В Україні
«Реформа» прокуратури: політичні чи правові завдання, і що є першим, а що другим?
Уявімо ситуацію в державі, що вона лишилася без суддів, держвиконавців, нотаріусів та адвокатів. Що буде? Відбудеться поступовий занепад правової системи. Але якщо держава позбавиться ще й прокурорів, то це — повний крах її державності. Бо традиція нашого правового мислення, пострадянського праворозуміння все ж таки віддає належне авторитету прокурора. Бо він як офіційна особа має бути на своєму місці в суді, в органах досудового розслідування кримінальних справ, у місцях виконання покарань та при виконанні певних державних функцій, покладених на нього Основним і спеціальними законами.
Замислюючись над радикальною «реформою» цього органу, ініціатор, він же екс-Генеральний прокурор Руслан Рябошапка, не міг не знати, до чого призведе відволікання прокурорського складу під час атестації, переведення зі складу органу і знову зарахування до складу цього ж органу, проведення «доброчесних» чисток тощо. На сьогодні ця державна інституція, що нараховує близько десяти тисяч штатних працівників, фактично паралізована. Виступаючи на засіданні Верховної Ради України під час свого звіту 5 березня, вже колишній керівник ГПУ був, м’яко кажучи, дещо некоректним у своїх оцінках прокуратури в цілому — щодо її історії, показників ефективності роботи тощо. Про це йому можуть заперечити, скажімо, перший Генеральний прокурор Віктор Шишкін, легендарні керівники органів Михайло Потебенько, Олег Литвак, Сергій Винокуров, Богдан Ференц, Святослав Піскун та інші.
Так, на цій посаді були й негідники, неспроможні фігуранти. Проте держава їх вигнала геть, а хтось утік сам. Та задумаймося над питанням, поставленим екс-керівником ГПУ — про незалежність Генпрокурора. Постановка питання про незалежність очільника ОП не більш ніж спекулятивна по своїй суті, адже бути слугою держави й, водночас, говорити про незалежність від неї — брехня. Щодо того, що персонально дехто з високопоставлених керівників прокуратури вдавався до тиску на бізнес, політичні сили, громадськість — це ні для кого не секрет. Доброчесність серед прокурорів теж не завжди була в честі, що треба відзначити. Пригадаймо десятки прикладів — від «діамантових прокурорів» до «військових», «бурштинових», «лісових», «піщаних», «земельних» їх колег, — і все стане на свої місця. Своїми діями вони заплямували себе й органи прокуратури і мали б бути з неї викинуті ще задовго до проведення цієї «реформи».
Варто нагадати, що кожен із вказаних прокурорів не був сам по собі. Вони, ці прокурори, яких лише зі складу ГПУ звільнено більше двохсот, представляли ціле «кубло», до якого входили родичі, близькі особи, себто нардепи, високі чини, круті бізнесмени. Але, думається, задля звільнення таких прокурорів звільняти весь склад апарату Офісу Генпрокурора потреби зовсім не було. Тут мали би просто спрацювати належним чином структури внутрішньої безпеки в самій прокуратурі, як і в СБУ, ДБР, МВС. А тут лише з Офісу Генпрокурора пішло понад сім сотень співробітників). І рапортувати про це з гордістю — то велика бульбашка, з якої хотіли зробити феєрверк. А ось персонально по кожному заступнику Генпрокурора, керівниках департаментів тощо є багато запитань. Як і по Р. Рябошапці теж. Але на ці запитання Генпрокурор відповідати не збирався, як і про свою нерухомість у Франції, зокрема.
Наразі експерти всіх мастей розмірковують про причини звільнення Р. Рябошапки, кажучи про його непоступливість у стосунках з олігархами, банкірами, бізнесменами тощо. Так, службові відносини можуть мати різну психологічну тональність, політичні ознаки чи професійний зміст, проте достеменно відомо, що особисто наш герой жодної кримінальної справи так і не відкрив та не розслідував. Це — точно. Хоча при тому загалом зробив блискучу кар’єру й, можливо, ще повернеться у велику політику чи на державну службу. Але вже іншою, мабуть, більш мудрою людиною. Бо незалежний Генпрокурор, як він про себе говорив, — це політичне марево людини, яка, можливо, хотіла, але не змогла зробити щось дійсно корисне для країни. Тож борони нас, Господи, від таких «справедливих» і «незалежних» прокурорів, бо потім виявиться їх професійна нездатність керувати, виявиться ще якась «невеличка нерухомість» у самісінькому серці Франції, подалі від нас усіх, людей, котрі тут проживають і хочуть бути в Україні щасливими та сподіваються на процвітання своєї країни в майбутньому.
P. S. Водночас викликає підозру сам процес і та поспішність, із якою велася й була організована загалом уся кампанія з відставки Генпрокурора, а зараз готується спроба (вже є підписи і відповідний законопроект про заміни для НАБУ) повторити це з главою Національного антикорупційного бюро України Артемом Ситником. В усьому цьому вбачається чийсь інтерес (їх тіні чітко проглядаються на видноколі), бо в бажання самих народних обранців очистити владу щось не дуже віриться.
Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ
Джерело: Юридичний вісник України
