Пеня: «стягнути не можна помилувати» Уроки розгляду позовів Нафтогазу проти тепловиків у Верховному Суді

Юрій Котнюк, ЮВУ

Якщо для адміністративних судів найбільшим «роботодавцем» була Державна фіскальна служба, то для господарської юрисдикції в ролі такого собі «топ-годувальника» виступає Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України». Це пояснюється тим, що вона щороку поставляє близько п’яти мільярдів кубометрів газу восьми тисячам підприємств теплогенерації, які, в свою чергу, забезпечують централізованим опаленням вісім мільйонів квартир. А оскільки про цю публіку ніяк не можна сказати, що їй притаманна залізна німецька дисципліна, тепловики постійно в боргах перед Нафтогазом, обсяг яких, за оцінками останнього, сумарно коливається між 30 і 40 мільярдами гривень. І якраз у зв’язку з цим господарські суди першої інстанції щороку ухвалюють більше тисячі рішень за позовами Нафтогазу до підприємств теплокомуненерго про стягнення заборгованості, які в переважній більшості задовольняються — повністю або частково.

Однак половинчатий виграш позивача не влаштовує і він оскаржує ці вердикти в наступних інстанціях, унаслідок чого, наприклад, Касаційний господарський суд щороку розглядає близько двох сотень справ подібної категорії. Але ось на цій стадії Нафтогазу в переважній більшості випадків дістається дірка від бублика. Так, із 33 постанов Верховного Суду, ухвалених протягом двох місяців поточного року й опублікованих у Єдиному державному реєстрі судових рішень, лише три були на користь ініціатора касаційного перегляду. Одна на десяток — це доволі серйозна пропорція, яка дає підстави говорити про те, навіщо належна державі компанія марно витрачає гроші акціонерів на судові збори, оплату послуг адвокатів, а ще дуже дорогоцінний для платників податків робочий час працівників найвищого суду в системі судоустрою країни.

Стандартний сценарій

З юридичної точки зору в ролі тепловиків можуть виступати не лише комунальні підприємства чи об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, а й приватні фірми, що займаються обслуговуванням одного чи декількох житлових будинків, та й навіть промислові підприємства, на балансі яких можуть перебувати гуртожитки чи інші види житла, які треба опалювати в холодну пору року. Всіх їх об’єднує те, що вони в силу виконання цієї функції мають певний комплекс прав і обов’язків і майже всі з фінансового боку збиткові. Секрет у тому, що держава, турбуючись про своїх громадян, зобов’язує тепловиків надавати населенню послуги за тарифами, які не покривають економічно обґрунтовані витрати на їх виробництво, обіцяючи компенсувати різницю. Та оскільки вітчизняному Міністерству фінансів також не притаманна виконавча дисципліна, надходження цих коштів систематично затримується, тому теплогенеруючі підприємства не можуть не мати боргів перед своїм гарантованим постачальником газу в особі Нафтогазу.

На останній також покладено обов’язок за будь-яких умов постачати паливо тепловикам, незалежно від того, платять вони за нього, чи не платять. Отже, за таких обставин судді й адвокати просто приречені мати заробіток на обслуговуванні спорів між Нафтогазом і тепловиками. Зазначимо, що порівняно з цим сегментом спори між Нафтогазом і представниками суто комерційного сектору трапляються значно рідше — там постачальник здалеку бачить ненадійного контрагента й без примусу з боку держави близько до нього не підійде, вже не кажучи про те, щоб укладати з ним договір купівлі-продажу.

Якщо дивитися на це явище узагальнено, то стандартний судовий процес даної категорії відбувається за приблизно таким сценарієм. Нафтогаз подає позов про стягнення заборгованості, яка складається з, так би мовити, «хвостів» тіла боргу — трьох процентів річних, інфляційних втрат і пені. Тобто претензія виникла не тому, що тепловик не заплатив гроші за отриманий газ, а тому, що заплатив їх несвоєчасно. Що стосується процентів та інфляційних втрат, то суд, попередньо перевіривши правильність розрахунків, зобов’язаний задовольнити позов у цій частині, оскільки ці два види «хвостів» є законним відшкодуванням збитків позивача, який у випадку їх своєчасного отримання запустив би їх в обіг й отримав би якусь дещицю прибутку, або, принаймні, нічого не втратив, якщо країна переживає період галопуючої інфляції.

А от пеня — то вже зовсім інша категорія. Вона грає таку собі виховну роль, караючи відповідача за несвоєчасну сплату грошей і стимулюючи в подальшому належне виконання взятих на себе відповідно до умов договору зобов’язань. І ось тут Господарський кодекс України своєю статтею 233 віддає на розсуд судді питання про те, як вчинити в кожному конкретному випадку — покарати чи помилувати, тобто стягнути всю заявлену позивачем суму пені, чи зменшити її до символічної однієї гривні. Хоча при цьому вказує, що необхідно взяти до уваги низку обставин, серед яких майновий стан сторін, а також збитки, завдані позивачу неправомірною поведінкою відповідача. У випадку з тепловиками місцеві господарські суди зазвичай задовольняють вимоги про стягнення процентів та інфляційних втрат, а от пеню зрізають наполовину. Нафтогаз подає скарги до судів апеляційної й касаційної інстанцій, але ті залишають рішення без змін.

Аргументи суддів

Аби зрозуміти аргументи суддів Верховного Суду, які спонукають приймати їх саме такі рішення, найкраще переповісти уривок з постанов у справах, пов’язаних із комунальним підприємством Здолбунівської міської ради «Здолбунівкомуненергія». Воно є, так би мовити, «постійним клієнтом» господарських судів: за неповні два місяці поточного року Касаційним господарським судом, наприклад, було розглянуто аж три справи за позовами щодо цього підприємства (№ 918/116/19, № 918/114/19 і № 918/471/19). Різниця між ними в тому, що спірні правовідносини охоплюють різні періоди, виникли вони за різними договорами і Нафтогазом до стягнення пред’явлені різні суми, а так усе майже під копірку.

Так от, зменшуючи пеню, судді докладно розписали три моменти. Перший — газ, отриманий цим КП, використовувався ним не для власних потреб, а виключно для виробництва, транспортування й розподілення теплової енергії населенню Здолбунова за тарифами, затвердженими виконавчим комітетом міської ради, які не покривають усі витрати. Другий — заборгованість підприємства перед Нафтогазом виникла у зв’язку з несвоєчасною оплатою споживачами наданих ним послуг. Третій — позивач не надав доказів на підтвердження погіршення свого фінансового стану чи завдання йому збитків через несвоєчасну сплату коштів відповідачем.

Більш повно останній пункт висвітлено в постанові Верховного Суду у справі КП Роменської міської ради «Ромникомунтепло» (№ 920/432/19). Судді написали, що стягнення штрафних санкцій не є основним доходом АТ «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» і не може впливати на його господарську діяльність. У той же час, нарахування й стягнення з комунального підприємства трьох процентів річних та інфляційних втрат значною мірою компенсує позивачу негативні наслідки, пов’язані з порушенням відповідачем умов договору. А Нафтогаз, мовляв, у цій ситуації помилково ототожнює зменшення розміру пені з повним звільненням боржника від відповідальності за порушення зобов’язання, тоді як її зменшення є проявом лише обмеження відповідальності боржника, але аж ніяк не звільненням його від такої відповідальності.

Що ж стосується «постійних клієнтів», справи яких неодноразово проходили через Верховний Суд уже протягом цього року, то серед них варто назвати таких «гігантів» комунальної галузі, як КП «Теплоенерго» Дніпровської міської ради і КП «Теплоенергетик» з Кропивницького. По першому з них було ухвалено три постанови (справи № 904/2211/19, № 904/4067/18 і № 904/2382/19) — якщо брати до уваги лише пеню, то в сумі Нафтогаз хотів отримати 42 мільйони гривень, а одержав лише 19. Тобто предметом касаційних скарг було стягнення 23 мільйонів гривень, за що було сплачено чималу суму судового збору, яку акціонери компанії можуть занести до категорії грошей, викинутих на вітер. Що ж стосується КП «Теплоенергетик», то воно цього року побувало у Верховному Суді двічі (справи № 912/685/19 і № 912/684/19), а суми позовів значно скромніші — зокрема, в частині пені Нафтогаз хотів отримати 2,6 млн грн, а отримав 1,3 млн грн — рівно вдвічі менше.

Але найяскравіше розкриває недолугу суть юридичної політики Нафтогазу справа за його позовом до невеличкої харківської керуючої компанії ТОВ «Жилсервіс плюс» (№ 922/2191/19). Судом першої інстанції було повністю задоволено претензії позивача: стягнуто 56 тис. грн — три проценти річних, 137 тис. грн інфляційних втрат та 167 тис. грн пені. Масштаби, як бачите, далекі від тих, що були згадані вище. Здавалося б, чого ще треба? Але Нафтогаз усе одно оскаржив цей
вердикт, оскільки йому не сподобалося те, що суд розстрочив цьому товариству виконання свого рішення строком на 12 місяців. Тому він і просив, по-перше, скасувати рішення в частині надання відповідачу розстрочки, а по-друге, відшкодувати за його рахунок понесені НАКом витрати зі сплати судового збору за подання скарги до Верховного Суду. В цьому проханні Нафтогазу цілком прогнозовано було відмовлено, а сам цей випадок є прикладом, так би мовити, касаційної скарги заради касаційної скарги.

Нафтогаз іноді й виграє

Задля балансу варто згадати ті три справи, в яких постанови були прийняті на користь Нафтогазу, тобто рішення попередніх судів скасовані, а самі справи направлені на новий розгляд. У двох із них, пов’язаних з орендним підприємством «Кримтеплокомуненерго» (№ 911/717/19) і КП «Чугуївтепло» (№ 922/939/19) не було належним чином перевірено розрахунок розмірів заявлених Нафтогазом претензій, а судді ВС вирішили, що проведення такого дослідження не входить у їх компетенцію. А от у випадку з КП «Южтеплокомуненерго» (Одеська область, справа № 916/469/19) ключову роль зіграла політика, а не бухгалтерія. У цьому випадку рішенням Господарського суду Одеської області, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду, із заявлених Нафтогазом 926 тис. грн пені ухвалено було стягнути символічну одну гривню.

Таке ліберальне ставлення до комунальників покоробило навіть звично незворушних суддів Верховного Суду, а тому вони, обґрунтовуючи своє рішення, написали, що суди попередніх інстанцій, зазначивши лише збитковість КП «Южтеплокомуненерго», не врахували юридичну природу пені як засобу стимулювання боржника до належного виконання взятих себе зобов’язань. Тож реалізуючи, мовляв, свої дискреційні повноваження щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди не повинні допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.

Утім нагадаємо, що постанова Кабміну, яка покладає на Нафтогаз обов’язок за будь-яких умов постачати паливо тепловикам, закінчує свій термін дії 1 травня цього року, тож не виключено, що через певний час судові справи даної категорії стануть надбанням історії.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути