В Україні
Праксеологія цивілістики – це запит на ефективний закон
Яна Холод, студентка Академії адвокатури України
Цивільне право як самостійна галузь права – це сукупність правових норм, які регламентують певні відносини (особисті немайнові та майнові), що базуються на рівності сторін і волевиявленні для досягнення інтересу. Загалом же цивільне право здійснює декілька функцій: регулятивну (регулювання нормами законодавства відносин); охоронну (наявність норми передбачає захист особи); стимулюючу (нормою закладено правило поведінки, чим попереджається порушення), стабілізуючу (сторони можуть посилатися в своїх діях на звичай ділового обороту, тобто правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин).
Щодо функцій та принципів цивільного права
Усі згадані функції реалізуються відповідно до принципів цивільного права, зокрема неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини, неприпустимості позбавлення права власності, судового захисту цивільних прав та інтересів, справедливості, розумності й добросовісності. Так чи інакше, аби функції та принципи цивільного права ефективно працювали на користь учасників цивільних правовідносин, має існувати така система цивільного права, що складається з норм права, які об’єднуються в інститути, інститути – в підгалузі, а далі в галузь права. Основою цього є законодавство, яке бере свій початок з Конституції України, особливо Розділу II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».
Окрім цього, джерелами цивільного права є чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; Цивільний кодекс; закони України; акти Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; звичаї. Нагадаю, Чинний ЦК України був прийнятий у січні 2003 року, а набрав чинності 1 січня 2004 року. Складається він із 6-ти книг, які включають у себе розділи та глави. В Україні кодекси побудовані за пандектною системою, тобто існує розподіл норм права на частини – загальну та особливу або спеціальну.
Не допустити правової невизначеності
Зрозуміло, що світ не стоїть на місці, суспільство розвивається, виникають нові явища, постають нові виклики. Тому законодавство та практика його застосування динамічно змінюються, аби ефективно реагувати на сучасні потреби. Звісно, цивільне законодавство не є виключенням, і досить часто можна спостерігати за спробами його реформування. На мою думку, дуже важливо при зміні положень цивільного права, враховувати положення інших галузей права, зокрема господарського, земельного, сімейного. Це видається істинно логічним, однак на практиці нерідко виникають колізії, розбіжності при регулюванні того чи іншого питання, особливо коли постає необхідність застосувати положення декількох нормативно-правових актів.
Так, наприклад, одним з актуальних питань у правовій доктрині є визначення окремих цивільно-правових категорій. Деталізація норм викорінить їх різне сприйняття та застосування, покращить єдність судової практики. При цьому головне не допустити правової невизначеності. А щоб зробити це якомога зручнішим, варто визначити, які уточнення закріплюватимуться в самому ЦК України, а які в спеціальних актах законодавства, що межують з цивілістикою.
Наразі особливу увагу бажано приділити саме спадковим відносинам, які викладені в Книзі шостій ЦК України під назвою «Спадкове право». Саме поняття «спадкове право» дає уявлення про те, наскільки велика та специфічна підгалузь цивільного права. Здавалося б, зміни цієї частини кодексу зустрічаються рідко, проте це не так. Незважаючи на консервативність положень, у сучасних умовах потрібні зміни. Особливо, коли питання спадкування, в зв’язку з війною, є одним із найбільш актуальних. Як на мою думку, має бути передбачено таких механізм, який би враховував інтереси всіх спадкоємців, а також інших осіб, у тому числі кредиторів спадкодавця.
Актуальною, і не лише сьогодні, є й тема про обов’язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК України). Так, відповідно до закону малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Однак у доктрині існує думка про потребу реформувати в Україні це право. Пропонується два варіанти. Перший – збереження й удосконалення вже існуючої моделі, за якою спадкоємець отримує свою обов’язкову частку. Водночас тут виникає спірне запитання: чи не нівелюється таким чином воля спадкодавця.
Другий варіант – замінити класичну модель на ту, де існує право вимоги відшкодування. За останньої моделі передбачається звернення до суду, але цим правом наділені лише визначені законом особи. На сьогодні в Україні відбувається безпосереднє спадкування, яке стосується певної й обмеженої частини майна (невизначеної). Так, існує обмеження свободи заповіту обов’язковою часткою. А тут варто вказати, що це є обмеженням виконання заповіту, а не його змісту. Натомість, обмеження змісту заповіту відбувається за моделі резервування. Згідно з вітчизняним законодавством заповідач може вільно розпоряджатися в заповіті всім своїм майном, але якщо є обов’язкові спадкоємці, вони спадкують свою частину спадщини (свою обов’язкову частку).
Виникає також межа розпорядження цим майном, бо заповідач хоча і вільний у своїх побажаннях, після його смерті розподіл спадщини відбувається з урахуванням обов’язкових спадкоємців. Особа закликається до спадкування своєї обов’язкової частки, всупереч волі спадкодавця, а отже, на думку доктринологів воля спадкодавця виконується неповністю.
Проблеми, пов’язані з війною
Із початком повномасштабного вторгнення військ рф в Україну перед спадковим правом України виникла низка нелегких питань. Це розроблення механізмів дій при: втраті документів та реєстрів; постійній кіберзагрозі на українські реєстри; смерті громадян без відкриття спадкової справи; зникненні безвісти військових та цивільних осіб, правовий статус яких не визначено; відсутності цифровізації для дистанційного оформлення спадщини.
Потребує змін і ст. 1270 ЦК України щодо строку прийняття спадщини. Загальний строк – 6 місяців з моменту відкриття спадщини, однак багато людей не можуть фізично чи юридично прийняти спадщину за цей час. Перешкодою може бути перебування на ТОТ, за кордоном або проходження військової служби без доступу до нотаріуса. Відновити цей строк можливо лише в судовому порядку, але через попит та актуальність слід подумати про спрощену процедуру. Наприклад, звернення до нотаріуса з обов’язковим підтвердженням поважних причин. Також для конкретизації варто було б визначити, які саме причини є поважними?
Щодо прийняття спадщини
Ще однією перепоною ефективного застосування цивільних норм є відсутність онлайн можливості подати заяву про прийняття спадщини. Ст. 1269 кодексу, ймовірно, потребує доповнення винятками, коли особа не може безпосередньо звернутися до нотаріуса. Чимало практиків пропонують запровадити функцію подання заяви через «Дію» або за допомогою КЕП.
Також, ймовірно, має бути внесено доповнення до складу спадщини й оцінки спадкового майна. Особливо, якщо це майно знаходиться на тимчасово окупованих територіях. На сьогодні немає механізму, який би дозволив здійснити спадкування. Існує можливість лише відкрити спадкову справу. А якщо майно знищене, то нотаріусу навіть немає підстав для видачі свідоцтва про право на спадщину. Це – складна ситуація, оскільки є особи, які роками чекають на деокупацію, щоб реалізувати своє законне право. Або ж інший випадок, коли майно загиблих осіб у зоні бойових дій або на ТОТ просто залишається без захисту. Ст. 1283 ЦК України і до того часто зазнавала змін, а сьогодні виникає потреба додати до неї положення про охорону спадкового майна на вказаних територіях, наприклад, покласти на органи місцевого самоврядування або військові адміністрації обов’язок вживати заходів щодо збереження такого майна.
«Цифрова спадщина»
У контексті складу спадщини слід додати про інформаційні технології, які сьогодні застосовуються не лише для спілкування, а й доповнюють право власності. Відповідно до ст. 177 ЦК України цифрова річ є об’єктом цивільних прав, але в особливій частині не згадано про «цифрову спадщину». Хоча сьогодні, в еру цифровізації, звичайними для нас стають електронні гаманці, криптовалюта, хмарні сховища, доступ до сайтів. Навіть можна говорить про інтелектуальну власність у цифровому середовищі: цифрові твори, блоги в соцмережах, канали комунікації тощо. Все це має як немайновий, так і майнових характер. Водночас, на законодавчому рівні до сих пір не визначено специфіку спадкування таких об’єктів прав, хоча й приймалися закони України з метою врегулювання даного питання («Про авторське право і суміжні права», «Про електронні довірчі послуги»), але в контексті спадкування відповідне визначення відсутнє.
Проблеми, які можуть у зв’язку з цим виникати: неможливість ідентифікувати цифрову річ як об’єкт спадкування; спадкоємці в подальшому не мають змоги доступу до таких речей; може порушуватися питання конфіденційності спадкодавця. Відтак ЦК України потрібно доповнити положенням про цифрову спадщину (а саме, що це цифрові активи, права та обов’язки, щодо яких належали спадкодавцю), визначити порядок доступу спадкоємців до об’єктів такої спадщини. Звісно, необхідно буде внести зміни й до інших нормативно-правових актів, зокрема щодо положень про обробку персональних даних уже померлої особи, передачі доступу до паролів. Незважаючи на віртуальність цифрових речей, захист прав має бути реальним, відповідати сучасним потребам. У Німеччині, наприклад, існує механізм, яким передбачено право спадкоємців отримувати повний доступ до акаунтів спадкодавця.
Договір спадкування: є проблеми
Ще однією мало дослідженою темою є договір спадкування. Відповідно до ст.1302 ЦК України за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Найчастіша проблема – ототожнення спадкового договору зі договором довічного утримання (ст. 744 ЦК України). На перший погляд, це ніби схожі договори, оскільки передбачають перехід майна та мають елементи зобов’язання, але їх розрізняє правова природа, мета укладання та наслідки. Спадковий договір передбачає право на спадкування в майбутньому, за умови виконання певних обов’язків. А за договором довічного утримання набувач зобов’язується утримувати відчужувача, за що останній ще за життя передає йому своє майно. Тобто на момент смерті відчужувача набувач уже може бути власником. Характерна ознака вказує на те, коли саме передається майно: за життя чи після смерті. Різниться й мета – забезпечення спадкування з обов’язками або забезпечення утримання, догляду. Часто громадяни можуть користуватися невизначеною в законі різницею і навмисно підмінювати один договір іншим, скажімо, щоб уникнути оподаткування. Тому бажано доповнити Цивільний кодекс України положеннями про заборону підміни, встановити відповідальність не лише у вигляді недійсності правочину, а й притягнення до відповідальності. А щоб унеможливити зловживання, більш детально охарактеризувати кожен із цих договорів.
Відповідальність сторін за невиконання договору
Крім цього, глава 90 Цивільного кодексу не містить норми, яка б передбачала відповідальність сторін за невиконання договору або за неналежне його виконання. Наприклад, відшкодування шкоди чи позбавлення права на спадщину. Вказано лише право відчужувача звернутися до суду з позовом про розірвання договору у випадку невиконання набувачем його розпоряджень. Тоді виникає питання, а яким чином доводити таке невиконання? Набувач може лише формально «виконувати» свої обов’язки, щоб отримати майно, а відчужувачі (особливо люди похилого віку) залишаються без можливості відновити свої права і без майна. Бувають випадки, коли після смерті відчужувача з’являються спадкоємці, які не знали про укладений договір і хочуть його оскаржити. Але це вже не можливо, бо особа, яка б могла свідчити про реальний стан виконання договору померла.
Ймовірно, доречним буде доповнити ЦК України поняттям «порушення спадкового договору», (наприклад, відмова від виконання зобов’язань, фізичний чи психологічний вплив, невиконання обов’язків протягом певного терміну). Також встановити відповідальність для особи, яка вчиняє порушення, окрім як просто можливість розірвання договору.
Спадкування: зарубіжний досвід
Важливо завжди брати до уваги досвід інших держав. Стосується це й оподаткування. Так, у Німеччині спадковий договір підлягає нотаріальному засвідченню з чітким, детальним переліком обов’язків, в разі невиконання яких, договір розривається через суд. Законодавство Австрії встановлює застосування штрафних санкції до особи, яка не виконує обов’язки, наприклад позбавлення права на майно.
Загалом же порушені вище проблемні питання – лише маленька частина роздумів над удосконаленням сучасного цивільного права України. Окрім них, у темі спадкування можна звернути увагу на можливість використання у спадкових відносинах звичаю (як джерела права); вдосконалення положень щодо окремих видів заповітів (заповіт подружжя, заповіт з умовою, секретний заповіт); строки при спадкуванні в умовах воєнного стану тощо.
Разом із тим, вносячи зміни до Цивільного кодексу України варто звертатися до міжнародного приватного права. Так, воно базується на найсучасніших ідеях та тенденціях. А Україна нині перебуває в процесі активної євроінтеграції. Вітчизняне законодавство змінюється із шаленою швидкістю, аби гідно відповідати найкращим європейським стандартам. Враховуючи позитивну практику закордонних партнерів, імплементуючи норми міжнародного приватного права (наприклад, Принципи міжнародних комерційних договорів), ми не повинні забувати про власні надбання, які зумовлені менталітетом та особливостями правового регулювання нашої держави.
Таким чином можна констатувати, що українська цивілістика вимагає змін. Водночас не буває досконалого механізму без врахування попередніх помилок, головне вчасно їх віднайти. Закон – це не статичний документ, його зміни – це ознаки еволюції суспільства і аж ніяк не ознака нестабільності. При цьому важливо, аби внесені зміни були послідовними та продуманими, на основі детального аналізу. До їх розробки мають залучатися як експерти, так і практики та громадськість.
Джерело: Юридичний вісник України
