В Україні
В Україні формується нова каста недоторканих

Владіслав Смірнов, український підприємець, громадський діяч, публіцист
Україна дедалі виразніше розколюється. Бо одні — воюють, щось виробляють, платять податки, відновлюють зруйноване, утримують економіку, доводять державі власну корисність. Але є інша частина, що розпоряджається результатами цієї праці, встановлює обов’язки й послідовно закріплює за собою особливі правила життя. Так формується новий становий лад, де обсяг прав, гарантій і захисту визначається не громадянством, а місцем людини в державній ієрархії. В Україні виростає кастова система, а разом із нею — апартеїд привілеїв.
Чергове підтвердження ми отримали 23 жовтня, коли уряд Корецького оголосив про перегляд бронювання працівників оборонної промисловості та енергетики. Спочатку пропонували скоротити граничну квоту зі 100% до 85%, та після опору виробників зупинилися на проєктних 95%. Для збереження повного бронювання підприємствам пропонують додаткове погодження через Координаційний центр або виконання майбутнього мобілізаційного зобов’язання — регулярне добровільне направлення частини власних працівників до війська. Цей механізм уряд збирається розробити до 1 грудня. Ось така формула «державної турботи» про промисловість: щоб зберегти людей, спочатку віддай людей; щоб продовжити виробництво, отримай дозвіл тих, хто нічого не виробляє.
Читайте також: Формування антикорупційного законодавства як приклад відсутності політичної волі для подолання корупції в Україні
У цьому рішенні проявилася вся слабкість нашого управління. Чиновник сприймає підприємство як набір штатних одиниць. Його не цікавить, що один технолог тримає виробничу лінію, один інженер забезпечує роботу складного обладнання, а досвідчений енергетик є незамінним під час відновлення електропостачання. Та справжній зміст цієї політики відкривається, коли порівняти становище українського виробника зі становищем державної верхівки. Чинний порядок бронювання передбачає повне бронювання військовозобов’язаних держслужбовців категорії «А», штатних працівників визначених патронатних служб і керівників обласних та районних адміністрацій. Для багатьох інших державних органів діє квота 50% із можливістю її перевищення. Окремі професійні винятки закріплено безпосередньо законом. Водночас працівник оборонного заводу, який виготовляє озброєння для фронту, мусить залежати від мінливих критеріїв критичності, нових квот та погоджень.
Ось так і народжуються касти. Одним — захист за посадою. Іншим — захист лише після доведення власної необхідності. Одним — гарантоване місце в державній системі. Іншим — постійна загроза втратити можливість працювати.
І це далеко не лише питання мобілізації. 15 жовтня Кабмін ухвалив постанову № 1281 про окремий порядок медичного обслуговування прокурорів та членів їхніх сімей, який має запрацювати з 1 січня 2027 року. Послуги в державних закладах охорони здоров’я оплачуватимуться через систему прокуратури. Отже, держава продовжує відтворювати спеціальні механізми медичного забезпечення для обраних посадових груп. У країні, де звичайні громадяни збирають пожертви на лікування військових, купують обладнання лікарням і часто власним коштом долають наслідки руйнування медичної інфраструктури, сама посада знову стає підставою для особливого бюджетного захисту.
Красномовними є дані Пенсійного фонду станом на 1 жовтня 2026 року. Середня пенсія українця — 7 287,81 гривні. Середнє щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці — 114 899,63 гривні, майже у 15,8 раза більше. Такі виплати одержують 4 048 колишніх суддів. Два громадяни однієї держави, один бюджет, одна війна — і разюче різна вартість старості. Причому суддівське довічне утримання автоматично перераховується залежно від винагороди чинних суддів. Для мільйонів інших українців навіть елементарне збереження купівельної спроможності пенсії перетворюється на щорічну боротьбу з інфляцією.
Кастова система не виникає за один день. Вона виростає з тисяч нормативних винятків, які поступово перетворюють державну посаду на джерело особистої соціальної переваги. Найнебезпечніше, що така нерівність відтворює сама себе. Адміністративний апарат визначає, кому належить бронювання; він же встановлює критерії критичності; він контролює їх виконання й вирішує, хто заслуговує на виняток.
Підприємець створює робочі місця, сплачує податки, виробляє зброю, забезпечує електроенергію, а потім мусить доводити чиновникові, що має право зберегти людей, без яких виконання цих завдань неможливе. Той, хто створює державі спроможність, стає прохачем. Той, хто живе з її адміністрування, стає розпорядником дозволів.
Особливо промовистою є історія нового Координаційного центру. НАЗК уже виявило в попередньому проєкті корупціогенні чинники, пов’язані з нечіткими процедурами та недостатньою правовою визначеністю. Однак замість усунення зайвих адміністративних бар’єрів уряд наполягає на новому механізмі погоджень. Це закономірність кастового управління: кожна проблема суспільства стає приводом розширити повноваження апарату, а кожне нове повноваження посилює залежність громадянина від посадовця.
Бо для одних закон створює переваги, для інших — обов’язки. Ця конструкція є смертельно небезпечною під час війни. Українське військо потребує поповнення, ротацій, лікування й відновлення. Але воно так само потребує боєприпасів, дронів, техніки, електроенергії, транспорту, медицини й податків. Держава, яка послаблює виробничий тил заради гарних мобілізаційних показників, підриває власну оборонну основу. А держава, яка водночас оберігає особливий статус управлінської верхівки, руйнує ще й суспільну довіру до справедливості спільного обов’язку.
Можливо, чиновництву справді час організувати постійний суботник на відновленні країни. Хоча б для того, щоб управлінці на власні очі побачили справжню ціну праці інженера, енергетика, будівельника чи ремонтника. Бо український виробник уже виконує свою частину суспільного договору: працює під обстрілами, відновлює зруйноване, забезпечує армію та платить податки.
Нинішня тенденція веде нас у протилежний бік — до закритої адміністративної касти, оточеної правовими, матеріальними й соціальними привілеями. До держави, де громадянин дедалі частіше виступає безправним постачальником ресурсів, а чиновник — розпорядником цих ресурсів. До суспільства, в якому економічно незалежного українця поступово перетворюють на залежного прохача.
Україна потребує боєздатної армії та міцної економіки, а не захищеної від мобілізації адміністративної аристократії. Нам потрібна Республіка рівноправних громадян, а не корпорація привілейованих посадовців.
Джерело: Юридичний вісник України







