В Україні
Спогади перед Новим роком “Прораб теж не остання фігура”
Дмитро Щербань,
ветеран прокуратури,
письменник, журналіст
29 грудня не був останнім днем срср, але це дата, коли відбулися ключові події, що передували розпаду. Останніми днями срср були грудень 1991 року, коли 25 грудня Горбачов заявив про відставку, а 26 грудня Верховна Рада срср ухвалила постанову про припинення існування союзу, який офіційно припинив існування 30 грудня 1922 року, коли і був утворений.
Був час, коли країна зачитувалась журналом «Огоньком». Лімітований на той час журнал я передплачував, а газет приходило тільки три примірники на район, де я працював. Одну газету забирали до районного комітету партії, другу я, користуючись службовим становищем, прямо з районного відділку зв’язку брав для себе. Перечитував сам, давав почитати іншим і відправляв друзям до Харкова, де ці видання теж нелегко було дістати.
Читайте також: Для кваліфікації незаконного зберігання вогнепальної зброї не потрібні докази того, що обвинувачений мав намір її використовувати
Партійна організація у прокуратури була завжди «сильна». Члени партії – прокурор, слідчий, помічник прокурора, водій і навіть наша прибиральниця Карлівна, у минулому передова доярка. Орденоносець. Її батько, чех за національністю, у 37-му був репресований.
Брала і вона в мене почитати «Огоньок». Прочитане перевернуло її свідомість. Якось заходить до кабінету і, немов шукаючи підтримки, не дуже сміливо говорить, що написала заяву про вихід з партії. Вислухав її. Не відговорював. Проте, як член районного комітету партії, розумів, що з цього приводу буде неприємна розмова з «товаришами», тому прямо їй сказав: «Повірте, скоро партія сама розвалиться». У відповідь: «Та нехай розвалюється. А платити внески я більше не буду. Лише тепер відкрились очі…». На схилі літ зрозуміла хибність тієї «політграмоти» проста жінка, що виросла без батька, передова в районі доярка, потім пенсіонерка, наша прибиральниця Карлівна. Саме той «Огоньок» багатьом відкрив довоєнну сторінку життя з її трагедіями, голодоморами, репресіями, непомірно низьким рівнем життя, особливо селян, з малоосвіченою і малокультурною інтелігенцією, егоїстичною владою.
Відкрились очі, і не простила вона владі смерть свого батька – Карела Градського та того, як партійна влада зомбувала її так, що ніби свідомо донька «ворога народу» стала комуністкою. Вже працюючи у відділі нагляду за додержанням законів про національну безпеку прокуратури області я посприяв їй у можливості ознайомитися з матеріалами батькової справи, якого розстріляли лише за те, що необережно похвалив добротні дороги на своїй батьківщині – в Чехії. Обвинувачення ґрунтувалось виключно на свідченні одного-єдиного донощика. Мабуть, відчували, боялись тодішні можновладці, що народ зрозуміє: людство пішло торованою дорогою, а ми – манівцями.
На жаль «часи не вибирають, у них живуть і помирають», – сказав колись поет. І це незаперечна істина. Те, що було – минуло, тепер усе стало зовсім інакшим. А минуле, як писав ще Сенека – зважмо, це свята, недоторкана частина нашого часу, що поза всякими несталостями людського життя. А в політиці, дійсно, все стає зрозуміло, коли дізнаєшся, хто і що стоїть за її лаштунками. Тепер зрозуміло – було дві політики Горбачова – гласна і не гласна.
З одного боку суспільну політику формували такі видання як журнал «Огонёк» та газета «московские ведомости». Їм негласно було дозволено працювати без цезури. З іншого боку – комуністична партійна система, яка, крім таких одіозних її лідерів як Є. К. Лігачов, що звикла вірити Генеральному секретареві цк кпрс, не розуміючи до кінця хитромудрої його політики, проводили «перебудову» в намаганні побудувати, якщо не комунізм, то хоча б соціалізм з людським обличчям.
Погоджуюся, що він дещо зіпсував собі некролог. Останні роки жив і працював у москві та мав російське громадянство (українського паспорта в нього, за його власним зізнанням, не було). Пішов з посади головного редактора «Огонька» після серпневого путчу 1991 року. Декілька років він жив у США, де викладав, після чого повернувся до Києва. Очолював редакційну раду газети «Бульвар Гордона».
Читав, що з часу захоплення росією Криму Коротич висловлювався, що в цьому винна сама Україна. А юристам добре відомий термін – «віктимність поведінки» і стверджувати, що Україна сама в цьому винна – це як стати на сторону гвалтівника і повірити що його жертва сама винна, бо вона, мовляв, ходила в надто короткій спідниці та робити висновок, що він не може нести повної відповідальності за свої вчинки, бо схильний до них від природи.
Не чув щоб він відкрито підтримував війну проти України, бо як він писав: «Світ сказився, судячи з усього, не сьогодні, не вчора й не позавчора», та зовсім не погоджуюсь, що Україна сама винна – хоча і це важливо в умовах коли ведеться війна з московськими загарбниками. І все ж я вірю в те, що він до цього писав: «Мрію, щоб відновилася в Україні гонориста людська порода, власна гідність у всьому діапазоні – від княжої до козацької…»
Як же тепер це оцінювати!? В публікації на Facebook натрапив: «… фігура Коротича цікавить нас більше як важлива фігура на шаховій дошці Системи на зламі різних епох, яку ця Система вдало використала в своїй грі. … у москві він стане керманичем найяскравішого прожектора перебудови – головним редактором журналу «Огонек». Це було видання, яке читали мійльйони, дізнаючись про викриття владних персон у корупції та інших темних справах. Словом, під умілим керівництвом шеф-редактора (і його невидимих кураторів!) країну срср вдалося розвалити достатньо цивілізовано, без глобальних потрясінь і великих жертв.
Ну, а потім усі розійшлися по своїх національних квартирах і місія Коротича була визнанана завершеною. Його тихенько відсунули від справ, пообіцявши життя і недоторканість. А точніше, дозволили доживати свої роки десь на теплій підмосковній дачі…».
Категорично не погоджуюсь з тим, що його використали і тихенько відсунули. Кажуть, що Бенджамін Франклін (1706-1790), один із «батьків-засновників США, портрет якого є на стодоларовій купюрі, перед смертю написав власний некролог як частину свого вірша-пародії. Він написав його у 1771 році, але це був не справжній некролог, а жартівливий вірш, де він імітував, ніби його поховали. Аж ніяк не порівнюю Віталія Коротича з Бенджаміном Франкліном, але і прораб в розвалі срср теж не остання фігура. Мабуть, розуміючи, що після смерті його в покої не залишать, Віталій Коротич ще 2011 року, (до анекії Криму) у видавництві «Фоліо», Харків, видав книгу «Цілком особисте» (Приватні листи до Дмитра Кременя).
Сподіваюсь, що до Дмитра Кременя (1953- 1919) не буде претензій. Він для українців залишився як поет, публіцист, есеїст, перекладач, заслужений діяч мистецтв України (2016), лауреат Шевченківської премії (1999), член Національної спілки письменників України (1979), головний редактор часопису «Соборна вулиця». В книзі Коротич писав йому: «Давно сприймаю Вас, як людину близьку, з якою можна розмовляти на всі теми відразу. …одна з найпотужніших Ваших поетичних якостей – вміння розмовляти з читачами довірливо й на рівних. Це вимагає дуже точного й предметного мислення, яким Ви володієте, як ніхто». Можливо, це хтось назве компіляцією, бо тут я, послуговуючись його ж словами: «…не маю критерію власної кваліфікованої оцінки. Хіба що: подобається-не подобається».
«… Про мене вони можуть писати, що завгодно, – в мене давній імунітет, звикнув, та й все одно це на рівні лайки, в них нічого немає такого, від чого мав би я ховатись… Повірте, я настільки розумію їхні безсилість і бажання виглядати значущими, що аж забавляюсь. …патріотизм і цілування начальства у різні місця – суть не те саме, а ще я сказав, що в мене патріотизм не державний, а приватний, бо моє уявлення про Батьківщину з політичними кордонами не співпадає».
Вибрав і пропоную те, що, на мій погляд, стосується його взаємовідносин з владою: «Як кажуть актори, «Короля грає оточенні» і якщо ти не вартий поваги, то – пнись, не пнись… Вони хотіли бачити мене таким собі. …а я хочу бути виключно самим собою…, … життєвий досвід навчив мене, що бути самим собою, навіть незалежним, можна в широкому фаховому колі, практично всюди. Крім професійного політикуму. Моя доля вписалася у контекст ще тисяч доль і я зрозумів, що нема чого комизитись, треба напрацьовувати собі ціну й попри всі незалежності й мрії про них берегти власну незалежність над усе. Не можна робити газету, журнал, що завгодно на суцільному негативі й закликати до розмежувань і зведення порахунків. …Є ж чимало способів доносити свою думку до людей, не викликаючи в них головного болю. … поєднати несумісні речі – радянську ідеологію і здоровий глузд. …Ніколи не був певен в абсолютної точності булгаковської формули («Нічого в них не просіть – самі дадуть»), але так якось воно виходило у стосунках з можновладцями. …Знав, що можу впасти, й підстелив собі. На старті міг я по праву дужого, і навіть зухвалим був саме тоді, коли на старті ламалося чимало моїх однолітків. …у системі, де ми виховувалися й жили, треба спершу збудувати охоронну стіну навколо себе, а тоді вже визирати з-за неї. Дай Боже, щоб… Не довелося скуштувати подібної філософії. Хоча мені все це допомагало. …Важко було звикати до системи…. І як я до неї так і не звикнув! .. там для мене було не багато людей, яких я міг би шанувати беззастережно. …Мені не треба було метушитися, комусь там постійно догоджуючи й потім так само постійно виправдовувати самого себе. …Не те, щоб я був гірший чи ліпший від інших – просто моє уявлення… Чимось різнилося від чийогось іще. З літами я втрачаю здатність до засудження будь-кого, надто тих, хто старший за мене. Зате набуваю здатність жаліти й шкодую, що вона прийшла пізно». А щодо політики, якої не можна оминути то він наводив вислів Павла Загребельного: «Що з нами відбувається? Ми мовби новонароджені діти. Самі не знаємо, чого нам хочеться, куди йти, як жити далі. Є пробудження до мислі, але немає мислі. Є спонука до дії, але немає дії. Тоді що це? Життя? Ні, це божевілля, на яке ми не знаємо, де копати зілля».
Продовжував своє: «Зараз, коли вже життя минуло, й держава в нас інша, я дивлюсь і вже навіть не дивуюсь, що… Мрія про справедливість, яка надихає й виснажує українські фантазії вже не одне століття поспіль, відсувається все далі. …малокомпетентна влада все більше відстає від рівня власного ж народу. Прикро, бо розумні люди все ж таки мають вчитися швидше. …Замість того, щоб єднати людей довкруг ідеї незалежності й спільної справи, їх сортують і пересортовують. …«Свій» «Своя». Тут є щось на рівні рефлексу, як в собак, які обнюхуються і після цього – чи беруть до зграї, чи не беруть. …в нас не відпрацювався демократичний спосіб «соціального ліфту», підйому нагору наймудріших і найбільше авторитетних. …і точно знаю, що бардак в Україні триватиме, бо того самого національного лідера, якого бракує з дня Незалежності, все ще Україні не світить при будь-якому результаті».
Від себе додам, що це ж не нове в нашій Історії. За гетьманування Івана Виговського, 11 вересня 1659 року, у містечку Германівці було скликано козацьку Чорну раду, на яку прибули два ворогуючі табори – І. Виговського та Івана Сірка з Юрієм Хмельницьким. В результаті суперечок між таборами, Чорна рада перетворилася в міжусобну битву, у якій загинули полковники-дипломати Прокіп Верещака і Степан Сулима. На цій Чорній раді Виговського було скинуто з гетьманства, що поклало початок періоду загального державного занепаду та кровопролитних воєн на території України, що відомий під назвою Руїна.
Хіба можна заперечити словам Коротича: «Дивний ми народ, українці. .. Після всіх переворотів (майданів) і докорінних пертурбацій з’ясовується, що обіцяного раю земного (покращення вже сьогодні) знову не вистачило на всіх…. (Одразу починають критикувати) …Чи це від застарілого почуття меншовартості, від розуміння, що нас нещасних, так товчуть, а тут комусь ще й самокритики забажалось? …вдаючи, що це, принаймні, виглядає, як тверезий погляд на обговорення достоїнств і недоліків свого народу. …Нічого, ми такі, як є, і Україна, така, яку ми здобули після довгих років її поневолення. Якось воно буде…. Дивна ми нація, але іншої нам Бог не дав.»
Саме тому й боронять її Збройні Сили України!
Джерело: Юридичний вісник України
