Ольга БОГОМОЛЕЦЬ: «Жінка в політиці — це конструктивна сила українського суспільства»

Ольгу Вадимівну Богомолець знає переважна більшість українців. Яскравими свідками активної життєвої позиції, численних талантів та професійного успіху є її персональний сайт (http://bogomolets.com/ua/biography/career) та ФБ-сторінка. Водночас вик ликає запитання її непримиренна позиція щодо медичної реформи, подальшої співпраці з парламентом, провадження судових справ. Правда й те, що в Ольги Богомолець, як і в будь-якої іншої талановитої людини, є чимало як прихильників, так і ворогів, що цілком зрозуміло, адже масштаб особистості ми оцінюємо не лише за успіхами людини, але й за «калібром» її опонентів. У той же час немає сенсу зводити питання її життєвого досвіду з гучним ім’ям батьків чи матеріальними статками. Ольга Богомолець цілком самодостатня особистість, цікава людина, яка багато що може розповісти читачам газети. Сьогодні вона — гість ЮВУ і наша розмова не лише про проблеми вітчизняної медицини, а й про інші не менш актуальні для кожного українця речі.

Восьмирічна боротьба за збереження Олександрівської лікарні

— Ольго Вадимівно, розкажіть, будь ласка, як так сталося, що Ви із медика стали політиком. Як це відбулося: через професійний успіх, багатство, особисті зв’язки чи, можливо, ще завдяки чомусь?

— Почну з того, що в мене завжди було загостреним відчуття справедливості — скільки себе пам’ятаю, причому незалежно від того, де б я не була. Саме це відчуття й привело мене на Майдан до «Революції на граніті». Я не брала участі в протестах, але перший студентський шпиталь започаткувався у мене вдома й саме з цього часу почалися виклики в міліцію, прокуратуру. Потім була Помаранчева революція, під час якої я весь час наголошувала на неприпустимості поділу українців на помаранчевих і біло-блакитних, як і про те, що медичну допомогу необхідно надавати всім, хто цього потребує. Поміж усім тим була ще наша восьмирічна боротьба за збереження Олександрійської (Жовтневої) лікарні. Мій батько очолював той «партизанський рух» на печерських пагорбах, а я була обличчям цього руху, адже весь час перебувала на передовій протидії захопленню Олександрійського пагорбу. Саме з тих пір я не вірю прокуратурі, судам, правоохоронцям. Справедливості за тої системи досягти було неможливо. Та попри те (порушення всіх законів), цю лікарню ми зберегли. Ціна цього — дві фальсифіковані карні справи. Одна — проти мого батька, якому на той час було 76 років. Була ще втрата мами, що отримала два інсульти і її серце не витримало. Тим не менше, повторюся, Олександрійську лікарню ми відстояли й не дали забудувати пагорби комерційною нерухомістю, яку мав намір тут набудувати такий собі добродій Куровський (Іван Куровський, скандально відомий керівник ТОВ «Житло-Буд», екс-народний депутат від «Батьківщини» та пізніше «Партії регіонів» — ред. ЮВУ). За його планами лікарня була б ліквідована, адже він мав намір будувати житловий будинок у 8-ми метрах від Офтальмологічного центру. Далі б лікарня автоматично втратила ліцензію на лікування. Я тоді була депутатом Київради, куди прийшла саме з метою боротися за виживання цієї лікарні. Якось мене запросив керівник київської міліції, який теж був депутатом і сказав, щоб я забрала людей від лікарні, бо «дана команда бити». А цю лікарню свого часу кияни збудували за свої кошти, купили землю, а потім передали місту. Захищали її теж кияни, в основному лікарі та жителі довколишніх будинків. Одного разу нас так затиснули правоохоронці, що хрустіли ребра. Я добре пам’ятаю, як мої діти кричали: «Мамо, а де наші, а де не наші?». Їх голоси досі звучать у мені як нагадування про ті страшні події.

І був Майдан та війна на сході країни…

— Хоча загалом я нікого й нічого не боялася. Лякало тільки те, що мільйони українців мовчали. Тож моя участь у Революції Гідності цілком закономірна. Починаючи з допомоги студентам, що стояли під Стелою на Майдані. Їм мої студенти, лікарі і я сама надавали медичну допомогу. Звісно, ніхто нікого не примушував це робити, але практично всі працівники моєї лікарні були на Майдані. Сама я дізналася про ці події з повідомлення мого колеги Тимура Ібраїмова, побратима по захисту Олександрійської лікарні: «Приїдь, ти потрібна, будуть бити» — написав він мені. Я все зрозуміла, швидко позбирала операційні речі, бікси, перев’язувальні матеріали й «партизанськими» стежками пробралася на Банкову. Далі все відбувалося неконтрольовано, людей почали розстрілювати.

Після подій 18—20 лютого в мене на руках було півтори тисячі поранених, це тоді, коли напали на мирну ходу, що йшла вверх до Кабміну. У Будинку офіцерів я зуміла відкрити приймальний пункт для поранених. Уявіть собі цю картину — тут знаходилися люди з гумовими кулями в очах, три трупи, посортовані поранені. Я чекала на медичну допомогу. Через якийсь час 3 авто таки прибули, але постояли і поїхали. За ці дні тринадцятеро людей померли в мене на очах. Потім ми організували шпиталь у готелі «Україна». І всі, хто там був, отримали посттравматичний стресовий розлад. Після цього, скажу чесно, хотілося їхати на фронт — не лікарем, а снайпером. Бо на моїх очах тут, у центрі Києва, вбивали людей. До мене звернулися з проханням допомогти військовим — поранених було кілька десятків. А на Майдані — тисячі поранених. Після такого повернутися назад в косметологію і дерматологію було просто неможливо. І тоді визріло рішення йти у владу для відновлення справедливості. Уявіть, що навіть у нацгвардійців не було медичних аптечок, тобто вони не були належним чином екіпіровані. Тобто владі люди, навіть ті, які її охороняють, як такі, загалом не потрібні. До цього висновку я дійшла ще тоді. Тому зараз багатство та успіх — не головні речі для мене.

— У минулих виборах Ви не брали участі. Щось завадило, чи вже набридло бути у владі?

— Я винесла урок, що один у полі може бути хіба що вправним сіячем. Але — не більше. Йдучи у владу, мусиш бути членом команди. Я не голосувала за Петра Порошенка на попередніх виборах, але я пішла в його команду, думаючи, що людина, яка взяла на себе відповідальність за країну в такий відповідальний час, має боротися за неї. Але більшість часу перебування в його команді це була боротьба із самою командою Порошенка, боротьба проти ідеології лібералізму, намагань продажу медичних закладів. Моїм найбільшим досягненням у цей час став не Закон України «Про трансплантацію», інші законодавчі акти, не зміна моделі фінансування медичних закладів. Це було елементарне збереження хоча б наявної системи безоплатної медичної допомоги. Адже ставилося завдання йти по грузинській моделі — платної медичної допомоги, тобто розпродажу лікарень. Я криком кричала проти цього. Мені доводили (тоді до медреформи був причетний Олександр Данилюк), що, мовляв, що ти будеш робити з цими медзакладами, вони ж старі й нікому не потрібні. Мій аргумент: рано чи пізно до нас прийде війна, бо в нас такий кордон. Тож в Україні апріорі має бути державна система медицини. Так як в Ізраїлі, де кожна лікарня може бути і військовим шпиталем одночасно.

Звісно, приватна медицина має бути. Але українська армія й прості люди мають опиратися на державну медицину. За рахунок чого утрималася країна в перші дні агресії на Донбасі? Я не знаю чому, але практично всі цивільні лікарі зникли зі своїх робочих місць. Тоді ми в цивільні заклади запросили військових лікарів. І вони почали надавати необхідну допомогу і військовому, і цивільному населенню. Якщо не існуватиме державних лікарень, то приватні лікарні лікуватимуть людей через медичну страховку. І коли раптом військові дії, то кого це обходитиме? Нікого. Тому я за сильну державу, за державну медицину, армію, за жорстку соціальну відповідальність і за ліберальну економіку. Як це відбувається в Ізраїлі, де держава чітко контролює армію, медицину, податки. Усе інше — лібералізовано. Тому наша армія має бути не контрактною, а резервістською. Бо лише це може дати нашій країні гарантії. Контрактна армія і НАТО не вирішать нашу ситуацію.

Ми маємо поводити себе так, як колись маленька Фінляндія у війні з СРСР. Загалом-то, я не підтримую військову доктрину ні колишнього, ні нинішнього президентів. Я за те, щоб лікарям повернули військову освіту. Свого часу всі вони проходили військову кафедру. Я, наприклад, знаю, як рити братську могилу і на якій відстані від річки, як складати трупи, щоб вони не отруїли середовище, як розрахувати бомбосховище, як обробляти кульове поранення. Сьогоднішні лікарі нічого цього не знають. Ну як у медичних закладах можуть бути платні військові кафедри? І це в країні, яка веде війну з Росією. Я вирішила не йти у владу, бо моє бачення майбутнього України значно відрізняється від поглядів керівництва країни. Коли я боролася з командою Порошенка, то це не дало позитиву ні мені, ні команді екс-президента. Більше того, я проти легалізації марихуани, проституції, ігорного бізнесу. Тут я — соціал-ліберал. Із такими поглядами я не могла опинитися в сучасній політиці.

«Якщо дитина народжується з вадою серця, має онкологію — вона повинна мати шанс вижити»

— А тепер розкажіть про Ваші принципові розходження стосовно запровадженої медичної реформи?

— Ще до приходу Уляни Супрун у МОЗ ми вже запровадили цю реформу. Я сама була автором закону, якій змінив модель фінансування медицини. Це Закон України «Про автономізацію медичних закладів». За цим законом держава має купувати медичну послугу. Далі після цього мав іти Закон «Про загальнообов’язкове медичне страхування». Медицина повинна дотримуватися певних принципів: доступності, справедливості, високих стандартів медичних послуг, незалежно від того, де людина працює та проживає. Якщо дитина народжується з вадою серця, онкологією тощо, вона повинна мати шанс вижити. Не обрана, а будь-яка дитина. За рахунок загальнообов’язкового державного медичного страхування має створюватися загально-державний фонд, що витрачає кошти на тих, хто в цьому має потребу. Але гору взяв ліберальний підхід, тобто треба купувати медичну страховку.

Зараз замість такого фонду створено Національну службу здоров’я, яка є єдиним національним замовником мед-послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій. Кошти, якими вона оперує від імені держави для оплати таких послуг, а це понад 100 млрд гривень щороку, зберігаються на казначейських рахунках. Служба не є власником закладів охорони здоров’я і не здійснює управління ними. Тобто це невідомо що, яке ні за що не відповідає й здоров’я зберегти не може.

Щодо первинної ланки медзакладів, то тут зроблено певний крок, з яким не можна не погодитися. Вибір лікаря, балансування навантажень, доступ до лікування — це те, що має бути в центрі уваги. Особливо доступ до дорогого лікування, хоча сьогодні на лікування тих же онкохворих дітей закладено 50% від потреби, на дорослих — 30%. Хто в цьому випадку вирішуватиме, кому надавати гроші й дати шанс на життя, а кому ні? А щорічно в нас з’являється близько 100 тисяч онкохворих. На 30 тисяч пацієнтів є лікування, а для решти? І то не тому, що в країні бракує грошей на це, а тому, що хтось так вирішив. МОЗ щорічно подає бюджетний запит у Кабмін і щоразу просить половину від потреби на лікування дітей і третину — для дорослих онкохворих. Відтак виникає купа благодійних фондів, які на цьому заробляють. Не існує в Європі держави, яка б так ставилася до пацієнтів, власне до свого населення. Іде ручний перерозподіл коштів. Ось я проти чого. Я викликала екс-керівницю МОЗ Уляну Супрун на дебати, на консультації, на засідання комітету, але вона не захотіла брати в них участі.

Критерієм реформи є смертність та тривалість життя. У нас смертність можна значно скоротити шляхом підвищення якості медичних послуг. А екс-виконувачка обов’язків міністра МОЗу відкидала ці критерії, не вважаючи їх такими. Зараз у нас тривалість життя зменшилася навіть порівняно з 1990-ми роками, а смертність просто вражає. При сплаті до загальнодержавного фонду страхової медицини по триста гривень усіма жителями країни, грошей вистачить усім для лікування. Це те, що я пропонувала. Але якщо немає грошей на сімейних медиків, то як би їх не переформатовували, називаючи це реформою, якість медпослуг від цього не підвищиться.

— Кажуть, заробітна плата працівників, зайнятих у первинній ланці, в процесі реформування зросла у 2—4 рази, підвищилася зарплата медсестер, а дві третини українців заявляють, що задоволені своїми сімейними лікарями. То щось добре в цій реформі таки є…

— Це — не реформа, бо не створена нова система медицини. Так, пацієнти мають право обирати своїх сімейних лікарів, які повинні заробляти більше. Але ж усе впирається в критерії якості медицини. Це як я вже говорила — смертність і тривалість життя. Якщо в нас у 50 років люди масово помирають від інфаркту, то це не реформа. Й усі розмови про якісні зміни лишилися, на жаль, розмовами. Так, заробітна плата сімейних медиків збільшилася, але за рахунок чого? За рахунок величезних навантажень. Вони прий мають по 60 людей на зміну. Погодьтеся, що від такого лікування користі мало. Максимальне навантаження за зміну — це 25—30 пацієнтів, більше мозок просто не витримує.

— Експерти стверджують, що на кожну людину з бюджету на медичне обслуговування припадає трохи більше трьохсот грн на рік. Розкажіть, будь ласка, з чого складається такий бюджет і як він визначається?

— Ця цифра не відповідає дійсності. Є МОЗ, що володіє своїми коштами, і є місцеві бюджети, які теж виділяють певні гроші на охорону здоров’я. У нас є ще й військова медицина, до речі, дуже важлива ланка охорони здоров’я в наших сьогоднішніх умовах. Ще декілька років тому її не було. Адже, наприклад, поранений є солдатом ЗСУ, а транспортування його мусить здійснювати Прикордонна служба. Такого не повинно бути. Я змушена була в ручному режимі налагоджувати систему військової медицини. Це ж стосується й доставки крові, обладнання, госпіталізації тощо. На все це виділяється досить багато коштів.

Питання бюджетних ресурсів також полягає в тому, а як ми використовуємо ці гроші. Так, у минулому році два мільярди гривень було виділено на програму «доступні ліки». Ця програма мала покрити витрати на бронхіальну астму, серцево-судинні хвороби, діабет. Ось пройшов рік, я продивилася статистику й переконалася, що смертність від серцево-судинних хвороб у нас збільшилася. А та ж Уляна Супрун заявляла, що смертність — не показник ефективності лікування. Тобто ми маємо контролювати, а на що йдуть кошти програми «доступні ліки». То що ж і чим ми лікували? На це запитання, на жаль, немає відповіді.

— А тепер трохи політології. Команда нового Президента вимагає уважного вивчення, адже до парламенту, скажімо, пройшли в основному люди недосвідчені в політиці, державному менеджменті, не знайомі з державною службою. Врешті-решт відбулося те, що відбулося. На Ваш погляд, як це може вплинути на продовження чи згортання медичної реформи?

Як на мій погляд, до владної команди прийшла маса людей, котрі не мають навіть необхідного життєвого досвіду. Можна сказати, що у владу прийшли нові люди, які не є обличчям влади. Більшість із них, на моє переконання, загалом не мають навіть особистої думки. У той же комітет ВРУ з питань охорони здоров’я прийшли люди, які ніколи в цій системі не працювали. Профільним міністром стала юристка. Це, пробачте, до чого? А якби, наприклад, міністром юстиції став би лікар. Говорячи загалом, прийшли люди, які будуть виконувати чиїсь вказівки. Тут на думку приходить розуміння того, що медицина опинилася в полі, поділеному міжнародними виробниками ліків. Іде фронтальне захоплення українського медичного ринку. До 2012 року наша країна не мала особливих проблем з вакцинацією. Бо це проблема національної безпеки. Якщо не відбуватиметься вакцинація, то виникає проблема обороноздатності, адже посилюється небезпека різних хвороб. Так ось, у 2012 році в нас із 12 ліків, що використовуються при вакцинації, 9 були вакцинами українського виробництва. Сьогодні ми не маємо цих вакцин. Бо політична складова цього — все, що українське, — не якісне. Індія, Ізраїль, європейські країни — всі вони мають сто процентів вакцин власного виробництва. А ми — ні. Ми все це закуповуємо за кордоном. Звісно, я з цим погодитися не можу. Наші ліки щодо вакцинації завжди були ефективними. А зараз Україну сприймають як країну збуту чиїхось ліків.

Так, команда нинішньої влади, можна сказати, залетіла в неї, не розуміючи того, як потім їй травматично-боляче буде падати. Бо не в кожного члена команди є певний бекграунд і їм треба максимально пристосуватися до вимог згори, розпоряджень, настанов лідера. Лише сильна, авторитетна людина може зберегти свою ідентичність. У владі, дійсно, людина змінюється — і в плані думок, і комунікацій, і почуттів. Працюючи в комітеті з охорони здоров’я, я змушена була комунікувати в основному з представниками опозиційних кіл, а не з командою Порошенка, бо з останньої особливого пуття не було. А як там зараз — мушу лише здогадуватися, боячись за здоров’я нації.

Замок-музей Радомишль

— Реалізувавши проект «Замок-музей Радомишль» із численними робочими місцями, неоціненною колекцією ікон, численними культурними й освітніми заходами, на які нині з’їжджаються з усієї країни й не лише з України. На моє переконання, Ви зробили надзвичайно важливу справу не лише для Радомишля. Дякувати мали б і люди, і влада, а тут претензії до Вас щодо земель, доступу до річки, судові справи тощо. Що ж насправді відбувається?

— Наразі уже нічого такого не відбувається. Замок у творчому пошуку. Усі справи припинені, бо були вони фальсифіковані, або замовні. Юридична фірма «Паритет», яка нас представляла, всі справи виграла. Ще за часів Януковича представники місцевих еліт мені чітко давали зрозуміти, аби передала проект в інші руки, хоча я фактично зі смітника зробила музей, а тепер маю замок-музей комусь віддати. Мені навіть погрожували, що фізично знищать. Є просто феноменальні рішення Радомишль ського райсуду, в якому забороняється діяльність музею, а ще звучить вимога знести пам’ятник архімандриту Києво-Печерської лаври Єлисею Плетенецькому, який освячував Блаженніший Володимир (Єлисей Плетенецький (між 1554 — 1624 рр.) — православний церковний, культурний і громадський діяч, просвітитель та письменник, був засновником Лаврської друкарні і першої в центральній Україні паперової фабрики, — Ред.).

Тому й не дивно, що я не вірю в судову справедливість та об’єктивність. Свою роль тут зіграв і телеканал «1+1», який показав придуманий сюжет, що я, буцімто, побила якогось чоловіка в Радомишлі. Уявляєте, яка я «агресивна», хоча, певно, й мусі не завдала шкоди створенням цього музею. Я питала в Олександра Ткаченка, навіщо він це зробив, у відповідь почула: «Та все нормально. Звичайна новина, це в межах політики каналу».

Щодо моїх статків, то в Радомишлі в мене немає землі у власності. Вона є в оренді. «Замок-музей Радомишль» соціальний, тобто заздалегідь збитковий проект. Ми вкладаємо гроші в нього, які забираємо від іншого бізнесу й він ніколи не стане прибутковим. Музеї загалом повсюдно неприбуткові заклади. А ікони, що є основним музейним об’єктом, я почала збирати випадково. Якось побачила, як люди йшли вулицею, наступаючи на ікону. Це було років із тридцять тому на якійсь барахолці. Люди не бачили в ній якоїсь ментальної чи регілійної цінності. Я ж, коли пізніше захопилася іконами, відкрила для себе цілий пласт культури й духовності. Я відкрила для себе не лише церковну або канонічну ікону, а й домашню ікону. Потім виник інтерес до побутових речей і я почала і їх збирати. Зараз колекція музею «Замок Радомишль» налічує багато тисяч різних побутових, релігійних артефактів і є однією з найбільших у світі. Стоїть питання: що далі робити з цим музеєм? Імовірно, створюватиму піклувальний фонд або шукатиму юридичну форму управління ним. Ми не вправі продавати або робити ще щось подібне з цим музеєм, бо він є і суспільним надбанням.

«Я проти продажу землі»

— І останнє запитання. Чому далі Ви плануєте приділяти більше уваги: діловим проектам, медичному бізнесу чи своїй родині?

— Тут є декілька альтернатив, але я мушу привести все до моїх ідейних переконань. Наприклад, я проти продажу землі. Саме право на землю повинно бути, але мова має вестися про оренду, концесію тощо. Земля завжди в нас належала комусь. Мій рід в XVI-XVII століттях був законним землевласником. Були землі, які належали родам Техпольських, Пресельських, Богомольців тощо. А от мій дід землі не мав, бо народився в Лук’янівській в’язниці (Київ). Його мама була однією з учасниць Південно-Російського робітничого союзу народовольців. Вона була ідеологом організації «Чёрный передел» і всі свої землі передала селянам. У 27 років вона була засуджена до смертної кари, але пізніше цар замінив смертний вирок пожиттєвим ув’язненням.

Так, сьогодні ми маємо сформувати цивілізований ринок землі. При тому земля має бути в державній власності, адже є небезпека скупівлі її іноземцями. Уявіть собі ситуацію: земля належить зарубіжним власникам. Чи захочуть люди, в разі потреби, захищати цю землю? Бо будь-хто скаже: а чого я маю захищати землі цього олігарха та ще й іноземного? Також має бути створений земельний банк, можливо й земельні суди, як це було вже в людей та відомо з історії. Скажімо, землю територіальної громади скупив латифундист. Хто тоді звертатиме увагу на цю громаду? Ніхто, і найменше землевласник.

Щодо мене особисто. Однією з моїх альтернатив є намагання підтягнути всі мої борги, в першу чергу перед родиною, бізнесом, медициною, бо є проекти, які я починала, але не продовжила. По-перше, це створення Української асоціації військових медиків. До цієї ідеї уважно поставилися прикордонники, військові, СБУ-шні лікарі тощо. У цьому році проведемо конгрес. Це — можливість показати іноземцям те, що в Україні йде війна з РФ, і вона триватиме довго, переходячи в різні фази, форми тощо. Також у 2015 році ми почали ідентифікацію ДНК всіх, хто загинув у зоні АТО. Ідеться про бойовиків з окупованих територій, їх багато. У нас є цілі військові цвинтарі, де поховано багато загиблих. У нас є ДНК-зразки й потрібно вийти на комунікацію з близькими з того боку, щоб вони знали, хто де похований. Кожна мати має право знати, де могила її сина, яким би він не був. І наших хлопців там, в ОРДЛО, також багато поховано. І їх матері також повинні знати, де вони покояться.

Ще є клініка, яку я створила. Там працює чимало людей і ми постійно ініціюємо цікаві й корисні проекти. За цим також моє майбутнє, як і за дітьми, адже кожна матір має опікуватися здоров’ям своїх дітей. Це — святе.

— Дякуємо за змістовні й конкретні відповіді.

Спілкувався
Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути