«Томос» для української адвокатури

Світлана Матвієнко, голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив, кураторка Української школи політичних студій

«…Історія української адвокатури є тісно пов’язана з історією цілого нашого народу, бо українські адвокати грали провідну роль у політиці… Український адвокат був не лишень правним дорадником у повнім того слова значенні, але й приятелем нас усіх. Найважливішу роль відіграла палестра на тернистому шляху політичних процесів. В усіх інших напрямках винне Вам українське громадянство…», — митрополит Андрей Шептицький (1934 р.).

Є три суспільно значимі професії, від рівня етичних стандартів яких великою мірою залежить якість нашого життя. Це — лікар, журналіст і адвокат. Лікар, який невчасно повідомляє про смертельний діагноз, краде наш час, журналіст, маніпулюючи інформацією, викривляє нашу свідомість, неетичний адвокат обмежує нашу правомочність, доступ до права, а отже, відбирає нашу соціальну свободу.

Реформа поліції, антикорупційних органів, прокуратури і судів давно стали традиційними темами для експертних дискусій у громадському секторі. А от стан справ в адвокатурі, як це не дивно, зазвичай не є предметом інтересу громадянського суспільства. Аналіз розвитку подій у цій сфері протягом останніх років ясно свідчить — дуже й дуже даремно.

Динаміка розвитку адвокатури, відтоді як із 15 серпня 2012 року вона, майже як церква, стала повністю відділеною від держави, незалежною від неї та отримала право самоврядності, може бути яскравим прикладом того, як демократичні інститути без ефективних демократичних процедур вироджуються і стають загрозою для суспільства. Ця загроза підкрадалася до кожного з нас непомітно, на м’яких «лапках» Правил адвокатської етики, що двічі за цей час зазнали змін — 17 листопада 2012 та 9 червня 2017 рр. Тривожні дзвіночки цих змін, на жаль, залишилися поза увагою громадянського суспільства. Ніхто не зауважив, як через Правила адвокатської етики розпочався наступ на права людини в Україні.

Спочатку з правил зникли принцип чесності і порядності та чинники, якими має керуватися адвокат при визначенні обґрунтованого й справедливого розміру гонорару. Потім з них зникли обов’язок адвоката не допускати в своїй професійній діяльності компромісів, що впливали б на його незалежність, та заборона ділити гонорар, отриманий від клієнта, з іншими особами (читай – давати хабарі).

Ну і «вишенькою на торті» стало те, що інтереси клієнта відповідно до чинних Правил адвокатської етики перестали бути домінантними для адвоката, а конфлікт між інтересами різних клієнтів одного адвоката за українськими стандартами адвокатської етики взагалі тепер конфліктом інтересів не вважається.

Ми вже захрипли вимагати доброчесності від суддів, прокурорів і слідчих, забуваючи, що саме адвокатська етика може бути або протиотрутою, або ж поживним ґрунтом для цієї недоброчесності. Це — факт, адже основним каналом доступу до неправомірної вигоди для представників усіх трьох згаданих професійних груп є насамперед адвокат.

У більшості європейських країн правнича професія поєднує в собі елементи державного регулювання і саморегулювання. Саме такий підхід закріплений у Хартії основних принципів європейської адвокатської професії. Такий же підхід втілений і в Конституції України, яка, з одного боку, гарантує незалежність адвокатури, а з іншого передбачає, що засади організації та діяльності адвокатури визначаються законом.

Очевидно, держава схибила, не забезпечивши новонароджений демократичний інститут української адвокатури якісними демократичними процедурами відповідно до свого конституційного обов’язку. Чи це трапилося внаслідок випадкової помилки, чи за умислом авторів чинного Закону «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» – питання риторичне.

Безсторонній аналіз, проведений нещодавно Лабораторією законодавчих ініціатив, свідчить про те, що протягом останніх п’яти років адвокатура перетворилася на закриту тоталітарну секту, в якій, природньо, не може бути й мови про незалежність адвокатської професії. Жертвами цього молоха стають і сам адвокат, і його клієнт. Така адвокатура навряд чи здатна забезпечувати досягнення цілей правосуддя й суспільного інтересу, як це передбачено Основними положеннями про роль адвокатів ООН.

Якщо повернутися до аналогії з церквою і висловитися метафорично, то, на наше переконання, українська адвокатура потребує сьогодні свого «томоса», який би гарантував кожному адвокатові реальну незалежність та право участі в адвокатському самоврядуванні, а українському суспільству – конституційне право на професійну правничу допомогу.

У вересні, як відомо, глава держави вніс до Верховної Ради України проект нової редакції Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», робота над яким тривала із залученням найширших професійних кіл та заінтересованих сторін, включно з Національною асоціацією адвокатів України, понад три роки, визначивши його як невідкладний. Ми проаналізували текст законопроекту й маємо свою думку щодо його ключових положень, яку найближчим часом оприлюднимо.

Як представники громадського сектора, ми відчуваємо відповідальність перед суспільством, аби допомогти законодавцю якнайшвидше розглянути цей надважливий для кожного громадянина законопроект, за необхідності доопрацювати його та якнайшвидше прийняти.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути