Революція Гідності: чотири роки потому

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора України (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), кандидат юридичних наук, адвокат, заслужений юрист України

Дещо про об’єктивні і суб’єктивні причини відсутності бажаних результатів по розслідуванню злочинів, інкримінованих Януковичу В. Ф. і його найближчому оточенню, в тому числі і вчинених на Майдані Незалежності в Києві, які й призвели як до уникнення винними особами кримінальної відповідальності, так і фактично до спотворення реальних подій в Україні в період кінця листопада—грудня 2013 та січня—лютого 2014 років.

Частина перша

Аналізуючи всю інформацію, яка поширювалася протягом 2017 року в ЗМІ на провідних телеканалах, радіостанціях, в друкованих виданнях та в першу чергу в мережі інтернет, а особливо показовою вона булла до чергової 4-ої річниці трагічних подій 30 листопада та 1 і 2 грудня 2013 року в середмісті Києва (бо про перших загиблих протестувальників від вогнепальних поранень у січні 2014 року вже майже не згадують), із сумом доходжу висновку про те, що як і нинішня влада через своїх народних депутатів, різного роду «експертів» і «політологів», яких загалом дуже влучно в медіапросторі називають «порохоботами», так і прямо протилежні їм реваншистські сили всіляко намагаються приховати дійсні причини відсутності реальних результатів розслідування злочинів, вчинених попереднім режимом Януковича в 2010—2014 роках, в тому числі умисних вбивств і поранень мітингувальників на площах і вулицях міст нашої держави під час Революції Гідності в указаний вище період часу.

Революція Гідності чи держпереворот?

Із кожним роком усе менше й менше людей збирається на Майдані Незалежності до чергової річниці тих трагічних подій, все менше пафосу й урочистостей в діях і висловлюваннях найвищих посадових осіб нашої держави, які фактично завдяки пролитій людській крові в той період у середмісті столиці України і прийшли до влади, а обіцяний Президентом України меморіал загиблим в районі вулиць Інститутської і Грушевського так і лишається на па-пері. Зверніть увагу, що саме внаслідок невиконання протягом цих 4-х років обіцянок, які давалися з високої трибуни Майдану, в першу чергу щодо невідворотності покарання винних у розстрілах та пораненнях мітингувальників, вже дійшло до того, що дехто з нових та відверто проросійських молодих політиків у 2017 році відкрито заговорив, а точніше озвучив заготовлену в РФ фразеологію, на рахунок того, що в Україні в лютому 2014-го відбулася ніяка не революція, а фактично державний переворот. Не маю бажання з цього приводу комусь читати лекцію, але змушений спростувати цю нісенітницю.

Давайте відкриємо хоча б ту ж Вікіпедію: державний переворот – це насильницька та неконституційна зміна влади в державі або збройний виступ армії проти державної влади внаслідок таємної змови. Державний переворот зазвичай здійснюється невеликою групою людей, частіше — військовими, і не має підтримки більшості населення. Саме тому, про який «переворот» можна говорити, якщо тодішню владу змістив народ України, бо на Майдан у Києві з’їхалися небайдужі люди з усієї нашої держави: як зі сходу, так і заходу, як з півдня, так і з півночі. Їх у середмісті столиці збиралося від сотні тисяч до мільйона, і на Майдані вони знаходилися не тиждень чи два, а кілька місяців, демонструючи серйозність своїх намірів. При цьому рішення про вчинення найбільш активних, я б сказав, революційних чи навіть радикальних дій приймалися самими мітингувальниками, а не так званим «штабом Майдану», який розміщався в Будинку профспілок.

Більше того, хотілося б нагадати, що тодішні «вожді» на Майдані навпаки намагалися стримувати мітингувальників від активних дій, в тому числі і той же Петро Порошенко, коли 1 грудня 2013 року, стоячи на екскаваторі на вулиці Банковій, закликав людей не штурмувати загони внутрішніх військ та «Беркуту», хоча більша частина учасників його не послухала. Або, для прикладу, хіба ви забули, як той же Яценюк, демонструючи свою прихильність до керівництва діями протестувальників, заявляв із трибуни на Майдані Незалежності про мирний характер акцій, при цьому лякаючи, мабуть, самого себе словами: «Куля в лоб, так куля в лоб». У відповідь на це мітингувальники, після наступного заклику одного з учасників, дружно рушили до Верховної Ради і Кабміну, де по дорозі вступили в зіткнення із правоохоронцями? І так далі.

Право на повстання

Якби наші професійні політики, зокрема й ті, які називають себе «опозиційними», а фактично є послідовниками Партії регіонів і в більшості своїй орієнтовані на Росію, були максимально об’єктивними, то вони б не звинувачували огульно всіх мітингувальників на Майдані в протиправному захопленні державних установ, у блокуванні вулиць і площ, вчиненні опору працівникам міліції і застосуванні вогнепальної зброї, в результаті чого дійсно були вбиті 13 і кілька сотень поранених працівників міліції, що в цілому використовується названими особами ледь не як підстава для визнання тих же «беркутівців» як героїв.

Саме в зв’язку з цим, мені хотілося б звернути їх увагу на такі обставини.

По-перше. У світовій практиці існує таке поняття, як «право на повстання», коли діюча влада настільки довела людей, що вони дійшли висновку про відсутність у них реальних правових можливостей для захисту своїх прав, що є достатньою підставою для звільнення таких громадян від кримінальної відповідальності. Зауважу, що «право на повстання» (право на опір гнобленню, право на революцію) — це право громадян будь-якими засобами, аж до збройної боротьби, захищати свої права та свободи від узурпаторів. Тому можновладцям й треба завжди пам’ятати, що суспільство має таке природне право на захист своїх прав при порушенні народного суверенітету та людської гідності.

«Право на повстання» як насильницька форма спротиву розглядається як конституційний еквівалент права на необхідну оборону, крайній засіб, до якого звертаються в разі неможливості ефективно захистити свої права за допомогою правових механізмів, що реалізуються в умовах демократичного режиму. Найдієвішим механізмом такого захисту є відкликання влади народом, але, коли влада противиться цьому й не відбувається її заміна в правовому полі, народ має законне право на повстання і розв’язання проблеми збройним шляхом. Практику реалізації цього права підтримує і визнає Організація Об’єднаних Націй, низка європейських країн взагалі закріплює право на опір та повстання в своїх Конституціях (Естонія, Чехія, Німеччина, Словаччина, Литва, Греція, Португалія), а в Декларації Незалежності США повстання є не просто правом, а навіть обов’язком громадян.

При цьому, хотілося б звернути увагу й на ту обставину, що в той період протестів у середмісті Києва загинуло мирних громадян від вогнепальних поранень та інших тілесних ушкоджень понад 130 осіб, а поранених і скалічених – більше тисячі, що значно більше ніж працівників міліції та внутрішніх військ!

Події забуваються…

По-друге, хотілося б також зауважити, що нинішні «реставратори» попереднього режиму, які взялися за «відбілювання» його найбільш активних учасників, забули й про те, скільки людей були побиті по-звірячому тими ж беркутівцями на Майдані в ніч з 30 листопада на 1 грудня 2013 року, де постраждала маса молодих людей, у першу чергу студентів, які мирно протестували проти ухилення уряду України від підписання Угоди про асоціацію із Євросоюзом. Забули ці «глашатаї» й відеокадри, на яких ті ж беркутівці, спочатку ховаючись за спинами співробітників внутрішніх військ 1 грудня 2013 року на вулиці. Банковій і закидаючи звідтіля натовп протестувальників димовими шашками й сльозо-точивими гранатами, після відступу мітингувальників, кинулися наздоганяти їх. При цьому відставаючих по різних причинах спецназівці збивали з ніг і по-звірячому забивали лежачих людей на асфальті гумовими кийками й ногами, і це в той час, коли потерпілі не те, що не чинили будь-якого опору, а взагалі були майже непритомні! А хіба забули ці так звані «опозиційні» політики, як ті ж «героїчні» правоохоронці часів Януковича знущалися на морозі до 10 градусів з роздягненим догола козаком Гаврилюком, робячи з ним по черзі різного роду селфі?А хіба у відповідності до нашого законодавства (я вже мовчу про Європейську конвенцію із прав людини) наші так звані «правоохоронці» обливали людей із водометів водою при температурі повітря нижче 0 градусів?

Із цього приводу хочу нагадати, як уряд М. Азарова терміново завіз із РФ літаками світлошумові гранати і димові шашки посиленої дії і без висновку ГПУ та Міністерства охорони здоров’я на предмет відповідності їх загальним стандартам, дозволив їх застосувати проти мітингувальників, після чого ті ж «беркутівці» кидали ці набагато загрозливі для життя і здоров’я спецзасоби прямо в натовп людей, що категорично заборонено як вітчизняним законодавством, так і міжнародними нормами, в результаті чого було покалічено масу людей, частині з них навіть повідривало руки і ноги, частині з них повибивало очі, в результаті чого вони залишились сліпими!

По-третє, а тим більше, хіба забули наші співвітчизники про трагічні події на Майдані Незалежності в період 18—20 лютого 2014 року, коли кільце навколо мітингувальників поступово звужувалося, коли палав Будинок профспілок, коли загони «Беркуту» із застосуванням бронемашин і водометів атакували фактично беззахисних протестувальників, а в цей час тривожний голос ведучого Б. Ніщука із трибуни у мікрофон закликав киян прийти на підмогу, бо революція ось-ось захлинеться? Про який «переворот» ви говорите, шановні? А хіба ви вже забули відеокадри, на яких чітко видно бійців роти спецпризначенців київського «Беркуту» у чорній уніформі із жовтою стрічкою на руках, які відкрито розстрілювали з автоматів і снайперських гвинтівок на вулиці Інтитутській беззбройних мітингувальників, які з дерев’яними щитами в руках підіймалися вверх 20 лютого 2014 року й від отриманих куль падали, вибачте, як снопи, на асфальт?! Хіба це був героїзм правоохоронців, а з боку протестуючих – переворот? Ви що, шановні, з глузду з’їхали, до такого договорившись?!

Озброєні «тітушки» й пригнічений народ

По-четверте, а чи не забули ви про те, що за вказівкою керівництва МВС, яке переховується сьогодні в РФ, в ті трагічні дні зі складу мобілізаційного резерву Центрального складу матеріально-ресурсного забезпечення МВС «тітушкам», тобто цивільним особам, було видано тисячі автоматів Калашнікова і сотні тисяч бойових патронів для застосовування проти мирних громадян, які реалізовували своє право на мирний протест? Дійсно, не можу спростувати той факт, що коли кільце з працівників міліції почало звужуватися навколо барикад на Майдані, протестуючі вимушені були захищатись, за даними ЗМІ, за допомогою власних мисливських рушниць та карабінів, а також вони могли мати і пістолети «Макарова», які були захоплені невстановленими особами під час нападів на приміщення підрозділів міліції, під час зупинки на дорогах працівників міліції, які направлялися на допомогу київській владі подавити протести громадян в Києві. Я не виправдовую ці дії громадян по захопленню відділів міліції та по заволодінню вогнепальною зброєю, ці факти повинні бути розслідувані і по них прийняті законні рішення органами досудового розслідування, так само, до речі, як і за фактами загибелі працівників міліції й одержання ними вогнепальних поранень під час таких протистоянь. Я теж вважаю, що повинні бути суворо покарані й ті особи, які вчинили збройний напад на пост ДАІ біля Києва і розстріляли трьох працівників міліції, і ті, хто вчинив умисне вбивство працівника міліції, в той час, коли він повертався додому. Це — злочин і злочинці повинні бути покарані.

Влада зрадила Майдан

Але, підкреслюю, нинішня влада так і не змогла дати відповідь на ці виклики, в першу чергу з приводу об’єктивного і якнай- швидшого розслідування подій на Майдані та інших злочинів, які вчиняло вище керівництво держави за часів Януковича, в тому числі й по розкраданню державного майна і коштів, в результаті чого значна частина чиновників попередньої влади, які переховувалися за межами України протягом року і більше після Революції Гідності, поступово спокійно повернулися в 2015—2016 роках додому, буцім-то нічого й не сталося.

Саме відсутність результатів у розслідуванні цих злочинів на Майдані й призвела до того, що один із втікачів з України, людина, яка до останнього зберігала свою відданість Януковичу, вже навіть перестав заперечувати свою причетність до цих подій і, переховуючись за межами країни, цинічно спочатку заявив про те, що, мовляв, мітингувальники себе самі й перестріляли, а потім відверто в образливій формі засудив людей, які там протестували проти порушення їх прав тодішнім режимом.

Соратники Януковича на українському ТV

Тому, не треба й дивуватися, тим більше звинувачувати відому журналістку і телеканал, які вже в січні цього року наддали цій особі можливість виступити в ефірі, під час якого свідомо чи ні фактично започаткували процес реабілітації найближчих соратників Януковича, чого раніше, наприклад, в першій половині 2014 року, ніхто б навіть не міг подумати зробити. Ще раз наголошую, що не винні ЗМІ в тому, що започаткована тенденція по фактичному «відбілюванню» режиму Януковича, бо саме нинішня влада, яка не виконала своїх обіцянок, не забезпечила належних розслідувань тих подій і збору достатніх доказів вини підозрюваних у вчиненні тих жахливих злочинів, а навпаки, зробила все можливе (знову ж таки не знаю, умисно чи ні), щоб ніхто й ніколи не з’ясував дійсних обставин злочинів, які беззаперечно були вчинені як на Майдані, так і протягом 2010—2014 років по розкраданню державного майна, а тим більше – всіх винних у цьому осіб.

Підтвердженням таких моїх висновків є й послідуюче надання телеефіру цій же особі й іншим телеканалом, який також позиціонує себе як опозиційний. Майже одночасно. Це вже тенденція!

Я не здивуюся, що при такому подальшому розвитку подій наступним гостем на цих телеканалах повинен стати і сам Янукович, стосовно якого також ще не має обвинувального вироку, і навряд чи він буде з такими «успіхами» ГПУ, але який тепер теж уже не зізнається в тому, чи давав він на засіданні тіньового штабу по придушенню акцій на Майдані безпосередню вказівку застосувати до протестувальників не лише фізичну силу та спецзасоби, а й вогнепальну зброю.

Якби були успішні результати розслідування злочинів на Майдані, то, вибачте, не верзли б дурниць деякі політики та політологи про те, що з метою приховування речових доказів і слідів пострілів на вулиці Інститутській, начебто, позрізали всі дерева й поміняли всі опори електропередач. Повна нісенітниця та брехня! Наголошую: всі ці об’єкти були оглянуті слідчими ГПУ ще в перші місяці 2014 року.

Хто крайній?

Тому в зв’язку з цим ще більш цинічним є те, що деякі народні депутати, до речі, не лише з БПП, а й з інших фракцій парламенту, в тому числі і тих, хто себе називає «опозиційними» або навіть «єврооптимістами», а також різного роду, вибачте, «порохоботи», намагаються перекласти свою вину на в.о. Генерального прокуро- ра України Олега Махніцького, який на цій посаді перебував всього три місяці (!), і тодішню його команду.

Мені, вибачте, навіть соромно переповідати всі ті брехні й нісенітниці, які розповсюджуються протягом цього часу в ЗМІ, зокрема і з екранів телевізорів, про ті події, в яких я особисто волею долі змушений був брати участь.

На відміну від своїх опонентів я нікому сьогодні не хочу висувати будь-яких обвинувачень, чи, тим більше, виносити вироків, як це в нас полюбляють робити, бо в мене немає таких повноважень і головне — бажання. Це все історія, причому трагічна. Але висловити свої думки з цього приводу мені ніхто не може заборонити, особливо з приводу дійсних причин того, чому розслідування злочинів, у вчиненні яких обґрунтовано підозрюється Янукович і його найближче оточення, не було ефективним і головне – результативним.

Одразу хочу уточнити, що на той час, коли Олег Махніцький був призначений в. о. Генерального прокурора України, сам Янукович і його найближчі соратники вже покинули не лише Київ, а, думаю, й територію України. Більше того, скажу, що при перебуванні О. Махніцького на посаді в. о. Генерального прокурора України будь-якої протидії чи ухилення з його боку в сприянні розслідуванню подій на Майдані чи злочинів, вчинених тодішнім Президентом України з його найближчим оточенням, не було.

Разом із тим інших причин, які дійсно перешкоджали проведенню активного розслідування названих вище злочинів, в той період часу було більше ніж потрібно. Про частину з них я писав у минулому році, до третьої річниці подій на Майдані, про ще деяку частину хочу повідомити зараз. Хоча, звичайно, викласти в повному об’ємі всі причини й умови, в яких тоді доводилося працювати, в межах однієї чи навіть кількох таких публікацій просто неможливо. Для цього потрібен інший формат. Але про це пізніше. Якщо не пам’ятають так зва- ні «порохоботи» і інші «всезнайки», які хочуть звалити вину з хворої голову на здорову, то я змушений нагадати наступне.

Вилучення важливих документів

Зокрема, як могли слідчі ГПУ на цьому початковому етапі зібрати всю необхідну доказову базу, якщо ті ж так звані «громадські активісти», деякі з яких навіть стали в майбутньому народними депутатами, в основному в складі правлячої більшості у Верховній Раді, представники деяких «сотень Майдану», як вони себе тоді називали, а також інші воєнізовані формування на кшталт «Правого сектору», під час Революції гідності, особливо в перші дні після її перемоги, вривалися в різні офісні приміщення, в тому числі і в офіс Партії регіонів, до резиденції Межигір’я, а також і в житлові будинки високопоставлених функціонерів попередньої влади, звідкіля масово забирали й вивозили документи, які могли мати відношення до предмету нашого розслідування. Незважаючи на неодноразові перемовини з ними, зокрема й через звернення ГПУ по телебаченню, під час яких вони обіцяли надати слідчим вилучені матеріали, взяті на себе зобов’язання виконали далеко не всі. Нагадаю, що частина з вилучених під час таких «набігів» на вказані об’єкти, належні регіоналам, які покинули Україну, документів так і залишилися протягом перших 4—5 місяців того року не дослідженими Генпрокуратурою, хоча регулярно в перші місяці 2014-го вони частинами або витримки з них активно демонструвалися в ЗМІ, на них неодноразово посилалися деякі з названих вище «борців із злочинним режимом Януковича», різних політиків і громадських активістів. Хоча я не виключаю й того, що такі компрометуючі документи були вилучені цими особами саме для зберігання «до кращих часів», щоб або шантажувати в подальшому їх власників, або навіть для того, аби пізніше повернути за оплату зацікавленим у їх приховуванні від слідства особам, чи ще щось інше, але, треба визнати, що подібна практика діяльності подібних «активістів» теж заподіяла на той час значної шкоди розслідуванню даної категорії злочинів.

Початкові етапи розслідування

Дійсно, після мого призначення 28 лютого 2014 року на посаду заступника Генерального прокурора України й покладення (точної дати цього наказу про розподіл обов’язків я не пам’ятаю) саме на мене повноважень по здійсненню організації роботи Головного слідчого управління (далі — ГСУ) Генпрокуратури (з одночасним покладенням на мене обов’язків по організації роботи ще двох головних управлінь — по нагляду за спецпідрозділами по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, в складі якого теж знаходився окремий від ГСУ слідчий відділ, та по нагляду за розслідуванням злочинів слідчими територіальних  органів прокуратури), я усвідомлював, яку відповідальність беру на себе за результати роботи, в першу чергу по розслідуванню злочинів, вчинених попередньою владою на чолі з В. Ф. Януковичем. Хоча це не завжди могло залежати від мого бажання чи від моїх професійних можливостей, або від мого особистого відношення до виконання своїх службових обов’язків і навіть не від мого достатнього досвіду роботи як слідчої, так і прокурорської. Приблизно так і сталося.

Ради об’єктивності, треба одразу сказати, що стан слідства в органах прокуратури почав занепадати приблизно з 1996 року, коли була прийнята нова на той час Конституція України, в якій функція досудового розслідування не значилася серед конституційних функцій прокуратури, а була передбачена лише в Перехідних положеннях Основного Закону на невизначений чітко період. Хоча одразу зазначу, що завжди вважав і до сьогоднішнього дня вважаю це на той час помилкою, яка була допущена, знову ж таки, під тиском тих же європейських структур, хоча тоді вони ще діяли біль-менш делікатніше ніж зараз. Тоді ще ніхто відвертих ультиматумів Україні не висував, як це робиться нині.

Прокурорів утискали й урізали повноваження

Саме завдяки тодішнім конституційним змінам, починаючи з того часу, в органах прокуратури України проведенню досудового слідства стали приділяти значно менше уваги: поступово, протягом приблизно 10 років, зникли з програм Інституту підвищення кваліфікації прокурорських працівників курси підвищення професійної майстерності слідчих, а з часу створення Академії прокуратури, в мене склалося таке враження, що перепідготовка слідчих прокуратури взагалі була припинена. Поступово почала занепадати й система підвищення кваліфікації слідчих і в прокуратурах областей, де майже зникли постійно діючі семінари для слідчих і припинила діяти школа молодих слідчих, в рамках яких їх постійно навчали методиці і тактиці розслідування як узагалі, так і окремих категорій злочинів (оговорюся на цьому моменті: я завжди цьому противився й продовжував займатися підвищенням кваліфікації слідчих прокуратури). Стали занепадати й підрозділи прокурорів-криміналістів, які постійно до цього займалися розробкою методичних рекомендацій для слідчих і прокурорів, надавали практичну допомогу слідчим прокуратури в огляді місця події, в призначенні документальних ревізій і судових експертиз та проведенні найбільш важливих слідчих дій по складних кримінальних справах, особливо молодим слідчим. В кінці-кінців, підрозділи прокурорів-криміналістів взагалі ліквідували.

Одночасно з цим, почали звужувати в КПК України підслідність слідчих прокуратури. Наприклад, у 2007 році їх позбавили права розслідувати умисні вбивства, в тому числі і вчинені при обтяжуючих обставинах. Потім зробили альтернативну підслідність таких злочинів як розкрадання державного та комунального майна в особливо великих розмірах, зокрема, і з використанням свого службового становища, а також постійно, з року в рік, почали скорочувати кількість посад слідчих в органах прокуратури.

Поряд із цим прокурорами районів почали призначати осіб, які взагалі не мали досвіду слідчої роботи, а на посаду заступників прокурорів області – людей, які не тільки ніколи не працювали слідчими, а й узагалі не володіли навіть навичками по організації роботи з розслідування злочинів.

Ще більш серйозного удару по можливостям і вмінню органів прокуратури розслідувати кримінальні справи було завдано скороченням у 2007—2009 роках посад слідчих у міських, районних і міжрайонних прокуратурах, що взагалі поставило під удар виконання прокуратурою цієї нехай і на перехідний період, але все-таки функції, передбаченої Основним Законом.

Це в сукупності суттєво підірвало можливості органів прокуратури України прийняти на себе виклики, пов’язані з перемогою Революції Гідності, бо слідчі цього правоохоронного органу на той час не були готові повною мірою професійно взяти на себе цей тягар по розслідуванню таких подій і злочинів, яких не було до цього в практиці слідчої і прокурорської роботи за всі роки існування України. Це в своєму звіті підтвердила й міжнародна дорадча група (далі — МДГ), створена Радою Європи для з’ясування фактів порушення прав людей під час цих подій.

(Продовження)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути