річ у тім, що в червні Росія має пройти одразу дві точки неповернення у відносинах з РЄ. По-перше, як відомо, Росія з 2017 року не сплачує внески до бюджету Ради Європи, висунувши однозначну вимогу: гроші підуть тільки після того, як з росіян знімуть у ПАРЄ всі санкції й вони відновлять свою роботу в асамблеї. В останній день червня спливає рівно два роки від початку російських неплатежів. А за статутом РЄ (та за чинними роз’ясненнями до нього) за два роки після припинення сплати внесків держава перетворюється на злісного неплатника, проти якого можуть бути застосовані нові санкції.

По-друге, у тому ж таки червні депутати ПАРЄ обиратимуть нового генсека Ради Європи. І якщо Росія не повернеться до РЄ, не братиме участі у його виборах (і, як обіцяють російські депутати, не визнаватиме його), то простору для діалогу з нею майже не залишиться. Тому в Страсбурзі не приховують завдання — повернути росіян до червня. Єдиний шлях для цього — зміна статуту Ради Європи, адже зараз цей документ прямо забороняє утворення націо нальної делегації посеред року, якщо до початку січневої сесії держава не подала до Страсбурга свій список членів ПАРЄ, як це зробила Росія.

Ягланд повідомив, що ініціює проведення «спільного комітету», який має повноваження пропонувати такі зміни. «ПАРЄ та Комітет міністрів мають зібратися разом й конкретно пропрацювати ці питання, вони повинні уточнити правила РЄ та розподіл повноважень між статутними органами», — пояснив Ягланд. Він також висловив упевненість, що санкції, запроваджені у ПАРЄ проти Росії, не пішли на користь, і тому треба зважити, чи потрібен ПАРЄ санкційний інструмент. «Позбавлення російської делегації права голосу не призвело до повернення Криму в Україну або поліпшення ситуації з правами людини в РФ. Натомість цей крок створив кризу в РЄ, подоланню якої ми присвячуємо більшу частину свого часу», — поскаржився Ягланд. Наразі невідомо, коли може відбутися засідання спільного комітету, присвячене внесенню таких змін.

Геть паніку!

Аргументи та пояснення від генсека звучали би загрозливо, але є важлива деталь. Механізм, запропонований Ягландом, практично не має шансів на успіх. Європейські уряди (і не лише Німеччина, а переважна їх більшість) справді готові зробити все задля повернення Росії, і в разі голосування за гіпотетичні зміни статуту всередині Комітету міністрів цей документ легко набрав би дві третини голосів. І на цьому етапі всі такі плани розсипаються, втрачають сенс. ПАРЄ не готова до «прощення Росії», голосів за це там не буде. Минулої осені обговорення схожої ініціативи завершилося провалом. Депутати надто залежні від своїх виборців і не проголосують за настільки відверті поступки агресору, адже потім за це голосування доведеться відповідати перед виборцями.

Та й європейські уряди на чолі з Німеччиною, які просувають ідею зміни статуту, досі не мають ясності щодо того, як їм досягти успіху та що прописати в документі. Проекту змін немає і досі. Наразі дії прибічників повернення РФ найточніше можна описати словом «метушня». Є розуміння, що треба щось робити, адже наближається вирішальна дата, але немає жодних ідей, які мали би шанс бути реалізованими. Єдине, що їм наразі вдається на практиці — це обмежувати в правах депутатів-українців, використовуючи помилки з їхнього боку.

Помста за РФ

На минулому тижні на закритому засіданні Бюро асамблеї керівництво ПАРЄ провело витончену операцію з покарання України. Нідерландський депутат Тіні Кокс, лідер групи крайніх лівих, якого вважають головним агентом РФ у ПАРЄ, з голосу запропонував колегам переглянути принцип розподілу місць у двох комітетах ПАРЄ — регламентному та з питань призначення суддів ЄСПЛ, обмеживши кількість місць двома для кожної держави-члена. Його від разу підтримала президентка ПАРЄ соціалістка Морі-Паск’є та генсек Ягланд (до речі, теж соціаліст). В обох комітетах Україна досі мала чотири місця. «Було вирішено просто обнулити список, зараз у нас нуль місць у регламентному комітеті, і групи мають висувати нових кандидатів», — пояснив В. Ар’єв.

Від нових норм постраждали також британці та французи, але ініціатори не приховували, що мета — обмежити саме українців і саме через регламентний комітет. Торік цей орган ПАРЄ був відповідальним за підготовку змін, що мали на меті зняти санкції з росіян. Тож четверо українців, які намагалися не пропускати жодного засідання, мали високий вплив на рішення. Варто зізнатися — часом надміру високий. Тож не дивно, що прибічники повернення РФ вирішили змінити розклад сил, «творчо обігравши» правила.

Чому Росія програє?

Чотири роки тому Україна отримала принципово нову делегацію в Асамблеї. І йдеться не лише про нові імена. Від початку російської агресії та після оновлення ВРУ депутати-українці зрозуміли просту істину: сила в єдності. Тому приїжджаючи до ПАРЄ, намагалися забути про внутрішні українські чвари й міжпартійні конфлікти та працювали разом. Така єдність з’явилася вперше за 20 років нашого членства у Раді Європи. До того українці «експортували» внутрішні суперечки — кожна політична сила намагалася отримати прихильність західних колег у Страсбурзі, замість того, щоби захищати спільний інтерес.

Це справді мало ефект. Росія програвала раунд за раундом. А торік вдалося навіть переграти Берлін, Париж та інші західні столиці, зупинивши спецоперацію генсека Ягланда, яка мала надати Росії гарантії, що санкцій проти них вже не буде. На жаль, зараз ця атмосфера поволі відходить у минуле. «Це вже не та делегація України, яка була кілька років тому. Надто часто ми працюємо один проти одного, а не разом за Україну», — ці та схожі слова довелося почути кілька разів за два дні у Страсбурзі. На відсутність єдності скаржаться і БПП, і опозиція. І вони праві: наближення українських виборів, і президентських, і парламентських, дається взнаки й у ПАРЄ.

Звісно, й раніше не все було ідеально. Від початку окремо від інших діяв «Опоблок» (у ПАРЄ від них працюють Новінський та Льовочкіна, які в останні місяці також опинилися в різних таборах). Чим далі — тим менше користі від «радикалів», які приїздять до Страсбурга великою командою лише для того, щоби попіарити свого лідера. А від минулого року стало помітнішим напруження між БПП, «Батьківщиною» та «Самопоміччю». Та попри це, є всі сподівання на успіх. Перш за все — через те, що навіть ті депутати, які скаржаться на колег з інших фракцій, визнають: ці суперечки не йдуть на користь нікому і підривають роботу делегації в цілому.

Та ще важливіше те, що й сама Росія не прагне відновити повноцінну роботу в Раді Європи. Наразі схоже, що Москва хоче, щоби її виключили, або, як ще кращий варіант, припускає збереження статус-кво, коли вона не платить внески, але й надалі має важелі для підриву РЄ зсередини. Про це свідчать численні заяви з російського парламенту. А віднедавна про можливість виходу з Ради Європи почали говорити і в російському МЗС. І це — додаткове свідчення того, що жодних далеких планів співпраці з РЄ з боку Росії немає..

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

Британія почне нові переговори з ЄС

Опубліковано

on

Парламент Великої Британії проголосував про внесення змін до угоди про Brexit.

 

Як повідомляє BBC, депутати підтримали лише дві з усіх запропонованих поправок. Зокрема, 317 голосами проти 301-го було прийнято ключову поправку — про необхідність нових переговорів із ЄС щодо кордонів між Ірландією та Північною Ірландією. Із угоди з ЄС пропонується повністю прибрати «бекстоп» — можливість навіть тимчасового збереження митного режиму ЄС у Північній Ірландії.

Це єдина правка в угоді з ЄС, яка була підтримана британським урядом. Щоправда, прем’єр Тереза Мей визнає, що ЄС не хоче повертатися до нових переговорів, однак обіцяє знайти нову формулу, що дозволить унеможливити «бекстоп». Крім того, була підтримана правка, яка унеможливлює «жорсткий» Brexit у випадку, якщо уряд не погодить із парламентом формати виходу.

Разом із тим не було підтримано низку правок, які пропонували перенесення дати виходу Британії зі складу ЄС. Також депутати не підтримали можливість проведення повторного референдуму та ідею, за якою Шотландія може залишитися в складі ЄС навіть після виходу Британії.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

Розслідування Мюллера добігає кінця

Опубліковано

on

Метью Вітакер, виконувач обов’язків Генерального прокурора США, оголосив, що спеціальний радник ФБР Роберт Мюллер закінчує своє розслідування російського втручання в президентську кампанію 2016 року і ймовірної змови виборчого штабу Трампа з росіянами, пише The New York Times.

 

«Я думаю, що розслідування близьке до завершення, тож сподіваю ся, що ми зможемо отримати звіт від директора Мюллера якомога швидше», — сказав Вітакер.

Цю заяву він зробив в кінці прес-конференції про іншу справу, підтвердивши таким незвичайним чином статус розслідування, проведеного Мюллером.

Політика Міністерства юстиції зазвичай забороняє громадське обговорення відкритих кримінальних розслідувань, тож Мюллер відмовлявся публічно обговорювати розслідування відколи він очолив його в травні 2017 року. Натомість Вітакер, якого вважають надзвичайно лояльним до президента США Дональда Трампа, сказав, що його «повністю поінформували про розслідування», і він очікує, що Мюллер представить звіт про нього.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.