Connect with us

В Україні

«Загадка» смерті Леонтовича

Дата публікації:

Дмитро ЩЕРБАНЬ, ветеран прокуратури, член національних спілок письменників та журналістів України

У наступному році Україна відзначатиме 100-річчя з дня смерті талановитого українця, самобутнього композитора Миколи Леонтовича, чий «Щедрик» у ці дні виспівував увесь світ. Батько Миколи Леонтовича був священиком в селі Марківка Теплицького району Вінницької області, тож його син Миколка «… зростав на народній пісні, пройнявся нею так, що повернув її народові ще кращою, художньо оновленою і збагаченою. Таким чином, нікому раніше невідомий народний учитель із Поділля, по суті самоук, став одним із найяскравіших композиторів ХХ століття.

«Моє рідне село має незвичну назву — Саша»

За історичними відомостями «Після смерті Софії (на честь якої засновано всесвітньо відомий парк «Софіївка» в Україні на Черкащині) в 1822 році Теплицьким поміщиком стає її син Станіслав, батько власниці Теплика з 1862 року Олександри Потоцької (її іменем і було назване село Саша). У ньому до шістдесятих років минулого століття була церква святого Димитрія Солунського. Літні люди розповідали, що після революції село хотіли перейменувати на Тарасівку. Проте вистачило глузду залишити оту історично-незвичну назву. На жаль, у ті роки безглузді рішення й дії були доволі частим явищем. Достовірно не знаю, чи змінювали назву хутора Ленінка за селом Сокиряни, а Саша, як менше село, багато років входила до Сокирянської сільської ради.

Вбивство Леонтовича

Пам’ятаю, як у дитинстві був присутній при розмові батька з односельцями і чув, що саме там, під хутором Ленінка, в роки громадянської війни було здійснено напад на Миколу Леонтовича. Кажуть, він їхав кіньми. Бандити, якими на той час кишіла округа, поласившись, зокрема, на кожушок, в який той був зодягнений, напали й пограбували, а ще важко поранили, так, що доїхавши додому, він помер.

Чому в нашому селі ходив такий поговір? Та тому, що священик церкви нашого села не міг не знати про смерть сина священика в Марківці. І, можливо, як чув так і доніс цю звістку односельцям.

Хоча тоді між селянами з цього приводу часто виникали суперечки: одні говорили, що Леонтовича вбили бандити, а інші (з острахом) — що то «чекісти». Де та правда, і чи можна було її знайти в години лихоліття, в яке кинула нас більшовицька веремія? Упродовж тривалого часу я не цікавився офіційною біографією славетного земляка-композитора. А коли випала нагода, то перечитав дещо з опублікованого про його загибель і впевнився, що кожна доба тягне на себе свою інформаційну ковдру, використовуючи (з ідеологічною метою) факт смерті Леонтовича. Тому поданий нижче текст буде спробою пошуку істини.

Присвятивши слідчо-прокурорській роботі 27 років, розумію слідство як збирання фактологічної бази та оцінювання доказів і подальше подання їх до суду. Знаю, чого варті ті зібрані з упередженням докази, адже відоме протистояння «білих і червоних», коли сторони взаємно звинувачували одна одну в злочинах «незаперечними доказами». І ті, й інші «пригощали» громадськість відвертим чи прикритим намаганням звинуватити та передати свої «докази» не до незалежного суду, а владі — для формування громадської думки. І в цьому випадку суду не було. Тож залишився суд історії. А вона поступово надає необхідні факти, перевірені самим ходом історії.

Зокрема, вказується те, що: «загибелі Миколи Леонтовича впродовж 80-ти минулих років було присвячено багато публікацій. На жаль, у своїх деталях усі ці розповіді ґрунтуються, як правило, на оповідях свідків-родичів і різко контрастують та суперечать одна одній. Ці ознаки чітко розкрилися уже в період незалежної України, коли стали доступні засекречені матеріали тих часів, котрі показали спотвореність та заангажованість публікацій у радянській пресі, якими приховували знищення талановитого українського композитора тодішніми владними структурами — так званим ВЧК. Єдине, що так і незрозуміло — чому чекісти вдалися до такого жорстокого акту?

