Connect with us

В Україні

ЄС та НАТО в Конституції: навіщо Україні особливий шлях до членства?

Петро Порошенко хоче змінити Конституцію, зафіксувавши в ній вступ до Євросоюзу та НАТО як мету України. Відповідний законопроект Президент обіцяє внести до парламенту найближчим часом.

«Орієнтація на Євросоюз та Північноатлантичний альянс підтримуються абсолютною більшістю громадян, про що переконливо свідчить динаміка української думки», — сказав П. Порошенко в недавній промові з нагоди Дня Конституції.

Дану ідею підтримує й інша владна сила — «Народний фронт». «В Конституції треба визначити курс на членство України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору. Сьогодні є однозначна воля більшості українського народу: Україна має бути в ЄС і в НАТО», — заявив її лідер Арсеній Яценюк.

Щоправда, соціологія дещо суперечить таким бравурним заявам. За останнім опитуванням групи «Рейтинг», 51% українців підтримують вступ до ЄС, що є найменшим показником із квітня 2014 року, принаймні в дослідженнях цієї соціологічної компанії, 44% за інтеграцію до НАТО — тобто зовсім не «абсолютна більшість», і тут також значної позитивної динаміки останніми роками немає.

Тож владі треба насамперед наполегливо працювати, аби збільшувати цю підтримку, в тому числі через дієві проєвропейські реформи, які доводять переваги цього курсу й вигоди від нього для кожної людини, а також через належну комунікацію з суспільством.

Для чого це потрібно і що дасть?

Однак питання навіть не в звичних уже промовах із «перебільшеннями». Вступ до ЄС та НАТО як мету України зафіксовано в законах про національну безпеку та оборону і про засади внутрішньої та зовнішньої політики. Яку ж «додану вартість» дасть ще й зміна Конституції, чим саме допоможе?

Порошенко говорить про «загрозу ревізії». «Серед політиків дедалі більше стає охочих поставити під сумнів наш чітко вивірений європейський курс. Окремі безвідповідальні політикани малюють необхідність повернення на схід. Щоб ніхто не думав «петляти», впевнений, що це має бути прямим текстом зафіксовано в Конституції», — переконаний Президент України.

Логіка глави держави така: змінити Конституцію важче, ніж звичайний закон. Тому навіть якщо на вищих посадах або в парламенті будуть «політикани», то європейському та євроатлантичному вибору України ніщо не загрожуватиме. Однак хіба що люди з дуже багатою фантазією можуть уявити, як у разі умовного приходу до влади антиєвропейських чи євроскептичних сил вони просуватимуть Україну до НАТО та ЄС, бо ж так записано в Основному Законі. Європейська та євроатлантична інтеграція — це наполеглива щоденна законодавча та урядова робота, сукупність складних та важливих змін і реформ. Для цього потрібна насамперед політична воля — і явно недостатньо лише законодавчих положень, де б їх не було записано.

Брак такої волі видно і на прикладі нинішньої, декларативно проєвропейської влади. А ще є гарний урок з минулого. Переговори про Угоду про асоціацію з Євросоюзом були фактично заморожені при, нібито, прозахідних Ющенкові та Тимошенко в 2007–2009 роках. Зате їх було поновлено й відносно швидко завершено при проросійському Януковичі. Але, зрештою, підписати угоду в листопаді 2013-го його не змусив навіть законодавчо зафіксований курс України на європейську інтеграцію.

У будь-якому разі, гіпотетичний вступ до ЄС та НАТО забере багато часу, а теперішній світ й обставини швидко змінюються. Скажімо, навіть без євроскептиків при владі за 10–20 років може виявитися, що Україні з тих чи інших причин не вигідно вступати в ЄС — як от Норвегії чи Швейцарії. Або Євросоюз чи НАТО трансформуються з часом у щось не таке привабливе чи конче необхідне для нас: скажімо, розвалиться Росія, й безпекова ситуація радикально зміниться. Або Україна вступить таки в ЄС та НАТО.

Власне, статися може багато чого. І що тоді робити з конституційними положеннями про приєднання до цих організацій?

Що робили інші

Певним показником доцільності тих чи інших європейських та євроатлантичних кроків традиційно є досвід країн колишнього соціалістичного блоку, які приєдналися до омріяних нами організацій після його розпаду. Жодна з 11 постсоціалістичних держав, які в 1999– 2013 роках вступали до ЄС та НАТО, не фіксувала в Конституції мету здобуття членства в цих організаціях. Конституція Чорногорії, яка вступила торік до НАТО і веде переговори про вступ до ЄС, містить обтічне формулювання про «відданість співробітництву на рівних з іншими народами та державами, а також європейській та євроатлантичній інтеграції».

І хоча ці інтеграційні процеси таки зачіпають конституційні положення, однак зовсім в інший спосіб. Скажімо, приєднання до ЄС означає передачу частини економічного суверенітету країни до Брюсселя, тобто до наднаціональних органів Євросоюзу. Саме тому всі 11 країн проводили референдуми, як правило, вже після підписання угод про вступ. За потреби корегували також і конституції.

Наприклад, у Хорватії, яка приєдналася до ЄС останньою в 2013 році в результаті в Основному законі з’явилася глава «Європейський Союз». У ній прописано участь країни в інституціях ЄС, роль спільного законодавства Євросоюзу, право громадян бути обраними до Європарламенту, а також права громадян Євросоюзу. Фактично в Конституцію перенесено деякі положення Договору про ЄС.

Натомість членство в НАТО загальнонаціонального голосування не вимагає. Тим не менше, кілька країн провели референдуми, деякі змінили за потреби свої конституції. Так, Словаччина в 2001 році внесла до Основного Закону поправки, які дозволяли країні виконувати статтю 5 Північноатлантичного договору, що передбачає колективну оборону. Зміни стосувалися розміщення військ союзників на її території, надсилання власних військ на захист інших держав альянсу, процедуру оголошення війни тощо.

У 2003 році після референдуму були внесені поправки в Конституцію Румунії. Вони також стосувалися певних процедурних питань, пов’язаних із вступом в НАТО (приєдналася в 2004 р.) та в ЄС, куди румуни вступили 2007-го — головним чином порядку затвердження вступу до цих організацій національним парламентом.

Болгарія, яка стала членом НАТО 2004 року, врегулювала конституційне питання в інший спосіб — в 2003-муо тодішній президент вніс до Конституційного суду запит про те, чи повинна країна змінювати Основний Ззакон через майбутній вступ до альянсу. Суд постановив, що питання розміщення іноземних військ на території країни та надсилання своїх солдат за кордон належить до компетенції уряду.

Іншим країнам для вступу до НАТО вистачило чинних положень конституції. Наприклад, Естонія скористалася статтею Основного Закону, що передбачає схвалення приєднання країни до міжнародних організацій через ратифікацію відповідних угод парламентом. Дві наступні країни — Угорщина та Словенія — провели перед вступом до НАТО консультативні референдуми, які, однак, не передбачали змін конституції. Причини були винятково політичні: недостатньо висока підтримка ідеї приєднання до альянсу суспільством. Ті голосування стали до певної міри страховкою для урядів.

Ризик зворотного ефекту

Знову ж, згадані конституційні зміни та інші кроки не мають нічого спільного з тим, що пропонує Петро Порошенко. Тамтешні політики та урядовці діяли, виходячи з практичною потреби, яка виглядає надуманою в нашому випадкові.

Потреба конституційних змін виникала тоді, коли в результаті реформ країни відповідали критеріям членства в ЄС та НАТО і були на порозі цих організацій. Це природно й логічно. Тоді як непродумані чи популістські кроки та акції цілком можуть давати й зворотній ефект.

Порошенко висловив упевненість, що Верховна Рада підтримає його ініціативу, а для зміни Конституції потрібно щонай- менше 300 голосів. Однак у передвиборчий період будь-які подібні речі надто ризиковані та авантюрні — як для їх ініціаторів, так і для самої ідеї європейської та євроатлантичної інтеграції України. Особливо, якщо пояснити нагальну необхідність цих ініціатив дуже важко.

Ймовірність невдачі з фіксацією європейського та євроатлантичного курсу в Конституції є досить високою — 300 мандатів під це зібрати буде однозначно важко. Що, своєю чергою, може принести збитки іміджу України.

Удача ж не наблизить Україну ані до Євросоюзу, ані до НАТО, не посприяє отриманню нами перспектив членства в ЄС або ж Плану дій з набуття членства в альянсі. Найголовніше, що може й має робити нині для цього Україна — проводити реформи, які перетворюватимуть її на потужну, істинно європейську країну, яка буде дедалі ціннішою — в тому числі для структур, в які ми прагнемо вступити.

Анатолій Марциновський,
ЄП

В Україні

Законопроект, який дасть змогу розпочати формування ВККС, потрібно ухвалювати невідкладно

Як заявив Голова Вищої ради правосуддя, законодавчі зміни у сфері правосуддя мають бути спрямовані на поновлення роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України і, як результат, – наповнення судової системи новими кадрами.

Ухвалення проекту Закону «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності Верховного Суду та органів суддівського врядування» № 3711 дасть змогу розпочати формування Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Запропоновані зміни покликані привести законодавство у відповідність з рішеннями Конституційного Суду України та дадуть можливість Вищій раді правосуддя сформувати Вищу кваліфікаційну комісію суддів України і, як наслідок, запустити процес добору, кваліфікаційного оцінювання суддів та вирішити інші питання суддівської кар’єри.

Законопроект потрібно ухвалювати невідкладно, інакше у найближчій перспективі суди можуть втратити ще частину кадрів, адже в умовах правової невизначеності, складнощів із матеріально-технічним і соціальним забезпеченням судді звільнятимуться у відставку.

«Тенденція справді загрозлива: 32 % суддівських посад вакантні, понад 30 % суддів мають право на відставку. Кожного тижня ВРП розглядає все нові й нові заяви про відставку. Упродовж півтора року дев’ять судів не здійснювали правосуддя через відсутність у їх складі повноважних суддів. Значна частина апеляційних судів укомплектована менше ніж на половину. Вплив кадрового голоду в апеляційних судах дуже негативний, адже набрання рішенням законної сили пов’язують саме із судом апеляційної інстанції», – повідомив Голова ВРП Андрій Овсієнко.

Читати далі

В Україні

19 вересня – третя сесія іспитів з іноземної мови для вступників до магістратури

Відповідно до наказу МОН від 6 серпня 2020 р. № 1010 для вступників у магістратуру, які не змогли з тих чи інших причин скласти чи бажають перескласти єдиний вступний іспит (ЄВІ) з іноземної мови, третю сесію перенесли з 31 жовтня на 19 вересня.

Рішення дає шанс вступникам до магістратури, які не мали можливості взяти участь в основній та додатковій сесіях або не склали їх, все ж таки вступити до ЗВО до початку осіннього призову.

Як і минулого року, результати третьої сесії ЄВІ можна буде використати для вступу лише на контракт. Третя сесія – платна, вартість окремо визначатиме Український центр оцінювання якості освіти.

Реєстрація на третю сесію триватиме з 17 до 25 серпня за таким самим алгоритмом, що і на основну сесію. Перед цим вступникам обов’язково необхідно уточнити, чи передбачені Правилами прийому обраного ЗВО додаткові строки прийому заяв, конкурсного відбору та зарахування в магістратуру.

Пункти проведення ЄВІ створять у 9 містах – Вінниці, Дніпрі, Івано-Франківську, Києві, Львові, Слов’янську, Одесі, Херсоні, Харкові.

Читати далі

В Україні

«Великий розпродаж в’язниць» розпочато

«Ми розпочинаємо великий розпродаж в’язниць. І першим об’єктом, який ми пропонуємо придбати бізнесу, є Державна установа «Ірпінський виправний центр (№132)» у смт Коцюбинське», – повідомив Міністр юстиції України Денис Малюська.

Виручені кошти будуть розподілені на дві частини: частина піде на розбудову нової в’язничної інфраструктури, інша частина – поповнить державний бюджет.

Ключова цінність цих об’єктів для інвесторів – можливість отримати великі земельні ділянки з уже підведеними інженерними мережами.

Продаж в’язниць не означає, що засуджених випустять на свободу. Буде реалізовуватися лише надлишкове майно, на утримання якого витрачаються державні кошти.

Міністр юстиції зазначив, що «великий розпродаж в’язниць» виглядатиме так:

  1. продаються законсервовані в’язниці, які не використовуються, але кошти на їх охорону витрачаються;
  2. оптимізується мережа існуючих в’язниць, вивільняються, консервуються і продаються ще до десятка поки що функціонуючих в’язниць;
  3. обираються міста, у яких слідчі ізолятори будуть виводитись із центральних частин міста у промзону або взагалі за міську смугу;
  4. проектуються та будуються перші нові сучасні слідчі ізолятори на околицях;
  5. продаються старі слідчі ізолятори у центральних частинах міст та переїжджають у нові;
  6. повторюються кроки 4 та 5 доти, поки не буде отримано повністю нову мережу сучасних СІЗО;
  7. будуються/реконструюються установи виконання покарань.

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram