Connect with us

Юридична практика

«Чорні реєстратори» Війна Мін’юсту з шахраями ведеться з перемінним успіхом

Юрій Котнюк, ЮВУ

Цього літа Міністерство юстиції програло в адміністративних судах різних інстанцій низку справ, пов’язаних з оскарженням його наказів про скасування реєстраційних дій, вчинених державними реєстраторами, в діяльності яких зазначене відомство виконує функції регулятора. Й в усіх вердиктах червоною ниткою проходить вказівка на недбалість чиновників Мін’юсту, які, на думку суддів, надто поверхово здійснили розгляд скарг підприємств реального сектора економіки на спроби заволодіти їхнім майном.

Важка спадщина попередників

Першою в цьому переліку варто назвати справу про дії екс-державного реєстратора колишнього комунального підприємства «Реєстратор» Юлії Нікітіної, оскільки, судячи по відгуках у мережі інтернет, персона останньої виглядає надто колоритною. Якщо вірити публікаціям ображених бізнесменів, ця жінка виступала ніким іншим, як підставною особою у схемах колишніх посадовців МЮУ. Зловмисники знаходили підприємця, за рахунок якого, на їхню думку, можна було непогано поживитися, після чого пані Нікітіна реєструвала право власності на належну йому нерухомість на якусь іншу юридичну особу. Жертва махінації зверталася за допомогою до Комісії Мін’юсту з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації. Там робили вигляд, ніби уважно вивчають викладені в скарзі обставини, але через деякий час, не особисто, звичайно, а через спільних знайомих з числа адвокатів передавали пропозицію вирішити питання за пару «кусків» зелених.

Так це, чи не так, але до кримінальної відповідальності за такі злочини не було притягнуто нікого. Разом із тим дії нового керівництва міністерства свідчать, що диму без вогню все ж таки не буває. Так, новий заступник міністра з питань державної реєстрації Ольга Оніщук неодноразово публічно запевняла, що зазначене вище комунальне підприємство ліквідоване, а сама Нікітіна, мовляв, назавжди попрощалася з професією держаного реєстра, оскільки їй заблоковано доступ до держреєстрів. Проте судова практика вказує на те, що напрацьовані цією жінкою методи продовжують жити в правовому просторі.

Предметом даного спору стала будівля цеху площею півтори тисячі квадратних метрів, розташована на вулиці Деревообробній у промисловій зоні поблизу Видубичів. Даний об’єкт належав приватному підприємству «Раном», але 23 лютого 2019 року держреєстратор Нікітіна внесла до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про те, що він уже належить ТОВ «Феномен Солюшнз». Треба сказати, що попередній власник доволі оперативно звернувся зі скаргою до Мін’юсту, але наказом останнього від 10 квітня того ж року в її задоволенні йому було відмовлено, оскільки щодо вказаного нерухомого майна на той момент був наявний судовий спір, а відтак, мовляв, розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції МЮУ.

Такий позов дійсно був – його було подано якраз у квітні 2019 року, за кілька днів до того, як Мін’юст видав свій наказ. У ролі позивача виступав одеський Морський транспортний банк (за неймовірним збігом обставин у тому ж таки квітні 2019-го оштрафований Нацбанком на чотири мільйони гривень за надто ризикову фінансову діяльність), а відповідачем уже знайомий нам новий власник спірної нерухомості – ТОВ «Феномен Солюшнз». Судячи з усього, то був, так би мовити, «сміттєвий» позов, оскільки невдовзі від нього відмовився сам банк, але свою справу він зробив, оскільки надав Міністерству юстиції формальну підставу відмовити в задоволенні скарги й порадити скаржникові далі боротися за свої права в судовому порядку. Однак після того, як до керівництва цим відомством прийшла нова команда, ПП «Раном» вирішило спробувати щастя вдруге й уже у вересні 2019-го подало ще одну скаргу, тільки цього разу не від самого підприємства, а від одного з його учасників, що в принципі хоч верть-круть, хоч круть-верть. І цього разу наказом Мін’юсту від 20 лютого скаргу було задоволено, а реєстраційні дії пані Нікітіної скасовано. Отже, «Раном» святкував перемогу, але не довго, оскільки вже 29 липня рішенням Окружного адміністративного суду зазначений наказ МЮУ було скасовано, про що детальніше нижче.

Суддя Любов Маруліна в тексті даного вердикту одразу попередила, що не стане давати оцінку правомірності вчинення Ю. Нікітіною ще в лютому 2019-го реєстраційних дій, оскільки це не належить до юрисдикції адміністративного суду, а дослідженню, мовляв, підлягає виключно питання дотримання Міністерством юстиції вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і Порядку розгляду скарг у сфері державної реєстрації, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1128.

Якщо проаналізувати зазначені нормативно-правові акти, то Мін’юстом не було дотримано два моменти. Перший полягає в тому, що міністерство не вправі розглядати скаргу на реєстраційні дії, якщо з цього приводу наявний судовий спір. Зазначимо, що провадження у згаданій справі за позовом одеського банку (№ 910/3799/19) було закрите 20 червня цього року – тобто після того, як МЮУ видало свій наказ, але до того, як суддя Маруліна ухвалила своє рішення про задоволення позову до нього з боку ТОВ «Феномен Солюшнз». Тож якщо виходити суто з принципу верховенства закону, то претензії можна пред’являти як до нього, так і до неї. Другий момент полягає в тому, що скаржником було пропущено визначений зазначеною вище урядовою постановою 60-денний строк оскарження. Й ось тут, якщо дивитися із суто формальної точки зору, відповідачу було нічим крити: дійсно перша скарга від ПП «Раном» була розглянута ще в квітні 2019 р., а друга аж через п’ять місяців після неї, що значно більше, аніж 60 днів, визначених законодавством. Проте не можна виключати, що суд апеляційної інстанції підійде до цього питання не з формальної точки зору, а виходячи з принципу верховенства права, й рішення судді Маруліної про скасування наказу МЮУ не набере законної сили.

На кону – готель «Алушта»

Майже одночасно з вердиктом ОАС Києва 28 липня Львівський окружний адміністративний суд ухвалив рішення про скасування іншого наказу Мін’юсту, виданого попереднім керівництвом цього відомства ще 29 грудня 2018 року. Предметом того спору став готель «Алушта» площею 7,4 тис кв м, який формально належав ТОВ «Корора», але в жовтні 2013 року був переданий в іпотеку банку «Надра». Як відомо, справи в останнього тоді йшли не дуже добре, тож він у листопаді 2018-го продав свої права на цей готель з аукціону, переможцем якого стало ТОВ «Шольц-Транс». А 4 грудня того ж року між банком і цим товариством було укладено договір відступлення прав, відповідно до якого право вимоги за договорами іпотеки перейшло до останнього, що й було засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Яною Лісіциною та внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Однак такий хід подій чомусь не сподобався іпотекодавцю – ТОВ «Корора», хоча цей договір і подальші реєстраційні дії жодним чином не вплинули на його майнові права як власника майнового комплексу готелю «Алушта». Попри це ТОВ подало до Міністерства юстиції скаргу, яка напрочуд швидко була задоволена, а рішення Я. Лісіциної про реєстрацію прав «Шольц-Трансу» скасоване. Останнє оскаржило зазначений наказ МЮУ і вже виграло процес у першій інстанції. Задовольняючи позовні вимоги, суд зазначив, що Мін’юстом не були дотримані вимоги Порядку № 1128, яким передбачений обов’язок даного відомства завчасно і в належний спосіб повідомити про дату, час і місце розгляду скарги всіх зацікавлених осіб, до числа яких у даній ситуації й належало ТОВ «Шольц-Транс».

Мін’юст задовольнив скаргу, яку скаржник насправді не подавав

Останній із судових вердиктів, які ми пропонуємо увазі читача, був ухвалений Шостим апеляційним адміністративним судом і стосувався земельної ділянки загальною площею 9 тис. кв м на проспекті Академіка Палладіна в Києві, де було зведено комплекс торгівельно-складських приміщень. У квітні 2019 року право власності на неї набуло ТОВ «Дісікей Інтернешнл», про що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Наталією Новохатньою було зроблено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Проте знайшлися люди, які захотіли чимсь поживитися й із цього бізнесу, причому ці невстановлені зловмисники точно знали, що знайдуть розуміння в тодішнього керівництва Міністерства юстиції. Вони «розкопали» інформацію про те, що в далекому 2008-му році Київська міська державна адміністрація передала дану земельну ділянку на п’ять років в оренду товариству з обмеженою відповідальністю «Південзахідторг». Правда, з того часу багато води витекло і ділянка в судовому порядку повернута міській громаді, а потім передана іншому власнику. Однак зачіпка, можна сказати, була знайдена, і в серпні 2019 р. до Мін’юсту надійшла скарга на реєстраційні дії пані Новохатньої від імені департаменту земельних ресурсів КМДА. Як потім встановили юристи ТОВ «Дісікей Інтернешнл», насправді зазначений департамент цю скаргу не надсилав, а до Мін’юсту надійшла «намальована» фальшивка, яку, тим не менше, це відомства якось примудрилося «проковтнути», бо 21 жовтня 2019 року наказом МЮУ скарга була задоволена, а реєстрація права власності «Дісікей» на цю земельні ділянку скасована.

Зауважимо, що на той момент до керівництва відомства вже прийшла нова команда на чолі з Денисом Малюською, але зазначимо на її користь факт нетривале перебування на посадах, протягом якого ці люди не встигли вникнути в питання й завершити чистку апарату міністерства від заплямованих кадрів, що дісталися їм у спадок від попередників. Тож на цьому етапі план зловмисників увінчався успіхом. Але теж ненадовго, бо вже 24 грудня рішенням ОАС Києва було задоволено позов «Дісікей», а сумнівний наказ МЮУ скасовано. До честі Мін’юсту зазначимо, що міністерство не стало ганьбити себе оскарженням даного вердикту й апеляційну скаргу подали люди, які назвали себе представниками згаданого раніше ТОВ «Південзахідторг». Мали вони насправді якесь відношення до нього, чи це були самозванці, достеменно невідомо, зате відомо, що 4 серпня постановою Шостого ААС рішення суду першої інстанції було залишене без змін.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Чи можна заборонити використовувати торговельну марку, маючи дозвіл лише на її використання?

Михайло РАБІНОВИЧ,
адвокат, керуючий партнер Адвокатського об’єднання «IL Group»

У практиці спорів стосовно використання торговельних марок між виробниками товарів та надавачами послуг трапляються непоодинокі випадки, коли судовому процесу передують письмові претензії приблизно такого змісту: «Доброго дня! Торгова марка «М», яку ви наносите на упакування товару «Сік», на наше переконання, є схожою до ступеня сплутування із торговою маркою «А», що охороняється свідоцтвом України за № 000 від 01.01.2000 року та використовується для маркування аналогічного товару «Сік». Тому для можливості подальшого використання торгової марки «М» пропонуємо Вам придбати у нас ліцензію на використання торгової марки «А», або ми заборонимо через суд використання торгової марки «М».

Правомірність звернення до суду ліцензіата на підставі ліцензійного договору

Як свідчить досвід, при повному ігноруванні таких претензій або у випадку відвертої відмови на придбання ліцензій (це ж наша торгова марка, чому ми маємо отримувати від когось дозвіл на використання, іще й не її, а іншої, нібито «схожої») власник або користувач торговельної марки (частіше останній) звертається до суду з позовною заявою, в якій висуває вимоги заборонити особі, що використовує торговельну марку «М» надалі здійснювати таке використання, а також, зазвичай, ще й вилучити з цивільного обороту та знищити всю продукцію, яка маркована цим знаком. Примітно, що в таких спорах бувають випадки, коли особа, яка пред’являє позов, є не власником знаку, а його користувачем за ліцензійним договором (тобто, ліцензіатом).

У контексті даної статті нас цікавитиме саме такий випадок, а тому спробуємо проаналізувати правомірність звернення із приведеним вище позовом до суду ліцензіата на підставі ліцензійного договору крізь призму положень національного законодавства, що регулює ці відносини. Так, питання набуття, реалізації та охорони прав на знаки для товарів і послуг регулюються положеннями Глави 44 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України) та профільного Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (надалі — Закон України № 3689-ХІІ). Відповідно до ч. 1-2 ст. 495 ЦК України, майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є:

1) право на використання торговельної марки;

2) виключне право дозволяти використання торговельної марки;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором. Згідно з ч. 1 ст. 427 ЦК України, майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково іншій особі.

Способи розпорядження майновими правами

Приписи статті 495 ЦК України вказують, що як право власника дозволяти використовувати знак, так і право перешкоджати та забороняти неправомірне використання такого знаку третім особам, є його виключними правами. Глава 75 ЦК України регламентує порядок та способи розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Так, у відповідності до ч. 1 ст. 1107 ЦК України, розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів:

1) ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір;

3) договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;

4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 1109 ЦК України, за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього кодексу та відповідного закону. Згідно ч. 1 ст. 1113 ЦК України, за договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або в повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах.

Із викладеного вище вбачається, що власник свідоцтва на знаки для товарів і послуг серед обсягу прав, які випливають та охороняються таким свідоцтвом, наділений виключним правом дозволяти використовувати позначення та виключним правом забороняти його неправомірне використання чи перешкоджати такому використанню. Поряд із цим вказані права можуть бути передані власником свідоцтва іншій особі у способи, визначені законодавством.

Зазначене знаходить своє підтвердження й у нормах Закону України № 3689-ХІІ, проте вказаний закон не визначає та не конкретизує способи і порядок передання власником свідоцтва своїх прав іншій особі. Останні ж визначені у Главі 75 ЦК України, де передання (розпорядження) прав власника свідоцтва здійснюється на підставі договорів, а приписи ЦК України, зокрема, статті 1 109 та 1 113 прямо розмежовують поняття ліцензійного договору й договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності та їх правову природу.

Відтак за ліцензійним договором власник може передати лише (й виключно) право використання позначення, визначивши в ньому конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об’єкта, територію та строк, на які надаються права, тощо. Водночас, враховуючи наявність чіткої межі між правом використовувати торговельну марку та правом забороняти третім особам неправомірне її використання, яка прослідковується при аналізі ч. 1 ст. 1 107, ст. 1 109 та ст. 1 113 ЦК України, можна дійти висновку, що саме останнє право власника, будучи виключним, не можна передати за ліцензійним договором, оскільки спосіб передання цього права визначений окремою нормою, яка не регулює відносини осіб за ліцензійним договором.

Із викладеного вище вбачається, що спосіб передачі прав на торговельну марку за ЦК України залежить, у тому числі, й від виду прав, які є предметом передачі. Тобто для передання виключних прав на знак для товарів і послуг його володілець та особа, якій передаються ці права, мають укладати договір про передачу виключних прав, який регламентовано у ст. 1 113 ЦК України, оскільки за іншого підходу повністю втрачається сенс наведеного в нормах глави 75 ЦК України детального розмежування окремих правочинів, за якими можна передати ті чи інші права на торговельну марку. А тому, на думку автора статті, передача виключних прав власника знаку за ліцензійним договором (навіть за виключною ліцензією) є порушенням приписів глави 75 Цивільного кодексу України як способу передачі цих прав, відтак згідно ст. 1 109 ЦК України умови такого правочину щодо передачі та набуття виключних прав власника знаку є нікчемними, тобто недійсними в силу закону.

Як зазначалося вище, на практиці, однак, бувають випадки, коли позовна заява про заборону особі використовувати торговельну марку пред’являється не власником зареєстрованого знаку, а його користувачем, і підставою пред’явлення цього позову слугує саме ліцензійний договір, в якому сторони прописують умову про передачу останньому права перешкоджати та/або забороняти використовувати торговельну марку третім особам. За таких обставин користувач знаку для товарів і послуг фактично отримує за ліцензійним договором виключні права власника цього знаку, що, виходячи із приведеного вище аналізу, не ґрунтується на приписах законодавства.

Що говорить судова практика

У зв’язку з цим варто навести приклад із судової практики по справі № 922/2017/17, де позивач (товариство), будучи користувачем торговельної марки на підставі ліцензійного договору, звернувся до суду з позовом про заборону її використання до Відповідача (підприємство), який, нібито, використовує схожі до ступеня сплутування позначення. Підприємство заперечувало проти позову, серед іншого, й тим, що у справі позивач не наділений правом звертатися до суду із даним позовом, оскільки йому не було передано у визначений законом спосіб виключне право власника забороняти іншим використовувати зареєстрований знак для товарів і послуг.

Перші дві судові інстанції дійшли висновку, що позивач у цій справі є належним, оскільки ліцензійний договір містить умови про передачу права позивачу забороняти третій особі використовувати передану на використання торговельну марку, а сам договір є дійсним, оскільки строк його на момент розгляду справи в обох інстанціях не закінчився. У свою чергу із такими висновками не погодився суд касаційної інстанції й у своїй революційній постанові від 25.08.2020 р., якою попередні судові акти були скасовані, а справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції (через неможливість самостійно встановлювати чи вважати встановленими обставини у справі), зазначив, що залишається нез’ясованим питання про те, на яких законодавчо визначених підставах товариство звернулося до суду з позовом про захист не переданих йому виключних майнових прав (щодо заборони незаконного використання знаку для товарів і послуг).

Як післямова

Наведений вище висновок Касаційного господарського суду, який підтверджує тезу про те, що за ліцензійним договором особа не отримує виключні права інтелектуальної власності, вселяє надію, що ситуація, коли користувач торговельної марки із власних мотивів намагається через суд обмежити господарську діяльність іншого суб’єкта господарювання шляхом отримання судового рішення, котрим останньому забороняється маркувати товар тим чи іншим знаком для товарів і послуг (оскільки наслідками такого рішення може бути кардинальна зміна торговельної марки, її концепції включно до припинення виготовлення й продажу товару або надання послуг із нею), в найближчому майбутньому буде змінена. А недобросовісні користувачі знаків для товарів і послуг за ліцензійними договорами перестануть звертатися із позовами до судів, які і без цього перевантажені, не маючи на це навіть законних підстав.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Трансфертне ціноутворення: перші питання податкової до ІТ-галузі

Валерій ОМЕЛЬЧЕНКО,
голова комітету з інформатизації та інформаційних технологій у Верховній Раді VII скликання (2012—2014 рр.)

