В Україні
Україна в контексті геополітики Росії
Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор
«У кожного своя доля і свій шлях широкий, той мурує, той руйнує, той – неситим оком
за край світа заглядає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину».
Тарас Шевченко
Як відомо, марення «третім Римом» московським царям не давало спокою завжди, а тому закономірним є як те, що Україна завжди в них бралася за основу, так і те, що нічого в цих мареннях не змінилося й тепер. Росія завжди була й залишається джерелом підвищеної геополітичної небезпеки, а вже чи буде вона при цьому використовувати «братні обійми», чи «мочитиме в сортирах», залежатиме від ситуації. До цього просто потрібно постійно бути готовим.
Історичний екскурс
Хоча після розпаду Київської Русі її землі перебували у складі різних держав, усе ж у результаті народно-визвольної війни 1648–1654 рр. Україна свою незалежність виборола, й навіть прийнявши під тиском політичних обставин протекторат Росії, власний суверенітет зберігала. Однак московських царів це не влаштовувало, а тому обізвавши її Малою Росією, вони вирішили її «до рук прибрати». З цією метою вже у 1708–1709 рр. були проведені «вибори» гетьмана за відсутності більшості старшин і без укладення відповідних договірних статей, до гетьмана було призначено резидента, а в 1722 р. створено й Малоросійську колегію. Водночас, загроза війни з Туреччиною, а отже, й потреба у козацькому війську зумовлювали і політику загравання з Україною та «приласкування її народу», оскільки, «коли з турками розпочнеться війна, то тоді малоросіяни для оборони від кримських татар потрібні будуть». Що ж до справжніх намірів Росії, то вони стають очевидними при ознайомленні з її документами.
Так, згідно з п. 14 рішення Верховної таємної ради, ухваленого згідно з царським указом 1728 р., й названого «Рішучими пунктами»: «Малоросійським торговим людям в прикордонні міста в мирний час з незабороненими товарами, а також із-за кордонів в Малу Росію з товарами, купцям приїзд дозволено вільний; до того ж нині, згідно з Його Імператорської Величності указом, для поширення російського купецтва створена особлива комісія, й про це згодом буде видана відповідна ухвала. А жидам у Малу Росію на ярмарки, для купецького промислу, виїжджати дозволяється, але продавати свої товари їм дозволено тільки оптом, а вроздріб, на лікті й фунти — заборонено; й на виручені з товару гроші вони повинні купувати товари ж, а грошей — золота і срібла з Малої Росії за кордон ні в якому разі не вивозити; і щоб жиди в Малу Росію копійок та інших монет з російським гербом не ввозили, і за цим суворо стежити наказано. А проживання жидам у Малій Росії, і щоб ніхто їх не приймав, забороняється, як це було визначено указом минулого 1727 року».
Промовистим є й Указ цариці Анни Іванівни від 31 січня 1734 р.: «Найтаємніший кн. Шаховському»! «Оскільки Ми переконалися в тому, що смоленська шляхта з малоросійським людом родичається й з обох сторін синів одружують і дочок видають, що, як нам здається, суперечить нашим інтересам, то тому Ми вважаємо, що було б краще й корисніше, щоб цей малоросійський люд мав бажання родичатися й одружуватися з нашими великоросійськими людьми, як колись мав намір навернути їх до цього блаженної і високодостойної пам’яті Дядя Наш (Петро I, — І. К.). А для цього наказуємо, щоб ви, проявляючи свою винахідливість, таємно вживали необхідних заходів для того, щоб малоросіян від родичання з Смолянами, поляками й іншими зарубіжними жителями відводити та ненав’язливо спонукати їх, родичатися з великоросійськими, й переконували їх щоб вони одружувалися й родичалися з нашими великоросійськими підданими. І робити все це потрібно таємно».
Що ж до поведінки українців, то гетьман К. Розумовський цариці Єлизаветі Петрівні доповідав: «Осмілюсь Вашій Імператорській Величності вірнопіддано доповісти, що Мала Росія в усіх її межах, самодержавству Вашої Величності підвладних, Богу дякувати, перебуває в вірнопідданому Вам стані, й ніяких інших побічних проявів чи підстав для будь-якого сумніву в цьому, до цього часу ніде й ні від кого не було чути і не було. Про що згідно з моєю рабською посадою Вашій Імператорській Величності доповідаю, і, чолом припадаючи до стоп, залишаюся до кінця життя свого Вашій Імператорській Величності найвірнопідданішим і нижче нижчого рабом Вашим — граф Кирило Розумовський. Березня 17 дня 1757 р. Глухів».
Але настанови Катерини II князю О. В’яземському, в зв’язку з призначенням його на посаду генерал-прокурора (квітень 1764 р.) були такими: «…Треба викорінити звихнену думку (українців, — І. К.), згідно з якою вони вважають себе окремим народом, іншим від тутешнього (московського, — І. К.). Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв. Порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно. Але й називати їх чужоземними та поводитись з ними на такій же основі було б більше, ніж помилкою, можна сказати певно — безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, неначе вовки на ліс. Приступити ж до цього буде легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба прагнути, щоб не тільки час, а й назва гетьманів зникли».
Не випадково гетьманство в Україні було ліквідоване, й при цьому наказувалось: «Стежити пильно, щоб як в головних, так і у інших із цим пов’язаних справах, ніякого спротиву не було, й народ до того ніким не підбурювався, і вивідувати все це ретельно всіма можливими способами… А якщо ж тамтешня старшина буде проявляти в зв’язку з цим якісь свої наміри, чи просити про вибори гетьмана, то ви повинні переконливо радити їм цього не робити… й від того їх відвертати, а також про все це вивідувати, стежачи за всім цим не моргнувши при цьому й оком, хто з старшини буде бажаним гетьманом і чи не будуть збирати чолобитних, а вивідавши щось з того, то в Кабінет Наш про все те негайно доповідати».
А подальшу політику Росії щодо України та способи її реалізації можна зрозуміти із витягу з таємної інструкції генерал-губернатору, президенту Малоросійської колегії П. Рум’янцеву (листопад, 1764 р.): «Зумовлені цим в колишньому народом малоросійським гетманскому управлінні переміни є такими важливими, що при загальній про цілісність і корисність державну турботі Нашій привертає тепер на Малу Росію особливу увагу Нашу, яка зумовлена необхідністю над тамтешніми порядками опікунського нагляду… Відомі кожному обширні простори землі цієї, багатолюдство народів, які на ній проживають, велика її родючість і по доброті клімату різноманітні перед багатьма імперії нашої місцями переваги. Але не менше відомо всім і те, що Росія при всьому тому дуже малу, а під час останнього гетьманського правління майже й ніякої від того народу користі й доходів до цього часу не мала. Більше того, стали звичними безпорядки, які там вкоренилися, необлаштованість, безглузде поєднання правління військового з цивільним, які зумовлені заплутаністю різноманітних чужих законів і прав; в суді й розправі безкінечні волокити й утиски; самочинне якихось мнимих привілеїв і вільностей узаконення, а справжніх часте й грубе на шкоду використання; вельми шкідливі як володільцям, так і самим посполитим людям, з місця на місце переходи; закоренілі в усьому народі до землеробства та інших корисних видів праці лінощі, і така ж неприховувана в ньому внутрішня до великоросійського народу ненависть, являють собою для вас вельми простору матерію, яка потребує дбайливого нагляду і старань ваших.
А оскільки, з урахуванням усього цього, для керівництва вашого не може бути достатньо вчиненої за власним підписом Нашим і видрукуваної губернаторської інструкції…, то ми вирішили за необхідне вручити вам ще й цю особливу таємну настанову, згідно з якою ви повинні намагатися досконало вивчити там по всіх околицях владу тамтешнього духовенства, а також маєтки й доходи їхні, з тим, щоб з часом шкідливе належним чином благорозумно викоренити, а корисне встановити, оскільки всім тим так же, як і правами й привілеями їхніми, розпоряджатись можна буде. І в зв’язку з цим особливо потрібно, щоб в архиєреї та архимандрити висвячувалися лише такі люди, від яких, завдяки їхній справжній смиренності та духовній стійкості, необхідних результатів очікувати було можна, а для цього було б добре, щоб ви завчасно таких людей знали і своєчасно на звільнені архиєрейські та архимандритські місця від себе Нам самим кандидатами представляли, описуючи при цьому мистецтво та зміст думок і життя їхнього.
Необхідним є й те, щоб відомо було уряду і вам точну кількість народу малоросійського, тобто як людей, які до військового чину під різними званнями належать, так і посполитих, міщан і купців.
В зв’язку з великим безладом, який потрібно виправити й кращий порядок встановити, уявляємо Ми собі й ту працю, якої буде коштувати виконання цих завдань на посаді вашій, а тому найкраще, щоб при кожній новій справі, враховуючи часто спотворене про це уявлення з боку простого народу, а з боку ж чиновних людей часто корисливе і підступне її тлумачення, не завжди силою наданої вам влади, а більше різноманітними засобами приласкування й поступливості діяти потрібно і, беручи до уваги і справу, і час, і конкретну людину, вправно їх використовувати. Тобто, можна сказати, що в таких випадках потрібно мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст…
Залишилось нагадати вам ще про одну обставину, яка при заснуванні нинішнього в Малій Росії нового правління заслуговує відповідного політичного застереження. Полягає вона в уже згаданій Нами внутрішній ненависті тамтешнього народу щодо тутешнього, який, в свою чергу, зі свого боку також звикнув виявляти неприховане до малоросіян презирство. А оскільки тією ненавистю особливо відзначається старшина тамошня, яка, боячись того, що з часом її протизаконному і користолюбивому свавіллю настане кінець, підбурює в зв’язку з цим простий народ, залякуючи його спочатку незначною, а згодом і повною втратою їхніх прав і вільностей, то немає сумніву, що вона, розуміючи, що всі ці зміни в їхньому правлінні спрямовані на викорінення безладу, який був там в минулому й встановлення кращих інститутів, які не будуть узгоджуватися з їхніми забаганками та користолюбством, свою таємну підступність лише посилить. От тому вам належить постійно пильно стежити, не подаючи при цьому ніякого виду й розголосу, за поведінкою тамтешньої старшини, в тому числі й тих, хто хоча особливих підстав для підозри й не проявлятиме, щоб все, що іноді буде задумане ними, можна було завчасно виявити й запобігти йому…».
Але вже 10 грудня 1764 р. Катерина ІІ своїм указом гетьманський уряд скасувала. А в 1781 р. іншим її ж указом українські селяни були визнані кріпаками. Що ж до загальної стратегії Росії на той час, то статс-секретар Катерини ІІ А. Храповицький у своєму щоденнику записав: «1772 рік, 26-е січня. А ще запитали про пакети, й знайшли проект Потьомкіна про завоювання Персії, якого шукали. — Папери ці взяли й залишили у себе». От тому не дивно, що 5 червня 1775 р. за наказом Катерини ІІ російська армія під проводом генерала Текелія зруйнувала Запорізьку Січ і Україна опинилася у складі Російської імперії. А Переяславська угода тепер трактувалася як добровільне воз’єднання Малоросії з Великоросією.
Однозначною була політика Росії й з питань мови, про що свідчать такі офіційні акти, як: Указ Петра I про заборону книгодрукування українською мовою (1720 р.); Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою (1754 р.); розпорядження Синоду про вилучення українських текстів з церковних книг і букварів (1769 р.); заборона викладання українською мовою у школах Західної України (1817 р.); циркуляр Валуєва про заборону видання українською мовою будь-яких книг (1863 р.); Емський указ про заборону ввезення українських книжок з інших земель (1876 р.); розпорядження про закриття україномовних театрів (1884 р.); Указ Миколи II про заборону української преси (1914 р.) — і це лише найхарактерніші з них.
Стратегія Росії в новітній історії
Що ж до подальшої геополітики Росії, то вона чітко простежується в міркуваннях П. Столипіна, який писав: «…об’єднання на національних інтересах зумовлює національне відмежування», а тому «чужорідним народам необхідно це найсуворішим чином заборонити». «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, який в даний час називається українським, суть якого полягає в ідеї відродження старої України і заснування малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах».
А слушним приводом для активізації дії по створенню «третього Риму» став «привид комунізму», який у ті часи «бродив по Європі». Але оскільки в ній він не затримався, то був використаний лише як основа ідеології політичного руху російських комуністів за «світле майбутнє всього людства», яке, на їхню думку, могло бути досягнуте шляхом «світової революції» й першими кроками до якого стали 9 січня 1905 р., яке згодом було визнане «Кривавою неділею», лютнева смута, а згодом — і жовтневий переворот 1917 р. Проте побічним непередбачуваним наслідком цієї стратегії стало те, що Російська імперія розпалася, й відновилися процеси відродження суверенітету держав, які входили до її складу. Внаслідок цього 9 січня 1918 р. ІV Універсалом Центральної Ради було проголошено, що «…однині Українська Народна Республіка стає самостійною і ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Важливим свідченням її незалежності стало й те, що у 1918 р. Брестський мир з Німеччиною, Болгарією і Туреччиною було підписано Росією та Україною. Однак хоча ідея «світової революції» провалилася, стратегія Росії не змінилася. От тому хоча тепер вона вже офіційно не декларувалася, й у тих, хто «сидів у Кремлі» трималася в умі, а ті, хто її не визнавав, сиділи — одні, в місцях «не столь отдаленных», а інші — «за пределами Великой Родины», як наслідок, тепер на язиках вона була в тих, хто її оспівував, й прикладом цього стали слова поета П. Когана: «Но мы еще дойдем до Ганга, но мы еще умрем в боях, чтобы от Индии до Англии блистала Родина моя!». Однак на тому етапі ця ідея була реалізована лише в тому, що 30 грудня 1922 р. був утворений СРСР, до складу якого увійшла й Україна, яка відтоді хоча й проголошувалася суверенною державою, але фактично свій суверенітет втратила.
Доля Кримського ханства
Що ж до Кримського ханства, то воно виділилось із Золотої Орди й понад три століття з 1443 до 1783 року існувало як самостійна держава, яка, однак, з 1475 р. стала васалом Туреччини. Згідно з проведеним у 1666 р. переписом, тут мешкало 1120 тисяч осіб (татар — 180 тис., українців — 920 тис., греків, караїмів, вірмен і євреїв — 20 тис.). Однак вже із середини ХVI ст. Росія, прагнучи мати на півдні «вікно до моря», намагалася його територію завоювати, й з цією метою було здійснено воєнні походи у 1559, 1687, 1689, 1695, 1735–1738 рр., які, однак, були безуспішними. І лише в 1771 р. їй це вдалося, хоча згідно з Кючук-Кайнарджийським мирним договором 1774 р. Кримське ханство було визнане незалежною державою. Проте вже 8 квітня 1783 р. указом Катерини ІІ воно було ліквідоване, а його територія приєднана до складу Російської імперії, що в 1791 р. було оформлено Ясським договором. А рішенням політбюро ЦК РКП(б) від 22 квітня 1919 р. було утворено Кримську Соціалістичну Радянську Республіку (КСРР) у складі РСФРР. Проте наступ білогвардійців створив загрозу її оточення і за цих умов урядові та партійні установи КСРР у червні 1919 р. були евакуйовані у м. Нікополь й з цього часу КСРР фактично існувати перестала. А постановою ВЦВК і РНК РСФРР від 18 жовтня 1921 р. було проголошено КАСР у складі РСФРР, де вона й перебувала до 30 червня 1946 р. У ці роки одну третину населення Криму становили кримські татари, ще третину — українці, а решту — представники інших національностей.
Але у зв’язку з централізацією в СРСР державної влади, коло повноважень КАСРР поступово звужувалося, що набуло відображення в її Конституції 1937 р., згідно з якою вона була включена до складу РРФСР на правах автономної республіки. Як наслідок, на її території закони СРСР і РРФСР стали обов’язковими, і хоча вони ще друкувалися російською та кримськотатарською мовами, все ж, хоча остання й була мовою корінного населення, статус державної втратила. А після звільнення Криму під час Другої світової війни згідно з рішенням Державного комітету Оборони СРСР від 10 травня 1944 р. з півострова було депортовано близько 200 тисяч кримських татар та представників інших національностей. А 30 червня 1945 р. КАСРР було ліквідовано й перетворено на Кримську область у складі РРФСР. З цього часу й розпочалося активне зросійщення Криму, у процесі якого росіян стали переселяти масово з Курщини, Воронежчини та інших регіонів Росії й поселяли в помешкання депортованого населення. Водночас, оскільки економіка Кримської області на той час була в занепаді й насамперед через відсутність достатньої кількості прісної води, то 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про передачу Кримської області зі складу РСФСР до складу УРСР», згідно з чим були внесені відповідні зміни до його Конституції.
Саме в результаті забезпечення Україною Криму необхідними стратегічними ресурсами й розпочалося його відродження. Що ж до його зросійщення, то воно тривало й вже відбувалося насамперед за рахунок відставних російських офіцерів. А оскільки тієї обставини, що з приєднанням Криму до України в Росії згодні були не всі, українське керівництво недооцінило, то й не дивно, що скориставшись тим, що система державних інститутів України внаслідок революційних подій Майдану була розбалансована, а нове їхнє керівництво політичної ситуації не опанувало, Крим Росією був анексований. Що ж до кримчан, то прорахунки української влади у соціальній і національній політиці зумовили те, що судячи з їхньої поведінки, більшість із них виявилася до цього індиферентною.
«Хотят ли русские войны?»
А от щодо сучасної геополітики Росії, то вона яскраво ілюструється поведінкою В. Жириновського, який став офіційним рупором Кремля на тій підставі, що активно будує плани «обустройства России», одним з яких є «Останній кидок на південь… на вихід Росії до берегів Індійського океану та Середземного моря». На його думку «це є завданням порятунку російської нації». «А виникла ця ідея тому, що це напевне, буде останній переділ світу, а тому його потрібно здійснити в стані шокової терапії, раптово, швидко, ефективно… Як я мрію щоб російські солдати помили свої чоботи теплою водою Індійського океану і назавжди перейшли на літню форму одягу. Легкі черевики, легкі штани, гімнастерки з короткими рукавами, без галстука з відкритим коміром, легкі пілотки і маленький сучасний російський автомат, що випускається Іжевським заводом. Ці автомати набагато кращі ніж УЗІ. Щоб будь-який взвод російських солдат міг навести порядок на будь-якому просторі… Ми здійснимо цей останній «кидок» на південь. Він нам дуже потрібний, це саме ті ліки, які нам потрібно прийняти».
Замість висновку
І хоча загроза ця з боку п’яного з атомною бомбою є очевидною, для України вона могла б бути не такою небезпечною, якби їй не сприяли і закордонні «любі друзі», і винахідливі власні «патріоти», які дійшли висновку, що посяганням на її суверенітет найкраще запобігати не засобами, до яких вдається весь цивілізований світ, а, наприклад, «Мистецьким арсеналом». Водночас, якщо політика Росії у ставленні до України базується переважно на переконанні її вождів у тому, що українці і росіяни є братніми народами, і які навіть на тверезу голову ігнорують те, що Київська Русь завжди була Київською, то з урахуванням цього й братня порада: Москаль! На Україну зуби не скаль!
Джерело: Юридичний вісник України
