Connect with us

В Україні

Тендерні маніпуляції Укртрансгазу

Юрій Котнюк, ЮВУ

Другого січня Окружний адміністративний суд Києва ухвалив рішення, яким відмовив публічному акціонерному товариству «Укртрансгаз» (100 відсотків акцій якого належать державі) в задоволенні позову до Антимонопольного комітету України в спорі про дотриманням процедури закупівлі товарів за державні кошти. Аналіз його тексту дає підстави для висновку про те, що позивач, намагаючись відсіяти небажаних для нього учасників тендерних конкурсів, не гребує навіть підробленням поданих ними документів.

Як можна заробляти на «технічному газі»

Ця історія почалася в липні минулого року, коли Укртрансгаз, виступаючи в ролі замовника, розмістив на порталі Міністерства економічного розвитку і торгівлі (prozorro.gov.ua) оголошення про закупівлю природного газу для забезпечення виробничо-технологічних потреб, тобто палива для двигунів газотурбінних компресорних станцій, які ганяють природний газ по трубопроводах. Тут треба зробити невеличкий відступ, аби розповісти читачеві, що з цим газом, за наявності бажання, вміння й політичного даху, можна робити дуже цікаві речі.

Так, кілька років тому, ще при Януковичу, вийшов закон, відповідно до якого всі газовидобувні підприємства, у структурі власності яких державі належало «п’ятдесят відсотків плюс одна акція», зобов’язані були продавати весь видобутий природний газ одному конкретному покупцеві – Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України», причому за тою ціною, за якою вона скаже, а ціни були значно нижчі від ринкових, бо потім Нафтогаз продавав цей газ населенню теж по заниженим цінам. Під категорію таких напівдержавних підприємств підпадала тоді компанія «Укрнафта», фактичним господарем якої був усім відомий Ігор Коломойський. Для того, аби обійти закон, його люди використали зачіпку у вигляді одного з його пунктів, який робив виняток для газу, що витрачається для забезпечення виробничо-технологічних потреб підприємства. Плутяги придумали хитрий план: «Укрнафта» взяла в оренду цех синтезу аміаку Дніпродзержинського заводу «Дніпроазот» (який теж належав компанії Коломойського), а потім почала поставляти йому природний газ, необхідний для виробництва мінеральних добрив. Таким чином, газ використовувався із суто комерційною метою, але у звітах писалося, ніби його було спалено для забезпечення виробничо-технологічних потреб. За даним фактом уже при новій владі Національне корупційне бюро відкрило кримінальне провадження й проводило обшуки, але до суду справа так і не дійшла.

Стверджувати, ніби такі от схеми назавжди залишилися в минулому, було би перебільшенням. Так, наприклад, керівництво Нафтогазу не втомлюється обвинувачувати газопостачальні підприємства в тому, що ті, отримуючи за пільговими цінами соціальний газ для населення, потім тишком-нишком продають його за комерційними цінами промисловим підприємствам олігархів. Як доказ наводяться результати перевірки одного лише газопостачального підприємства ВАТ «Кіровоградгаз», під час проведення якої були виявлені сотні фіктивних адрес абонентів, на які були списані мільйони кубічних метрів природного газу. Зрозуміло, що паливо випускалося не в повітря, однак для того, аби змінити його рух у напрямку промислових зон, а не
житлових масивів, необхідно, щоб у схемі були задіяні десятки, а може й сотні фахівців, які оперують газовими вентилями і контрольно-вимірювальними приладами. Ця система шліфувалася десятиліттями, тож її демонтаж займе не один рік, а минулорічні спроби уряду вивести Укртрансгаз із підпорядкування Нафтогазу показали, що Кабінет Міністрів, як видається, всіляко зацікавлений у збереженні корупційних схем. Будь його воля, він би взагалі не лише «відкусив» цей шматок від Нафтогазу, а із задоволенням «з’їв» би й нове керівництво останнього, але за цими людьми стоїть Європейський банк реконструкції й розвитку, який саме під них регулярно дає 300 мільйонів доларів США на імпортні закупівлі природного газу, тож за таких умов уряд мусить себе стримувати.

Банківська гарантія як форма тендерного забезпечення

Але повернімося до згаданого скандального тендеру на закупівлю газового палива. Відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі» Укртрансгаз, як замовник, розмістив у своєму оголошенні вимоги до тендерних пропозицій, котрі повинні були надіслати фірми, які б захотіли взяти участь у конкурсі. Тендерна пропозиція мала подаватися в електронному вигляді шляхом заповнення таких собі електронних анкет з окремими вікнами, в яких зазначалася інформація про ціну та інші критерії оцінки товару. Решта необхідних документів подавалася шляхом завантаження електронних файлів з ними. Окремо йшлося про документи, які би підтверджували
забезпечення тендерної пропозиції можливих учасників, про що також варто розповісти докладніше.

Дане застереження робиться для відсіювання фіктивних учасників, які, не маючи за душею жодного товару, пропонують його за найдешевшою ціною, внаслідок чого перемагають на конкурсах, а потім, не укладаючи ніяких договорів про купівлю-продаж, зникають у небуття. Внаслідок таких от вивертів замовник мусить починати все спочатку – розміщувати оголошення, проводити конкурс, і процес закупівлі може затягуватися до безкінечності. Реальні учасники втрачають до нього інтерес, тож рано чи пізно настає момент, коли в кільканадцятому за ліком тендері берують участь лише ті продавці, які у змові з корумпованим керівником підприємства замовника. Аби якось запобігти подібним фокусам люди й при думали забезпечення тендерної  пропозиції. Воно представляє собою таку собі заставу, яка в тому чи іншому вигляді переходить у власність замовника, якщо переможець конкурсу відмовиться продавати запропонований ним товар.

У даному випадку забезпечення тендерної пропозиції мало форму банківської гарантії, тобто документа, в якій банк запевняв Укртрансгаз, що така-то фірма має на його рахунках таку-то заброньовану суму грошей, подальша доля якої залежатиме від результатів тендерного конкурсу. І якщо ця фірма поводитиме себе не так, як личить у порядному товаристві (діловою мовою це звучить як «у разі настання обставин, передбачених умовами гарантії»), банк, як гарант, перерахує цю суму бенефіціару, в ролі якого виступає замовник, тобто Укртрансгаз. Щодо змісту й форми банківської гарантії, то вона, за умовами проведення конкурсу, повинна відповідати вимогам цивільного законодавства України. Зокрема, бути оформленою в електронному вигляді на бланку банку-гаранта й підписана керівником цього банку-гаранта або уповноваженою ним посадовою особою. При цьому мають бути дотримані вимоги законодавства про електронний документообіг та електронний цифровий підпис. Це означає, що вказаний підпис має бути накладений за допомогою систем «клієнт-банк», «клієнт-Інтернет-банк» чи «телефонний банкінг».

Замовник приписав учаснику механічну помилку

На оголошення Укртрансгазу про конкурс на закупівлю газу, поряд з іншими претендентами, відгукнулося й таке собі ТОВ «Енерго-сервісна компанія «Еско-Північ». В рішенні суду не йдеться про те, які обсяги газу вона пропонувала й за якою ціною, але вони не так будуть цікаві читачеві, як сама конструкція схеми під умовною назвою «Як пропустити на тендер лише «Рога і копита». А вказана вище фірма, судячи з усього, була для замовника небажаним учасником, якого будь-що треба було не пропустити.

Отже, бажаючи взяти участь у конкурсі, «Еско-Північ» надіслала на електронну адресу Укртрансгазу пакет документів, у складі якого була й банківська гарантія, де, зокрема, зазначалося, що її підписав заступник голови правління Акціонерного банку «Південний» Максим Цимбал, який діяв на підставі довіреності від 26.04.2016 р. No 116724. Начебто нічого особливого – все як і вимагалося. Але чиновники Укртрансгазу попросили претендента прислати на додачу ще й копію самої довіреності на Цимбала, хоча цей документ і не значився в переліку обов’язкових для тендерної пропозиції документів. Працівники фірми «Еско-Північ» не наважилися відмовити клеркам замовника і копію довіреності надіслали, вважаючи, що кашу маслом на зіпсуєш. Але саме тут їм підклали свиню.

Так, 17 серпня 2017 р. тендерний комітет Укртрансгазу ухвалив рішення відхилити пропозицію «Еско-Півночі», а причиною такого кроку стала невідповідність у номерах довіреності на Цимбала: у банківській гарантії було написано, що її номер 116724, а в копії самої довіреності дана комбінація виглядала як 161724. Різниця в одну цифру, але, на думку Укртрансгазу», така плутанина могла призвести до неможливості скористатися цією банківською гарантією в разі настання гарантійного випадку. Причому, як уже потім з’ясувалося в судовому засіданні, ніякого навмисного обману з боку «Еско-Північ» або ненавмисної описки не було: в обох документах, які надсилав учасник на адресу замовника – і в банківській гарантії і в довіреності – було зазначено номер 116724. Таким чином виходить, що чиновники Укртрансгазу в даному випадку вирішили спробувати себе в ролі екзаменатора, який сам придумує помилки своїм абітурієнтам.

Ображені бізнесмени з фірми «Еско-Північ» не стали порушувати питання про вчинення службового підроблення (ст. 366 Кримінального кодексу України), але подали скаргу до постійно діючої комісії Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель. А вже остання, провівши відповідну перевірку, 13 вересня того ж року прийняла рішення, яким зобов’язала Укртрансгаз скасувати своє рішення про відхилення тендерної пропозиції скаржника. Дане рішення було мотивоване тим, що довіреність на ім’я заступника голови правління банку-гаранта не входила до переліку обов’язкових документів, які подаються учасником у загальному пакеті тендерної пропозиції, а відтак усі посилання замовника на те, що в цій довіреності «щось не так», не можуть бути причиною дискримінації учасника конкурсу.

Не погодившись із таким рішенням, Укртрансгаз пішов із позовною заявою до Окружного адміністративного суду Києва, але в даному питанні він там не знайшов жодної підтримки. Бо й справді: навіщо засмічувати портфель зайвими документами у вигляді довіреності на банкіра, якщо всі повноваження цього банкіра підтверджуються електронно-цифровим підписом, у справжності якого можна будь-якої миті переконатися за допомогою бази даних Національного банку України? А відтак суд ухвалив у задоволенні позову Укртрансгазу до Антимонопольного комітету відмовити.

Джерело: Юридичний вісник України

В Україні

«Формула Штайнмайєра»: юридичний бік проблеми

Першого жовтня в Мінську на засіданні Тристоронньої контактної групи українська делегація таки підписала «формулу Штайнмайєра». Про це повідомляють як ЗМІ, так і офіційні джерела.

Інформація українських ЗМІ з цього приводу досить суперечлива. Проте віднайти юридичну складову цієї «формули» не так уже й складно. Хоча деякі розбіжності все ж заважають зробити остаточні висновки.

Як відомо, «формула Штайнмайєра» прийшла на зміну плану француза Мореля. Наприкінці 2015 року голова Міністерства закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр запропонував алгоритм імплементації Мінських угод, що передбачав би паралельне виконання ряду пунктів мінських домовленостей. Тоді ж французький дипломат П’єр Морель запропонував легалізувати незаконні збройні формування (НЗФ) самопроголошених республік і тільки після цього провести вибори на непідконтрольних територіях. Звісно, що «план Мореля» не був підтриманий українською стороною. А згідно з «формулою», спочатку Україна повинна була ввести в дію закон про вибори на Донбасі і тільки потім сторони можуть відвести війська.

Наступний крок – проведення виборів, і після визнання їх з боку ОБСЄ, Україна повинна була надати Донбасу особливий статус. Далі реалізується пункт про повне виведення незаконних збройних формувань та повернення контролю над державним кордоном України.

За часів Петра Порошенка реалізовувати «формулу Штайнмайєра» не збиралися. І цьому було декілька причин. Головна з них – реалізація «формули» вигідна російській стороні – спочатку вибори, потім кордон. Про неї згадали після останнього обміну полоненими між Україною і Росією та приготуванням до великих переговорів у рамках «Нормандської четвірки». А отже, рано чи пізно ВРУ має імплементувати цю «формулу» в українське законодавство. Нинішній закон про особливий статус Донбасу розрахований до кінця року.

Варто зазначити, що прийнаймні три з опозиційних фракцій висловилися проти цієї формули — «Європейська солідарність», «Батьківщина» і «Голос»). А екс-представник України в контактній групі Роман Безсмертний («Європейська солідарність») вважає згоду на «формулу Штайнмайєра» величезною помилкою. Схожу позицію посідає й екс-міністр закордонних справ Павло Клімкін, який переконаний, що дана формула не має жодного сенсу без дорожньої карти її імплементації та виконання умов безпеки.

Мусимо визнати, що юридична природа самих документів Мінського процесу навряд чи надає нам можливість визнати їх джерелами міжнародного права, що утворюють для України певні юридичні зобов’язання. Резолюція Радбезу ООН 2205 (2015 року), якою було політично схвалено Мінські документи є рекомендаційним за формою та змістом актом і відповідно до норм Статуту ООН не може мати інших тлумачень. Жодної юридичної відповідальності за офіційну відмову виконувати Мінські домовленості Україна не нестиме, жодних міжнародних механізмів примусити нашу країну це зробити не існує. А передбачений декларацією чотирьох лідерів 2015 року «Нормандський формат» – це виключно механізм відстеження реалізації Мінських угод.

Суттєва правова роль Мінських угод – це відображення стану припинення вогню згідно з Женевськими конвенціями. Проте ці конвенції не стосуються ані безпеки, ані виборів, ані конституції. Мінські угоди можуть бути реалізовані виключно через спеціальні рішення РНБО, відповідно до яких Президент може схвалювати укази та подавати законопроекти, як той, в якому йшлося про «окремі райони». Тому важливо, когосаме буде призначено новим секретарем РНБО як особу, персонально відповідальну за юридичну реалізацію чергового раунду міжнародних домовленостей. А далі вже відбуватиметься нормативне наповнення такої реалізації.

У той же час слід нагадати, що посилання на Мінські угоди міститься в резолюції Ради Безпеки ООН. При цьому, зрозуміло, Росія тлумачить текст цих угод по-своєму. Разом із тим, в Мінських угодах міститься положення, яке дає в руки України юридичний аргумент, який може бути використаний в будьякий момент.

Ідеться про пункт 10 другої Мінської угоди, прийнятої, до речі, в «Нормандському форматі». Цей пункт говорить: «10. Вивід всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під наглядом ОБСЄ. Роззброєння всіх незаконних груп». Будь-який юрист розуміє, що в даному пункті під «територією України» мається на увазі саме вся територія країни в її міжнародно визнаних кордонах, тобто, включаючи, зрозуміло, й Крим. Іншого тлумачення цього терміна бути не може, оскільки системне тлумачення тексту повинно бути здійснено в світлі критичного праворозуміння. Таким чином, можна розуміти, що Мінські угоди вимагають виведення російських військ і військової техніки з усієї території України, включно з Кримом. І на цьому треба стояти. При тому — ніякого «особливого статусу» для Донбасу.

Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В Україні

Парадокси балансування. Із п’ятдесяти справ про, нібито, несанкціонований відбір газу облгазами, Укртрансгаз не виграв жодної

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Минулого місяця Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалив низку постанов у справах, відкритих за позовами належного державі Акціонерного товариства «Укртрансгаз» до газорозподільних підприємств про стягнення з останніх заборгованості за послуги балансування обсягів природного газу, який насправді було спожито підприємствами комунальної теплоенергетики. Всі ці постанови виявилися не на користь позивача: в тих випадках, коли суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні його позовів, їх рішення були залишені без змін, а там, де, нав паки, задоволені, — скасовані з направленням справ на новий розгляд. Найбільш показовою в цьому відношенні була постанова щодо «Тернопільміськгазу», у справі якого Господарський суд Тернопільської області, а слідом за ним і Західний апеляційний господарський суд вирішили стягнути з нього на користь Укртрансгазу 235 мільйонів гривень. Верховний Суд скасував їхні вердикти, хоча його про це ніхто не просив, оскільки підприємство-відповідач, очевидно, змирившись зі своєю злою долею, не стало подавати касаційну скаргу і свого представника на судове засідання не прислало. Цей факт свідчить про те, що судді найвищого судового органу держави вже настільки набили руку на подібних справах, що не гребують за власною ініціативою виправляти помилки своїх колег із низових інстанцій.

Перехідна модель газового ринку

Будь-який дослідник, який навіть поверхово спробує розібратися в нормативно-правовій базі даної проблеми, дуже швидко з’ясує, що всі ці позови були заздалегідь приречені на поразку й Укртрансгаз займається марною роботою. Але ж усі погодяться і з тим, що там не дурні сидять, — у цій компанії працюють досить кваліфіковані юристи, і якщо вони витрачають свій дорогоцінний час та мільйони гривень на судові витрати, значить це комусь дуже потрібно. Розгадка цього парадоксу, як це часто буває, лежить не в юридичній, а в політичній площині, але щоб розібратися в цьому, почати слід усе-таки з нормативно-правої бази.

Перш за все варто пояснити, що таке небаланс, для усунення якого Укртрансгаз надає послуги балансування, через, нібито, несплату яких і розгорівся увесь цей сир-бор. Як відомо, протяжність газотранспортної системи (ГТС) України, оператором якої є згадана вище компанія, становить 39 тисяч кілометрів. Якщо помножити вказану цифру на діаметр труб, то виявиться, що газу, який міститься в ній, не вистачить країні навіть на один день, тому він там постійно перебуває в русі: на точках входу до неї паливо подається з видобувних підприємств, підземних сховищ або закордонних ГТС, а на виході відпускається до сорока газорозподільних систем (ГРС), які поділили територію держави на сорок нерівних частин. Їх сумарна протяжність становить уже 409 тисяч кілометрів труб набагато меншого діаметру, і вже ними паливо подається до безпосередніх споживачів.

Ці споживачі, особливо промислові, використовують газ дуже нерівномірно, оскільки завод може кілька місяців простоювати, а потім кілька місяців працювати на межі потужності. З огляду на це, якщо дивитися на речі з точки зору звичайної людини, послуги балансування надаються оператором ГТС кожен день і кожен час. Тож якщо, наприклад, споживач придбав певну кількість газу в якоїсь іноземної фірми, це ще не означає, що Укртрансгаз доставить йому саме це, поставлене нею з-за кордону паливо: йому можуть пустити по трубі такий же об’єм газу з найближчого сховища чи найближчого родовища, аби лишень співпадала його енергетична цінність.

Однак у юридичному, а не технологічному, розумінні, послуги балансування надаються в тих випадках, коли той чи інший споживач використав газ, але за нього не заплатив. Якщо держава не втручається у стосунки між постачальником, споживачем і транспортувальником, усі непорозуміння вирішуються за законами ринкової економіки, тобто швидко й ефективно: злісному неплатникові закривають вентиль чи взагалі відрізають трубу, і в подальшому він або не споживає газ, або дисципліновано платить за нього. Але держава вважає, що є певні категорії споживачів, які можуть не платити за газ: до таких, у першу чергу, належать комунальні підприємства, що забезпечують централізоване опалення багатоквартирних будинків. За старою звичкою їх скорочено називають теплокомуненерго (ТКЕ) або просто тепловиками.

Коли в 2015 році приймався Закон України «Про ринок природного газу», наші західні партнери малювали таку його модель, за якої Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», чи будь-яка інша фірма, що займається купівлеюпро дажем газу, реалізує його всім категоріям споживачів за ринковою ціною, а вже потім держава за рахунок стягнутих із цих продавців податків підтримує найменш платоспроможні верстви населення. Але уряд і парламент встановили так звану перехідну модель, коли на державний Нафтогаз було покладено спеціальний обов’язок продавати газ для потреб населення і тепловиків за пільговою ціною, за що цій компанії, згідно із законом, за виконання цього обов’язку повинна була сплачуватися компенсація у вигляді різниці між ринковими й пільговими цінами, помноженої на обсяги поставленого пільговикам палива.

Та гладко було на папері, а в реальності за майже чотири роки дії згаданого закону Нафтогаз жодної копійки обіцяної компенсації так і не отримав, хоча й виграв низку пов’язаних із цим справ у судах адміністративної юрисдикції. Але й це ще не все. У всіх трьох постановах Кабміну про покладення спеціальних обов’язків, прийнятих у 2015, 207 і 2018 роках, зазначалося, що Нафтогаз повинен постачати пільговий газ не всім тепловикам, а лише тим, хто забезпечив певний рівень розрахунків за отриманий товар, — залежно від обставин його рівень коливався від 60 до 90 відсотків. Однак, починаючи з 2016 року уряд кожного жовтня приймав розпорядження з однотипною назвою «Деякі питання опалювального сезону», з яких випливало, що Нафтогаз зобов’язаний у холодну пору року постачати паливо підприємствам ТКЕ незалежно від рівня їх розрахунків.

Що таке номінація і з чим її їдять?

Ось за таких обставин юристи Нафогазу та його стовідсотково дочірньої компанії в особі згаданого АТ «Укртранс газ» й стали думати, на кого би повісити борги своїх злісних неплатників з числа тепловиків, обсяг яких станом на початок цієї осені, за офіційними даними, становить 40 мільярдів гривень, а за більш реальними, хоча й неофіційними даними, — вдвічі більше. На роль крайніх було обрано сорок газорозподільних підприємств, більш відомих у народі як облгази, що є ліцензованими операторами такої ж кількості ГРС.

Юридичний механізм цього «вішання», на перший погляд, виглядає настільки переконливим, що в його законність повірили більше десятка суддів місцевих й апеляційних господарських судів (чи принаймні зробили вигляд, ніби повірили). Так, відповідно до Кодексу газотранспортної системи, постачальник має дати повідомлення Укртрансгазу про те, що він продав певну кількість газу якомусь конкретному споживачеві. Мовою фахівців це називається номінація. З юридичної точки зору її наявність означає, що до об’єктів покупця можна подавати паливо як магістральними, так і розподільними трубопроводами, а з практичної це означає, що даний споживач — благонадійна з комерційної точки зору особа, якій поки що не треба ні закривати вентиль, ні, тим більше, відрізати трубу. А от якщо номінації немає — то це вже сигнал, у першу чергу, оператору ГРС, що цьому проблемному споживачеві треба якимсь чином або обмежити, або взагалі припинити подачу газу. Бо якщо він цього не зробить, то муситиме заплатити за весь обсяг поданого без номінації газу оператору ГТС — Укртрансгазу. Саме такий порядок був встановлений розділом ХІІ главою 3 пунктом 8 Кодексу ГТС у тій його редакції, що діяла в період виникнення спірних правовідносин і якою керуються суди при вирішенні подібних спорів.

Як це відбувалося на практиці: Нафтогаз, який був і поки що залишається монопольним постачальником пільгового газу для тепловиків, не давав деяким із них номінації з огляду на неналежний рівень розрахунків, та попри це облгази не припиняли їм подачу палива. Як у такому разі було чинити Укртрансгазу? Правильно подавати в суд на конкретного оператора ГРС про стягнення вартості несанкціоновано відібраного газу ним за ринковою ціною, як це й прописано в Кодексі ГТС. А вже облгаз, який своєчасно не перекрив вентиль проблемному тепловику, нехай звертається до суду про стягнення несанкціоновано відібраного без номінації обсягу газу, причому не просто за ринковою ціною, а ще й у подвійному розмірі, — таке теж передбачено чинною нормативно-правовою базою.

Не ті позивачі й не з тими відповідачами судяться

Як бачите, на перший погляд все виглядає цілком логічно, а тому дії суддів, які задовольняли позови Укртрансгазу, можуть здатися цілком правильними. Та є одне «але»: аби зрозуміти це, потрібно дочитати до кінця згаданий вище пункт 8 глави 3 розділу ХІІ Кодексу ГТС і тоді ми дізнаємося про один виняток із загального правила. І полягає він у тому, що в тих випадках, коли рішенням уряду Нафтогаз зобов’язано постачати паливо тепловикам, то весь обсяг газу, спожитого підприємствами ТКЕ, вже слід вважати таким, що поставлений їм Нафтогазом на законних підставах. Ідеться, як ви зрозуміли, про розпорядження КМУ з приводу опалювального сезону, які він, починаючи з 2016 року, ухвалює кожного жовтня. Всі вони написані по шаблону й складаються з двох пунктів, перший з яких зобов’язує Нафтогаз видати номінації підприємствам теплокомуненерго (незалежно від рівня розрахунків), а другий зобов’язує вже облгази забезпечити їм розподіл газу (незалежно від наявності номінації).

Отже, за наявності згаданих у Кодексі ГТС рішень уряду у формі розпоряджень, спожитий без номінацій тепловиками газ буде вважатися не таким, що несанкціоновано відібраний, а таким, що поставлений Нафтогазом на цілком законних підставах. А те, що тепловики не платять, — ну що ж: Нафтогаз має право звернутися до суду про стягнення заборгованості і колись, років через сто, а може й більше, дочекатися, поки виконавча служба принесе на блюдечку відсуджені гроші. Або уряд коли-небудь зглянеться й компенсує збитки від неустойки, завдані в ході виконання покладених спеціальних обов’язків. Що ж стосується облгазів, то до них у цій ситуації взагалі не має бути жодних претензій з приводу того, що вони не перекрили вентиль: у розпорядженні КМУ їм було чітко вказано забезпечити розподіл, вони й забезпечили.

Таким чином, навіть не будучи вузькопрофільним фахівцем, будь-яка людина при здоровому глузді здатна збагнути, що за вказаних обставин судитися повинен Нафтогаз із тепловиками або, принаймні, з Кабінетом Міністрів, але в жодному разі не Укртрансгаз із облгазами. Разом із тим, з інтерв’ю окремих його посадових осіб можна дізнатися, що з даних підстав оператор ГТС подав до операторів ГРС 52 позови про стягнення заборгованості за послуги балансування на загальну суму близько 35 мільярдів гривень. Як ви зрозуміли, деякі облгази одержали по кілька позовів, оскільки юристи Укртрансгазу могли ініціювати справу про стягнення коштів за період, що охоплював різні проміжки часу — бувало, що лише два місяці, а бувало, що й два роки. Загальна сума сплаченого при цьому судового збору тримається в секреті, але можете бути певні, що вона обчислюється десятками мільйонів гривень.

Деякі з цих справ уже отримали своє рішення в останній інстанції, а деякі ще не вирішені навіть у місцевих судах. Першою, так би мовити, пілотно-зразково-показовою стала справа за позовом до «Херсонгазу» на суму 191 мільйон гривень. У його задоволенні було відмовлено вердиктами господарських судів обох інстанцій, а остаточну крапку в ній було поставлено постановою Верховного Суду від 5 березня 2019 року. Номер цієї справи (923/351/18) потім фігурував у текстах усіх заперечень і скарг, що вийшли з-під пера юристів, які обслуговували опонентів Укртрансгазу, в тому плані, що «аналогічну позицію з даного приводу висловив Верховний Суд». Потому ВС ухвалив ще 13 постанов у теплокомунально-балансувальних справах й при цьому жодну з них не можна назвати такою, що вона була ухвалена на користь позивача.

Не пиши у Фейсбуці гоп, поки не виграєш справу остаточно

Доволі драматичним, наприклад, був перебіг справи за позовом Укртрансгазу до ПАТ «Полтавагаз» (справа № 917/325/18). Рішенням Господарського суду Полтавської області в задоволенні позову було відмовлено, але постановою Східного апеляційного господарського суду воно було скасовано, а позов задоволено. Колегія суддів сприйняла за чисту монету і повторила в тексті свого вердикту доводи Укртрансгазу про те, що розпорядження Кабміну № 742 від 5.10.2016 р. щодо підготовки до опалювального сезону не є актом нормативного характеру, не відповідає ознакам регуляторного акта і взагалі термін його дії охоплював лише кілька днів жовтня — від дати публікації цього розпорядження до початку опалювального сезону. А позивач, мовляв, просив стягнути з відповідача заборгованість за послуги балансування, надані вже у грудні.

Попри порівняно невеличку суму позову — всього-на-всього 3,16 мільйона гривень — постанова Східного АГС викликала майже дитячу радість у голови правління Нафтогазу Андрія Коболєва, який негайно написав про цю подію у своєму Фейсбуці, що потім було ретрансльовано сотнями інтернет-видань. Проте рано радів. Верховний Суд у своїй постанові від 12 березня 2019 року розлого пояснив, що судді Східного АГС глибоко помиляються, вважаючи, що урядові розпорядження є необов’язковими для виконання, а тому їхній вердикт скасував, а справу повернув до цього ж суду для нового апеляційного перегляду. Невдовзі інша колегія Східного АГС ухвалила постанову, якою залишила без змін первісне рішення Господарського суду Полтавської області, а зовсім недавно — 19 вересня постановою Верховного Суду вона також була залишена без змін.

Таким же невдалим виявився допис того ж Коболєва, який 29 березня повідомив у Фейсбуці про те, що Господарський суд Дніпропетровської області вирішив стягнути з «Дніпрогазу» на користь Укртрансгазу 548 млн грн заборгованості за послуги балансування. Таке рішення дійсно було ухвалене вказаним судом (справа № 904/2732/18 ), але вже 1 серпня воно було скасоване постановою Центрального апеляційного господарського суду. З тих же міркувань, що й у випадку з «Полтавагаз». Втім, ця справа через сито касаційної інстанції ще не пройшла, тож говорити про її остаточний фінал поки зарано.

Комедія та й годі

Іноді фабули подій мають доволі комічні деталі. Так, у справі «Шепетівкагаз» (№ 924/447/18), з якого Укртрансгаз хотів стягнути 87 млн грн, Господарський суд Хмельницької області задовольнив його позов частково, а саме на 33 млн грн. Північно-Західний АГС залишив його, можна сказати, без змін, зате Верховний Суд своєю постановою від 9 квітня все це скасував і направив справу на новий розгляд. З’ясувалося, що одне з підприємств-тепловиків під назвою « Ш е п е т і в к а Енергоінвест» (за несанкціонований відбір газу яким повинен був зі своєї кишені заплатити відповідач) насправді згодом перерахувало Нафтогазу гроші за спожите паливо.

Оцініть ситуацію: Нафтогаз, через хитру політику якого, власне, виник цей спір, отримав гроші за газ, після чого, здавалось би, предмет спору припинив своє існування. З точки зору здорового глузду, тамтешні бухгалтери мали повідомити про це колег з дочірньої структури, після чого керівництво юридичної служби Укртрансгазу мало б відкликати позов і припинити тяжбу. Але юристи компанії впевнено й твердо продовжували вести справу до поразки. Й це при тому, що Нафтогаз у ній виступав у ролі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, тож комунікація між двома компаніями мала бути налагоджена бездоганно.

До речі, про таку форму участі у справі можна навести ще один, анекдотичний, з точки здорового глузду, приклад. Подав якось Укртрансгаз позов до такого собі газорозподільного підприємства під назвою «Лубнигаз». Облгаз, відверто кажучи, дрібний, та й позов невеличкий — 2,7 млн грн, але Нафтогаз усе ж таки вступив у справу як третя особа. Після того, як вона була благополучно програна в перших двох інстанціях, обоє учасників подали касаційні скарги, тільки в Укртрансгазу вона була прийнята, а в Нафтогазу — ні, бо той не сплатив 81 тисячу гривень судового збору. Поки в материнській структурі шукали гроші, дочірня структура програла справу і в третій інстанції — відповідна постанова була ухвалена Верховним Судом 31 липня 2019 року. Отже, справа провальна — сумнівів немає, надії виграти її жодної, навіщо даремне тринькати гроші компанії. Та попри це Нафтогаз заплатив судовий збір, й лише для того, щоб уже 21 серпня вислухати вердикт суддів ВС про те, що в задоволенні касаційної скарги йому відмовлено.

Виняток із правил: облгазам іноді вдається відігратися на тепловиках

Тепер про «Тернопільміськгаз», з якого, власне, почалася наша розповідь. У 2018 році Укртрансгаз подав на нього в суд позов про стягнення 272 мільйонів гривень, який Господарським судом Тернопільської області був задоволений частково — лише на 235 мільйонів. Щодо решти позовних вимог на суму 38 млн грн, то вони були настільки абсурдні, що їх не наважився задовольнити ні згаданий вище суд, ні Західний апеляційний господарський суд, який залишив первісне рішення без змін. Відповідач змирився зі своєю долею й ось чому. Причина в тому, що ці заборгованості за послуги балансування він отримав через, нібито, несанкціонований відбір газу двома комунальними підприємствами ТКЕ — «Тернопільтеплокомуненерго» і «Тернопіль міськтеплокомуненерго», які належать, відповідно, обласній і міській раді обласного центру. І ось ці тепловики одержали від своїх облгазів позови про стягнення вартості несанкціоновано відібраного газу в подвійному розмірі, який і програли.

Тепер ви розумієте логіку юристів «Тернопільміськгазу», які не стали подавати касаційну скаргу? Програвши Укртрансгазу 235 мільйони, вони, умовно кажучи, мали за рішеннями судів отримати від тепловиків вдвічі більше. Тож зрозуміло, що у них не було належного стимулу боротися за правду в суді останньої інстанції. Зате Укртрансгаз подав до Верховного Суду касаційну скаргу про стягнення програних ним у судах попередніх інстанцій 38 мільйонів гривень, але в підсумку програв усе. Судді ВС, розглядаючи цю справу, явно зрозуміли незаконність вердиктів ГС Тернопільської області й Західного АГС, а тому причепившись до того, що ті не перевірили розрахунки позивача в світлі вимог Кодексу ГТС і практики Верховного Суду, скасували все й повернули справу на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Ланцюг несправедливостей

Слід зазначити, що такі випадки, коли облгази судяться з тепловиками, вимагаючи в них компенсації за несанкціонований відбір газу, а тим більше, коли вони виграють позови, є дуже рідкими. Тепловики цілком закономірно не вважають спожитий ними без номінацій газ таким, що був відібраний несанкціоновано. Набагато час тіше маємо випадки, коли тепловики звертаються до суду з вимогою зобов’язати Нафтогаз видати їм номінації і виграють їх, оскільки той дійсно повинен давати їм ці номінації згідно з урядовим розпорядженням. Але все ж таки в більшості випадків у дурнях залишається Укртрансгаз.

Якщо подивитися на дану проблему об’єктивним поглядом, то можна побачити ланцюгову реакцію несправедливостей: уряд мусить компенсувати Нафтогазу неплатежі тепловиків, але він цього не робить. Нафтогаз мусить записувати собі в пасив неплатежі тепловиків, але він їх вішає на свою дочірню компанію Укртрансгаз. Останній, у свою чергу, намагається в судовому порядку повісити неоплачені обсяги газу на облгази, але суди йому відмовляють. Поки що крайнім лишається Укртрансгаз.

Чи намагався він боротися з проявленою до нього несправедливістю якимсь інакшим чином, аніж самому проявляти несправедливість до наступного учасника технологічного ланцюга. Мусимо визнати — намагався. Аби переконатися в цьому, слід зазирнути в недалеку історію. У 2016 році Укртранс газ подав до Нафтогазу позов про стягнення з нього 924 млн грн заборгованості за послуги балансування, надані протягом першої половини вказаного року. Такою була ринкова вартість газу, спожитого тими тепловиками, яким Нафтогаз зобов’язаний був постачати газ відповідно до покладених на нього урядом спеціальних обов’язків, але яким він, всупереч вимогам КМУ, не давав номінацій.

У Господарському суді Києва позивач справу (№ 910/10225/16) виграв, але Київський апеляційний господарський суд обнулив цей результат і в задоволенні позову відмовив, а 6 липня 2017 року відмову підтвердила постанова Вищого господарського суду України. Цікаво, що його текст із невідомих міркувань і досі засекречений, але про його зміст можна судити з окремої думки судді Олександра Сибіги, який нарікав, що для правильного вирішення даної справи варто було залучити облгази, доводи яких мали би важливе значення, а також призначити судовоеко номічну експертизу. Таким чином, Нафтогаз, як єдиний акціонер Укртрансгазу, ще два роки тому чітко вказав йому, щоб у подальшому той не здумав більше порушувати питання про відповідальність материнської структури за спожитий тепловиками газ, а шукав, натомість, крайніх серед облгазів. Більше таких спроб Укртрансгаз не робив.

Кому вигідно?

Висновок про те, кому й для чого вигідний цей театр абсурду, я пропоную зробити самим читачам, а тому лише наведу низку фактів, які йому допоможуть знайти правильну відповідь. Політики й засоби масової інформації всі вуха продзижчали тим, що Україна щороку заробляє на транзиті російського газу три мільярди доларів США. Цифра, звичайно, значно округлена в сторону завищення, але все одно значна: за офіційними даними Нафтогазу у 2016 р. — 61 млрд грн, у 2017 р. — 74 млрд грн, у 2018 р. — 72 млрд грн. Але при цьому Укртрансгаз — підприємство, що надає послуги транспортування російського газу через територію України, два роки поспіль борсається у збитках. Наберіться терпіння й порахуйте: у 2017 році його чистий дохід від реалізації товарів і послуг склав 50 млрд грн, їх собівартість — 67 млрд грн, тож сума збитку — 17 млрд грн. У 2018 році вказані показники становили, відповідно, 51 мінус 65 дорівнює 14 млрд грн. Причому йдеться про збиток до оподаткування, оскільки цифри валового й чистого збитку набагато більші.

Парадокс? Так, парадокс! Але пояснюється він хитрою політикою материнської структури, оскільки договір із Газпромом про ціну транзиту підписував Нафтогаз і долари від нього отримує також він. А роботу з транспортування за нього виконує дочірній Укртрансгаз, який отримує за це оплату за тарифами, встановленим НКРЕКП, тобто майже за собівартістю. Це відповідь на питання, чому в Укртрансгазу такі низькі доходи. А от великі витрати в нього тому, що протягом цих двох років вказане товариство надало послуги балансування на 30 млрд грн, які лишилися неоплаченими. Саме такою є вартість газу, який без номінацій надійшов із газотранспортної системи на підприємства ТКЕ. А в кого, ви гадаєте, Укртрансгаз придбав це паливо, щоб підтримувати баланс і постійний тиск у трубі? Правильно — в материнської структури під назвою Нафтогаз. Таким чином, виходить, що останній привласнює всі зароблені Укртрансгазом прибутки, а взамін вішає на нього всі свої збитки від операцій з тепловиками. І в результаті Нафтогаз — успішна компанія, керівники якої отримують багатомільйонні зарплати і премії, а Укртрансгаз — без п’яти хвилин банкрут, врятувати якого може лише передача його в управління якій-небудь успішній іноземній компанії.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В Україні

Влада взялася за корупцію на митниці

Кабінет Міністрів запускає єдиний бізнес-процес, який допоможе знизити рівень корупції на митниці, при тому це IT-рішення обійшлося державі в 1 гривню.

За словами міністра КМУ Дмитра Дубілета, 2 жовтня Кабмін проголосував за IT-рішення, систему планують запустити протягом тижня. В Україні є цікава практика. Різні силові відомства (СБУ, ДБР, МВС тощо) можуть надсилати митникам так звані орієнтування, які зобов’язують їх оглядати вантажі «підозрілих» компаній. Часто це спосіб банального вимагання хабарів. Адже будь-яка зупинка вантажу — це прямі збитки для бізнесу. Особливо, якщо ці огляди йдуть суцільно, поки це орієнтування не знімуть. Часто ці орієнтування абсолютно безпідставні, з посиланням на якісь «ліві» кримінальні справи», — зазначив міністр.

Він пояснив, що на базі iDoc створили єдиний бізнес-процес — силовики зможуть подавати орієнтування лише в електронній формі, за заданою формою з узгодженням заданих людей у центральному офісі. «Ми розраховуємо, що це призведе до різкого зниження таких запитів. А ті запити, які все ж будуть приходити, ретельно аналізуватимуть централізовано, наскільки вони мають підстави, а також як швидко їх можна знімати», — додав Дмитро Дубілет.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.