В Україні
Кримінальне право – це лише «охоронець» і ніяк не «рятівник», або Знову про вияв та вплив цього права. Частина 2
Євген Стрельцов, доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрН Украіни
Закінчення. Початок
Коротко про функції
У той же час необхідно враховувати, що в системі кримінального права є положення, які, так би мовити, «зовнішньо» не мають характеру «прямої» заборони, але їх наявність потрібно розглядати не як «відокремлені» функції, а як додаткові можливості більш точного, більш ефективного використання кримінально «заборонних» норм. Так, наприклад, відповідні визначення Загальної частини дають змогу використовувати єдині, «узгоджені», «методично-однакові» правила при застосуванні конкретних кримінально-правових заборон з Особливої частини. Або вони дозволяють чіткіше, саме на кримінально-правовому рівні, розмежовувати заборонену поведінку та діяння, які зовнішньо можуть бути «схожими» на таку поведінку, але «насправді» мають обставини, що виключають кримінальну протиправність діяння. Тобто такі положення не стільки виконують функцію регулювання, скільки необхідні для більш «стерильної» реалізації саме охоронної функції.
Читайте також: Воєнний стан. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, роз’яснення, корисні ресурси
Так, це складна річ. Згадайте, навіть незважаючи на те, що кримінальне право є однією з найдавніших, якщо не найдавнішою, галуззю права, сьогодні продовжують існувати його різні назви, які, в свою чергу, мають серйозне значення при встановленні його основних характеристик. Так, є країни, де при визначенні назви цієї галузі права і тим самим її сутності, «спираються» на діяння: кримінально-протиправне посягання (англ. – Crime). В таких випадках ця галузь має назву «кримінальне право». Але є достатньо країн, зокрема і в Європі, наприклад, Німеччина, Болгарія та інші, де в основі назви знаходиться поняття «покарання» – як наслідки, які встановлюються за вчинення кримінально-протиправних посягань, що дає змогу визначати це право як право, яке карає. Звідки й назва цієї галузі в цьому випадку: каральне право (англ. – Penal Law, нім. – Strafrecht, болг. – Наказателно право). Притому, зрозуміло, що при «конструюванні» кримінально-правових положень у першому випадку «первісним» для цього права виступає диспозиція кримінально-правової норми, де визначається діяння, а в другому – санкція, де визначаються види й розмір покарання.
Незважаючи на те, що більшість держав все ж «відштовхуються» від «діяння», ті держави, які «відштовхуються» від «покарання», мають для цього об’єктивну рацію, адже в кримінальному праві важливо не тільки правильно визнати соціальну «хворобу», якою «хворіє» конкретна особа, а й запропонувати до призначення те об’єктивно-необхідне «лікування», яке «допоможе» цій людині та зробить її безпечнішою для суспільства, не дасть змоги цій «хворобі» набути «розповсюдженого» характеру. Ми «чомусь» про це намагаємось «забути», але такі властивості кримінального права мають традиційний характер. Наприклад, ще в стародавньому англійському праві було визначення, що «будь-яке кримінальне право є каральним за своєю природою (виділено нами – автор), тобто воно досягає своїх цілей за допомогою покарання».
Цю особистість кримінального права можна виразно визначити й, використовуючи слова держсекретаря США Джона Фостера Даллеса, який працював у команді 34-го Президента Дуайт Ейзенхауера, і який вважав, що «стримування можливо лише шляхом покарання» (Geoffrey W. Pickler). Ми теж згадуємо про це, але, наприклад, тільки в особливих умовах функціонування держави. (Зеленський пропонує законодавчо прирівняти корупцію до держзради). Але чому? Так, не слід використовувати кримінальне право в якості «казкового джина», який все може, але пам’ятати про головні можливості цього права потрібно завжди. Тобто такий підхід до розуміння сутності кримінального права нікуди, кажучи умовно, не зник і не повинен зникати. Чим це не образний шаблон для формування кримінально-правової правосвідомості, причому і для тих, хто «створює» це право, і для тих, хто його досліджує, і тих, хто застосовує і та хто, говорячи умовно, стає об’єктом його застосування. Розуміння цього дає змогу, наприклад, «відмовитися» від виділення виховної функції кримінального права. Це не функція, це складова основної функції, яка реалізується «тільки» як спосіб доведення положень цього права, його впливу на правосвідомість особистості (Стрельцов Є. Л. Профілактичний потенціал кримінального законодавства: реальне та віртуальне).
Читайте також: Строки давності за корупційні злочини під час воєнного стану пропонують скасувати
Підсумовуючи поступово попередні положення та переходячи до наступного блоку, потрібно зазначити, що «зовнішній» вияв кримінального права в цілому та його окремі складові починають своє реальне «життя» та потім «мають» необхідну «підтримку» (чи «заперечення»), в першу чергу, завдяки людському «розуму», тобто через їх сприйняття (несприйняття, що теж має місце) окремою людиною, відповідною групою чи суспільством у цілому. Це, в свою чергу, потребує, щоб кримінально-правові положення, які закріплюються в кримінально-правовій нормі, і в плані впливу на правосвідомість були «якісними» (в широкому розумінні цього поняття), «небагатослівними», максимально «зрозумілими», «ясними». Все інше, про що йшлося вище під час аналізу доктринальної правосвідомості, повинно бути усунено.
Стисло про кримінальне право та кримінальну політику
Так, ефективність кримінальної політики, основною метою якої є протидія (вплив, контроль) на кримінально-протиправні посягання, багато в чому залежить від того, наскільки чинне кримінальне право «пропорційно» відповідає реальному стану перебігу суспільних процесів. Воно виступає як фундамент, правова основа, правові «передумови», якщо хочете, для відповідної офіційної діяльності, яка, за великим рахунком, має суто примусовий характер. При цьому слід нагадати, що в складному процесі «лікування» від найбільш небезпечних соціальних «хвороб» кримінальне право відіграє свою значну роль, але водночас воно є лише однією з низки обов’язкових складових, яка «тільки» на теоретичному, без перебільшення, рівні визначає «хворобу» й можливості її лікування. В цій «сукупності» кримінальне право в своєму кодифікованому вигляді є, кажучи образно, лише «збірником діагнозів», згідно з якими потрібно конкретизувати «хворобу» відповідної особи та призначити необхідне «лікування» з метою її одужання.
Водночас, маючи такий «довідник», конкретна особа (група осіб), маючи відповідні функції, повинні намагатися від самого початку встановити такий «діагноз», який найбільш точно відповідає сутності та ознакам «хвороби». Цей «діагноз» повинен (може) мати уточнення на всіх стадіях кримінального процесу, в якому можуть брати участь (тою чи іншою мірою) всі учасники кримінального провадження. Все це «потім» підсумовується та приймається закінчене визначення вже в судовому рішенні, після відповідного судового «консиліуму») з визначенням, якщо йдеться про обвинувальний вирок, «діагнозу» та конкретних видів і «доз» лікування. Потім потрібно перейти до безпосереднього «лікування», що є окремим значним етапом, який не менш важливий, ніж інші, коли особі, яка «хворіє», починає надаватися прописане у судовому вироку комплексне «лікування» у відповідних структурах. Виходячи з цього можливо припустити, що не тільки, а, можливо, й не стільки, кримінальне право є первісною та основною причиною не завжди ефективної протидії кримінально-протиправним посяганням. Так, воно повинно відображати, з урахуванням своєї специфіки, всі зміни, які відбуваються в суспільстві, але не потрібно «адресувати» йому всі складнощі, які існують в здійсненні заходів кримінальної політики. Потрібно враховувати, що, умовно кажучи, воно є «мовчазним», на відміну від інших, «учасником» таких процедур, у зв’язку з чим нічого «не може сказати» в свій «захист», що, до речі, дає змогу не тільки «наїжджати» на нього, а й пропонувати «будь-які» зміни – бо все одно «не відповість». Багато в чому саме тому з’являються ремарки про його кризу, необхідність його докорінного реформування тощо. Не розвиваючи дискусію з цього приводу, вкажу тільки одне зовсім «просте» питання: а яка в нас є хоча б мінімальна гарантія того, що застосування «нового», навіть «революційного», кримінального права, для впровадження якого потрібна дуже велика організаційно-змістовна робота, буде мати суто позитивні наслідки? Риторичне запитання… До всього зазначу, що, наприклад, таке: заходи, які відбуваються сьогодні в Україні стосовно різних проявів корупції, розкрадання майна в особливо великих розмірах та інших подібних кримінально-протиправних посягань, повністю спираються на існуюче «застаріле», як кажуть «реформатори», кримінальне право, яке виявляється цілком придатним для застосування. Було б, як кажуть, бажання …
До цих міркувань додам простий приклад, пов’язаний зі стосунками в родині. Батьки, які добре ставляться до своєї дитини, а ми сподіваємося, що, за великим рахунком, виходячи зі зрозумілих причин, державна влада – наші «батьки» – добре відноситься до нас, своїх «дітей», тому цей приклад буде доречним. Отже, думаючи про своїх дітей, їх майбутнє, батьки завжди застосовують різні засоби виховання, починаючі від заохочень й закінчуючи покаранням. Тобто покарання в загальному сенсі впливу на людину, її, в даному випадку, свідомість, – теж є «рівноправним» засобом у загальній множині переліку таких засобів. При цьому використання будь-яких засобів впливу на людину, в тому числі й покарання, потребує свого додаткового аналізу. Так, батьки, які розуміють, що їхня дитина погано себе поводить і потрібно на неї вплинути, аби вона припинила таку поведінку, як правило, не відразу застосовують покарання. Спочатку вони використовують різноманітні засоби, щоб вплинути на рідне чадо, але коли це не приносить необхідного результату, застосовують покарання. Звісно, є різні форми й види таких засобів, але це покарання. І тут слід звернути увагу на одну важливу деталь. Коли покарання «проголошено», його потрібно виконувати. Не варто його відкладати на «потім», мотивуючи це «людинолюбством», або заміняти його якимось іншим, зовнішньо чи внутрішньо альтернативним, а по суті – ще однією спробою більш м’якого «впливу». У будь-якому разі, якщо «не покарали», то й наслідки не примусять себе чекати. Їх багато, але виділю тільки декілька. Перший: дитина починає розуміти, шо покарання реально не виконується, тобто жодних негативних наслідків не наступить, а тому можна «спокійно» продовжувати неслухнянку поведінку – нічого не буде. По-друге, батьки втрачають авторитет в очах дитини, навіть не тільки, а й можливо й не стільки тому, що не покарали, скільки тому, що не дотримуються «проголошеного». Все це, безумовно, з певною долею умовності, можна віднести й до реалізації властивостей, причому не тільки кримінального права. Трагічні події, які відбулися в кінці вересня в Дніпрі та призвели до загибелі людини, показують, що «лжегуманізм» та практичне незастосування до винної особи визначеної державної «реакції» можуть породжувати в такої особи відчуття «безкарності» та «вседозволеності», з усіма можливими наслідками, в даному випадку суто негативними. Закріпили в кримінально-правовій нормі заборонену поведінку та ті державно-правові наслідки, які прямо зазначено у вигляді покарання (ч. 2 ст. 1 КК), то й не варто «батькам» опісля «відморожуватися», вибачте за сленг, від цього та шукати якісь інші шляхи вирішення даної проблеми. «Дитина» все розуміє і видасть відповідну «реакцію».
Читайте також: Розшук зниклих безвісти за особливих обставин передано МВС
Протидія кримінально-протиправним посяганням – це не тільки суто наша проблема. Вона є практично у всіх державах світу, на рівні міжнародної спільноти. У будь-якому разі такий «пошук», на цьому рівні, нових або більш сучасних, або додаткових, або «оригінальних» заходів щодо підвищення ефективності кримінального права, не призвів (мабуть, поки що?) до видимих результатів чи, якщо сказати в іншій редакції, «в’язниці переповнені», «перспектив немає», на що зверталась спеціальна увага Управління ООН з наркотиків і злочинності, які були оприлюднені на Конгресі цієї організації в Кіото (Японія) в березні 2021 року.
Тому, на мою думку, пошук альтернатив «тюремному ув’язненню», впровадження реституційного правосуддя, інші подібні заходи – це не стільки «недовіра» до можливостей кримінального права, як достатньо часто це представляється. Це, скоріше, розуміння того, що кримінальне право не має так званих «всеперемагаючих» заходів впливу, і тому пошук «інших», достатньо часто «некримінально-правових» заходів та засобів (наприклад, цивільна конфіскація, яка зараз «потрохи» працює в Україні), потребує свого спеціального аналізу, але, й це необхідно підкреслити, розглядати все не як «противагу» кримінальному праву, а як паралельні заходи впливу.
«Парадоксальна» думка
Думка дійсно парадоксальна, але яка може виникнути з врахуванням усіх обставин, які в останній час мають місце, і, в першу чергу, про дійсну або декларативну необхідність «існування» кримінального права. Незважаючи на всю «незвичність» самої постановки цього питання, це дійсно потребує свого аналізу, бо постійні «проголошення» про так звану неефективність кримінального права, його непродуктивність, кризу потребують вирішення основної обставини. Держава або шукає шляхи реального впливу на суспільно небезпечні процеси та вчинки, в тому числі, й за рахунок можливостей кримінального права, або ні, ставлячись до цього «аморфно», відпускає це на «пошук» якихось «інших» варіантів вирішення даної проблеми. Це – дуже важливе питання, яке, багато в чому, «зовсім» не залежить від кримінального права: держава «хоче» реально протидіяти діянням, які ускладнюють її функціонування, чи, за великим рахунком, така ситуація, з огляду на різні обставини, її не «турбує»? Тут є над чим поміркувати, хоча в загальному плані вважаю, що держава дійсно хоче (вимушена) протидіяти кримінально-протиправним посяганням, якщо має відповідні напрямки та цілі свого розвитку.
Тому, коли ми залишаємося на сталих позиціях, то в кримінально-правову сферу, при розумінні її дійсної наявності, потрібно «вводити» такі вчинки, які за «підвищеним» рівнем суспільної небезпеки дозволяють вплинути на осіб, котрі їх вчинили, не «інакше» ніж через «покарання», говорячи про це в загальному розумінні. Тому повторимо, ні безоглядна «жорстокість», ні «всесильність та всемогутність», ні інша «ілюзорність» або, з іншого боку, його «безпорадність», не повинні домінувати під час оцінки всіх властивостей кримінального права. Застосування його як правового підґрунтя для здійснення державою кримінальної політики повинно завжди бути: необхідним, безальтернативним, продуманим та обґрунтованим. Усе це для того, аби правило «ultima ratio» (лат.), або «last resort» (англ.) завжди було йому притаманне.
Замість післяслова
Таким чином, вияв та вплив кримінального права повинен завжди перебувати в стані зрозумілої оцінки. Говорячи про його соціальну сутність та призначення, потрібно розуміти дійсну значущість цього права для особи, суспільства та держави. Так, під час його розробки і застосування завжди потрібно дотримуватися правила «необхідно та достатньо». Це – складний процес: встановити спочатку «соціальну» хворобу, її сутність, прояви, ознаки та характеристики. Потім, із врахуванням цього, визначити ті заходи та засоби, які, при кваліфікованому їх застосуванні, матимуть дійсний вплив на дану «хворобу», на особу, яка нею «хворіє», на суспільне оточення тощо. При цьому механізм такого впливу та його наслідки можуть бути зовсім різними. Так, «м’яке», так би мовити, «недостатньо хірургічне» лікування стосовно конкретної «хвороби» не приведе до одужання, а навпаки – перетворить цю «хворобу» в «хронічну», що в перспективі поставить під сумнів загалом можливе «одужання». А якщо є додаткові обставини, така «невиліковна» хвороба інфекційна, то тоді вона може «передаватися» й іншим людям? Як тоді зробити так, що б дана «хвороба» не перетворилася на «епідемію»? Останні події, які в нас відбуваються, свідчать, що це цілком можливо. А якщо навпаки – «хірургічне» втручання має характер більш «травмуючий», ніж необхідний? Тоді теж: лікування не приносить результатів, при цьому людина ще й стає «інвалідом», «знову» виникає розчарування в можливостях соціальної «медицини». Тому від самого початку «діагноз» та процес лікування повинні бути, так би мовити, кваліфікованими і пропорційними відповідній «хворобі».
Тому усі, хто працює в кримінально-правовій сфері, хто має необхідний рівень кваліфікації та правосвідомості, виконують, кожен з урахуванням своїх функцій, дуже важливе завдання – кримінально-правову охорону найважливіших цінностей та інтересів, які існують. Так, безумовно, є складнощі, наприклад, туберкульоз (чахотка) в медицині, який є інфекційним захворюванням, до середини минулого століття був «непереможеним», але потім такі ліки «знайшли». Зараз це різні види онкологічних захворювань, які вражають, без перебільшення, людей різного віку, від немовлят до старих. Але ми завжди маємо надію, маємо ціль: намагатися, якщо не перемогти саму «хворобу», то знайти ефективний вплив на неї, на її «обмеження», постановку її під певний соціальний контроль у законодавчому, теоретичному та практичному напрямках. Так, це, без перебільшення, дуже складна діяльність – працювати соціальними «хірургами» в різних проявах такої «хірургії», але, як говорив свого часу Вінстон Черчілль: «Успіх – не остаточний, невдачі – не фатальні, значення має лише мужність продовжувати».
Джерело: Юридичний вісник України