У тих документах як безперечний факт констатується: «Саме в ніч із 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька в селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком…»

Звіт Гната Яструбецького

Небагато як для серйозної оповіді, тож запрошую читачів ЮВУ самим спробувати віднайти правду. Я ж фрагментарно викладу те, що вже раніше було опубліковано. Зокрема, згадувалося в матеріалах і про одного з найближчих друзів Леонтовича Гната Яструбецького який і записав детальну розповідь батька Леонтовича про вбивство композитора. «У суботу 9 січня 1921 року Микола Леонтович був у Тульчині… Під вечір, у той же день, приїхав кіньми в Марківку до батька. Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір’я в’їхала підвода. Була шоста година вечора по сонцю… До хати зайшов молодий, 22—23-х років, середнього зросту чоловік. Попросився переночувати. Непроханий гість називав себе на прізвище Грищенко… Опісля звук пострілу розбудив батька. Було 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутий Леонтович і слабким голосом допитувався: «Що це, вибух.» Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Грищенко. Він був босий, в одній білизні. У руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ще були сестра композитора і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв’язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича… Вимагав ще грошей… Шукав речі. І з ними, речами, й вийшов.

На крик священика прибіг учитель, інші люди. Вони розв’язали руки Леонтовичам, наклали пов’язку на рану потерпілого. Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю». Була восьма година ранку, неділя 10 січня 1921 року. Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий. 12 січня, коли ховали композитора, в Марківці мела дуже сильна завірюха.»

Хронологія технологій спотворення комуністичним режимом фактів смерті Миколи Леонтовича.

Про Гната Яструбецького в публікаціях того часу вказано, що він «працював заступником завідувача політвідділом одного з київських видавництв. Поїхавши на місце трагедії з мандатами київської ЧК і губрев комітету, він провів там 4 місяці (з лютого по травень), а по приїзду зробив доповідь «Товариству вшанування пам’яті М. Леонтовича». Яструбецький наводить прізвища свідків, розповіді сестри композитра Вікторії та дочки Галини. Той виклад був зроблений по свіжих слідах і вийшов надзвичайно докладним, але частину фактів було упущено, завдяки чому офіційна пропаганда поширила інформацію про вбивство Леонтовича переодягненим «петлюрівцем». При цьому мало віриться щодо правдивості слів доньки Миколи Леонтовича, які можна знайти в деяких публікаціях: «Батько захищав Радянську Україну, різко критикував петлюрівщину і петлюрівські банди, вони тоді бродили по Поділлю, тероризуючи населення, грабували, вбивали». Думається, також пропаганда.

Такою технологією, зокрема, зайнявся відповідальний секретар міністерства внутрішніх справ УРСР Іван Харитонович Головченко, який з 1962 року був міністром внутрішніх справ (аж до 1982 року). Саме з-під пера цього «письменника» й почали виходити спогади родичів Леонтовича (сестри та дочок), в яких поміж куцих даних вбивства поширювалася розлога інформація щодо «петлюрівсько-розбійницького» сліду в справі Леонтовича.

Спогади Надії Танашевич

В іншому матеріалі згадується Надія Танашевич, яка мала славу шкільної поетеси. «Одного дня Леонтович зібрався пішки до села Стражгород (село в Теплицькому районі, неподалік від батьківської Марківки), де вона жила, а це від Тульчина 70 верств. Прихопив із собою старшу доньку Галину. Порозмовлявши й почаювавши, стара Танашевичка раптом запропонувала поворожити по руці Леонтовичу. Він погодився. «Ось це лінія життя, — зауважила вона, — недовга». Микола Дмитрович засміявся: «Значить, коли я буду від вас їхати, з лісу вийде бандит мене вбивати. Та я йому скажу: «Е, ні! Стій! Матушка Танашевич мені загадала довго жити»…

…Повертаючись до Тульчина, Микола Дмитрович завітав до свого батька в село Марківці. Родина сиділа, розмовляла. Було це вже надвечір, коли раптом на подвір’я в’їхала підвода, на якій сидів чоловік, що назвався Грищенком. Він пояснив, що бореться з бандитизмом, показав документи з багатьма печатками. Його поклали в одній кімнаті з Миколою Дмитровичем. Десь на світанку 22 січня 1921 року пролунав постріл і звідти вискочив зі зброєю «нічліжанин». Коли рідні забігли до хати, все було перевернуто, Микола Дмитрович, поранений у живіт, лежав, спливаючи кров’ю.

Ось ще одна публікація: «23 січня 1921 р. М. Леонтович був у с. Марківці, куди ще 8 січня (на Різдво) приїхав відвідати батька, сільського священика о. Димитрія. Увечері того дня на подвір’я господи заїхала підвода з двома незнайомцями. Один із них був фурман Федір Грабчак, а другий — людина в шкірянці і з обрізом через плече та посвідченням оперуповноваженого Він ницького ЧК на ім’я Афанасія Грищенка. Попросилися переночувати. Грищенка поклали в одній кімнаті з М. Леонтовичем. На світанку пролунав постріл… Микола Дмитрович вмер на батьківських руках, стікаючи кров’ю …»

Серед публікацій є й те, що почалися розшуки Грищенка, він якийсь час грабував людей в околицях Теплика. В одному з сіл господар клуні натрапив на нього і зарубав заступом». В іншій, що зарубали заступом в тій же таки Марківці. Якщо це було насправді, то не може бути, щоб це не відобразили в документах. Головне, де і як їх знайти? І чи є на це дійсна політична воля вже незалежної влади України?

Юлія Косинська в газеті «Україна молода» № 11 від 23.01.2013 р. «Постріл у пісню» пише, що «… чула ще одну усну легенду: справу вбивства Леонтовича неспроста затягували, оскільки, нібито, ще в 1960-ті роки «відважний чекіст» Грищенко розповідав молоді, як він утверджував радянську владу на Поділлі»

Рапорт начальника повітової міліції

Мистецтвознавець Валентина Кузик в одній із публікацій писала, що у Стражгород Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. Майже весь день просидів із Надією Василівною над лібрето. Надвечір повернувся в Марківку, у будинок батька. Микола Леонтович помер від пострілу — як з’ясувалося не так давно — агента повітчека Грищенка, якого Леонтовичі впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч. Про це свідчить, зокрема, секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року (переклад з російської): «В ніч на 23 січня агент повітчека Грищенко пострілом із гвинтівки вбив сина священника с. Марківка, Кіблицької волості Миколу Леонтовича — 43 років, в якого Грищенко ночував, а 26 січня Грищенко, який переховувався в м. Теплику, при переслідуванні його чинами міліції пострілом із гвинтівки поранив у живіт міліціонера Твердохліба…»

Даний рапорт начальника міліції Гайсинського повіту начальнику Подільської губернської міліції, уже зазначалося, датований 9 лютим 1921 року. Якщо провести аналіз цього документу, то можна дійти висновку, що він не був повним щодо опису вбивства Леонтовича, а лише давав відповідь на запит губернської міліції про вбивства, скоєні на території повіту за певний період часу, оскільки в ньому є коротка інформація про злочин, скоєний 28 січня 1921 року, який не має відношення до смерті Леонтовича. Мабуть, у запиті ставилося питання начальнику Гайсинського повіту щодо дій такої собі банди «Лихо», бо в кінці рапорту констатується, що «Випадків виступу банди «Лихо» не було».

Як дещо знайомий з подібними документами, я переконаний, що відповідно до службової ієрархії першочергово повинен бути поданий повний рапорт або інформація щодо вбивства Леонтовича начальнику самої губернської міліції. Також повинні бути окремі рапорти щодо вбивства й самого Грищенка. А з даного рапорту не вбачається, що 26 січня, після поранення міліціонера Твердохліба, Грищенко був затриманий чи «зарубаний заступом.

