В Україні
Голодомор: непокаране геноцидне зло повертається в Україну
Максим Віщик,
правовий радник фундації Global Rights Compliance
Дев’яносто років тому радянський режим вчинив те, що потім автор терміну «геноцид» Рафаель Лемкін назве «класичним прикладом радянського геноциду». За той страшний злочин моріння голодом мільйонів українців ніхто не був покараний. Тепер непокаране зло повертається під іншим прапором, але в аналогічній подобі, і вже російський режим вчиняє злочини, які мають ознаки геноциду. Чи можливо буде цього разу довести злочин геноциду в судах і покарати винних – говорити про це потрібно вже сьогодні.
Двадцять п’ятого листопада українці традиційно запалили свічки у вікнах на спомин про жертв Голодомору – цілеспрямованого акту знищення українського народу шляхом виморювання голодом одного з його основних стовпів – селян-хліборобів – як тих, хто відігравав основну роль у збереженні національних традицій, мови та національного духу в цілому. Паралельно срср розгорнув кампанію винищення «мозку та душі нації»: інтелігенції, письменників, митців, мислителів, політичних та духовних діячів, поза тим переселяючи в Україну російське населення для розпорошення українців та їх асиміляції.
Читайте також: У Музеї Голодомору створять наглядову та експертну ради
Двадцять років потому, у 1953-му, Рафаель Лемкін, автор терміну «геноцид», назве ці діяння «класичним прикладом радянського геноциду, його найдовшого і найширшого експерименту русифікації – винищення української нації». На його думку, радянські тактики в Україні відрізнялися від Голокосту євреїв нацистською Німеччиною як класичного прикладу геноциду шляхом масового знищення населення. срср обрав цілеспрямоване винищення відносно нечисельної частки населення – того, що Лемкін назвав «добірною і вирішальною частиною нації», її релігійним, інтелектуальним і політичним проводом – прагнучи відтак знищення нації в цілому.
Протягом десятиліть Голодомор залишався в тіні безкарності, значною мірою через кампанію радянської, а згодом російської, пропаганди. Окрім зусиль Лемкіна та української діаспори, мало хто в світі згадував про Голодомор як цілеспрямований акт голоду, а тим паче спосіб скоєння геноциду задля винищення нації.
Архіви КДБ тривалий час приховували безцінні докази, а мільйони жертв Голодомору пояснювалися процесом «класової боротьби» або «природніх катаклізмів». росія й сьогодні намагається заперечити та спаплюжити правду про Голодомор на офіційному рівні, зокрема виключаючи згадки про нього в своїх освітніх програмах та бібліотеках на окупованих територіях України. А винуватці Голодомору так і не опинились на лаві підсудних: не існувало міжнародних інструментів для притягнення винуватців до відповідальності, не було національних судових процесів, які би могли забезпечити віднайдення правди. Хоча й існувало прагнення здійснити такі судові процеси в Україні, внаслідок процесуальних обмежень, розпочате у 2009 році українськими правоохоронними органами кримінальне провадження за фактом Голодомору було врешті-решт закрите, через те, що обвинувачені особи з радянського керівництва були мертвими.
Українцям знадобилися десятиліття, аби розповісти світові правду про Голодомор, а світові знадобилися десятиліття, аби почути. Навіть сьогодні, попри те, що понад 30 держав світу вже визнали Голодомор актом геноциду проти українського народу, погляди правників і політиків часто розходяться в питанні кваліфікації Голодомору як акту геноциду. Вагомою причиною цього є, очікувано, політичні перешкоди, але існує й багато правових викликів, пов’язаних із дуже вимогливим визначенням поняття геноциду.
Чому довести геноцид у правовому полі так складно?
Усталене визначення геноциду, що було погоджене більшістю міжнародної спільноти у Конвенції про геноцид 1948 року, визначає його як діяння, скоєні зі спеціальним умислом знищити повністю або частково етнічну, національну, расову чи релігійну групу шляхом одного чи кількох з п’яти заборонених діянь.
Читайте також: Верховна Рада визнає право інгуського народу на створення незалежної держави
Забороненими діяннями є вбивство, спричинення тяжких тілесних або психічних ушкоджень, створення смертоносних умов життя, спрямованих на знищення групи, запобігання дітонародженню чи переміщення дітей з однієї групи в іншу. Найважливішим є довести умисел знищити групу фізично чи біологічно: знищення ідентичності групи через стирання її культури саме по собі не становить злочину геноциду, хоча в поєднанні з фізичним чи біологічним знищенням може бути вагомим доказом геноцидного умислу.
Для встановлення злочину геноциду не потрібно ані доказів того, що знищення було довершеним, ані того, що злочинці прагнули знищити чи де факто знищили кожного члена групи на всій землі. Достатньо того, аби злочинці прагнули знищити частину групи, яка є істотною або з точки зору чисельності (пропорційно значна кількість потерпілих відносно всієї групи), або знаковою (тобто необхідною для виживання групи в цілому, або символічною її часткою). Останніми можуть бути лідери групи, тобто ті, хто внаслідок їх своєрідних характеристик чи службових обов’язків мали особливу здатність керувати діями чи думками відповідної групи чи впливати на них.
Лідерами групи можуть вважатися, серед інших, політичні, релігійні та адміністративні лідери, науковці, митці та інтелектуали, бізнес-лідери, захисники групи (як-от військові та правоохоронці). Ключовим питання буде те, як напади на лідерів вплинули чи могли би потенційно вплинути на подальшу долю та виживання решти групи (наприклад, чи таким чином група була приречена на зникнення).
Отже, вчинення злочину геноциду необов’язково завжди слідує однаковій моделі, яка часто асоціюється з масовим винищенням сотень тисяч або мільйонів, як-от під час Голокосту чи геноциду в Руанді. Геноцид може відбуватися шляхом знищення обмеженої частини групи (наприклад, вбивство 8 тисяч чоловіків у Сребрениці, Боснія), якщо таке знищення матиме вагомий вплив на групу. Це спростовує міфи, які поширюються деякими дослідниками, зокрема про те, що геноцид визначається лише кількістю потерпілих та тих, хто вижив, значним масштабом злочинів чи довершеністю плану знищити групу.
Тривалий час бачення Лемкіним Голодомору як геноциду не сприймалося, ігнорувалося чи критикувалося спільнотою юристів-міжнародників. Однак наведені вище правові висновки, які підтверджуються сучасною практикою міжнародних судів і трибуналів, не лише дозволяють розглянути Голодомор та інші практики радянського терору в новому світлі, а й прослідкувати їхні паралелі з російськими злочинами проти українців, що продовжують скоюватися сьогодні.
Від радянських злочинів 1932–1933 рр. до сьогоднішніх російських звірств
Ціллю радянських звірств часто були не випадкові люди, а носії найбільшого потенціалу до націєтворення, фізичне чи біологічне знищення яких підривало саму можливість подальшого виживання української нації як такої. У поєднанні з цим були розгорнуті масові заходи русифікації задля стирання української культури та інших ознак окремішньої ідентичності, що супроводжували кампанію фізичного та біологічного знищення та/або сприяли їй.
Визначальним є те, що чітка спрямованість Голодомору та інших складових радянського терору проти знакових частин українського національного руху та/або його потенціалу є однією з вказівок на геноцидний характер радянських злочинів.
Переосмислення минулого крізь цю призму також дає змогу по-іншому поглянути на російські злочини, які ми бачимо сьогодні. Мобільні команди правосуддя Global Rights Compliance допомагають українським правоохоронцям у фіксуванні та розслідуванні російських злочинів як у Києві, так і в областях. У багатьох випадках спостерігається відтворення аналогічної до радянської тактики: спрямування жорстоких злочинів проти категорій, які є особливо символічними для української нації або необхідними для її виживання як окремої групи (активістів, волонтерів, лідерів громад, місцевих політиків, ветеранів, правоохоронців, освітян та, більш широко, на будь-яких осіб, що демонструють явно чи непрямо свою проукраїнську ідентичність та підтримку ідеї української державності та нації).
Сьогоднішні російські тактики є лише перейнятою та адаптованою радянською методологією, спрямованою на аналогічний результат. Підкорення українців, фізичне чи біологічне винищення тих, хто становить основу національної групи, стирання ідентичності решти групи шляхом нападів на українську мову та культуру і, врешті, забезпечення викорінення української національної ідеї та тих, хто її підтримує. Такі тактики можуть свідчити про наявність умислу на знищення української національної групи, тобто умислу на скоєння геноциду, і вимагають розслідування.
Що ми можемо зробити вже зараз, щоб винні були покарані?
Десятиліття тиші про радянські злочини, зокрема Голодомор, та безкарність їхніх натхненників і виконавців сприяли повторенню злочинів російських. Однак, на відміну від тиші минулого, сьогодні Україна та потерпілі від жорстоких злочинів здатні говорити вголос і в реальному часі до всього світу. Як ніколи у своїй історії українське суспільство спроможне слухати й говорити про Голодомор, про травму, що передається крізь покоління, і відгомін якої нащадки відчувають і нині, особливо на територіях, де їжа, вода та інші необхідні для виживання ресурси знову стають ціллю нападу. Як ніколи в історії світ готовий слухати голос українців, живих і полеглих.
Сьогодні держава Україна та її суспільство спроможні зробити те, що було неможливим для жертв Голодомору: збирати докази скоєння злочинів і слухати історію потерпілих у реальному часі, аби врешті притягнути винних до відповідальності. Офіс Генерального прокурора України вже має відкриті провадження щодо злочину геноциду, а сотні прокурорів та слідчих Служби безпеки та Національної поліції щоденно збирають величезний масив доказів за підтримки міжнародних партнерів та організацій громадянського суспільства. Міжнародна співпраця сьогодні дозволяє збір доказів щодо злочину геноциду поза територією України та їх використання в іноземних судах, коли та якщо прийде відповідний момент.
Проте на цьому шляху розслідування не варто плекати ілюзій. Процес встановлення істини й притягнення винних до відповідальності займе роки, якщо не десятиліття. Він вимагатиме опрацювання десятків тисяч епізодів по всій території України, що зазнала впливу війни, опитування тисяч і тисяч свідків та потерпілих. До того часу, коли перші провадження опиняться в залі суду, багато злочинців помруть або до кінця своїх днів переховуватимуться від правосуддя. Так само слід бути готовим до різних сценаріїв, які покаже розслідування: злочин геноциду може бути доведений або спростований, встановлений у певних випадках, але відсутній в інших. Однак це не має бути перешкодою: пошук доказів стосовно ймовірного геноциду є необхідним процесом встановлення правди щодо реальної природи російських злочинів.
Часто кажуть, що сучасна світова історія не знає випадків «успішного» геноциду групи в цілому. Винуватцям геноциду ніколи не вдавалося довести план повного винищення груп у цілому до кінця. Але маємо пам’ятати, завдяки кому російські злочини сьогодні не досягли ще більших масштабів. Це – Збройні Сили України, які зупинили та утримують російський натиск від його подальшого поширення. Розслідування геноциду – це часто запитання не лише про те, що сталося, а й про те, що сталося би, якби злочинців не зупинили. Після жахіть у Бучі, Херсоні та на інших окупованих територіях українське суспільство та світ можуть уявити, як би зростав масштаб російських злочинів у геометричній прогресії, якби їм вдалося отримати більше контролю над українськими територіями.
Ба більше, українському суспільству та світові не потрібно це уявляти: радянський Голодомор та терор проти української нації слугують нагадуванням про те, яким кровожерливим стає зло, якщо його не зупинити й не покарати. Тому пам’ять про жертв Голодомору та радянського терору, яких ми вшановували у кінці листопада – це не лише шана минулому, а ключ до розуміння подій теперішніх. І в пам’ять про потерпілих від злочинів як 90-річної давності, так і сьогоднішніх, це наш спільний обов’язок – зробити все, щоб відповісти на зло правосуддям, правосуддям, яке ніколи не отримали жертви Голодомору, але яке є в наших руках сьогодні, аби жоден голос не був втрачений, і ніхто не був забутий.
P. S. Ця стаття була написана за цінного внеску та сприяння Джеремі Піцці, правового радника Global Rights Compliance.
Джерело: Юридичний вісник України
