В Україні
Кримінальне право – це лише «охоронець» і ніяк не «рятівник», або Знову про вияв та вплив цього права
Другого вересня відзначив свій ювілей доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, керівник робочої групи з розвитку кримінального права Комісії з правової реформи при Президентові України, академік-секретар відділення кримінально-правових наук НАПрНУ, екс-голова Конституційного Суду України Ю. Баулін. Щиро вітаємо Юрія Васильовича з цим ювілеєм. Додамо й те, що 8 вересня з цього приводу на базі Національної академії правових наук України та Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого відбулася представницька науково-практична конференція. На ній свої міркування оприлюднив доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрН України Є. Л. Стрельцов – щодо суттєвих властивостей кримінального права. У даній статті ці роздуми отримали своє продовження.
Кримінально-правовий вияв
Спочатку про те, що назва цієї публікації потребує додаткового уточнення, бо кримінальне право навіть і «не охоронець» у власному розумінні цього поняття. Кримінальне право, кажучи з медичної точки зору (далі я поясню, чому саме з такої позиції), скоріше «діагностичний довідник» щодо правової оцінки відповідних вчинків. А вже безпосередню функцію «грізного охоронного спрута» – «охоронця» у власному розумінні, який «забезпечує» (повинен «забезпечувати») протидію найбільш суспільно-небезпечним вчинкам, виконує «вся» сфера кримінальної юстиції, всі її складові, керуючись при цьому загальною кримінальною політикою щодо охорони встановленого правопорядку (не деталізуючи зрозумілу сутність та складові цього явища правової дійсності). Інакше кажучи, кримінальне право – це «тільки» визначена державою правова база щодо оцінки найбільш небезпечних вчинків, положення якої реалізуються (повинні реалізовуватися) в діяльності усіх суб’єктів та учасників сфери кримінальної юстиції.
Читайте також: Кримінальні провадження щодо геноциду – без обмеження строку
Саме тому фраза алхіміка, лікаря, філософа, природознавця, натурфілософа епохи Відродження Парацельса, дійсне ім’я якого Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм, має, за великим рахунком, відношення не лише до медицини. Є дуже багато сфер суспільного життя, де «перебільшення» розумної межі застосування навіть «корисних» заходів можуть привести до суто негативних, а інколи і навіть трагічних, наслідків. Це стосується й кримінальної політики в цілому та всіх її складових. Є різні точки зору щодо визначення кримінальної політики, але в загальному плані прийнято вважати, що кримінальна політика – це цілеспрямована та багатогранна діяльність держави щодо захисту населення, суспільства та самої держави від кримінально-протиправних посягань. Така політика повинна визначати свої завдання й цілі та мати необхідні засоби і методи для реалізації цих завдань. Традиційно, кримінальна політика включає в себе кримінально-правову, кримінально-виконавчу, кримінально-процесуальну та кримінологічну політику. Кримінально-правова політика має своїм основним завданням створення необхідної правової бази для забезпечення правової охорони найбільш цінних суспільних інститутів та інтересів від суспільно небезпечних посягань. Для цього кримінальне право необхідно постійно моніторити та здійснювати необхідні заходи щодо криміналізації/декриміналізації відповідних діянь та/або їх пеналізації/депеналізації. Саме правові положення, які це визначають, «належать» кримінальному праву й знаходяться, по суті, в основі діяльності всієї сфери кримінальної юстиції.
Так, визнається роль кримінального права (поєднуючи в цій публікації «спільно» і кримінальне право, і кримінальне законодавство – автор) і в нормативних джерелах. Це право забезпечує правову базу для охорони встановленого в державі правопорядку від кримінально-протиправних посягань (ч. 1 ст. 1 КК) шляхом визначення, які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями, та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч. 2 ст. 1). Саме це потрібно враховувати й нічого іншого не «покладати» на це право, тим більше не наділяти його якимись «надможливостями» впливу на соціальні процеси.
У той же час, вказане вище положення жодним чином не зменшує властивостей кримінального права, які можуть бути не тільки потрібними, а й, до певної міри, необхідними, бо держава, приймаючи в «межах» кримінального права в переважній більшості державно-правові циркуляри імперативно-заборонного характеру, які закріплюються в кримінально-правових нормах, надає «собі» офіційну можливість застосовувати до відповідних осіб, котрі порушили встановлені заборони, відповідні заходи, які мають «наджорсткий» характер серед усіх інших галузей права. Розуміння цього повинно свідчити не стільки про зовнішню «масштабність» кримінального права, скільки про його обов’язкову, умовно кажучи, «необхідність», ґрунтовність, глибину та, на чому слід наголосити, «дозоване» застосування (згадаємо вислів Парацельса). Хірургія в медицині та «хірургія в праві» (це кримінальне право) – галузі людських умінь, які займаються такими хворобами (в різних соціальних вимірах), протидіяти яким можна виключно застосовуючи прямий фізичний та механічний вплив на органи і тканини людини, чи при застосуванні правової «хірургії», такий вплив здійснюється за рахунок застосування вже правового «фізичного або механічного» впливу. Саме тому кримінальне право можна розглядати як «збірник діагнозів», а вже, наприклад, кримінальне процесуальне право – як «інструкцію для хірургів».
При цьому, для збереження ефективності кримінально-правового «інструменту», надання йому необхідної соціальної «здатності», потрібно, щоб у кримінально-правових приписах знаходили своє зрозуміле «відображення» ті негативні події та вчинки, які «супроводжують» позитивні соціальні процеси. Тобто кримінально-правові приписи не повинні бути «відірваними» від суспільного життя, бути «надуманими», «нереальними» тощо. Потреба в цьому зростає в періоди значних реформ у країні та стає навіть негайно-необхідною, коли в державі (групі держав), в силу відповідних процесів, встановлюється особливе правове становище, яке ми маємо сьогодні в Україні.
Читайте також: Поріг кримінальної відповідальності за незаконні дії з гуманітарною допомогою буде зменшено
Тому, підсумовуючи цю частину викладеного, варто, дещо спрощуючи процедуру визначення, виділити основні соціально-правові взаємопов’язані вияви кримінального права, а саме: змістовний вияв, який відображається (повинен мати якісне відображення) в тексті відповідних кримінально-правових положень. Це офіційно-формальний вияв, або знову ж так званий «збірник діагнозів», коли кримінально-правове положення «отримує» своє закріплення в офіційному тексті. Це його практичний вияв, коли кримінально-правові положення реалізуються в діяльності структур, органів, організацій, окремих осіб в сфері кримінальної юстиції. При цьому потрібно постійно мати на увазі, що і в загальному плані, і в плані видових характеристик виявів, кримінальне право – це публічна галузь права, що потребує, при збереженні безумовної охорони індивідуальності, водночас враховувати, що, в першу чергу, повинна охоронятися загальносуспільна безпека та інтереси більшості членів суспільства, що, в свою чергу, дає можливість звертати й необхідну увагу на інтереси конкретної особи.
Правосвідомість, її види та характеристики
Друга частина публікації пов’язана зі спробою хоча б стисло простежити, як відповідні вияви кримінального права «суміжно» та/або кожна з указаних складових самостійно впливає (повинна вплинути, має намір вплинути, планується або передбачається, що вплине, та інші «дієслова», які можуть визначити такий вплив) на суспільне життя. Тут повинно йтися про сприйняття цього права в загальному плані суспільством та його населенням у цілому на рівні раціонального (без «зайвої» ідеалізації), тобто на рівні реальної здатності сприймати, оцінювати, робити «якісь» висновки стосовно його положень, тобто, говорячи в загальному плані, на рівні «розуму». При цьому за своєю соціальною значущістю, соціальним становищем та іншими значними моментами в суспільстві існує традиційна систематизація груп населення, які можуть «неоднаково» сприймати кримінальне право, але виділення яких, з урахуванням особливостей цього права, може мати свої уточнення.
Почнемо з нагадування: є різні види правосвідомості, які можуть у «чомусь» збігатися, а в «чомусь» мати й відмінності. У будь-якому разі можна виділити законодавчу (законотворчу) правосвідомість, носієм якої є народні депутати, і, наприклад, проект закону «Про правотворчу діяльність», поруч з усіма іншими необхідними складовими, буде офіційно «напряму» впливати на формування правосвідомості українських законодавців. Зрозуміло, потрібно виділити й професійну правосвідомість, яка, в свою чергу, має різні рівні в залежності від ступеня підготовки, місця роботи та функцій, які виконує її відповідний носій (наприклад, суддя, адвокат, прокурор, чи слідчий поліції та ін.); «побутову» правосвідомість, яка властива, так би мовити, всім членам суспільства, але при цьому не виключаються випадки, коли ця ж правосвідомість може бути притаманна і юристам, коли відповідні юридичні факти та правові положення «не входять» у сферу професійної діяльності. Певною мірою відокремлена група – це представники так званої доктринальної правосвідомості, до якої належать особи, котрі тою чи іншою мірою формують наукові погляди стосовно кримінально-правової матерії.
Потребує свого виділення й іще одна група, яка має так звану «кримінальну» правосвідомість і носієм якої є люди, котрі тою чи іншою мірою мають інші, за великим рахунком «конфліктні» стосунки» з цим правом. Тут також можуть бути свої уточнення, бо різні змістовні рівні такої правосвідомості в представників цієї групи багато в чому визначаються ознаками (якостями) їх носіїв, котрі, в свою чергу, багато в чому залежать, з певною долею умовності такого визначення, від тієї «масті», яка є в представників конкретних груп «всередині» цього середовища. Тому, говорячи загалом, є різні види правосвідомості, різні напрямки її «виникнення» та формування, які багато в чому відразу або «потім» пов’язуються з умовами життя, наприклад, з навчанням, різнобічною теоретично-практичною реалізацією, а в зрозумілих випадках пов’язані й із конфліктом із суспільством.
Читайте також: До 12 років позбавлення волі за незаконне поводження зі зброєю під час воєнного стану
Декілька більш детальних міркувань про доктринальну правосвідомість. Потрібно відмітити, що представники цього напрямку сьогодні, незважаючи на зрозумілі об’єктивні складнощі, достатньо продуктивно працюють над розвитком сучасного кримінального права. Отже, можна виділити: робочу групу з розвитку кримінального права в складі Комісії з правової реформи при Президентові України; Науково-консультативну раду при Голові Верховної Ради України; відділення кримінально-правових наук НАПрНУ; Кримінологічну асоціацію України тощо. Такі дослідження проводяться й у межах наукових тем університетів, академій та інститутів. Здійснюють такі дослідження індивідуально багато фахівців. Їх результати досить часто не тільки отримують підтримку колег, а й мають відповідну реалізацію, наприклад, в офіційній правотворчій діяльності, в судових рішеннях тощо. Водночас, під час проведення такої діяльності потрібно намагатися виключити прагнення до особистого самоствердження, завищення власної самооцінки, снобізму, лженаукових підходів, заперечення (або незнання) результатам досліджень вітчизняних класиків із права та інші подібні прояви. Ми повинні постійно враховувати високий рівень вітчизняної школи кримінального права та тих великих учених, які були її фундаторами (Стрельцов Є. Л. Кримінальне право України: датовані роздуми). Також, незрозуміло чому, але останнім часом набуває характеру якоїсь «пошесті» механічне «копіювання» зарубіжного досвіду. Так, розуміння такого досвіду потрібно за багатьох причин, водночас кожна держава має свої ознаки соціальних процесів, їх негативні прояви, тому й заборона певних видів суспільно небезпечної «вітчизняної» поведінки, повинна, враховуючи при цьому міжнародний досвід, мати національні характеристики.
Таким чином, ми відійшли від «ознайомчого» характеру стосунків з нашими зарубіжними колегами, які були раніше, й перейшли до спільних прагматичних спілкувань, які відбуваються сьогодні. Але увесь цей час зарубіжні колеги на різних рівнях наполягають, а сьогодні й ми кажемо про те, що кримінальне право – це, до певної міри, суверенний «вираз» кожної держави, і саме тому з ним завжди потрібно бути обережним! У будь-якому разі відоме правило «приміряючи своє пальто на іншій людині, не дивуйтеся, що воно їй не личить» певною мірою саркастично відображає тенденції намагання механічно сприйняти зарубіжні напрацювання.
Крім того, повертаючись до національних положень, наука завжди потребує, щоб усі теоретичні «експерименти» отримали своє підтвердження, свої докази на практиці. Це важливо для всіх галузей науки, але для кримінального права ця аксіома набуває, без перебільшення, сакраментального значення – занадто велика соціальна ціна, соціальні наслідки такого, так би мовити, «експерименту», який, у першу чергу, «проводитеметься» над людьми, причому не над малóю їх «кількістю». Тому при проведені таких досліджень потрібна «обережність» і продуманість, без будь-яких «революцій», адже, по суті, створюється, розвивається, вдосконалюється каральний державний «меч», застосування якого має свої зрозумілі «травмуючі» результати.
Свого часу Альберт Ейнштейн вичерпно зауважив: «Наука, як щось існуюче та повне, є найоб’єктивнішим та позаособистішим з усього, що відомо людині». І далі: «Справжня оцінка людини полягає в тому, якою мірою і в якому сенсі вона змогла домогтися звільнення від свого «Я». Нам усім це завжди потрібно враховувати.
Говорячи про таку спрямованість правосвідомості, варто сказати ще декілька слів у доповнення, тим більш, що практично всі науковці працюють у вищих навчальних закладах і впливають на формування правосвідомості студентів – початкуючих правників. Тут потрібно враховувати, що є процес офіційного навчання і є так звана «позанавчальна» поведінка викладацького складу. Так, звичайно, на так званому офіційному рівні правосвідомість формується під час занять, і їх рівень має безпосереднє відношення до такого процесу. Але ми повинні завжди розуміти, що не тільки це впливає на правосвідомість. Поведінка викладача на заняттях та поза ними, манера спілкування, різні «форми» взаємовідносин зі студентами, навіть його одяг, достатньо часто «більш» безпосередньо впливає на формування правосвідомості майбутніх правників, взагалі, на формування їхнього менталітету.
Таким чином, саме правосвідомість, її рівень і «глибина» (в усіх аспектах цього визначення), її спрямованість та сприйняття (позитивна, «нейтральна», негативна) знаходить своє «відображення», свою реалізацію спочатку в людському «розумі», а вже потім і в людській діяльності. Для законодавчих, професійних та доктринальних носіїв – це, як правило, легальна діяльність, для представників кримінальної правосвідомості – протиправна.
Коротко про функції
Саме властивості кримінального права, як, до речі, і будь-якої іншої галузі права, визначають його функції та ті завдання, які ця галузь має. Але які основні властивості кримінального права, котрі, за великим рахунком, є «передумовою» і функцій, і завдань? Вони бувають «природними» або «штучними», або взагалі «надуманими», чи «десь» певним чином поєднуються. Це дуже важливе питання, бо реальне розуміння всього цього дає змогу раціонально, а не ідеалізовано та надумано використовувати можливості кримінального права. Тому постає ще одне важливе питання, хто визначає властивості кримінального права: держава для «себе» або кримінальне право «для себе», або, кажучи умовно, і тут можлива певна «сукупність». Але все це в остаточному вигляді визначають люди з відповідним рівнем правосвідомості, про що йшлося вище. Це: законодавці, представники виконавчої влади, працівники судових або правоохоронних органів, науковці, представники громадськості. При цьому важливо розуміти (враховувати), наскільки їх загальний та спеціальний рівень відповідає тому, аби запроваджувати в державі, умовно кажучи, «смертну кару», бо будь-яке кримінальне покарання може мати, кажучи метафорично, саме такий вплив на конкретну людину, її подальше життя та оточення. Загалом зміни, які вносяться до кримінального права, є заздалегідь напрацьованими та достатньо об’єктивними, чи в цьому находить свій вираз політичний аспект, чи відомча зацікавленість, чи спроба наукового ствердження чи..? У будь-якому разі такі процеси не повинні нагадувати так званий ефект «води Фукусіми», коли дозвіл на скидання її в океан формально отриманий, але, враховуючи всі різноманітні складнощі впливу (можливо, впливу трітеєвої води, що має радіоактивний ізотоп водню) на ситуацію в суспільстві, такі дії від самого початку породжують, умовно кажучи, «сумлінну» оцінку.
Саме тому, досліджуючи властивості кримінального права, варто хоча б коротко зупинитися на проблемі його функцій, що дає змогу предметніше зрозуміти основні напрямки кримінально-правового впливу на суспільні відносини. Так, є різні тлумачення поняття «функція» в різноманітних напрямках людських знань. Правники вважають, що в цій сфері функція відображає одну з основних характеристик соціальної ролі держави та права. Безумовно, є різні точки зору з цього приводу, навіть школи і напрямки, які формулюють своє бачення «взаємовідносин» держави і права, але звертаючись на більш прагматичному рівні до кримінального права, потрібно виділити, що досить розповсюдженою є точка зору, відносно до якої кримінальне право здійснює своє основне «життя» за рахунок здійснення відповідного регулювання суспільних відносин. Це, своєю чергою, дозволяє «вибудувати» певну «субординацію» функцій кримінального права.
Так, правове регулювання – це загальне визначення впорядкування суспільних відносин, що здійснюється державою за допомогою права й сукупності правових засобів, їх юридичне закріплення та розвиток. Саме в такому розумінні потрібно розглядати регулюючу функцію права: вплив на суспільні відносини шляхом визначення правил поведінки людей у різних життєвих ситуаціях. Це – загальна характеристика, яка притаманна всій системі права і кожній її галузі. В той же час, кожна галузь права, з урахуванням «індивідуалізованих»: предмета, методу, завдань тощо, «природно» визначає (повинна визначити) ту функцію, яка є для неї головною (основною), бо саме така правова функція виказує основний напрямок правового впливу держави на суспільні відносини завдяки конкретній галузі права.
Така «особистість» є й у кримінальному праві, і вона багато в чому пов’язана з існуванням в цьому праві переважної більшості норм, які забороняють відповідні вчинки під загрозою покарання в разі їх порушення. Розуміння цього дає змогу точніше визначити основну (головну) функцію кримінального права – охоронну, що, до речі, на нашій пам’яті років ще 30 тому було сформульовано українськими спеціалістами (Бажанов М. І. Кримінально право України. Загальна частина. Конспект лекцій. Дніпропетровськ, «Пороги», 1992 р.). В цілому, загальний підхід може звучати так: саме основні завдання відповідної галузі права, в цьому випадку кримінального, і визначають його основну функцію.
(Далі – буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