Аналіз однієї з найскладніших документальної позапланової виїзної перевірки із питань дотримання принципу «витягнутої руки»

Серед усіх видів податкових перевірок чи не найскладнішою за тривалістю (до 30 місяців!) та сумами потенційних донарахувань податків є документальні позапланові виїзні перевірки із питань дотримання принципу «витягнутої руки» (дотримання правил трансфертного ціноутворення (далі – ТЦ)). Із моменту набрання чинності правилами ТЦ, тобто з 1 вересня 2013 року, Державна податкова служба заявляє, що не досягнула ще позначки в 100 розпочатих перевірок із трансфертного ціноутворення. Даних по тому, скільки точно ІТ-компаній потрапили в перевірки по ТЦ за період 2013—2020 рр., ще немає.

Проте аналіз іншого ресурсу – Єдиного державного реєстру судових рішень, підтверджує, що була перевірена, як мінімум, одна компанія та її операції з пов’язаною особою за період 2013—2015 рр. Ідеться про адміністративну справу, розглянуту в суді першої інстанції (№ 804/1483/18). Апеляційного розгляду в ній не було через банальну причину – податкова не змогла вчасно оплатити судовий збір за апеляційну скаргу. Отож рішення першої інстанції набрало законної сили. Гадаю, висновки суду будуть цікавими для інших ІТ-компаній.

Які ризики перевірок із ТЦ в ІТ-секторі?

Оскільки українські ІТ-компанії, зазвичай, є «продуктовими», тобто розробляють технологічне рішення або технологічний продукт для нерезидентів, вони генерують, як правило, високу долю додаткової вартості. А висока рентабельність – це якраз те, що податковий орган шукає під час перевірок із ТЦ цих компаній, аналізуючи, чи немає фактів штучного виведення прибутку в інші країни. І якщо така обставина виявлена, то акт перевірки й податкові повідомлення-рішення мають на меті «повернути точку прибутку в Україну». Такі ж підходи по пошуку «додаткового доходу» стосуються й «аутсорсних» ІТ-компаній, на жаль.

ТЦ в ІТ-секторі: перші апробації донарахувань

Податковий спір, який пропонуємо розглянути, стосується оскарження показника чистої рентабельності витрат за 2014 рік. Українська компанія надавала послуги з розробки та вдосконалення модулів програмного забезпечення, супроводження й технічної підтримки нерезиденту – пов’язаній особі. Оскільки операції були контрольованими (досягнуто відповідних вартісних показників), платник податків подав відповідний звіт за 2014 рік й отримав запит на інформацію.

На підприємстві була призначена перевірка з ТЦ, за результатами якої контролюючий орган дійшов висновку про відхилення ціни застосованої позивачем у контрольованих операціях за 2014 рік від рівня звичайної ціни, яка відповідає мінімальному значенню ринкового діапазону чистої рентабельності витрат, внаслідок чого було занижено обсяги доходів для цілей податку на прибуток на суму близько 6,5 млн гривень.

Такий підхід обґрунтовувався декількома методологічними, на думку податкового органу, помилками компанії. По-перше, під час визначення ринкового діапазону рентабельності компанія використала інформацію за декілька попередніх податкових періодів (років), що передують податковому періоду (року) здійснення контрольованої операції. Додатково, компанія не використала під час визначення ринкового діапазону рентабельності інформацію безпосердньо за 2014 фінансовий рік та ще й не оновила документацію з ТЦ за 2014 рік після отримання запитів податкової на надання документації вже в 2016 році. Суд не погодився із таким підходом, вказавши, зокрема, що платник правомірно використовував інформацію за три роки, що передують звітному, оскільки це право вибору одного року, чи декількох періодів, прямо закріплене в пп. 39.3.2.9 ст.39 ПК України та узгоджується з п. 3.78 Настанов ОЕСР щодо трансфертного ціноутворення для транснаціональних компаній та податкових служб (далі — Настанови ОЕСР).

До того ж, на думку суду, в компанії був відсутній обов’язок проводити коригування цін у контрольованих операціях після подання документації з ТЦ на запит податкового органу. Такий висновок ґрунтується також і на вимогах пп. 39.5.4.1 ст. 39 ПК України, відповідно до якого в разі застосування платником податків під час здійснення контрольованих операцій цін товарів (робіт, послуг), що не відповідають звичайним цінам, платник податків має право самостійно провести коригування ціни контрольованої операції й сум податкових зобов’язань. Приписи вказаної норми, на думку суду, визначають право, а не обов’язок платника податків щодо коригування ціни контрольованої операції на підставі інформації, що наявна на момент отримання запиту від контролюючого органу про надання документації з ТЦ.

По-друге, під час визначення ринкового діапазону рентабельності компанією використано значення показників рентабельності по підприємствах, по яких наявні ризики здійснення операцій з особами, які є пов’язаними та які здійснюють незіставні операції. Фактично, під сумнів була поставлена вибірка, сформована компанією для порівняльного дослідження. При цьому контролюючий орган запропонував в акті перевірки свою вибірку й суттєво змінив розрахунок діапазону рентабельності.

Суд вказав щодо цього аргументу, що податковий орган не надав належних та допустимих доказів, які б спростовували зіставність тих компаній, які компанія відібрала у вибірку для цілей порівняльного дослідження. Додатково було звернуто увагу, що метою порівняльного дослідження для цілей застосування методу чистого прибутку в розрізі ТЦ є не пошук ідентичних компаній, яких на практиці не існує, а компаній, що максимально зіставні відповідно до функцій, ризиків та активів, характерних для їх діяльності, з особливостями діяльності в контрольованих операціях. Суд підтримав позицію компанії в цьому спорі і вказав на недостовірну доказову базу і на факт непідтвердження аргументів контролюючого органу.

Ще декілька цікавих думок із судового рішення

Складно передбачити всі можливі спірні моменти щодо операцій в розрізі ТЦ для ІТ-компаній і проаналізоване рішення – це лише вершина айсбергу. Тобто вищенаведені висновки проливають світло лише на частину проблемних питань. Серед позитивних підходів у цьому рішенні можна назвати такі: суд використовує посилання на Настанови ОЕСР і вказує, вони є узагальненням найкращих сучасних практик застосування принципу «витягнутої руки» для оцінки трансфертного ціноутворення під час здійснення підприємствами контрольованих операцій, вони можуть використовуватися платниками податків та контролюючими органами як рекомендаційно-методологічні матеріали під час практичного застосування ст. 39 ПК України (лист ДФС України від 15.08.2017 р. № 1615/6/99-99-15-02-02- 15/ІПК). Застосування Настанов ОЕСР надалі дає надію, що неврегулювані в ПК України моменти з питань ТЦ будуть аналізуватися судом з точки зору філософії вказаного документа.

Ще одним цікавим моментом є те, що суд вказує на принцип недискримінації платників податків. І нагадує про те, що обов’язок доказування в адміністративних спорах покладається саме на податковий орган: «суб’єкт владних повноважень, не надав суду доказів, які спростовували б доводи позивача, а відтак, не довів правомірності свого рішення, а тому заявлені позивачем вимоги є такими, що підлягають задоволенню».

Висновки для ІТ-компаній

З урахуванням проаналізованого судового рішення та підходу податкового органу за результатами проведеної перевірки можна визначитися із шорт-лістом, на що доцільно звернути увагу вже зараз у питаннях трансфертного цінового регулювання. Насамперед, визначитися з методологією ТЦ із фактичними правовідносинами між пов’язаними особами в межах групи, проаналізувати чи документація, розроблена для української компанії відповідає підходам і методології майстер-файлу групи. Не зайве напрацювати й політику трансфертного ціноутворення.

Проте доки немає усталеної судової практики із цієї категорії спорів, визначити всі болючі точки неможливо. Є надія, що у випадку реформування податкового органу в аналітичний контролюючий орган, перевірок стане менше. Але й ті, що будуть, очевидно, стануть серйозним викликом. А до нього варто готуватися вже зараз.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Афера з коштами «Центргазу» Загадки чергового вироку ВАКС

Минулого місяця Вищий антикорупційний суд порадував публіку ще одним «посадковим» вироком: 6 серпня колегія його суддів засудила до восьми років позбавлення волі Костянтина Старовойта — колишнього директора «Центргазу» — дочірнього підприємства акціонерного товариства «Кіровоградгаз». На думку сторони обвинувачення, цей чоловік, зловживаючи службовим становищем, заволодів чужими коштами в сумі 8,6 мільйона гривень, половина яких належала державі. Попри таке суворе покарання зловмисника вирішено було залишити на волі й ув’язнити лише після того, як вирок суду набере законної сили. Це може свідчити, зокрема, про те, що судді самі сумніваються в правильності свого вердикту, який цілком може бути скасований в апеляційній інстанції.

З історії газових схем

Нагадаємо, «Кіровоградгаз» — єдине з сорока газорозподільних підприємств, контрольний пакет акцій якого залишився у власності держави. Хоча років двадцять тому всі ці облгази перебували в структурі Національної акціонерної компанії «Нафтогазу України», але потім у процесі приватизації їх прибрали до рук різні фінансово-промислові групи. Найактивнішою з них була так звана «група Фірташа», підприємства якої нині об’єднані в Регіональну газову компанію. Що ж стосується «Кіровоградгазу», в якому Нафтогаз належав і належить донині 51 відсоток акцій, то до 2017 року Національна компанія лише формально контролювала це підприємство, а насправді там хазяйнували люди Фірташа.

Справжнім господарем даного облгазу був голова його наглядової ради Ігор Воронін — далеко не остання людина у вітчизняному газовому бізнесі: чого вартий лише той факт, що у 2002–2006 роках він був заступником голови правління Нафтогазу, а потім перейшов на ще більш хлібну посаду голови правління закритого (у подальшому приватного) акціонерного товариства «Укргаз–Енерго». Нині вже мало хто пам’ятає чудасії, що творилися на газовому ринку України до 2009 року: тоді російський «Газпром» продавав нам газ за двома цінами — дешевою й дорогою. За дешевою придбавав Нафтогаз, але з умовою, що придбане паливо діставатиметься лише споживачам житлово-комунального сектору, а от за дорогою купувала корпорація «Росукренерго», й саме вона мала від українського уряду монопольне право продавати газ експортоорієнтованим, а значить і найбільш платоспроможним промисловим підприємствам. «Укргаз–Енерго» було одним із підрозділів згаданої корпорації, який безпосередньо укладав договори купівлі-продажу з гігантами хімічної індустрії, в собівартості продукції яких ледь не дев’яносто відсотків складала вартість природного газу, тож зрозуміло, чому посаду його керівника можна називати дуже хлібною.

Із того часу багато води сплило і для групи Фірташа сталося чимало змін, як позитивних, так і негативних. Позитивні полягали в тому, що гіганти хімічної індустрії, що раніше належали державі, перейшли в їхню приватну власність, а негативні в тому, що вони перестали давати надприбутки, оскільки зникла різниця між цінами на газ для житлово-комунального і комерційно-промислового секторів економіки, бо вона стала єдиною і ринковою. Раніше схема була простою до примітивності: Нафтогаз, виконуючи урядову постанову, продавав за зниженими цінами блакитне паливо підконтрольним Фірташу облгазам, які ті зобов’язані були також за зниженою ціною продавати побутовим споживачам. Проте останні, маючи в розпорядженні розподільні мережі та вузли обліку, завищували обсяг спожитого населенням газу, а його надлишок, таким чином, за дешевою ціною діставався підконтрольним тому ж самому Фірташу хімічним заводам. Тепер цього вже немає, але в 2017 році уряд Володимира Гройсмана демонстрував рішучість зберегти дешеву ціну газу для населення (а заодно й корупційні газові схеми), тож Регіональна газова компанія намагалася будь-що зберегти контроль над газорозподільними системами якомога більшої кількості областей, у тому числі й незаможної Кіровоградщини.

Директор уклав на прощання дискримінаційний контракт

Після того, як у 2014 році до керівництва Нафтогазу прийшла нова команда, руки до «Кіровоградгазу» в неї дійшли не скоро — надто вже багато накопичилося більш актуальних проблем. Коли ж керівництво НАКу нарешті вирішило скликати загальні збори акціонерів, аби змінити правління товариства, наглядову раду й ревізійну комісію, воно наштовхнулося на німий опір клерків, що дісталися в спадок від попередників, які навмисне не надсилали решті акціонерів офіційні повідомлення про майбутній захід. Звичайно, вказана вище «решта акціонерів» на чолі з Ігорем Вороніним і без цих офіційних повідомлень чудово знала, де й коли мають відбутися загальні збори і яким буде їх порядок денний, але спеціально створювали для Нафтогазу різноманітні юридичні пастки, сподіваючись на те, що вони десь таки порушать вимоги Закону України «Про акціонерні товариства», що дасть у подальшому привід для того, аби в судовому порядку визнати рішення загальних зборів недійсними. Врешті-решт, за допомогою Національного депозитарію України і з гріхом навпіл Нафтогазу таки вдалося подолати саботаж власного менеджменту й провести 29 червня 2017 року загальні збори акціонерів «Кіровоградгазу», внаслідок чого на ключові пости товариства були розставлені нові люди. І саме з цього дня бере початок ланцюг подій, що привів Костянтина Старовойта на лаву підсудних.

На той момент він був директором дочірнього підприємства «Кіровоградгазу» під назвою «Центргаз», яке, окрім іншого, займалося придбанням порівняно невеликих партій газу для виробничих потреб материнської структури. Такий газ мав придбаватися за ринковою ціною, причому найдешевше він коштував у Нафтогазу, який закуповував його за кордоном у величезних кількостях, а тому мав знижку. Проте очолюваний Старовойтом «Центргаз» чомусь купував його в товариства з обмеженою відповідальністю «Метида», засновником якого був згаданий Ігор Воронін. Теж непогана схема: «Метида» купує газ у Нафтогазу, а потім із надбавкою перепродує його «Центргазу», який формально входить до нафтогазівської корпорації, але фактично контролюється людьми Фірташа. Збитки ж від такої «комерції» покриває Нафтогаз, який, мовляв, і без того заробляє до біса грошей на транзиті російського газу.

Дізнавшись про те, що внаслідок рішень загальних зборів «Кіровоградгазу» від 29.06.2017 р. цю «лавочку» буде прикрито, Старовойт уранці наступного дня гайнув до київської резиденції Регіональної газової компанії в бізнес-центрі «Парус» на Печерську. З ким він там радився про майбутню авантюру — це залишилося слідству невідомим, зате відомо, що того ж дня він із Києва телефоном дав вказівку головному бухгалтеру «Центргазу» перерахувати нікому до того невідомому ТОВ «Нафтогазгруп Деметра» (далі — просто Деметра) 8,6 мільйона гривень за майбутню поставку з її боку природного газу, відповідно до умов договору, який він привезе й покаже потім. Бухгалтерка так і зробила, а коли побачила підписаний Старовойтом договір, то ахнула: по-перше, він був датований 23-м червня, тобто директор уклав його заднім числом, по-друге, за його умовами «Центргаз» мав негайно перерахувати Деметрі 9 мільйонів 35 тисяч гривень, і якби він перерахував їх хоч на добу пізніше, або на гривню менше, то Деметра могла б вважати себе вільною від виконання взятих на себе обов’язків.

У задоволенні цивільного позову суд відмовив

Таким чином, за версією слідства, з якою погодилася й колегія суддів Вищого антикорупційного суду, Старовойт у реальності нічого в Деметри купувати не збирався — то була спеціально задумана операція з виведення коштів із ввіреного йому підприємства. Адже за умовами цього підписаного, нібито, 23 червня 2017 року договору «Центраз» був заздалегідь приречений. З одного боку тому, що він перерахував кошти із запізненням на тиждень, з іншого — тому, що за вказівкою Старовойта було перераховано не 9,035, а 8,6 мільйона гривень. Виходячи з цих двох обставин Деметра, відповідно до умов договору, мала повне право і газ не поставляти, і гроші не повертати, а якщо комусь не подобається — звертайтесь, мовляв, до господарського суду.

На перший погляд те, що сталося, мало вигляд класичного заволодіння коштами підприємства найманим директором у порядку, так би мовити, «дембельського акорду». Якби це дійсно було так, то Деметра була би звичайною підставною фірмою, ключ від рахунків якої знаходився в руках Старовойта. Далі було би логічним, щоб він зняв з її рахунку ці кошти, поклав би їх собі до кишені і з панамським паспортом чкурнув би куди-небудь за кордон, де б його не дістала рука українського правосуддя. Наприклад, у Відень, де нині перебуває його патрон Дмитро Фірташ. Однак подальші події не вкладалися в такий простий і зрозумілий сценарій. В реальності згадані вісім з лишком мільйонів, що надійшли на рахунок Деметри, не були конвертовані в готівку через яку-небудь фірму-прокладку, а надійшли на рахунок належного Ігору Вороніну ТОВ «Метида». А Старовойт після звільнення з посади директора «Центргазу» не виїхав із країни з викраденими коштами, а залишився в ній і невдовзі отримав посаду заступника голови правління Приватного акціонерного товариства «Уманьгаз» — іншого газорозподільного підприємства, яке теж перебуває у сфері впливу групи Фірташа.

Отже, не можна сказати, що викрадені Старовойтом гроші пропали для «Центргазу» остаточно й безповоротно — вони знаходяться на банківських рахунках ТОВ «Метида» й на них під час досудового слідства, яке здійснювали детективи Національного антикорупційного бюро України, ще рік тому ухвалою Солом’янського районного суду Києва від 09.08.2019 р. було накладено арешт. Цікавий момент — у ході розслідування «Центргаз», як потерпіла сторона, звернувся із цивільним позовом про відшкодування матеріальних збитків, у якому просив стягнути з обвинуваченого 8,6 млн грн. Суд своїм вироком відмовив у його задоволенні, зате ухвалив повернути «Центргазу» таку ж суму коштів, які належать «Метиді», але перебувають під арештом, тож вони надійдуть на рахунки потерпілого підприємства, як тільки вирок набере законної сили.

Що ж стосується самого Старовойта, то його було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України й засуджено до восьми років позбавлення волі. В ході досудового розслідування було накладено арешт на майно обвинуваченого — квартиру й автомобіль, які могли бути конфісковані вироком суду, але враховуючи те, що виведені з обороту підприємства грошові кошти були знайдені й будуть повернуті законному володільцю, суд вирішив конфіскувати лише автомобіль.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

Telegram