В Україні
«…А роки мов розсідлані коні» Факультет, який пройшов крізь життя, пам’ять та служіння справі
Дмитро ЩЕРБАНЬ, ветеран прокуратури, член національних спілок письменників
Пандемія коронавірусу цього року не дала можливості зустрітися випускникам 1980 року Харківського юридичного інституту. А минуло від того часу, між іншим, 40 років. Скільки життя синевою подій..!
Повертаючись думкою до студентських років, мене завжди охоплює почуття якогось піднесення в перемішку з чудовими спогадами про колег та друзів.
Мабуть, мені пощастило, бо працюючи й проживаючи в Харкові, завжди, навіть проходячи поряд, поспішаючи в справах, глянувши на величну архітектурну будівлю, в подумках вітався і робив уклін тобі, ALMA MATER. Студент — це проміжний стан, у якому молода людина перебуває кілька років, набирається знань, щоб потім стати ким завгодно — аж до Генерального прокурора. Я не жартую. Як стають владними і як діють у владі, я бачив на прикладі своїх однокурсників. Бо який ще випуск може похвалитися двома Генеральними прокурорами України (Олександр Медведько (2005— 2010 рр.) та Віктор Шокін з лютого 2015-го по квітень 2016 року). Першим ректором Академії Генеральної прокуратури був Володимир Богуцький, прокурорами областей (Михайло Косюта — Волинської, Одеської, Чернівецької, Дніпропетровстької; Олександр Гардецький — Житомирської, Кіровоградської, Полтавської, Київської; Олександр Шморгун — Вінницької; Віктор Шахов — Одеської), начальниками, прокурорами відділів та управлінь, Генеральної прокуратури: Сергій Фортуна, Роман Шубін, Вячеслав Рябенко, Геннадій Христенко, Володимир Хомазюк, Андрій Бишко, Олександр Медведюк, Пашинін Олександр).
Це, наче, «генералітет» нашого випуску. А скільки заслужених відзнак та нагород! Всіх не перерахуєш… Тоді, на час випуску, юристів у країні не вистачало, адже нас розподіляли і в КДБ, і в адвокатуру, і в народне господарство юрисконсультами, і в нотаріат та державні органи. Заступником голови Подільської РДА міста Києва свого часу працював Анатолій Давидюк, головою Долинської міської ради Івано-Франківської області — Роман Доліжанський. Небезуспішно вибрали наукову стезю й продовжують працювати в нашій ALMA MATER та інших навчальних закладах М. В. Домашенко, Р. Б. Шишка, А. Ф. Волобуєв, С. І. Власенко, О. М. Толочко, Л. В. Петрова, Л. П. Чередніченко, П. Хряпінський. Суддями Харківського апеляційного суду працювали Валентина Устименко та Григорій Пашньов, адвокатами в Харкові — Євгеній Щоголь та Катерина Стукало. …
Мені пощастило тим, що відразу став слідчим, що розподілився в прокуратуру Харківської області й почав працювати разом з однокурсниками Віктором Комарем, Сергієм Бакаєвим, Петром Гоковим, Андрієм Лукашем, Олександром Прошиним.
Професія слідчого, що в ній найважче? Зі свого досвіду скажу, що фах змушував спілкуватися з людьми, яких я волів би не знати, що це потреба постійно доказувати, переконувати, доводити правоту своїх дій, навіть там, де всеочевидно , де ти сам міг би бути суддею. Через три роки після випуску на тримісячних курсах підвищення кваліфікації слідчих доля звела мене з однокурсниками Леонідом Ваврентовичем, Юрієм Гадзаном, Анатолієм Куриленком, Володимиром Хомазюком. Незабутні весняно-літні дні та білі ночі в Ленінграді. Ми з Леонідом таку культурну програму для себе розробили, що кожен день обов’язково бували чи то в театрі, чи в музеї, чи на виставці, та й на кінофестивалі наживо бачили знаменитих артистів. І досі згадую, який великий багаж прекрасного ми тоді взяли з собою.
Щойно повернулися з навчання як дізнаюсь, що Леонід — уже прокурор Маловисківського району Кіровоградщини. У 1986-му дійшла й моя черга. Прокурор області Г. Кожевников викликав мене до себе й запропонував посаду прокурора Великобурлуцького району. Запитую: «А якщо відмовлюся?» «Відмовишся — більше нічого пропонувати не будемо»… Так і сталося — вище середньої управлінської ланки прокурора району, прокурора відділів та управлінь прокуратури Харківської області не піднявся.
Тільки не хочу, щоб склалося враження, ніби я на щось (когось) скаржуся. Просто мені здається не зайвим згадати про це. Це така собі ревізія шансів, які я, на чиюсь думку, не використав. Зовсім спокійно ставився до того, що колишні товариші випередили мене і по службі, і по званнях. Притримуюся думки, що лише заздрісним людям кожен успіх здається вкраденим у них.
Неможливо не згадати дівчат з нашого курсу… Це ж тепер, уже не в інституті — в академії їх майже порівно з хлопцями. Може, й краще — до чужих не потрібно бігати. А в ті роки тільки в нашій 9-й групі було найбільше — аж семеро дівчат, в інших по дві—три. Ректорату влаштовувати довелося такі собі вечори-зустрічі з іншими вузами, багатшими на кращу половину.
Тільки любов до життя, прагнення зробити його справедливим покликали на роботу в прокуратуру дівчат-випускниць. На відповідальній посаді начальника кримінально-судового відділу Дніпропетровської облпрокуратури працювала наша чорноброва Ольга Вавілова. Після заміжжя їй під стать і квітучо-українське прізвище — Чорнобривець — та робота, що під силу не кожному чоловіку. Тільки вона знає про те, якими безжалісними бувають люди і як важливо не тримати на них зла, а просто діяти в «координатах законності».
Безумовно, випускники 1980 року мали великий вплив на події в Україні. Та не таким простим був їх шлях до визнання, адже саме нашому поколінню довелося перейти не просто рубіж тисячоліття, а й від комуністичного світогляду та правовідносин однієї держави — до розбудови самостійності України. Радянська система, яка більше декларувала свободи, аніж їх давала. Згадаймо анекдот тієї пори: «Товаришу прокурор, я маю право? — Маєте. — Товаришу прокурор, а я можу? — Ні не можете». Після розпаду Союзу чого ми тільки не набачилися! Тож, як кажуть в Одесі, ми — як двічі герої нашого часу. Та я ніколи не робив із цього трагедії. Ми не вибираємо час, коли жити, але наші вчинки, наша позиція — це наш вибір!
Не важко написати про випуск у вигляді суцільного переліку заслуг, досягнень та успіхів. Не все в житті однокурсників було безхмарним. Немає людини, чиє життя було б таким простим, як видається його заздрісникам. Доля тішить не багатьох, а випробовує всіх. Ті, хто падав, якось мусили підводитися самостійно. Саме «генералам» із нашого випуску Сергію Фортуні та Роману Шубіну (з першим я проживав в одній кімнаті гуртожитку, а з другим був в одному будівельному загоні) довелося розслідувати найрезонансніші кримінальні справи (Ю. Звягільського та Г. Гонгадзе). Й не завжди все вдавалося. Ті, хто цікавиться, розуміють, про що йдеться. Роман уже в світі іншому, а Сергій вирішив, що ліпше пекти хліб. З деяких причин не варто надокучати читачеві подробицями. Досить буде сказати, що мої однокурсники могли б розповісти чимало цікавого про підґрунтя багатьох подій у політиці, економіці, правоохоронній сфері.
Шлях подальшого правового реформування — теж не з легких. Та тільки щось хочеш змінити, реформувати, як відразу натикаєшся на перепони, скажімо, на недосконалий закон. Юридична наука — теж тонка річ. Тут потрібно дуже чітко відчувати, де необхідно суворо дотримуватися букви закону, а де з того ж закону вже нічого корисного не взяти. Безумовно, й Закон «Про прокуратуру» треба змінювати, але чого не можна й не повинні допустити, то це дискредитації та знецінення її ролі. Так, верхівка прокуратури часів Януковича повністю дискредитувала себе, бо вона була на тій стадії, коли її зловживань не помічав ще ніхто. Але як я «не скажу за всю Одессу», так не можна всіх очорнювати, а тим більше, взяти й звільнити працюючих прокурорів і набрати нових, вважаючи, що для цього достатньо мати юридичну освіту та пройти тести. Мовляв, завжди є напоготові добра зміна на кожну посаду.
Це, звичайно, один із найлегших способів показати швидкий результат оновлення, але далеко не найкращий і не найрезультативніший. Адже перед новачками одразу ж постане необхідність виконання складних обов’язків і розв’язання все нових завдань, зрозуміти сенс і навіть черговість яких їм буде нелегко. Прокуратура — це в цілому добре впорядкований апарат з більшістю порядних, відданих справі й Батьківщині співробітників, й існує вона не заради самої себе. З іншого боку, далеко не кожен юрист може бути службовцем, тим паче — державним. Тут самого бажання вибрати найкращих з-поміж здібних — мало. Змінити верхівку апарату — це важливо, але, я б сказав, що це — другорядна функція. Не хочеться бути аж надто недовірливим, але пам’ятати про це треба. Існує небезпека, перед якою ми всі повинні бути насторожі, — під гаслом реформ розбалансувати систему державних органів та втратити державність. Історія знає чимало прикладів цього. Не всі, хто щось пропонує нам, мають найкращі бажання.
Не хочеться, щоб на долю нинішнього покоління прокурорських працівників випало побачити зведення ролі поважного органу до «чого бажаєте». Юристи повинні знати, що дійсно правова система в державі буде найбільш ефективною, коли в ній буде забезпечено верховенство не Закону, а Права. Для пересічних громадян ця премудрість незбагненна. Я не теоретик, але розумію, що Право і Закон повинні йти поряд, у тісному зв’язку. А коли Закон випереджає Право, пристосовуючись до моменту, то тоді ті, хто має «за душею» кількасот мільйонів, вважають, що їм усе можна і все в них виходить «законно й просто».
Але ж ідеться про випуск та про час, в якому нам довелося стояти на сторожі закону. Так сталося, що з осені 2013 року я переїхав на постійне проживання до Одеси. Цікаві самі одесити та їхня колоритна й ні з чим не зрівняна мова. В мене назбиралося чимало прикладів одеського гумору. Наведу один. Їду в маршрутці, а для Одеси характерна особливість, що в транспорті оплата при виході. Пасажирка, бальзаківського віку, передає як оплату за проїзд купюру в 50 гривень. Водій: «Какими деньгами вам дать сдачу? — Любыми. — Я спрашиваю, как вам удобно. — А мне удобно дома на диване!..»
Було б і мені «удобно дома на диване». Та захотілося зайнятися тим, що приносить душевну рівновагу й душевне задоволення. А це — література! І не та, яка все пояснює (все пояснити неможливо), а яка змушує замислюватися. Чому людина читає? Бо в книзі вона хоче знайти відповідь, чи просто дізнатися про те, що діється поза її особистим світоглядом.
Перебираю в пам’яті безліч життєвих фактів, намагаючись дивитися на них і через своєрідну призму часу — таке собі збільшувальне скло. Дивлячись на факти через призму, бачиш, як вони грають різними гранями. А якщо через збільшувальне скло, то відкриваю для себе те, чого раніше не помічав. …
А роки…, мов розсідлані коні, до обрію долі летять, летять… Ніби недавно був випуск, а вже трохи з подивом, а більше з сумом, помічаю, що в очах та на скронях ще не зовсім осінь, але уже й не літо. На зустрічі з нагоди тридцятиліття випуску наш учитель, світлої пам’яті проректор академії Володимир Сташис, звертаючись до нас — уже прокурорів, суддів, адвокатів, сказав «Тридцять років — це й на волі строк!».
Усе це було, буцімто, недавно, а вже сорок стукнуло від дня випуску. Багато з однокурсників за вислугою років уже пенсіонери. Переглядаючи в інтернеті призначення на посади в прокуратурі, зустрічаю знайомі прізвища й пізнаю синів та дочок своїх побратимів. Мої теж працюють у прокуратурі. Тож про молоді роки й службові будні залишається лише пригадувати та, за можливості, передавати досвід наступникам. Уже відчувається, як хутко минають літа, як спочатку сивина, а потім і білизна, вкривають голови тих, хто думками, можливо, ще в молодості.
Джерело: Юридичний вісник України
