Море хвилюється: куди занесла Україну хвиля місцевих виборів?

Олександр КЛЮЖЕВ,
старший аналітик Громадянської мережі ОПОРА

Про жовтневі місцеві вибори говорилося багато й аналізувалися вони з усіх боків. Ми ж подивимося на ситуацію на предмет того, що вони принесли — нові ризики або створили умови для руху України вперед? Друге — як вони вплинули на перспективи вітчизняної партійної системи.

Уже не вперше місцеві вибори в Україні завершуються політичними маніпуляціями про переможців та переможених. До спроб перенести логіку місцевих виборів на загальнонаціональний рівень, думаю, варто ставитися обережно. Якою б не була ситуація в країні, локальний контекст завжди впливав на місцеві вибори й змушував парламентські партії боротися за прихильність громадян з регіональними авторитетами.

Відмежовуючись від спроб видати локальні кампанії за національний рейтинг, все ж варто спробувати зрозуміти, куди хвиля місцевих виборів винесла Україну? Попри кризові економічні прояви та пандемію партії «Слуга народу» вдалося отримати серед політичних сил найбільшу кількість мандатів на місцевих виборах. Такому результату, зокрема, сприяла спроможність провладної партії висунути кандидатів до найбільшої, у порівнянні з конкурентами, кількості громад. За підрахунками ОПОРИ на основі даних ЦВК, провладна партія має відносну перевагу над партійними суперниками за всіма видами місцевих виборів, включаючи обласні, районні ради, за посадами міських, селищних, сільських голів. Політична сила лідирує на виборах депутатів місцевих рад, як за пропорційною, так і за мажоритарною системою. Як мінімум, рівень представництва нинішньої партії влади дозволяє їй претендувати на свою долю неформального коаліційного пирога в більшості регіонів. Тут відразу треба сказати, що розпорошеність складу місцевих рад мало кому дозволить зберегти «ідеологічну чистоту» в місцевих коаліційних розладах.

Результати кампаній у великих містах та Києві відрізняються від середньої «температури» по країні, де кампанії були більш поляризованими й ідеологічними. Зокрема, в крупних міських центрах «Європейській солідарності» та «Опозиційній платформі — За життя», схоже, вдалося успішно подати місцеві вибори як вотум недовіри керівництву країни. У 25-ти обраних автором громадах (обласні центри, Краматорськ, Рубіжне, Біла Церква, Київ тощо) найбільшу кількість мандатів отримали місцеві організації партій ЄС — 17% від усіх мандатів у цій групі міст, ОПЗЖ — 14%, «Слуга народу» — 13%, ВО «Батьківщина» — 5% мандатів. Особливо невдалою була кампанія «Слуги народу» в столиці, де вона зайняла аж п’яте місце.

Загалом же вибори міських голів у великих громадах стали провальними для всіх па р ламентс ьки х партій. Їхніх кандидатів-переможців можна перерахувати на пальцях однієї руки. В цілому ж укрупнення громад підвищило мотивацію партій боротися за посади міських, сільських, селищних голів, оскільки вони раніше крутили носом перед малими населеними пунктами. На цьогорічних виборах голів показник самовисуванців-переможців знизився з 81% до 47 відсотків.

Але важливішим є питання, а що результати місцевих виборів несуть для політичної цілісності країни? Якою була роль локальних еліт під час кампанії і як вони вживуться з центральною владою в найближчому майбутньому? Місцеві вибори-2020 є новим ризиком чи вони створили умови для руху вперед? І як вони вплинули на перспективи партійної системи в Україні?

Відчути вітер

Місцеві еліти показали в 2020 році спроможність відчути вітер, який дме в країні, та прогнозувати для себе наслідки політичних рухів у центрі. Здатність об’єднуватися на основі локального інтересу привела до успіху місцевих проектів. Унікальні для одного регіону партійні проекти отримали перші результати на виборах 7 обласних рад. Вони стали лідерами у Вінницькій («Українська стратегія Гройсмана»), Закарпатській області («Рідне Закарпаття»), Полтавській («Довіра»), Харківській (Блок Кернеса «Успішний Харків»), Хмельницькій («Команда Симчишина»), Черкаській (ВО «Черкащани»), Чернігівській («Рідний дім»). Ці партії висунули кандидатів лише до однієї обласної ради в межах країни. У 13 обласних радах першими прийшли парламентські партії (по чотири ради на СН, ЄС та ОПЗЖ, одна — ВО «Батьківщина»). По одній обласній раді взяли позапарламентські ВО «Свобода» (Івано-Франківська) та «За майбутнє» (Волинська область). До порівняння, в 2015 році лише в Закарпатській та Хмельницькій областях перемогу святкували локальні проекти. Тоді у 18 обласних радах першими стали парламентські партії і в двох перемогли нові партії з національними амбіціями. Таким чином 45 локальних партій, які балотувалися лише в одному регіоні, разом отримали 18% усіх мандатів депутатів обласних рад на місцевих виборах-2020. У 2015 році 29 локальних проектів здобули лише 5% мандатів обласних рад.

Сильні позиції в місцевих об’єднань й у великих містах. Якщо взяти результати виборів до міських рад обласних центрів та Києва, то 69 локальних проектів спільно отримали 22% усіх депутатських мандатів у цих громадах (у 8 з 25 міст на першому місці—локальні партії). Показники попередніх виборів для «локальних» були значно скромнішими. Тоді партії, які балотувалися лише в одному з міст даної групи, разом отримали близько 10% усіх мандатів. Під локальними партіями тут також розуміємо й проекти із загальнонаціональним минулим, яких політичне життя та франшиза спустили до рівня окремих громад. Висуванці локальних партій стали мерами 7 з 22 міст — обласних центрів (плюс Краматорськ, у Сєвєродонецьку — не проводилися) або 32% від кількості посад. У 2015 році три з 23-х міст (обласні центри плюс де-факто центри Донеччини і Луганщини) очолили кандидати від локальних проектів (13%). Бенефіс локальних партій був пов’язаний, на мою думку, з трьома основними причинами:

Корабель уже не той…

Ослаблена владна вертикаль в країні не могла запропонувати місцевим елітам ні кнута, ні пряника, й вони вирішили піти у «вільне плавання» на своїх власних човнах. Це відрізняє нинішню кампанію від місцевих виборів 2015 р., коли локальні лідери були вмотивованішими гуртуватися навколо провладних проектів.

Особиста участь президента Володимира Зеленського в кампанії «Слуги народу» була інформаційно гучною, але вона не здатна підмінити собою систему бенефітів та ризиків для локальних лідерів. Владна вертикаль, яка вже не та, дозволила провести місцеву кампанію без системних і централізованих зловживань адміністративними ресурсами. Хоча локальні посадовці від різних політичних сил зберегли можливість використовувати ресурси громади у виборчих цілях, а залученість президента до агітації слугувала їм поганим прикладом. Спільним дахом над головою місцевих еліт не стали й парламентські опозиційні партії. Вони приносять із собою не лише бонуси від критики влади, а й антирейтинг серед виборців популярних місцевих лідерів.

Простий корабельний лікар

Наростаючі соціально-економічні проблеми та пандемія спонукали місцеві еліти дистанціюватися від провладної та інших парламентських партій. Запит на локальних професіоналів, які, на відміну від уряду і парламенту, нібито, знають, що робити, завжди був. Але в умовах кризи він став притулком для виборців, які з острахом чекають чергову хвилю кризи. Простий корабельний лікар, простіше кажучи, був привабливішим за гордовитого і красномовного рульового. Так вийшло радше випадково, що випуск пару за допомогою локальних проектів був в інтересах провладних політичних груп. Вони не були зацікавлені в перетворенні місцевих виборів на двобій між ними й армадою парламентської опозиції. Відтак місцеві вибори таким двобоєм і не стали.

Не лякай інших штормом

Найвпливовіші в країні політичні сили злякали регіони своїми парламентськими дискусіями про посилення контролю за обраними від партій місцевими депутатами та іншими новинками виборчого законодавства. Частина очікуваних новацій залишилася на рівні чуток та «сирих» ідей, таких як вимога до партій висувати кандидатів у двох третинах областей чи захмарна грошова застава.

Уже законодавча реальність — у руках партійних лідерів з’явився посилений інструмент відкликання місцевих депутатів. Необдумані декларації в парламенті та його рішення на користь «канонічних» партій напередодні місцевих виборів зробили свою справу. Впливові регіональні та локальні лідери зрозуміли, що на «всеукраїнські» човни не тільки не варто сідати, з них треба зістрибувати.

Дистанція між локальними і парламентськими проектами — це не лише справедливі прогнози про ризики загострення протистояння між центром і регіонами. Це, водночас, ще й підстави для оптимізму. Можливо, успіх «локальних» партій дозволить нам уникнути радикального перенесення парламентської боротьби на місця й надмірної політизації органів місцевого самоврядування.

Місцева кампанія-2020 має змусити задуматися й експертів із питань виборів. Популярна в Україні думка про можливість боротися з локальним «сепаратизмом» шляхом максимальної «партизації» органів місцевого самоврядування не витримала краштесту місцевими виборами. Замість справжніх національних партій з’явилися міські й навіть сільські об’єднання, які були названі на честь улюбленого мера. І якщо вже відверто, мажоритарна система із переможцями-самовисуванцями менше б ілюструвала відмінності між політичними симпатіями регіонів.

Який матрос не хоче стати капітаном?

Парламентські партії з більш ніж скромними результатами на виборах міських голів у великих громадах (лише 2 мери від них в обласних центрах) отримали урок, як працювати з місцевими лідерами. Вчителями виступили партії, які мріють вийти на національний рівень або хочуть до нього повернутися. Точкою входу для них стали чинні міські менеджери, які виграли ключові вибори в громаді. До прикладу, 4 з 4 виграних партією «Пропозиція» посад мерів, у великих містах зайняли чинні міські голови. Три з чотирьох переможців від ВО «Свобода» були на момент голосування чинними головами. Інтригою залишається, чи вплине успіх у роботі з мерами на загальнонаціональні перспективи цих партій.

Усього у 18 з 27 найбільших міст (22 обласні центри та інші 5 громад з кількістю виборців понад 75 000) переобралися 18 мерів. У цій групі міст лише два обрані голови належали до парламентських сил. Натомість у 2015 році на виборах голів в обласних центрах 8 з 23 мерів переобралися від парламентських партій.

Куди пливти далі?

Зараз перед політичними групами країни, по суті, стоїть одне завдання — не заважати місцевому самоврядуванню виконувати свої повноваження. Для цього необхідно утриматися від спокуси зловживати недемократичною процедурою відкликання місцевих обранців. І не перетворювати депутатів місцевих рад на філіали секретаріатів своїх же парламентських фракцій. Виборці обирають місцеву владу для розвитку громад, а не для «підтанцьовки» загальнонаціональним лідерам. На часі й реформа партійного законодавства, яка б запустила у них внутрішні демократичні перетворення. Разом із тим вже очевидно, що посилювати партійні інститути треба не змінами виборчої системи, підвищенням грошової застави чи обмеженням самовисування, а новими практиками в самих партіях.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути