В Україні
Між революцією та війною. Уроки судово-юридичної історії восьмирічної епохи. Частина 1
Юрій Котнюк,
ЮВУ
Скільки б нас не переконували в тому, що історія не терпить умовного способу, все одно, коли трапляється подія, котра міняє долі мільйонів, ми замислюємось над тим, чи могло все статися інакше. В нашому випадку тепер уже всім зрозуміло, що велика війна з росією була неминучою, але не дає спокою питання, чи могла вона обійтися меншими втратами. Відповідь, на перший погляд, однозначна: звичайно ж могла, якби наша армія була оснащена більшою кількістю сучасної високоточної протитанкової та протиповітряної зброї – тоді б, мовляв, російська військова машина забуксувала б значно швидше. Але для цього мало бути глибшим військово-політичне співробітництво зі Сполученими Штатами Америки, умовою для чого мала бути більш ефективна співпраця з нашими західними фінансовими партнерами і більш сумлінне виконання їхніх вимог щодо проведення реформ у судово-юридичній та соціально-економічний сферах.
Читайте також: Визначено особливості співробітництва з Міжнародним кримінальним судом
Проте, з іншого боку, чи можна було виконати їх повною мірою, коли значна частина суспільства сприймала створення нових антикорупційних органів за участю міжнародних експертів як встановлення режиму зовнішнього управління країною, запровадження ринку землі – ледь не як не дозвіл продавати душу дияволу, ну а про те, як сприймалася вимога скасувати для населення пільгові ціни на газ, пояснювати не варто – все й так зрозуміло.
Виправити помилки минулого не завжди можливо, але важливо їх пам’ятати, аби не повторювати в майбутньому. Нині, коли над головою літають ракети і з міркувань безпеки закритий доступ до Єдиного державного реєстру судових рішень, судова практика тимчасово вибула з першої десятки найбільш актуальних та цікавих тем. Але саме в такі періоди якраз і з’являється можливість піднятися над буденністю й із позицій реалій сьогодення спробувати зробити об’єктивний аналіз подій і процесів, які відбувалися протягом восьми років – в епоху між революцією та війною.
Перша чистка
Реформування судової системи України – це процес, який, здається, ніколи не припинявся з часів Ярослава Мудрого. Нині мало хто згадає, що лише п’ятдесят років тому судді обиралися всенародним голосуванням терміном на два роки, а саме слово суддя вживалося не інакше як із прикметником народний. Можна почути, що тоді суди були безправним придатком репресивної системи, які виконували суто церемоніальну функцію, але це велике спрощення. Варто нагадати, що в ту епоху ключові суди очолювали колишні керівники органів прокуратури, які на схилі років переходили на менш виснажливу для свого здоров’я роботу. На бунт вони, звичайно, були нездатні, але й слухняними виконавцями всіх забаганок сторони обвинувачення їх теж назвати не можна.
Читайте також: РФ неприпустимо привласнила перемогу над нацизмом
Інститут судової влади значно піднявся в ціні під час Помаранчевої революції, коли було ухвалене, а головне – виконане рішення, яке не подобалося ні Президенту країни, ні Прем’єр-міністру, ні парламентській більшості. Саме тоді мільйони людей зрозуміли для себе, чим відрізняється принцип верховенства права від принципу верховенства закону: як відомо, третій тур президентських виборів не був передбачений профільним законом, але судді вирішили, що провести його можна й потрібно.
На початку п’ятирічки Ющенка своєрідним уособленням судової системи став суддя Верховного Суду України Анатолій Ярема, чиє рішення Майдан зустрів оплесками, але наприкінці неї її символом став уже голова Львівського апеляційного адміністративного суду Ігор Зварич, до якого внаслідок історичного непорозуміння приклеїлося прізвисько колядника. Дві тисячі десятий рік став для суддів чимсь на кшталт 1937-го року, оскільки саме тоді за порушення присяги була звільнена рекордна кількість суддів — аж сорок. Те, що тоді відбувалося, називали розправою над неугодними, але з названої кількості репресованих невинною жертвою, з певною мірою натяжки, звичайно, можна назвати лише суддю Верховного Суду Олександра Волкова, та й то через те, що позитивне для нього рішення прийняв Європейський суд з прав людини. Його вина полягала в тому, що він, як представник суду касаційної інстанції, перевіряв правильність рішень суду апеляційної інстанції, ухвалених одним із його родичів, хоча в таких випадках йому належало взяти самовідвід. Втім, ЄСПЛ не заглиблювався в питання про обгрунтованість звільнення, оскільки дану установу цікавлять суто питання порушення прав людини. В ході розгляду справи «Волков проти України» було достеменно встановлено, що під час голосування в залі Верховної Ради кількість присутніх депутатів була меншою ніж кількість тих, хто проголосував за його звільнення. Ця обставина й була названа порушенням права людини.
Що ж стосується решти 39-ти суддів, звільнених за порушення присяги, то вони, за великим рахунком, особливого співчуття не викликали. Бо як інакше можна ставитися до суддів, які своїми рішеннями з надуманих причин забороняли літакам «Люфтганзи» здійснювати польоти в повітряному просторі України або забороняли працівникам прокуратури проводити перевірки фінансово-господарської діяльності «Укрзалізниці» або визнавали дійсними договори купівлі-продажу нерухомості, в яких однією зі сторін була людина, яка померла до укладення такого договору.
Демонстрація слухняності новій владі
Перемога Революції Гідності сформувала в суспільстві незвичайно завищені очікування щодо швидких змін у роботі судової системи, які, звичайно ж, не виправдалися, і тут важливо розібратися, що власне лежало в основі таких очікувань. Простіше кажучи, чого люди хотіли від судів – щоб їхні рішення були справедливими й законними, чи може, щоб ці рішення були приємними й корисними. В цьому плані доволі показовим слід назвати одне судове рішення, ухвалене невдовзі після повалення режиму Януковича. Йдеться про постанову Вищого адміністративного суду України від 28.02.2014 р., якою була скасована постанова цього ж суду від 6.03.2013 р. про позбавлення мандата депутата ВРУ від партії «Батьківщина» Сергія Власенка.
Нагадаємо, що в 2012 році останній був захисником Юлії Тимошенко в кримінально-судовому процесі за її обвинуваченням в організації вбивства в Донецькому аеропорту в 1996 році депутата Євгена Щербаня та його дружини. Це, звичайно, робить йому неабияку честь, але заковика в тому, що в названому вище році набрали чинності нові версії кримінального-процесуального кодексу та закону про адвокатуру, відповідно до положень яких, з одного боку, захисником у кримінальному провадженні міг бути лише професійний адвокат, а з іншого адвокатська діяльність була визнана несумісною з депутатською, а відтак депутат, якому пощастило пробитися в народні обранці, повинен був протягом визначеного законом терміну подати до органів адвокатського самоуправління заяву про припинення адвокатської діяльності. Власенко не лише не вклався в цей строк, а й продовжував виконувати функції захисника підсудної, зокрема, беручи в статусі адвоката участь у допиті свідків.
За таких обставин рішення суду про позбавлення його мандата виглядало цілком логічним і законним. Задля справедливості слід зазначити, що в той період за аналогічних обставин не один лише Власенко забарився як із подачею заяви про припинення адвокатської діяльності, так і з фактичним її припиненням, але оскільки саме Вказаний депутат був для тодішньої влади «персоною нон грата», жертвою нових законів став у першу чергу саме він. Але через рік ситуація круто змінилася – 22 лютого 2014 року вчорашній опозиціонер і однопартієць Власенка Олександр Турчинов був обраний головою Верховної Ради й одночасно виконуючим обов’язки глави держави. ВАСУ швидко зорієнтувався і знайшов нововиявлені обставини, які б дозволили переінакшити власне рішення: як написано в тексті постанови, відповідач направив до відповідних органів заяву про припинення адвокатської діяльності, але на момент розгляду справи в суді, мовляв, повідомлення про це ще не надійшло до його канцелярії. Таким чином було скасоване неприємне для нової влади, але в принципі правильне й законне рішення, а порушення справедливості було подане засобами масової інформації як її відновлення.
Із цього доволі показового епізоду вітчизняної історії належить зробити важливий висновок: в усіх більш-менш резонансних справах суди приймають сумнівні з точки зору закону рішення лише в тому разі, якщо на це є або пряма вказівка керівництва держави, або його на це згоди. Тож коли ми чуємо про те, що влада невдоволена яким-небудь неправильним судовим рішенням, слід розуміти, що йдеться не про конфлікт між судом і владою, а про конфлікт між різними угрупованнями всередині самої влади.
Імпотентність влади
У 2014 році нова влада обіцяла виборцям очистити суддівський корпус від тих його представників, які сприяли узурпації влади Януковичем, брали участь у репресіях проти учасників революції, й ухвалювали корупційні рішення. Жодна з обіцянок так і не була виконана, й це теми для окремої розмови, але перш за все необхідно порушити проблему дуже дивної неквапливості держави в питаннях, які стосувалися територіальної цілісності держави. Йдеться про звільнення за порушення присяги тих суддів, які відверто перейшли на службу окупаційній владі.
Як відомо, основні об’єкти Кримського півострову були захоплені збройними силами росії ще протягом лютого, а офіційною датою його приєднання до неї там вважають 18 березня 2014 року. Будучи не в змозі повернути фактичний контроль над загарбаними землями, українська влада ще в травні запропонувала тамтешнім суддям перебратися на материк, де для них знайдуться відповідні вакантні посади. Проте з 479 суддів, які працювали в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, лише 52 подали заяву про переведення до судових установ підконтрольної Києву частини України. Решті припинили нараховувати зарплату. А в листопаді 2014 р. на офіційному сайті президента росії з’явилися тексти його указів про призначення федеральних суддів, серед яких були прізвища 276 осіб, які при цьому одночасно мали офіційний статус українських суддів. Тобто були прийняті на службу державі-агресору, але при цьому формально продовжували вважатися посадовими особами органів влади держави-жертви. Про те, що ці люди не формально призначені, а реально здійснюють судочинство іменем російської федерації, свідчили ухвалені ними судові рішення, тексти яких розміщені на сайті «Государственная автоматизированная система Российской Федерации «Правосудие».
І це тривало більше року, аж поки всі вони не були звільнені з посад суддів за порушення присяги: 83 особи указами Президента України від 30.01.2016 р. і ще 193 – постановами Верховної Ради від 19.04.2016 р. Такий великий проміжок часу між встановленням факту зради державного службовця та припиненням його повноважень державного службовця яскраво характеризує ефективність системи апарату управління української держави в той період. Адже звільнити з посади кримського суддю набагато простіше, аніж звільнити від окупаційних військ Кримський півострів – тут не очікується жодних втрат живої сили, техніки та матеріальних ресурсів. Та попри це знайшлися вагомі причини так надовго затягнути цей процес і в них ми допоможемо розібратися нашим читачам, особливо тим, які на той момент ще не досягли студентського віку.
Переформатування Вищої ради юстиції
Відповідно до положень Конституції України в її редакції до 2016 року судді призначалися спочатку на перші п’ять років указами Президента, а після благополучного завершення цього, так би мовити, випробувального терміну, обиралися на свої посади постановами Верховної Ради вже безстроково. Але при цьому і призначення главою держави, й обрання парламентом, так само як і звільнення з посад суддів тим органом, який їх призначав або звільняв, відбувалося лише за поданням Вищої ради юстиції. Цей конституційний орган, згідно відповідних статей Основного Закону, налічував 20 членів і мав доволі складну систему комплектування. До нього в силу займаних посад, входили Голова Верховного Суду, Генеральний прокурор і міністр юстиції. Трьох членів ВРУ призначав Президент України, ще 12 осіб обирали чотири різні органи, по три від кожного, а саме Верховна Рада, з’їзд суддів, з’їзд адвокатів і з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ. Решту двох членів обирала Всеукраїнська конференція прокурорів.
Така пістрявість суб’єктів делегування відповідно до задуму законодавця мала надати роботі Вищої ради юстиції певну демократичність, але, як показала практика, ця система не стала надійним бар’єром від узурпації судової влади тираном, зате в критичні моменти виявилася дуже громіздкою для швидкого прийняття оперативних рішень. У період президентства Януковича до складу ВРЮ входили настільки непривабливі особи, що майже одразу після перемоги Революції гідності їх повноваження були достроково припинені, а їм самим заборонялося в майбутньому обіймати посади членів даного органу. Це сталося після того, як 8 квітня 2014 року Верховною Радою було прийнято Закон «Про відновлення довіри до судової влади в Україні». Після з двох десятків членів Вищої ради юстиції лишився один голова Верховного Суду Ярослав Романюк. Міністр юстиції Павло Петренко теоретично міг бути, але він лише в травні зміг знайти вільний час для того, аби прийняти на пленарному засіданні Верховної Ради передбачену профільним законом присягу члена ВРЮ. Що ж стосується Генерального прокурора, то його обов’язки в той момент виконував Олег Махніцький, який через свій неповноцінний статус не міг бути членом конституційного органу. А відповідно до згаданого профільного Закону України «Про Вищу раду юстиції» необхідний для прийняття рішень кворум складав 15 осіб. Таким чином ВРЮ виявилася тимчасово недієздатною, оскільки не могла приймати рішення про подання на призначення, обрання чи звільнення суддів, а тому процес комплектування й очищення суддівського корпусу було поставлено на паузу. Тоді в запалі революційного захоплення здавалося, що це ненадовго, а виявилося, що аж до червня 2015 року.
Утім, процес формування оновленого складу ВРЮ почався досить багатообіцяюче, й ми нагадаємо хронологію тих хвилюючих подій, за якими з завмиранням серця слідкувала вся юридична спільнота країни. Вже 11 квітня Указом Президента України членами Вищої Ради юстиції були призначені Сергій Бондар, Сергій Власенко та Лідія Мазур; 27 квітня з’їзд адвокатів делегував туди Сергія Балаца, Олексія Резнікова й Павла Гречківського; 29 квітня з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ обрав Оксану Капліну, Андрія Бойка й Ганну Фазикош; 14 травня всеукраїнська конференція працівників органів прокуратури зупинила свій вибір на Олегові Махніцькому та Василю Головатому. Протягом другої декади травня всі одинадцять перелічених вище достойників склали присягу члена ВРЮ на пленарному засіданні Верховної Ради України, тож разом із Ярославом Романюком та Павлом Петренком їх стало тринадцять, тобто до кворуму було вже рукою подати.
Але 23 травня все пішло шкереберть – того дня суддя Окружного адміністративного суду Києва Євген Аблов своєю постановою визнав відсутність повноважень трьох членів ВРЮ, делегованих з’їздом адвокатів. Наступна халепа – 28 травня цього ж року колегія суддів згаданого суду під головуванням Руслана Арсірія ухвалила аналогічну постанову щодо членів ВРЮ, призначених з’їздом освітян і науковців. А 19—20 червня провалилася спроба заповнити свою квоту з боку з’їзду суддів – делегати так довго вирішували питання про те, чи взагалі проводити цей форум, чи перенести його, що коли діло дійшло до голосування за членів Вищої ради юстиції, виявилося, що значна їх частина вже роз’їхалася по домівках. Таким чином, станом на 1 січня 2015 р. ВРЮ налічувала тільки семеро членів. Ситуацію не виправив навіть відносно успішно проведений 25—26 вересня ще один з’їзд суддів, який, нарешті, призначив членами Вищої ради юстиції Наталію Волковицьку, Олексія Муравйова і Наталію Олійник, але вони знайшли причини не поспішати з прийняттями присяги.
Конституційний орган був недієздатним
протягом чотирнадцяти місяців
Поки тривав цей сир-бор, нагадаємо, три сотні кримських суддів-зрадників лишалися незвільненими зі своїх посад. Аналогічна ситуація, щоправда в менших масштабах, спостерігалася і з деякими суддями окупованих частин Донеччини та Луганщини. Мало того, зупинився природний процес функціонування конституційного органу в питаннях, не пов’язаних із політичними обставинами. Попередній склад Вищої ради юстиції провів своє останнє засідання в грудні 2013-го. За цей рік накопичилися справи тих суддів, які досягли граничного 65-річного віку перебування на посаді й не могли звільнитися через те, що нікому було скласти подання до Верховної Ради. Крім того, судді, які успішно пройшли випробувальну п’ятирічку, з тих же причин не могли бути ні звільненими, ні призначеними безстроково й відправляти правосуддя теж не мали повноважень. При тому на утримання обох перелічених вище категорій суддів щомісячно йшло з бюджету кілька мільйонів гривень – і це в той час, коли волонтери по копієчці збирали кошти на закупівлю шоломів і бронежилетів для військовослужбовців.
Проте наївно вважати, що причиною такого стану був внутрішній «роздрай» у середовищі адвокатів, освітян і науковців, хоча на них справляли неабиякий вплив олігархічні фінансово-промислові групи, тісно пов’язані з Росією. Якщо ви уважно стежили за хронікою першої хвилі формування Вищої ради юстиції (всього їх буде дві), то напевно звернули увагу, що єдиним органом, який не делегував до неї своїх представників, була Верховна Рада, в якій правили бал дві основні сили — президентський «Блок Петра Порошенка» і прем’єрський «Народний фронт». Вони, виходить, теж перебували під впливом тісно пов’язаних з росією олігархів?
А між тим парламент міг би зважитися на сміливий і радикальний крок, який не потребував змін до Конституції. І полягав він у тому, щоб тимчасово, у зв’язку з виключними обставинами, викликаними війною, внести корективи до Закону «Про Вищу раду юстиції» та зменшити до мінімуму, а то й взагалі скасувати, кворум зазначеного органу. Є троє гарантованих членів – Голова Верховного Суду, Генпрокурор і міністр юстиції – от нехай вони простою більшістю голосів від імені всієї ВРЮ і приймають рішення про внесення Президенту чи парламенту найневідкладніших подань. Решта включиться в роботу по мірі делегування іншими органаими свої членів, а така безвідповідальна й недисциплінована публіка, як адвокати, ще хоч десять років може судитися з приводу легітимності своїх з’їздів та прийнятих на них рішень.
Але ні Президенту, ні парламентській більшості на той момент не було потрібне оперативне формування Вищої ради юстиції й швидке вирішення нею простих, але нагальних питань. Замість того 12 лютого 2015 р. був прийнятий не дуже цінний Закон «Про забезпечення права на справедливий суд», який вніс чимало косметичних поправок до низки профільних законів, і навіть зменшив кворум ВРЮ на одну людину – з п’ятнадцяти до чотирнадцяти, але поряд із цим повністю обнулив її склад, тож із семи наявних членів у ній лишилося тільки двоє – ті ж самі голова Верховного Суду Ярослав Романюк і міністр юстиції Павло Петренко. Таким чином, у плані формування нового складу ВРЮ годинник історії було фактично переведено ще на рік назад.
Однак цього разу мінімум необхідного був укомплектований значно швидше й 9 червня 2015 року Вища рада юстиції нарешті відновила роботу в уже новому складі. Проте до кримських і севастопольських зрадників у неї дійшли руки не скоро, й лише 24 грудня того ж року до Президента і парламенту було направлене подання про звільнення 276 осіб з посад суддів. Звільнені ж вони були вже в наступному році, незадовго до того, як Верховна Рада проголосувала за президентський проект змін до Конституції, відповідно до яких було суттєво змінено порядок призначення суддів, а сама Вища рада юстиції трансформована у Вищу раду правосуддя, котра напередодні великої війни з Росією, так само, як і вісім років тому, знову виявилася недієздатною через припинення повноважень її членів. Але про це вже в наступній історії.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
