В Україні
Олександр Копиленко: «НАПрНУ сьогодні повинна бути в епіцентрі всіх значимих подій України»…
Останні події в Національній академії правових наук України сколихнули юридичну громадськість. Після публікації матеріалу в попередньому номері ЮВУ, в редакції не припиняються дзвінки, адже багатьом цікаво, що саме відбувається в цій поважній науковій установі. У зв’язку з цим редакція звернулася до авторитетного вченого-юриста, представника нинішнього депутатського корпусу ВРУ Олександра Любимовича КОПИЛЕНКА з проханням прокоментувати ситуацію в НАПрНУ – він був серед ініціаторів проведення академічних зборів із метою стабілізувати ситуацію.
Представляючи Олександра Копиленка, академіка НАН та академіка НАПрНУ нашій аудиторії, просимо звернути увагу на те, що він уже багато років є членом Редакційної ради газети. І всі ці роки бере активну участь у підготовці аналітичних матеріалів, займаючи активну наукову позицію щодо актуальних питань сьогодення. Його авторитетна думка заслуговує на увагу та повагу з боку юридичної громадськості. Тепер щодо «бунту академіків». Як зробити так, щоб Національну академію правових наук суспільство сприймало як сучасну й ефективну державну наукову установу? Про це наша подальша розмова.
Читайте також: Військовослужбовці не складатимуть єдиний державний кваліфікаційний іспит
– Олександре Любимовичу, Національна академія правових наук України відіграла за минулий період суттєву роль у розвитку багатьох секторів правової системи й країни загалом. Що наразі сталося з НАПрНУ, адже в останні роки, а тим більше під час війни, ми фактично не чуємо про неї, навіть не було заяв про російську агресію, лише окремі її члени висловлювалися на цю тему?
– Якщо відверто, то це питання мене не просто цікавить, а навіть дуже непокоїть, оскільки від відповіді на нього залежить доля самої НАПрНУ. Вперше з початку війни Президія академії нагадала про себе лише 22 вересня 2022 року (судячи з її сайту). Вдумайтесь, майже через півроку після початку війни, а перша заява з оцінкою рашистської агресії з’явилася 27 вересня 2022 року.
Для порівняння: Президія НАН України вже 16 березня 2022 року ухвалила постанову про діяльність своїх інститутів у воєнний час, а далі постійно розглядає вкрай важливі для оборони країни питання. От лише деякі з них: оцінювання масштабів і наслідків вимушених зовнішніх міграцій населення України; ядерний тероризм російської федерації – виклик для світової безпеки; оцінки економічних втрат внаслідок воєнних дій в Україні; особливості роботи Об’єднаної енергетичної системи України в синхронному режимі з європейською континентальною енергетичною системою; технологія дистанційного виявлення мін на основі аналізу матеріалів зйомки з безпілотних літальних апаратів: стан та перспективи; правові аспекти протидії російській військовій агресії та відновлення територіальної цілісності України; щодо наслідків тимчасової окупації території зони відчуження Чорнобильської АЕС; оцінки соціально-психологічного стану населення України в умовах війни.
До речі, як голова Національної комісії з радіаційного захисту населення України, я вже 3 березня опублікував звернення до міжнародної спільноти з приводу захоплення рашистами Чорнобильської АЕС. Президія НАПрНУ поки що займається (судячи, знову-таки з її офіційного сайту) типовою науковою бюрократією мирного часу – звіти, локальні наукові заходи, підготовка до 30-річчя заснування академії – все це навіть соромно коментувати. Ледве не забув про таку глобальну акцію, як підписання меморандуму про співпрацю з Вищою радою правосуддя. Виконувач обов’язків президента В. Журавель підписує цей меморандум разом із заступником голови ВРП Д. Лук’яновим – своїм колишнім підлеглим.
Подібно до свого начальства діють й академічні інститути, наприклад, на сайті Інституту інформації, безпеки та права перше повідомлення про його діяльність датується 22 березням цього року – підписано черговий меморандум про співпрацю з Національним інститутом стратегічних досліджень – чергова «вікопомна» подія.
А деякі факти взагалі викликають подив. Так, на сайті Інституту приватного права і підприємництва імені Ф. Бурчака розміщено звіт про роботу за 10 років, де, зокрема, йдеться про дезінтеграційні тенденції в Євросоюзі і росію як головну державу Євроазійського простору. Звіт підписано до друку в листопаді 2021 року, коли війна була вже на порозі. І таких «сюжетів» можна навести чимало. Я вважаю, що все це наслідок не тільки на диво пасивної позиції насамперед виконувача обов’язків президента академії в цей драматичний воєнний час, а й узагалі тих проблем, які роками в ній накопичувалися.
Далі хочу зупинитися на цьому докладніше. Так сталося, що Академія правових наук уже 8 місяців працює без першого керівника, на жаль, два академіки-секретарі несподівано пішли з життя, а три інші є лише виконувачами обов’язків, що породжує певні юридичні колізії. А головне – в складі академії й досі перебуває державний зрадник В. Медведчук. До речі, незрозумілою для мене є й ситуація з Д. Табачником. Це взагалі матеріал для окремого вивчення, яке зараз і відбувається.
Опісля принагідно з’ясувалося, що й статут академії не розрахований на сучасні виклики, з якими стикаються і наука, і держава. Саме тому мої колеги і я виступили з ініціативою якнайшвидше провести засідання Президії НАПрНУ для розгляду цих питань з подальшим невідкладним скликанням загальних зборів. Проте Президія, на своєму засіданні, яке відбулося 14 травня, не змогла ухвалити адекватного рішення. Про це свідчить, зокрема, коротка інформація, розміщена на сайті академії.
Відчуваючи свою відповідальність, члени академії, які переважно живуть і працюють у Києві, й зібралися для обговорення цієї ситуації. Результатом обговорення, в якому взяв участь і виконувач обов’язків Президента НАПрНУ В. Журавель, стало відкрите для підписання звернення до Президії. Основна вимога, що міститься в цьому зверненні, – негайне скликання загальних зборів для очищення академії, обрання її керівництва і внесення змін до Статуту. До речі, і Національна академія наук України й Академія медичних наук, Академія мистецтв вже скликали свої збори. Та й узагалі в країні постійно відбуваються наукові заходи загальнонаціонального характеру.
Так от, 19 травня група членів Президії НАПрНУ оприлюднила досить розлогу й роздратовану відповідь на наше звернення, з приводу чого хочу сказати лише одне – в своє тридцятиріччя академія вступає з певним багажем проблем, що накопичувалися не один рік. Саме тому й потрібні загальні збори. Далі скажу те, що я не раз уже говорив і писав: в Академії правових наук немає ані «прихильників генеральної лінії», ані опозиціонерів, так само, якщо скористатися старою термінологією, не може бути й зон, закритих для критики. Всі ми, як писав Шевченко, «однієї матері діти» – тому мусимо говорити щиро й відверто.
Свого часу ваша поважна газета назвала цю подію «бунтом академіків». Якщо відверте потурання зрадникам і «недумство» (за Франком) – норма, то тоді це справді бунт.
– Побутує думка, що академія – це академіки, в першу чергу. Скажіть чесно, а що наразі академіки ще й досі живуть за правилами мирного часу, тобто за бюджетним фінансуванням, скопусофськими публікаціями, конференціями тощо. Водночас ми бачимо енергію стартапів, шалені дискурси волонтерів, пошук грантів і товарне виробництво від інститутів громадянського суспільства. Чи не здається Вам, що за темпом життя хтось тут явно програє?
– Ви протиставили академіка й волонтера. Думаю, це – різні речі. Якщо ми говоримо про академіка як людину, здатну продукувати інтелектуальну продукцію, то він одночасно може бути й волонтером, чимало наших колег сьогодні активно цим займаються, але навіть найуспішніший волонтер не зможе, і це точно, одразу стати академіком. У вас трохи спотворене уявлення про академіка як про старого дідугана, який сидить у кріслі-гойдалці і, пускаючи бульбашки, іноді видає розумні думки. У нас активні, молоді душею і з цілком працездатними мускулами члени академії. Я, наприклад, як віце-президент однієї з федерацій боїв без правил, разом зі своїми колегами активно допомагаємо ЗСУ. Інша справа, що академічне керівництво в своїх комплексах боїться цієї нашої творчої енергії (але про це я скажу нижче).
А стосовно фінансування, то академіки не живуть за рахунок академічного бюджету. За цей рахунок зарплату отримують працівники апарату Президії та академічних інститутів. Хоча це мізер, порівняно із зарплатами членів наглядових рад, суддів… Дві-три наглядові ради можуть взагалі утримувати всі академічні інститути.
Читайте також: Центри професійної досконалості створять у 9 регіонах
На початку нашого інтерв’ю Ви запитали мене про роль, яку відігравала Національна академія правових наук України з моменту свого створення. Уже в цьому формулюванні я бачу певний песимізм і реальну оцінку нинішнього стану справ. Давайте звернемося до моменту заснування НАПрНУ. У 1993 році її унікальність певною мірою визначалася досить обмеженою юридичною картою України – інститут у Харкові, факультети в Києві, Львові, Одесі, Київська вища школа міліції.
З іншого боку – потужні постаті В. Тація і В. Сташиса, які були реальними двигунами створення академії. Ставлюся до них, особливо до В. Тація, під керівництвом якого я пройшов потужну школу віце-президентства, з щирою повагою, але без романтичного захоплення. Вважаю, що незаслужено в тіні перебуває постать Ф. Бурчака, унікальний бюрократичний досвід якого максимально сприяв створенню НАПрНУ. Однак цей особистий фактор певною мірою «замінував» подальший розвиток нової, унікальної для пострадянського простору структури.
Скажу дуже коротко. Коли ситуація змінилася, виникли десятки нових авторитетних юридичних центрів, дедалі зменшувалася монополія на підготовку наукових кадрів і не менш стрімко відбувалися зміни в складі нашої державної еліти, цей уже згаданий особистий фактор став гальмувати перспективи академії, насамперед її формалізацію в державному механізмі. Зараз, наприклад, міжнародні зв’язки стандартного юридичного факультету абсолютно співставні з такою ж діяльністю НАПрНУ.
Крім того, академія почала розчинятися в сонмі квазіподібних юридичних інституцій, у тому числі, громадського характеру. Я вже не раз про це говорив, у тому числі, на загальних зборах НАПрНУ. Не треба себе тішити кількістю членів академії, які мають статус громадських консультантів у парламентських комітетах. Таких консультантів – десятки, які представляють численні державні й так звані неурядові організації. Національна академія правових наук могла б добитися ексклюзивного статусу на сторінках Регламенту Верховної Ради, який надано Національній академії наук. Про необхідність нашої присутності в Регламенті Кабміну і відповідних актах Президента я наголошував на цьому ще понад 10 років тому з трибуни загальних зборів академії. Та говоріть, говоріть, ви нам не заважаєте…
Ми забуваємо, коли говоримо про НАПрНУ, що це й академічні інститути. Однак чи об’єднані вони єдиною місією академії, або ж це тільки планування й затвердження звітності? Знову конкретний приклад: на сайті Інституту правового забезпечення інноваційного розвитку згадується збірник висновків, підготовлених на запити Конституційного й Верховного судів. Ніби все правильно, але пікантність ситуації полягає в тому, що це зобов’язані робити всі юридичні установи країни на підставі закону. Де ж тоді ексклюзивність? А от узяти участь у програмах відновлення України на інноваційних засадах – оце, на мій погляд, нагальне завдання цього інституту.
Ще один приклад – я вже згадував звіт Інституту приватного права й підприємництва, в якому сказано, що за 10 років підготовлено близько 80-ти висновків на законопроекти. Це багато чи мало? Для порівняння: протягом лише однієї шостої сесії Верховної Ради нинішнього скликання було зареєстровано майже 600 законопроектів, з яких 111 стали законами. А ще більше мене зворушив той запис, на кого розрахований цей звіт – насамперед на науковців, аспірантів, аж до студентів. Постає питання – а де ж державні органи, чи в цьому полягає завдання інституту?
А чи існує взагалі якесь загальне бачення діяльності інститутів Національної академії правових наук України на перспективу? Я сподівався, що знайду відповідь у так званій Стратегії розвитку НАПрНУ на 2021—2025 роки. На жаль, про це немає нічого. У відповідному розділі йдеться лише про поєднання колегіальності та єдиноначалія. Ну, для Дисциплінарного статуту, можливо, це справді новація глобального рівня.
Повертаючись до початку вашого питання, яке можна сформулювати як падіння значення академії у виробленні державних рішень, для чого вона, власне, й створювалася? Будемо відверті, падіння авторитету академічної науки взагалі – прикмета нашого часу. Та все одно, треба не побиватися, а діяти. Наприклад, нинішня структура відділень академії зацементована ще початком 90-х років. Давно вже існує нагальна потреба створення відділення міжнародного права, яке б сприяло формуванню зовнішньо-політичної позиції нашої держави з відповідною максимальною підтримкою її керівництва. Я давно говорив про необхідність провести принаймні спеціальну сесію загальних зборів НАПрНУ з євроінтеграційним порядком денним. Зараз у Національній академії наук з моєї ініціативи формується міжнародна експертна рада, одним із завдань якої є створення антипутінського трибуналу. Правові засади вступу до Євросоюзу, НАТО, що вже стали реальністю… Академія мусить бути в епіцентрі всіх значимих сучасних подій. А що насправді? У вже згаданій Стратегії є лише сором’язливий натяк на стандарти НАТО – знову, не коментую.
– Яку роль, на Вашу думку, має наразі відігравати Національна академія правових наук: як наукова еліта, як загін з підтримки державних рішень, як елемент державної машини, а може, і щось інше?
– Для того, щоб відповісти на це питання, давайте звернемося до вже не раз згаданої Стратегії, бо, на жаль, нема нічого іншого, до чого можна було б звернутися. Перед нами – підготовлена за принципом «братської могили» (всі ми знаємо, що це таке) програма навчального курсу для студентів – без стрижня, пріоритетів, взагалі розуміння свого місця в державній машині, про що ви кажете. Зате йдеться про підготовку 30-томної Юридичної енциклопедії. Точно, як писав класик: чи вам не соромно писати в цей час про сонце і красу? Тому відповім дуже коротко. Ризикуємо знову стати громадською організацією, з якої колись ми вийшли. А з цього, між іншим, випливає теж дуже коротка відповідь на Ваше наступне запитання.
– Яким Ви бачите ідеальний варіант менеджменту в НАПРНУ, тобто як і заради чого має діяти академія?
– Перед тим, як говорити про ідеальний менеджмент, треба провести ретельну й реальну оцінку стану справ у НАПрНУ, включаючи її майно в тому ж Харкові. Не треба нічого вигадувати й «зазіхати на святе». Просто візьмімо Статут академії, де визначено наші завдання… В попередній його редакції, як пригадую, був цікавий пункт – можливість створення наглядової ради для незалежної оцінки нашої діяльності. У нинішній редакції Статуту її немає, а шкода.
– Чому виникла думка про можливий перенос офісу НАПрНУ до Києва?
– Я член Національної академії правових наук із 1993 року, тобто з моменту її заснування. Брав досить активну участь у її становленні, і, відповідно, для мене немає тут жодних таємниць. Скажу тільки, що з моменту інституціоналізації Президії НАПрНУ в Харкові одразу ж виникли думки про перспективи її переносу назад до Києва. Я вже казав, що багато в чому доля Академії пов’язана з іменами В. Тація та В. Сташиса, які так само чимало питань її життєдіяльності вирішували в ручному режимі, відвідуючи Київ чи не два–три рази на тиждень. І під час уже дуже важко було розібратися, де були питання Академії правових наук, а де – навчального закладу імені Ярослава Мудрого.
Скажу банальність, але все змінилося – не тільки люди на владному Олімпі, а й уся ситуація. Експлуатуючи своє реноме і традиції, академія дедалі більше стагнувала в своїй регіональній відрубності і, додам, цілковитій залежності від Національного університету імені Ярослава Мудрого.
Посудіть самі: з моменту заснування академії більшість у її Президії завжди була за представниками Нацуніверсітету імені Ярослава Мудрого. До цього додати, що Президія НАПрНУ завжди була суто парадним органом, яка за статутом академії збирається не рідше двох разів на рік – уявіть собі цю звитяжну роботу (для порівняння: Президія НАНУ відбувається чи не кожного тижня), а про змістовну частину засідань навіть не хочу говорити. І тут з’являється такий дивний орган, як бюро Президії у складі президента, віце-президентів і головного вченого секретаря академії. Годі говорити, що в цій когорті є лише один київський віце-президент, інша трійка – харків’яни, які все одно в тій чи іншій формі працюють у Нацуніверситеті імені Ярослава Мудрого.
Я не раз говорив, у тому числі й публічно, що в плані управлінських рішень НАПрНУ ризикує перетворитися на ще один деканат вказаного університету. Це завжди викликало бурхливу реакцію, особливо під час нашої недавньої зустрічі з ректором Нацуніверситету імені Ярослава Мудрого А. Гетьманом. Та давайте залишимо емоції й спокійно оцінімо ситуацію, реакцією на яку і став оцей «бунт академіків» (хоча я вже казав, що мені цей термін не подобається).
Зараз не можна боротися за реалізацію місії академії хаотичними чи навіть регулярними наїздами до Києва. Конкретна ідея: в засіданні Президії за посадою повинні брати участь щонайменше заступники міністра внутрішніх справ, голови СБУ, Генпрокурора, інші посадові особи, якщо ми говоримо про академію, як інтелектуальну складову нашого державного механізму. Та для цього хоч щось треба зрушити з місця, а не прикриватися стандартними фразами «давайте вже після війни».
З іншого боку, Національна академія правових наук давно вже «розійшлася» по всій країні. Потужний центр існує в Одесі, стрімко розвивається львівський напрямок. Немає жодної крамоли в тому, аби перерозподілити президіальні можливості з урахуванням нових реалій. Ще раз скажу, треба говорити спокійно й виважено, а не посилатися з піною на вустах на заповіти «батьків-засновників». Я їх усіх добре знав, а двоє з них – Ю. Шевченко і М. Костицький – навіть рекомендують мене зараз на посаду президента академії. Я їм щиро за це вдячний.
– Як Ви, як автор і відомий науковець ставитеся до прикладу міністра освіти позбавитися наукового звання?
– На мій погляд, міністр освіти зробив мужній крок, але ця новація викликає чимало додаткових запитань – як бути, наприклад, якщо наявність наукового ступеня була кваліфікаційною вимогою для зайняття відповідної посади, як бути з бюджетними коштами, що виплачувалися у вигляді відповідних надбавок, чи впливає відмова від наукового ступеня на вчене звання, якщо воно є. Отже, поки питань тут більше, ніж відповідей.
– Готуючись до цієї розмови, згадав відомий вислів про те, що потреби виробництва рухають науку сильніше, ніж десятки академій. Чи не здається Вам, що академії йдуть у минуле, а замість них прийдуть корпорації активних і енергійних людей, технократи й інноватики, так би мовити?
– Справді, є такий вислів, який ви, правда, не зовсім точно цитуєте, і належить він не дуже популярному зараз Фрідріху Енгельсу. Він писав, що технічна потреба рухає науку вперед більше, ніж десяток університетів. Нині все не просто змінилося, і світ, говорячи словами Івана Франка, має зовсім іншу фізіономію, а його прогресом керує цілий комплекс «вищих сил». Однак, звичайно, існувати в «башті з чорного дерева» (скористаємось назвою відомого англійського роману…) неможливо.
Інша справа, що подібний анархо-синдикалізм (якщо вже згадуємо часи Енгельса), який ви пропонуєте застосувати до науки, на мій погляд, це лише данина моді – розігнати нинішніх академіків і набрати нових, з «незатьмареним розумом». Таке вже було, причому зовсім недавно. Я маю на увазі таку нову інституцію, як Національна рада з питань науки і технологій. До її складу якраз і обирали людей, які не були обтяжені високими науковими регаліями. Результат – нове коло наукової бюрократії, включаючи як подання заявок на фінансування, так і звітність і всі інші подібні аксесуари.
Члени нашої академії – активні й творчі люди, які мають величезний державотворчий досвід і прагнення його активно використовувати на благо всього суспільства. Однак складається враження, що президіальна бюрократія, яка не має в своєму активі нічого, окрім вкрай обмежених науково-організаційних навичок, просто боїться викликати на «ринг» таких професіоналів.
Набагато простіше на автоматі продукувати кілограми формалізованих звітів і направляти їх тим, хто їх ніколи не прочитає. А тим більше абсурдно й наївно сидіти і чекати, що до нас хтось прийде і ввічливо запросить взяти участь у великих державотворчих справах, які ще й матимуть певні матеріальні ресурси. Один конкретний приклад. Я не пам’ятаю такого випадку, коли б на засіданнях вчених рад інститутів нашої академії сходилися в запеклій творчій науковій дискусії науковці цих інститутів й академіки з членами-кореспондентами. От вам й інтелектуальний штурм, який усе ніяк не відбудеться. Я знаю, як надати новий імпульс життю інститутів нашої академії, є й відповідні конкретні пропозиції, про які я скажу на загальних зборах.
– Й останнє запитання, хто, на Вашу думку, сьогодні має очолити Національну академію правових наук України: відомий учений, авторитетний політик, міцний державний діяч чи хтось інший, сильний за своїм реноме?
– Наша академія – це унікальне зібрання сильних і творчих особистостей, та виходимо з реалій і також обійдемося без зайвих антимоній. Я готовий до закидів у порушенні наукової етики, але буду говорити абсолютно відверто. Зараз на посаду нашого лідера претендує нинішній виконувач обов’язків президента В. Журавель, у послужному списку якого – лише завідування кафедрою та 5 років перебування на посаді головного вченого секретаря, функція якого полягала в керівництві апаратом Президії та координування діяльності вчених секретарів академічних інститутів. Його основна перевага – це адмінресурс, який, сподіваюсь, не буде використаний, оскільки майже 50 учасників загальних зборів – це саме делегати від академічних інститутів.
Спілкувалися
Віктор Ковальський і
Федір Іллюк, ЮВУ
Джерело: Юридичний вісник України
