Юридична практика
Генпрокуратура програла корпораціям Фірташа
Суди відхилили претензії правоохоронців щодо безоплатного користування державними газопроводами.
Юрій Котнюк,
ЮВУ
Поки чинний Президент України розважає публіку законопроектами про статус олігархів, Верховний Суд без зайвого галасу та уваги з боку засобів масової інформації вирішує на користь цих самих олігархів справи, ініційовані правоохоронними органами в рамках давно забутої політики деолігархізації, затіяної попереднім главою держави. Так, 23 червня Касаційний господарський суд визнав неправомірними претензії Генеральної прокуратури до Акціонерного товариства «Волиньгаз», яка хотіла стягнути з нього 117 мільйонів гривень за безоплатне користування належними державі газорозподільними мережами, й це вже п’ята за ліком аналогічна справа, програна цим відомством облгазам.
Джерелом надприбутків була різниця цін
«Волиньгаз» входить до складу Регіональної газової компанії, яка перебуває під контролем «віденського в’язня» Дмитра Фірташа й до складу якої входить ще зо два десятки газорозподільних організацій і стільки ж газопостачальних підприємств, котрі мають ліцензію на продаж блакитного палива населенню. Схема, на якій мала надприбутки ця бізнес-імперія, грунтувалася на адміністративним способом встановленій різниці цін на газ для побутових і промислових споживачів. Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», виконуючи покладені на неї державою обов’язки, в примусовому порядку продавала цим підприємствам газ за зниженими цінами, які ті зобов’язані були продавати населенню також за зниженими цінами. Така політика була продиктована турботою про добробут підданих, але на практиці ліцензовані ділки значну частину газу, спожитого, нібито, населенням, насправді поставляли газ хімічним підприємствам, які належали тому ж Фірташу й використовували його вже не як паливо, а як сировину для виробництва мінеральних добрив.
Усе це тривало до 2020 року, коли зрівнялися ціни на газ для всіх категорій споживачів. Спроба відновити зазначену схему була здійснена минулої зими, коли фінансовані Фірташем політики організували народний бунт з вимогою знизити ціни на газ, які полягали в тому, що подекуди в провінції люди перекривали рух автомобільного транспорту. Замовники сподівалися, що Кабмін звично зобов’яже Нафтогаз продавати посередникам між ним і населенням газ за зниженою ціною, але уряд вирішив інакше: він зобов’язав усі газопостачальні підприємства, що мали ліцензію на продаж газу населенню, продавати його за ціною не вище, ніж 6,99 гривень. Де вони його мали брати за ціною нижче за вказану, щоб мати хоч якийсь прибуток для утримання штату бухгалтерок — то вже їх проблеми, але якщо не здатен вчинити цей подвиг, значить працювати з населенням не будеш, а твоє місце на ринку займе хтось інший. Цим кимсь іншим, якраз і був Нафтогаз, який, отримавши перед цим ліцензію на постачання газу для населення, стрімко наростив клієнтську базу з кількох тисяч до більш як мільйона домогосподарств.
Але повернімося в 2018 рік, коли Генеральна прокуратура, діючи в інтересах Фонду державного майна України, подала до Господарського суду Києва позови до Міністерства енергетики і ще п’ятьох облгазів, предметом яких було розірвання укладених між ними ще в листопаді 2012 року договорів про передачу в користування на праві господарського відання державного майна, необхідного для функціонування газорозподільчих систем, а також стягнення грошей за безоплатне користування ними протягом 2012–2017 років. Оскільки даною темою можуть серйозно зацікавитися фахівці з олігархознавства, ми перелічимо всіх відповідачів, номери господарських справ і суми позовних вимог. Отже, це вже згаданий «Волиньгаз» (910/3498/18) — 117 млн грн, «Львівгаз» (910/3500/18) — 142 млн грн, «Полтавагаз» (910/3503/18) — 132 млн грн, «Рівнегаз» (910/3501/18) 73 млн грн, і «Харківгаз» — 40 млн грн. Дивним було те, що саме цими облгазами й обмежилася антиолігархічна політика Петра Порошенка в цьому напрямку (вважати ініціатором тодішнього Генпрокурора Юрія Луценка забагато честі для нього), оскільки подібні претензії можна було пред’явити всім сорока газопостачальним підприємствам країни, половина з яких перебувала в орбіті Фірташа, причому один із перелічених вище відповідачів, а саме «Полтавагаз» до складу Регіональної газової компанії не входив.
Розподільні мережі в Нафтогазу забрали в 2012 році
Тепер про історію укладення зазначених договорів. Згідно прийнятої ще 25 травня 1998 року постанови КМУ № 747 розподільні газопроводи, які на той момент всі без винятку належали державі, а органом управління яких було Міністерство енергетики, перебували в користуванні НАК «Нафтогаз України». В складі останнього перебували регіональні газорозподільні підприємства (облгази), які й були безпосередніми операторами газорозподільних систем (далі — ГРС). У подальшому ці підприємства стали акціонерними товариствами, акції яких спочатку належали виключно Нафтогазу, але потім потроху стали продаватися різним наближеним до трону бізнесменам, першим з яких і був Дмитро Фірташ. Особливо стрімко цей процес тривав у перші два роки президенства Віктора Януковича, у зв’язку з чим 20 серпня 2012 року Кабмін прийняв постанову № 770, відповідно до якої Нафтогаз перестав бути офіційним користувачем ГРС — ними відтоді стали акціонерні товариства, створені на базі газорозподільних підприємств, з якими Міністерство енергетики, як орган управління, повинне було укласти договори про передачу майна ГРС на правах господарського відання.
На виконання зазначеної постанови Міненерго та Фонд держмайна видали спільний наказ № 882/3812 від 9.11.2012 р., яким було затверджено примірний договір, суть якого полягала в тому, що облгази користувалися мережами безкоштовно, але при цьому за свій кошт їх утримували й забезпечували їх безперебійне функціонування. Одразу ж після цього в листопаді 2012 року всі оператори ГРС як по команді уклали на основі зазначеної «кози» відповідні договори з Міністерством енергетики. Цей порядок було змінено в 2017 році, коли Кабмін прийняв уже третю за ліком в нашій історії постанову № 95, відповідно до якої майно ГРС мало бути передане в користування облгазам уже не на праві безоплатного господарського відання, а на праві оплатної експлуатації. Тою ж постановою було затверджено новий примірний договір, відповідно до умов якого щорічна плата за користування становила 10 відсотків залишкової балансової вартості майна, й знову, як і за п’ять років до того, всі облгази негайно уклали з Міненерго договори нового зразка.
Державні газопроводи не можуть здаватися в оренду
І от у березні 2018 року в Генпрокуратурі несподівано вирішили, що в листопаді 2012 р. п’ять перелічених вище операторів ГРС уклали з Міністерством енергетики неправильні договори, внаслідок виконання яких сумарно протягом 2012–2017 років не заплатили державі півмільярда гривень. Її позовні вимоги були обгрунтовані тим, що постанова КМУ № 770/2012 була прийнята з порушенням чинного на той момент законодавства та не підлягала виконанню, а договори є недійсними. Обгрунтовуючи свою точку зору, відомство послалося на норми Закону України «Про управління об’єктами державної власності» та Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, яке було затверджене спільним наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19.05.1999 р. № 908/68. Проаналізувавши ці нормативно-правові акти, прокурори зосередили увагу на двох моментах. Перший полягав у тому, що ними не передбачений такий спосіб управління майном, як безоплатна передача в користування на праві господарського відання суб’єкту господарювання недержавної форми власності. Другий — за наявності можливості вибору пріоритетним є той спосіб і ті умови використання державного майна, які забезпечують надходження коштів до Державного бюджету України. З цього було зроблено висновок про те, що передача державного майна в користування приватним особам можлива лише на платній основі.
Така постановка питання, на перший погляд, вимагає якщо не повірити на слово висновкам прокурорів, то принаймні ретельно дослідити статті й пункти зазначених закону та положення. Але судді Господарського суду Києва не стали цього робити, адже їх завдання полягало в тому, щоб встановити, чи відповідають умови оскаржуваного договору вимогам урядової постанови, а не встановлювати, чи відповідає урядова постанова вимогам закону. Вона можливо, дійсно суперечить його нормам, але для цього треба подати інший позов до іншого суду — не господарської, а адміністративної юрисдикції. А якщо постанова Кабінет міністрів України не скасована в судовому чи іншому порядку, то вона вважається чинною, відтак усі договори, укладені на основі затвердженого нею примірного договору також слід вважати правильними.
У такий от спосіб п’ять різних суддів ГС Києва дійшли однакового висновку. Що стосується другої позовної вимоги — про стягнення коштів за безоплатне користування майном ГРС, — то в неї можна було не заглиблюватися детально: якщо самі договорами передбачені безоплатні умови, значить, вимога про стягнення плати є недоречною. Проте судді знайшли, що сказати з цього приводу більш розлого. Так, розрахунки прокурорів про розмір стягнення з кожного окремо взятого відповідача було побудовано на базі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою КМУ № 786 від 04.10.1995 р. Але з цим вийшла невеличка неув’язка: відповідно до Закону України «Про оренду державного та комунального майна» не можуть передаватися в оренду, як і не підлягають приватизації об’єкти, що мають загальнодержавне значення, а таке значення, відповідно до Закону «Про приватизацію державного майна» мають об’єкти інженерної інфраструктури, пов’язані з постачанням споживачам природного газу.
Взагалі-то це виглядає досить дивно: майно ГРС не може бути передане в оренду, зате може бути передане в оплатну експлуатацію або й навіть безоплатне користування. Парадокс та й годі, але судді зробили з названих вище положень закону інший висновок: раз майно ГРС не підлягає передачі в оренду, то не підлягає й застосуванню зазначена методика, а відтак не підлягають стягненню й суми, розраховані відповідно до цієї методики. Таким чином, в усіх п’ятьох справах суди всіх трьох інстанцій зробили однаковий висновок про те, що позов Генеральної прокуратури задоволенню не підлягає.
Джерело: Юридичний вісник України