П’ять тисяч рублів на відрядження

Як написала В. Кузик, «на те криваве «відрядження» виділили вбивці-інформатору, за документами, 5 тисяч рублів». Мабуть, за джерело було взято довідку, в якій ішлося, що «Вибувшого в службове відрядження інформатора Грищенка вважати таким і виключити з провіантського і чайного забезпечення з 12 цього грудня. Видані йому 5 000 рублів авансу на секретні витрати виписати у витрати по прибутково-звітному журналу».

Усе, ніби-то, й логічно, але виникає сумнів щодо достовірності цього секретного рапорта (в інших публікаціях вказується, що ця довідка знайдена в архівах Вінниці).

На думку авторів публікацій, саме рапорт від 9 лютого 1921 року та довідка, знайдена в архівах Вінниці, ставить крапку над «і» в питанні, хто вбив Леонтовича?

Деякі висновки

Ризикну викласти крамольну версію цієї «довідки»: чи не для списання та привласнення грошей після вбивства Грищенка вона складена? Цікаво, що текст рапорту з вказівкою прізвища вбивці й органу, в якому він служив (хоча в довідці він вказаний як інформатор) опубліковано лише 1997 року.

Рано, ой ще дуже рано ставити крапки над «і»…

Ще одна публікація на цю тему: «Видатний композитор не міг більше витримувати життя в Радянській Україні. Він зумів зібрати кошти й придбати квитки для виїзду за кордон. Та потрапити туди йому не судилося. Рано вранці 23 січня 1921 року, коли Леонтович гостював у батька в селі Марківка (нині Теплицького району Вінницької області), його застрелив із гвинтівки чекістський агент Афанасій Грищенко, який на додачу ще й пограбував оселю.

Незадовго до того Миколі Дмитровичу виповнилося 43 роки. За радянських часів стверджувалося, що вбивцею був якийсь безіменний «білогвардієць», «петлюрівець» або просто «бандит». А правда з’ясувалася тільки в 1990­х роках, коли відкрився доступ до архівів». Як видно з документів, у будинку, крім смертельно пораненого Леонтовича, були батько, сестра Вікторія і його донька Галина. Усім їм вбивця зв’язав руки розірваною жіночою спідницею та рушником. Із гаманця вмираючого композитора він вийняв 5 000 карбованців різної валюти. Не побрезгував і напівкожушком батька композитора. Втікаючи з села, скоїв ще декілька крадіжок, стріляв у людей. Бандита зарубав лопатою житель одного з сіл Теплицького району».

Коли розсекретили архіви радянських спецслужб, то натрапили й на записи друзів Леонтовича. Ім’я вбивці було назване, але мотив тепер встановити неможливо. Як ідеться в одному з таких записів, «…до батька потрапляє надвечір 21 січня. Грає родині на піаніно, на прохання сестри записує нотами шевченківський «Заповіт». Наступного вечора до хати під’їжджає підвода. Федір Грабчак із сусіднього села керує кіньми, невідомий молодик — за пасажира. Інтелігентне обличчя, пристойне пальто, на голові легка кепка не за погодою. Представляється Афанасієм Грищенком, уповноваженим ЧК по боротьбі з бандитизмом у селах і проситься переночувати.

Родина та гості разом вечеряють і йдуть спати. Хата в отця Дмитра мала — на дві кімнати. В одній лягає він з онукою та донькою, в іншій стелять Леонтовичу і гостю. Щоб Грищенко не змерз, батько накриває його своєю шубою.

На світанку родина прокидається від гучного звуку. Батько забігає до сусідньої кімнати. Микола Леонтович напівсидить на ліжку, з правого боку стікає кров. Навпроти — Грищенко з гвинтівкою.

Стрілець наказує Грабчаку зв’язати рушниками руки сестрі та доньці. Священик має показати, де золото. Золота нема. Грищенко забирає шубу, білизну, ложки, годинник Леонтовича, взуття. Композитора доводиться ховати босим».

Кому ж і для чого знадобилося вбивати композитора й нищити пам’ять про Леонтовича після його смерті? Свого часу відповідь на це питання намагалися знайти і журналісти проекту «Історична правда з Вахтангом Кіпіані». У передачі вказується: «Одного з суботніх вечорів 1921 року Микола Леонтович, не передчуваючи нічого лихого, навідався в гості до батька на Вінниччину. Та не встиг композитор навіть обмінятися з рідними новинами, як до хати несподівано зайшов молодик. Гість був не місцевим, із Петрограду, представився як Афанасій Грищенко та показав документи інформатора Гайсинської ЧК. Потім попросився переночувати. Відтак, гостю постелили в одній кімнаті з композитором.

«Сам Леонтович не лягав спати, він працював. Тут є елемент містики, бо в останню ніч він сидів над піснею під назвою «Смерть», — говорить кандидат мистецтвознавства Мирослава Новакович.

Композитор ліг спати лише під ранок. А вже невдовзі всіх розбудив звук пострілу. Батько Леонтовича одразу зірвався з ліжка, а коли забіг в кімнату сина, оторопів — Микола стікав кров’ю. Не вагаючись, чекіст зв’язав руки родичам Леонтовича та почав нишпорити по закутках, забираючи все — від грошей до годинника і навіть чобіт композитора.

Зверніть увагу на вищенаведене про те, що вбивця забрав з дому гроші різною валютою в сумі 5 000. Чи це не випадковість? Адже Грищенку як агенту ВЧК було видано якраз 5 000. Запитання, яких більше, ніж відповідей.

«Все виглядало як звичайне побутове вбивство. Ця версія існувала до 90­-х років», — продовджує свою розповідь Мирослава Новакович. Відтак, тоді було прийнято вважати, що композитора вбив чи то білогвардієць, чи то петлюрівець. Радянська пропаганда ретельно замовчувала всі подробиці цієї трагедії. Дослідники ж припускають: Микола Леонтович міг і підозрювати, що на нього чекає. Адже незадовго до трагедії після одного з концертів композитор помітив, що хтось копирсався в портфелі з його документами. «Микола Дмитрович побачив, що в його портфелі хтось рився, перевіряв документи. Там були два квитки до Праги. Це свідчить про те, що його хотіли врятувати й готували виїзд за кордон», — припускає згадана Валентина Кузик.

Авторські сумніви

Чому я так детально, хоч і фрагментарно, відобразив публікації про смерть Леонтовича? Бо жодна з них не переконлива. Передбачаю, що і в читачів ЮВУ одразу ж виникне безліч запитань. По­перше, дати. Вони настільки різняться, що незрозуміло, за яким стилем літочислення, новим чи старим, вони вказані. Зверніть увагу «… Під вечір в той же день приїхав із Тульчина в Марківку», а це не близький шлях і те, що шоста година, навіть «по сонцю», то зимою, в січні, — глупа ніч. Так і не з’ясовано, в Тульчин їдучи (можна передбачати від Надії Танашкевич зі Стражгорода), чи з Тульчина, подолавши досить далеку дорогу, він під вечір прибув у Марківку.

Чи був допитаний «фурман» (їздовий) Федір Грабчак, житель сусіднього села Кіблич? Вони ж обидва попросилися на нічліг. Навіть приїзд узимку підводою (а не на санях!), викликає сумнів. Крім того, в одній із публікацій, із посиланнями на «розслідування» Яструбецького, вказується, що після пострілу в Леонтовича, Грищенко наказав Грабчаку зв’язати всім руки, для чого зняв рушник і покромсав спідницю.

Судячи з записів у щоденнику Гната Яструбецького, котрий записав розповідь батька композитора, злочин був дуже жорстоким. «В суботу 1921 року він приїхав в Марківку до батька. Ще не встигли обмінятися новинами, як у двір заїхала підвода. Була шоста година по сонцю. В дім зайшов молодий, 22—23 років, середнього зросту чоловік, темне волосся, без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями, добре вдягнений. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати».

Виникає запитання: приїхав чи прийшов, побувавши до цього в Танашевичів? Враховуючи, що будинок, в якому мешкали батьки Леонтовича, був всього на дві кімнати, виникає запитання: де ночував їздовий Грабчак і де на ніч були поставлені коні? Адже це зима, різдвяні морози.

«Рідні сиділи в сусідній кімнаті і чули, як Грищенко кричав на напівпритомного Леонтовича. Вони нічого не могли зробити. Тим часом вбивця вимагав золота і грошей. Забрав столові ложки, годинник та знайдені в гаманці і шухлядах гроші. Накинув на себе кожух господаря, прихватив чоботи його сина і вибіг з дому», — пише Яструбецький.

З гвинтівки чи з її обрізу був вбитий композитор? В шкірянку чи в пальто був одягнений Грищенко? Чи дійсно в будинку батька було піаніно? Чи допитані батько, сестра Вікторія та донька Леонтовича — Галина?

Не акцентуватиму на інших розбіжностях, тому що допитливий читач легко це може зробити самостійно. А коли взяти до уваги зарубаного заступом, то на мертвого можна багато чого списати.

Готуючи цю публікацію, натрапив на інші.

Мало хто знає, що Микола Леонтович брав участь в аранжировці революційного «Інтернаціоналу». Пісню в обробці композитора виконували аж до 1944 року. Крім того, на рахунку Леонтовича ще двійка­трійка революційних пісень, зокрема, «Варшавянка», «Ми ковалі своєї долі» і т.д.

Переписував п’ять разів і хотів знищити

Твір, який приніс своєму автору світову славу, Леонтович переписував декілька разів. А двічі навіть хотів знищити. У «Щедрика» п’ять авторських редакцій: перша з’явилася 1901 року, а остання — в 1919­му. Вперше на українській сцені дану пісню виконав у 1916 році хор Київського університету.

У популяризації «Щедрика величезна заслуга Української хорової капели, створеної 16 січня 1919 року за дорученням голови Директорії Симона Петлюри, для популяризації української музичної культури за кордоном. Є припущення, що саме для участі в турне по Європі в складі цієї капели і мав їхати Леонтович.

П’ятого жовтня 1921 року Щедрик Леонтовича вперше почули в США — на концерті в Карнегі­холі в Нью­Йорку. А в 1936 році Пітер Вільховський, який працював на радіо NBC, записав англійську версію «Щедрика», — Carol of the Bells», яка принесла мелодії всесвітнє визнання.

Припускаю, що приховати (навіть у роки того лихоліття) смерть уже відомого на той час композитора було непросто. Тому й послали, «щоб розібрався», Яструбецького, товариша Леонтовича. Не знаю, не кидатиму камінь у чужий город, тим більше посягати на їхню дружбу. Я знайомий з багатьма людьми, які й розумом здібні, та все ж мають свої хиби, свої вади, і відомо, як їхні, зовні прекрасні якості, може використовувати офіційна влада. Як колишній слідчий, роблю висновок, що розслідування за фактом смерті М. Леонтовича, огляду місця одразу після події, в роки того лихоліття, могло й не бути. Гнат Яструбецький, скоріше, не мав навичок розслідування таких злочинів.

Далі ставлю крапку, щоб не втомлювати читачів своїми міркуваннями. Знаю лише одне: документи пишуть теж люди. Чи не пора вже тепер, хоч і з запізненням майже на століття, офіційно опублікувати той звіт Яструбецького? Адже правда, якою б вона не була, завжди залишається правдою. Її, як і музику, ніхто, яким би владним він не був, не може змусити мовчати. Чи під час державних заходів, святкових концертів, чи десь тихо озвучена — музика Миколи Леонтовича звертається до душі народу, спілкується з нею, збагачує її. Це не просто духовна музика, це відображення чарівної, яскравої, мудрої та поетичної душі українського народу.

Не хочу вносити розбрат, забирати хліб у біографів, але якщо ця публікація зачепить за живе тих, хто хоче докопатися до істини, то вже й це буду розцінювати як успіх. А якщо хтось має можливість вказати мені, де саме можна було б ознайомитися з достовірними матеріалами цієї непростої справи, та допоміг би в цьому, то був би вельми вдячний за можливість попрацювати над ними.

Джерело: Юридичний вісник України

В Україні

Більшість українців підтримують вступ України до НАТО

Опубліковано

on

Згідно даних соціологів, 64% українців підтримують ініціативу про вступ України в Північноатлантичний альянс.

Такі дані опитування, проведеного Українським інститутом майбутнього (UIF) за сприяння «Нью Імідж Маркетинг Груп», оприлюднені сьогодні на прес-конференції. Зокрема, 43% респондентів цілком підтримують вступ України до НАТО, 21% – скоріше підтримують. При цьому скоріше не підтримують 7% опитаних, 12% – цілком не підтримують вступ України в НАТО.

За словами доктора соціологічних наук Олександра Шульги, ці показники динамічні. «Коли в нас підвищується градус напруження, коли Росія стягує війська, коли йде або пряме вторгнення, як це було в 2015 році, то в нас набагато збільшується цифра тих, хто вважає, що Україні треба вступати до НАТО. В періоди відносного затишшя ця цифра дещо знижується, однак частка тих, хто вважає, що треба вступати до НАТО, завжди переважає кількість тих, хто вважає, що до НАТО вступати не треба», – пояснив він.

За його словами, цифра підтримки вступу до НАТО різко змінилася з 2014 році, коли лише 15-20% респондентів вважали, що Україні треба вступати до Альянсу, а на думку 50% опитаних цього робити не треба.

Водночас, за даними опитування, респонденти розглядають досить скептично можливість вступу України до НАТО найближчим часом. Лише 7% опитаних впевнені, що такий вступ можливий найближчим часом – до року, 28% – відповіли «вступ можливий». При цьому 37% опитаних переконані, що вступ можливий, але не в найближчі роки, 14% респондентів вважають, що він малоймовірний, а 14% – не вірять, що Україна вступить у НАТО.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В Україні

Претенденти на житлові субсидії мають подавати декларацію про доходи та витрати

Опубліковано

on

Федерація профспілок України повідомляє, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2021 р. № 420 претендентів на отримання житлових субсидій зобов’язано подавати декларацію про доходи та витрати.

Так, у травні 2021 р. призначення житлової субсидії (у тому числі на наступний період) здійснюється лише після подання нових заяви про призначення та надання житлової субсидії та декларації про доходи і витрати осіб, які звернулися за призначенням житлової субсидії.

Розширено перелік джерел доходу, які враховуються для розрахунку середньомісячного сукупного доходу. При призначенні субсидій враховуватимуться доходи від розміщення депозитів і дивіденди від цінних паперів.

Подати заявку та супровідні документи можна поштою або в електронній формі на сайті Мінсоцполітики, або у паперовому вигляді через структурні підрозділи з питань соцзахисту населення у райдержадміністраціях.

Особам, які звернулися за призначенням житлової субсидії у травні-вересні 2021 р., вона буде призначена з травня 2021 р.

Читати далі

В Україні

Як можна автоматично оформити пенсію?

Опубліковано

on

В умовах пандемії майбутні пенсіонери можуть оформити виплати автоматично.

Для автоматичного призначення пенсії потрібно використовувати однойменний сервіс, який працював у 2020 році. Після досягнення пенсійного віку сервіс проінформує користувача про це, а також на ньому можна подивитися і уточнити розмір майбутньої пенсії.

Як подати необхідні дані на автоматичне призначення пенсії?

Для цього треба: – авторизуватися на веб-порталі Пенсійного фонду за допомогою електронного підпису (КЕП);

  • заповнити анкету-заяву;
  • прикріпити відскановані копії документів;
  • підписати анкету-заяву електронним підписом;
  • звісно, надіслати анкету-заяву в орган Пенсійного фонду.

Після цього пенсія буде призначена автоматично по досягненню пенсійного віку. В повідомленні нададуть інформацію про дату призначення пенсії та її розмір. Особисто звертатися до Пенсійного фонду буде непотрібно. До речі, станом на квітень уже понад 80 тисяч українців подали заяви про автоматичне призначення пенсій.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram