Революція Гідності: чотири роки потому | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

В Україні

Революція Гідності: чотири роки потому

Опубліковано

on

Продовження. Початок

Кадрова проблема

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора України (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), кандидат юридичних наук, адвокат, заслужений юрист України

Не менш важливою причиною, яка перешкоджала в перші післяреволюційні місяці добитися більш зазначених результатів у розслідуванні злочинів на Майдані, теж була кадрова. Нагадаю: на той час у Головному слідчому управлінні ГПУ існувало всього 2 слідчих відділи: згідно штату по 14 слідчих у кожному, а в дійсності їх було ще менше. Я вважав цю практику «розпорошення» слідчих по різних наглядових підрозділах ГПУ не зовсім вивіреною, бо на той час такі слідчі відділи існували і в інших головних управліннях: по нагляду за додержанням і застосуванням законів (назву скорочено), по нагляду за додержанням законів спецпідрозділами по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю, а також у главку по нагляду за додержанням законів у військові сфері. Мені лише в квітні чи навіть у травні 2014 року вдалося переконати О. Махніцького в необхідності передачі всіх слідчих підрозділів до складу ГСУ, але реалізувати свою пропозицію не вдалося у зв’язку з його звільненням. Єдине, що встиг О. Махніцький, то це створити додатковий, третій, слідчий відділ у ГСУ, незважаючи на фінансові й кадрові трудності. Він також встиг хоча б на два тижні передати мені в підпорядкування й управління процесуального керівництва. Але й за це ми йому були вдячні.

Тому нам доводилося в перші тижні нашої роботи, на ходу паралельно з вивченням інформації та хоча б незначної кількості матеріалів, плануванням і розслідуванням цих резонансних злочинів, вирішувати й кадрові питання: по заміні всіх керівників структурних підрозділів, які залишилися на цих посадах від попереднього керівництва ГПУ, яке комплектувалося перш за все за територіальним принципом (в основному вихідцями з Донецької області), по підбору нових, незаангажованих кадрів як на керівні посади в ГСУ, так і на посади слідчих з особливо важливих справ. Це було надзвичайно складно, бо в той час ми не могли укомплектуватися виключно за рахунок лише слідчих відділів прокуратур столиці й Київської області, в яких також не все було благополучно з кадровим забезпеченням. А бажаючі з інших областей не всі підходили нам із професійних міркувань, бо мали, як правило, невеликий досвід слідчої роботи. А ті, що нам підходили, в свою чергу, не завжди давали згоду переїхати на роботу в Київ із матеріальних і сімейних обставин.

«Зачистка» всіх доказів

Ще серйознішою перешкодою в більш активному розслідуванні подій на Майдані була відсутність необхідних першочергових матеріалів по кожному випадку умисних вбивств, замахів на умисні вбивства та заподіяння тілесних ушкоджень мітингувальникам, бо слідчо-оперативні групи за попередньої влади на місця цих подій майже не виїзжали, а якщо й виїзжали, то протоколи оглядів належним чином не оформляли. В результаті цього тіла потерпілих не фіксувалися на місці вбивства чи отримання тілесних ушкоджень, речові докази (особливо кулі, гільзи) не вилучалися, в багатьох випадках зник і одяг потерпілих, очевидці цих подій своєчасно не встановлювалися. Я вже не говорю про те, що й після нашого вступу у справу ми довгий час не могли потрапити на місця вчинення цих злочинів, бо там продовжували знаходитися барикади й був відкритий супротив доступу туди слідчих прокуратури, тим більше – для проведення не лише огляду, а й особливо – для проведення слідчих експериментів. Вилучені ж кулі, залишки картечі, які витягували з тіл померлих чи поранених в лікарнях, звідтіля за нез’ясованих обставин зникли, так як своєчасно слідчими ще за попередньої влади не були вилучені.

У результаті цього слідчі ГПУ могли сподіватися та уточнити місця вчинення злочинів лише в самих потерпілих або очевидців, особливо якщо мітингувальник загинув, аби уточнити їх показання на місці під час слідчого експерименту. Але і в цьому також були проблеми, бо будь-яких узагальнених даних про конкретних убитих і поранених ні в кого не було, частина потерпілих вже покинула столицю до часу проведення слідства, оскільки були іногородні, частина перебувала на лікуванні не лише в Києві, а й по всій Україні, а також і за кордоном, а ще частина перебувала в такому стані, що не пам’ятали, де і при яких обставинах отримали ушкодження, або не зовсім бажали, з урахуванням свого психологічного стану, розповідати в той час про ті трагічні події. По частині вбитих взагалі не було очевидців, але слідчі в межах своїх повноважень безупинно займались їх пошуком.

Слід також наголосити, що однією з основних причин, які не сприяли активізації досудового розслідування злочинів на Майдані, а також вчинених Януковичем і його оточенням у сфері економіки, в тому числі й по фактичному розкраданню державних коштів й майна, була «зачистка» керівниками правоохоронних органів України за часів попередньої влади документальних підтверджень цих кримінальних правопорушень, зокрема, щодо причетності конкретних винних осіб до застосування фізичної сили і, тим більше, вогнепальної зброї до учасників протестів. Переважна більшість документів, які свідчили про організацію і керівництво всіма процесами по придушенню протестів в середмісті Києва, були знищені. Спалені були навіть оперативно-розшукові справи в МВС, більшість — у СБУ, хоча частина з них тодішніми керівниками спецслужби часів Януковича була заздалегідь вивезена в Сімферополь.

Протидія з боку МВС

Досить серйозною перешкодою для належного просування слідства вперед по даній категорії справ у перші місяці була незрозуміла для мене протидія цьому процесу з боку керівництва МВС України загалом. Підтвердженням цього висновку є безліч фактів. Назву лише кілька з них.

По-перше, це небажання й ухилення керівництва цього відомства, з яким прокуратура в всі часи свого існування працювала злагоджено, в першу чергу в частині розкриття умисних вбивств і замахів на них, від проведення об’єктивного і якнайшвидшого службового розслідування за фактами застосування працівниками міліції насильства, спецзасобів і вогнепальної зброї по відношенню до людей на Майдані, за фактами видачі спецзасобів, вогнепальної зброї і боєприпасів так званим «тітушкам» тощо. Підготовка цього «висновку» затягнулася на місяці, в зв’язку з чим ГПУ змушена була кілька разів надсилати міністерству листи-зауваження як за моїм підписом, так і від О. Махніцького, та проводити міжвідомчі наради.

До речі, сьогодні чомусь ніхто також не згадує подій перших місяців після Революції Гідності, коли місце розташування того ж скомпроментованого Київського полку «Беркуту» було перетворене на могутню фортецю: вікна і двері закладені мішками з піском, по периметру і на вході стояли озброєні бійці, більшість спецпризначенців там і проживали зі своїми сім’ями, там же знаходилися й закріплена за ними зброя. Для того, аби викликати будь-якого бійця чи, тим більше, доставити його до слідчих ГСУ Генпрокуратури не було навіть і мови. В мене тоді склалося враження, що навіть керівництво ГУ МВС у м. Києві побоювалося бійців «Беркуту».

Але основним прикладом таких моїх висновків був епізод, коли слідчі ГПУ, підкреслюю, без будь-якої допомоги оперативних підрозділів, встановили причетність бійців роти спеціального призначення Київського «Беркуту» до розстрілу людей на вулиці Інститутській в Києві 20 лютого 2014 року. Тоді під моїм керівництвом була проведена оперативна нарада в приміщенні ГСУ ГПУ по вулиці Борисоглібській, куди були запрошені, окрім членів слідчо-оперативних груп, всі причетні до цього розслідування керівники МВС, СБУ і Генпрокуратури. Були там також присутні й міністр внутрішніх справ А. Аваков та голова СБУ В. Наливайченко, а також їхні відповідальні заступники. Ми змушені були ознайомити і їх із розробленим нами планом викриття й затримання бійців так званої «чорної роти», які обгрунтовано підозрювалися в причетності до цих злочинів. Обидва вказані керівники правоохоронних органів погодилися зі сказаним, але, взяті на себе зобов’язання ні МВС, ні СБУ в подальшому не виконали. Відтак фактично операцію по викриттю бійців цього спецпідрозділу в причетності до цього злочину було зірвано: на допит їх всіх у призначений час у главк київської міліції не доставили, а тих кількох беркутівців, які все таки з’явилися, слідчі не змогли повністю відпрацювати, бо охорона їх кабінетів не була забезпечена спецпризначеннями СБУ, як це було обумовлено на нараді. На допити вривалися керівники полку «Беркуту» та Київського спецпідрозділу УБОЗ, які погрожували слідчим прокуратури, забороняли допитуваним давати будь-які показання, при цьому обіцяли беркутівцям всіляку допомогу, аби вони не давали правдивих показань тощо.

Скажу більше, це призвело навіть до того, що на ніч у той день приміщення ГУ МВС в м. Києві по вулиці Володимирській було оточене озброєними бійцями Київського «Беркуту» з вимогою негайного звільнення 4-х затриманих беркутівців. Під час переговорів з ними з боку бійців була навіть застосована фізична сила до одного із керівників главка міліції. Й лише після зустрічі їх (десь о 3—4 годині ночі) із начальником ГСУ ГПУ І. Щербиною, який прибув туди, вони випустили з двору ГУ МВС автомашини із затриманими бійцями вказаної спецроти.

Підтримка беркутівців

А хіба не є свідченням супротиву розслідуванню цього епізоду той факт, заявлений одним з беркутівців, який пішов на співпрацю зі слідчим, почав давати визнавальні показання, що міністр, начебто, обіцяв їм всіляку підтримку і захист від органу досудового розслідування ГПУ. Звісно, після цього для нас уже не було дивним, що частина розмов між цим беркутівцем і його керівником, яка проходила в присутності слідчого й одночасно фіксувалася на підставі рішення суду, була відкоректована не встановленими особами в МВС.

Більше того, після повторного планування нами — вже в липні чи серпні 2014 року — відпрацювання тих же беркутівців, які обґрунтовано підозрювалися в причетності до розстрілів на Майдані, слідчі ГСУ були відсторонені тодішнім новим керівництвом ГПУ від проведення цих процесуальних дій, а відповідальність за їх проведення на себе і своїх підлеглих прокурорів взяв новопризначений заступник Генпрокурора, який щойно почав відповідати за процесуальне керівництво розслідуванням цих справ. Через деякий час мені стало відомо, що цю «операцію» вони «провалили», ніхто з указаних бійців спецроти на зустріч для виконання запланованих процесуальних дій із ними не з’явився, більше того, частина цих беркутівців після цього поспішно покинула територію України. Зі слів моїх підлеглих тоді ж висувалася версія про те, що беркутівців хтось попередив і навіть обговорювалась інформація про попередню перед цим зустріч між керівництвом ГПУ й МВС.

Підтвердженням перешкоджання МВС розслідуванню справи про злочини на Майдані могло слугувати й навмисне відрядження в зону АТО в той час разом із закріпленою за ними зброєю кількох беркутівців із цього числа, яких перевіряли на причетність до даних злочинів. Я вже мовчу про факт зникнення понад 20-ти автоматів Калашнікова, які 18—19 лютого 2014 року отримали вказані мною спецпризначенці «чорної роти», котрих слідчі обгрунтовано підозрювали в причетності до розстрілу мирних людей на вулиці Інститутській.

Незаконне звільнення командира «Беркуту» з-під варти

А хіба не є свідченням перешкоджання слідству факт завідомо незаконного звільнення з-під варти командира цієї спецроти Садового, який на той час (липень—серпень 2014 року) вже пішов на контакт зі слідчим і навіть погодився дати правдиві свідчення про обставини участі його роти в подіях на Інститутській? До слова, намагання визволити його з-під варти й перешкодити викриттю всіх винних у розстрілах людей 20 лютого 2014 року були і при мені, про що я вже говорив, коли Печерський районний суд також звільняв його з-під варти, але ми зробили все, аби скасувати це незаконне рішення суду й не дати йому можливості втекти. А вже після мого відсторонення від організації роботи по розслідуванню цих резонансних злочинів у серпні 2014-го його не лише знову звільнили з-під варти, а й надали можливість втекти за кордон, і за це, підкреслюю, ніхто не поніс покарання!

І таких фактів, які підтверджують мій висновок про небажання МВС допомагати розслідувати злочини на Майдані, можна наводити безліч, але навіть цих прикладів, думаю, достатньо.

Додам, що та ж Міжнародна дорадча група Ради Європи теж звернула в своєму звіті увагу на факти ухилення МВС і СБУ від активної співпраці із слідчими прокуратури по розслідуванню цих резонансних злочинів на Майдані.

Зміна Генпрокурора і її результати

Немаловажним серед усіх причин затягування в розслідуванні вказаних злочинів є й непродумана, а, може, навпаки – умисна, зміна в. о. Генерального прокурора України О. І. Махніцького нашим новообраним Президентом, який не врахував (чи не хотів звернути на це увагу) не лише відсутності будь-якого прокурорського й слідчого досвіду в його нового кандидата на цю високу посаду (я підкреслюю, не політичну, а процесуальну), а й звичайної необізнаності нового Генпрокурора та його команди в цих резонансних справах, по яких уже було накопичено достатньо велику кількість матеріалів, і не дав можливості попередній команді допрацювати в такому складі хоча б один рік, щоб потім об’єктивно запитати про досягнуті результати її діяльності. На цей недолік, до речі, теж звернула увагу Міжнародна дорадча група РЄ.

Більше того, новий очільник Генпрокуратури теж, на мою думку, наробив багато дурниць (я навіть не можу собі допустити, що він це робив умисно), коли практично протягом двох місяців ні кроку не зробив для того, аби допомогти ГСУ в розслідуванні цих справ. То спочатку він змінив структуру ГПУ, щоб вивести весь склад Головного слідчого управління за штат і довго не перепризначав слідчих і керівників підрозділів на нові посади, в зв’язку з чим, вніс у той період часу в колектив нервозність і невпевненість в своєму майбутньому перебуванні на службі, тим самим свідомо чи несвідомо перешкоджаючи працівникам виконувати свої процесуальні функції, бо вони не могли в тій ситуації виконувати слідчі дії, звертатися до суду з клопотаннями, як і не мали змоги брати участь у судових засіданнях. Потім Генпрокурор затіяв перевірку збереження речових доказів в ГСУ не за часів Януковича, а саме за післяреволюційний період, що особисто в мене викликало здивування, то перевіряв збереження гвинтокрилів, які слідчими були здані на відповідальне збереження на аеродромі на Трухановому острові, то виясняв чи не по вині ГСУ Інтерпол відмовився оголосити в міжнародний розшук наших втікачів з України тощо. Одночасно з цим, він одразу після свого призначення вивів із мого підпорядкування управління процесуального керівництва, яке підпорядкував новому заступнику, який не лише не знав матеріалів всіх цих справ, головне — не мав достатнього досвіду роботи на посаді слідчого (а може навіть взагалі його не мав) та не знав методів організації роботи по розслідуванню таких особливо тяжких злочинів проти особи, тим більше – вчинених високопосадовцями. Одночасно з цим, скориставшися зміною штатного розкладу (а, може, він це й затіяв саме з такою метою), новий Генпрокурор взагалі звільнив з посади начальника ГСУ, який перебував на цій посаді з першого дня після перемоги Революції Гідності, володів усіма здобутими за цей час матеріалами й доказами, а також саме через нього планувалася й координувалася узагальнена робота всіх трьох слідчих відділів по цих справах, що теж суттєво ускладнило організацію роботи в Головному слідчому управлінні ГПУ. Я не виключаю й того, що таким чином новий Генпрокурор намагався тоді добитися й мого усунення із займаної посади.

Резонансні справи «канули у вічність»

Не краща ситуація склалася при зміні керівника ГПУ і з розслідуванням кримінальних проваджень, які були зареєстровані ГСУ ГПУ за фактами злочинів, вчинених в сфері економіки, в першу чергу за фактами розкрадання та розтрати державного майна, в тому числі й коштів із державного бюджету. При цьому, ще раз звертаю увагу, що інформацію й відповідні матеріали про ці кримінальні правопорушення слідчі ГПУ збирали самі, без будь-якої допомоги оперативних підрозділів МВС і СБУ, які пояснювали їх відсутність тим, що їм при попередній владі категорично заборонялося займатися документуванням таких злочинів. Тому джерелами походження необхідної інформації про злочини даної категорії для реєстрації слідчими і прокурорами в ЄРДР були дані ЗМІ, журналістські розслідування, серед яких ми відсіювали явно замовні публікації так званої «жовтої преси», а використовували лише ті повідомлення, які могли відповідати дійсності.

Відверто скажу: суттєву допомогу ГСУ ГПУ в той час надавали Державна фініспекція на чолі з Миколою Гордієнком та Держфінмоніторинг України. Розуміючи, що попередня влада не лише жорстоко подавляла протести на Майдані, застосовуючи неадекватне насильство, але й по-справжньому «дерибанила» протягом свого перебування «біля корита» державне майно, слідчі з перших днів своєї роботи під моїм керівництвом взялися перевіряти всі тендерні закупівлі матеріалів, комплектуючих і обладнання для підприємств «Нафтогаз Україна». Спочатку вибрали лише матеріали виграних тендерів із закупками на суму не менше 500 000 грн і встановили з допомогою ревізорів, що більшість таких тендерів вигравали по черзі одні й ті ж фірми, хоча, як з’ясувалося, вони пропонували придбати необхідні матеріали подекуди в 60—70 разів дорожче (!) ніж їх вартість при придбанні у виробників. І за такими фактами нами було зареєстровано не менше 10-ти проваджень, зокрема, й по самому «Нафтогаз України», по «Укргідроенерго», «Укренергоатому», «Укртрансгазу», «Укренерго» тощо. По цих справах слідчим із великим трудом вдалося вилучити всю необхідну документацію, провести документальні перевірки по поставці вказаного обладнання цими підприємствами та отримати висновки спеціалістів, які підтверджували нашу версію про те, що під час цих тендерів було викрадено бюджетних коштів на мільярдні суми. По всіх цих фактах з дозволу суду слідчими були призначені та з великими труднощами розпочаті документальні ревізії.

Влада була не зацікавлена в ефективному слідстві

Але треба об’єктивно вказати, що вже в той час — у перші місяці 2014 року — окрім чисто процесуальних проблем, виникали й інші серйозні перешкоди як у роботі слідчих підрозділів ГПУ, так і Фінансової інспекції. Це пов’язано з тим, що вже тоді уряд Яценюка почав притісняти нас, суттєво зменшивши грошове утримання як ГПУ, так і цього контролюючого органу, в зв’язку з чим частину ревізорів змушені були відправити у вимушені відпустки, а пізніше ще частину взагалі скоротити. Чи це робилося навмисно, аби перешкодити їх діяльності та участі у вказаних вище розслідуваннях, мені невідомо, але версії з цього приводу були різні.

Так чи інакше, але, знову ж таки, довести ці перспективні справи про розтрату бюджетних коштів через тендерні закупівлі до суду нам не вдалося по причині того, що спочатку, після зміни керівництва ГПУ, в червні та липні 2014 року за письмовою вказівкою Генпрокурора ми змушені були передати ці справи в Головне управління по нагляду за додержанням і застосуванням законів (повну назву цього підрозділу вже не пам’ятаю), начебто, для вивчення на предмет наявності в них даних про корупцію чи організовану злочинність. Але потім вони так і не були повернуті до ГСУ до тих пір, поки в серпні 2014 року новий очільник Генпрокуратури не змінив мені службових обов’язків та не відсторонив мене від керівництва слідчими Головним слідчим управлінням.

Яка подальша доля цих справ мені невідомо, але я впевнений, що ми були на правильному напрямку й за результатами цих розслідувань безперечно вийшли б на найближче оточення Януковича. Допускаю, що ці справи в подальшому так і не були розслідувані належним чином і винним особам вдалося уникнути відповідальності. Це мої припущення, але це теж причина відсутності результатів по розслідуванню злочинів, які інкримінують Януковичу та його найближчому оточенню.

Точно так не знаю й подальшої долі вилучених нами під час проведених обшуків величезної суми іноземної валюти та коштовностей в одного з найближчих соратників Януковича, на які у встановленому порядку було накладено судом арешт і поміщено на відповідальне збереження в один з уповноважених банків. Та і як я можу про це знати, якщо ще в серпні 2014 року був відсторонений від організації роботи на цьому напрямку.

Джерело: Юридичний вісник України

В Україні

Прем’єр анонсував скорочення кількості районів

Опубліковано

on

От

Продовження реформи децентралізації в Україні передбачає укрупнення районів, щоб до 2020 року їх число скоротилося до 100.

Про це під час форуму місцевого самоврядування заявив Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман. «Нам необхідно сформувати нові спроможні райони, бо ми розуміємо проблематику, коли створюються громади, а райони є різними за кількістю, за можливостями. Однозначно нам необхідно буде проводити укрупнення районів. І це є нормальним і незворотнім шляхом», — сказав він.

За словами прем’єра, зменшення кількості районів викликане необхідністю створити фінансово сильні адміністративні одиниці. «Повірте, це не питання кількості, це питання якості та спроможності. Краще мати 100 районів, які будуть з якісними повноваженнями, з якісними фінансовими можливостями, які адекватно сприйматимуть запити громадян і виконуватимуть ці завдання», — зазначив В. Гройсман.

Прем’єр також додав, що нова територіальна основа, яка має сформуватися в Україні до 2020 року, передбачає не лише укрупнення районів, а й створення загалом 1 600–1 800 спроможних об’єднаних територіальних громад.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В Україні

Судова реформа — плюсів мало

Опубліковано

on

От

Про це свідчать результати опитування професійного юридичного середовища, проведеного Центром «Соціальний моніторинг» і Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка.

Тема дослідження — «Результати впровадження судової реформи в Україні станом на кінець 2018-го». Цілком позитивно судову реформу оцінюють менше 1% респондентів.

На питання, чи варто вважати судову реформу успішно реалізованою, 72,6% опитаних експертів дали негативну відповідь. «Переважна більшість експертів говорить, що реформа неуспішна», — сказав на прес-конференції керівник центру «Соціальний моніторинг» Дмитро Дмитрук.

При тому саму ідею проведення судової реформи експерти вважають необхідною. Втім напередодні її впровадження (2016 р.) 68% опитаних експертів взагалі нічого не знали про жоден альтернативний законопроект й аналізували лише президентський документ. У той же час професійне середовище було вельми добре поінформоване про конкретні пункти майбутньої судової реформи.

Так, поінформованими про всю реформу або деякі її положення визнали себе 71,4% респондентів. Згідно з цим дослідженням 84,8% експертів відзначають, що потрібно змінити існуючі методи і підходи до проведення судової реформи. А 54,5% опитаних вважають, що якість реалізації судової реформи зміниться в разі зміни організатора її впровадження.

З моменту введення судової реформи рівень довіри до судової влади не змінився або зменшився. Так, вважає 79,8% експертного юридичного товариства. Серед головних негативних наслідків цієї реформи професійні юристи зазначили наступне: низький рівень кваліфікації працівників правоохоронної системи — 82,75% респондентів; суттєве зростання судових зборів — 71,75%; збереження корупції в судовій системі — 69%; відсутність реальних змін, у той же час зміни носять чисто декларативний характер — 65%; 84,8% опитаних професійних юристів вважають, що існуючі методи і підходи до проведення судової реформи треба міняти.

Опитування проводилося Центром «Соціальний моніторинг» і Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка з 28 листопада по 6 грудня методом телефонного інтерв’ю. У дослідженні взяли участь 400 респондентів, серед яких адвокати, правоохоронці, судді, науковці, правозахисники та інші представники професійного юридичного співтовариства, які безпосередньо стикаються з роботою українських судів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В Україні

Куди поділася земля зниклих домогосподарств?

Опубліковано

on

От

Вадим ІВЧЕНКО,
народний депутат України

У минулому році виділений мільярд для державної підтримки фермерів вражав та радував, хоча багато хто сприймав його як спосіб відволікти увагу фермерів від безпрецедентної підтримки наближених до групи президента олігархів. У кінці року стало зрозуміло, що навіть 20% цієї суми сільгосптоваровиробники не отримають. Що ж до бюджету-2019 — то тут уже не криючись аграріям скорочують підтримку на 1 мільярд, в тому числі півмільярда недоотримають сільгоспвиробники, при цьому виділяючи кошти великим аграрним гравцям як компенсацію на будівництво вагонів-зерновозів…

Програма підтримки фермерства, сільгосптоваровиробників мізерна, але навіть і ті гроші, які виділяються, не доходять до людей. А що за цим слідує? З катастрофічною швидкістю зникають фермерські та домогосподарства, які здатні виробляти товарну продукцію.

А куди йде земля, яку вони обробляли? Поставивши собі це питання, звернувся до Державної служби статистики. За її даними — на 2016 рік в Україні зареєстровано 4,5 мільйона домогосподарств, з яких 25% — 1,1 мільйона — товарні. За період з 2010 по 2016 роки кількість домогосподарств в Україні зменшилася на 476 тисяч, з них товарних — 185 тисяч. Зважаючи на те, що середня статистична площа землі в домогосподарства становить 2,2 га (у товарних 3,3), не складно порахувати, що за 6 років, за даними офіційної статистики, селянські господарства втратили понад 1 млн гектарів землі в обробітку.

Ще одні промовисті дані: в Україні продовжує активно зростати кількість агрохолдингів та їх земельний банк. Якщо у 2012 році налічувалося 80 сільськогосподарських підприємства що обробляють більше 10 тисяч гектарів, то у 2017-му їхня кількість дорівнювала 93. При цьому частка сільгоспземель у користуванні агрохолдингів становила минулого року 29% від усіх сільгосппідприємств, тоді як у 2012 році цей показник був 25%. Зріс і загальний земельний банк в обробітку агрохолдингами за 5 років — із 5,6 до 5,95 мільйона гектарів у 2017 році, збільшення сільгоспугідь у користуванні цією категорією сільгосппідприємств склало 6,3 відсотка.

Тобто майже всі землі від зниклих домогосподарств нині знаходяться в обробітку в агрохолдингів. Ті антиселянські та антифермерські кроки, які здійснює влада сьогодні, дають право стверджувати, що за період з 2016 по 2018 роки тенденція зникнення домогосподарств значно пришвидшилася, а отже, можна прогнозувати, що за 20 років ми можемо повністю втратити потенціал сільських товарних ферм. І як не болісно це казати, навіть за умов повного сприяння сільгосптоваровиробникам, нам навіть за 10 років не наздогнати хоча б ту ж Польщу, оскільки на сьогодні в неї 2,5 мільйона сімейних ферм із середньою площею в обробітку кожної до 20 гектарів. А в нас уже немає навіть такого потенціалу… І чи не тому так активно сьогодні лобіюються питання зняття мораторію на продаж землі?

Від редакції: Додамо, що на сьогодні у Верховній Раді зареєстровано вісім законопроектів про продовження земельного мораторію. Цю хвилю розпочав депутат від Блоку Петра Порошенка Олег Барна, який 30 листопада запропонував продовжити тимчасову заборону на продаж земель сільськогосподарського призначення до 2024 року (законопроект № 9355). Далі, 4 грудня, інші народні депутати зареєстрували ще сім альтернативних проектів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.