В Україні
Вища рада правосуддя — інструмент тиску на суддів?
Андрій БОРОВИК,
виконавчий директор
Трансперенсі Інтернешнл Україна
Сьогодні багато говорять про необхідність судової реформи. Проте й досі не вдалося суттєво реформувати суддівське врядування, провести повноцінне кваліфікаційне оцінювання суддів, а багато тих, чия доброчесність викликає сумніви, залишилися на своїх місцях.
Але особливість української недореформи ще й у тому, що інколи карають не тих. Коли в 2015 році суддя Октябрського райсуду Полтави Лариса Гольник повідомила про те, що їй пропонували хабар за винесення рішення в інтересах тодішнього мера Олександра Мамая, вона не здогадувалася про наслідки, протягом п’яти років після інциденту їй не даватимуть життя і спокою — як керівництво, так і «доброзичливці».
«Чого наривалася? Краще б мовчала», — сказав би хтось.
Коли в 2018 році Віктор Фомін, суддя Мелітопольського районного суду, їхав у відрядження в Київ, він не знав, що ще довго згадуватиме ту свою роботу. І не через її ефективність, адже за неповний рік Фомін розглянув майже 900 матеріалів кримінальних проваджень.
Річ у тім, що саме в Солом’янському районному суді Києва, куди президент відрядив Фоміна, відбувався розгляд справ НАБУ—САП до створення ВАКС. І Віктор Фомін як слідчий суддя розглядав саме такі справи. Серед них — «справа Львівського бронетанкового», аеропорту «Одеса», можливе виведення в офшори мільярдів гривень при продажі природних ресурсів, справи щодо народних депутатів та міністрів. Усе найгарячіше, найрезонансніше і найбільш незручне для зацікавлених осіб. «Нарвався, занадто чесний», — знову сказав би хтось.
Якось так і вийшло, що через свою принциповість і чесність «нарвалися» обоє — і Гольник, і Фомін. Бо вона заявила про грубі порушення, він — просто виконував свою роботу.
Але найдивніше те, що найбільше тиску вони зазнають завдяки органу, який насправді мав би їх захищати — Вищій раді правосуддя. Це можна було б назвати помилкою чи випадковістю, якби такі скарги не надходили систематично й регулярно. І Рада так само регулярно брала їх до розгляду, серйозно псуючи професійне й особисте життя наших героїв.
Бо ж як зберігати репутацію доброчесного, коли над тобою постійно нависає загроза дисциплінарного покарання? Про професійне зростання я тут взагалі краще промовчу.
Хто ж скаржиться і на що? Це теж дуже цікаво. Наприклад, остання скарга на Ларису Гольник надійшла у зв’язку з тим, що суддя відвідала конференцію з нагоди 5-річчя Transparency International Ukraine. Голова Октябрьського суду Полтави Олександр Струков вказав, що вона, нібито, порушила правила поведінки. На його думку, відвідування публічного заходу міжнародної антикорупційної організації порочить звання судді та підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності та непідкупності. А ще скаржник додав, що тематика конференції «П’ять років боротьби з корупцією» не збігається з професійною діяльністю судді. Звісно, хіба суддя-викривач може мати відношення до антикорупційних розслідувань і боротьби з хабарями взагалі?
Водночас суддю Віктора Фоміна ВРП притягнула до дисциплінарної відповідальності за передачу арештованих активів до АРМА. Ідеться про кримінальне провадження щодо можливої розтрати майже 15 млн грн при закупівлі двигунів для потреб ЗСУ. В оскарженні цієї справи Фомін змушений був дійти до Верховного Суду, який і поставив крапку та скасував рішення ВРП щодо цього «порушення».
Але зараз на розгляді Ради вже інша скарга, що стосується недекларування суддею з Харкова численних статків. Цю скаргу на Фоміна подали з вигаданої адреси, не дотримуючись норм закону. Як думаєте, це когось зупинило? Ні, справу знову відкрили.
От і бачимо, що Вища рада правосуддя, яка має формувати та підтримувати високий рівень професійності та доброчесності суддів, на жаль, стала інструментом тиску на незалежних і порядних суддів. А скільки ще їхніх колег, які, не витримавши тиску, здаються, або не готові повідомляти про порушення, щоб «не нарватися»? Питання відкрите. Скільки суддів, чию доброчесність дійсно варто було перевіряти, але вони досі залишаються на своїх місцях, попри навіть кричущі порушення? Ще одне відкрите питання, до того ж логічне.
Адже ВРП надто часто відкриває численні провадження стосовно «суворих» проступків доброчесних суддів. При цьому сліпота Ради щодо реальних порушень закону деякими представниками суддівського корпусу продовжує вражати, а інколи й просто обурювати..
У статті 1 Кодексу суддівської етики сказано: «Суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права». З огляду на ці дві історії, слова набувають зовсім інших барв і відтінків, від яких ще гостріше відчувається потреба в реальній судовій реформі.
Джерело: Юридичний вісник України
