Connect with us

Юридична практика

Несподіваний поворот. У справі банку «Фінанси та кредит» прокуратура визнала доцільним зняти арешт з акцій ГЗК. Що б це значило?

Дата публікації:

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Дев’ятого грудня Генеральний прокурор Ірина Венедіктова несподівано поширила малозрозуміле повідомлення про те, що Офіс Генпрокурора передав до Національного агентства з розшуку та менеджменту активів (АРМА) арештоване майно в рамках кримінального провадження про розтрату понад 2,5 млрд грн коштів банку «Фінанси та Кредит», реальним власником якого був колишній народний депутат Костянтин Жеваго. Ця заява викликала подив тим, що з боку самого АРМА дана подія не знайшла свого підтвердження, хоча йдеться про чималий шмат у вигляді корпоративних прав, грошових коштів і 26 об’єктів нерухомості загальною площею понад 22 тисячі квадратних метрів у центральних частинах Києва, Харкова та інших міст. Та й сама пані Венедіктова не стала уточнювати, ким і коли, тобто якою саме постановою слідчого чи ухвалою суду, було прийняте таке рішення. Таку лаконічність можна пояснити тим, що насправді протягом останнього часу події навколо «спадщини Жеваго» розвивалися в зовсім протилежному напрямку. Так, за сприяння прокуратури ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 25.12.2020 р. було знято арешт з пакету в 50,3 відсотка акцій акціонерного товариства «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат», котрі представляють собою найцінніший актив, яким можна було покрити завдані державі збитки.

Жертва «банкопаду»

Характерною рисою банку «Фінанси і кредит» (далі — «ФіК») був його дуже міцний зв’язок з реальним сектором економіки. Жеваго прямо чи опосередковано контролював близько 60 підприємств, зокрема Кременчуцький автомобільний завод «АвтоКрАЗ», Білоцерківський шинний завод «Росава», Київський суднобудівний-судноремонтний завод, але найбільший прибуток приносив йому розташований у Горішніх Плавнях Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат, який займався видобуванням й обробкою залізорудної сировини з родовищ Кременчуцької магнітної аномалії.

Сам Жеваго з 1998 по 2019 рр. був народним депутатом, хоча й належав до тих категорій парламентарів, про яких кажуть, що вони за всю каденцію не подали жодного законопроекту чи депутатського запиту, жодного разу не виступали з трибуни Верховної Ради та й у залі під куполом з’являлися всього кілька разів на рік. Разом із тим, перебуваючи в різних фракціях, він зберігав життєво необхідний для його корпорації обсяг лояльності до будь-якої влади, а тому немає нічого дивного в тому, що на його банк пролився «золотий дощ» рефінансування — саме під такою назвою увійшла в історію операція з розпихування по кишенях грошей тими людьми, які неочікувано для самих себе отримали після 2014 року доступ до державної скарбниці. Вони, певно, розраховували на те, що нестачу з лихвою покриє фінансова допомога Заходу, враженого подіями української Революції Гідності, але МВФ поставив жорстку умову: всі банки, які не повернули в обумовлений термін кошти стабілізаційних кредитів, мають бути позбавлені ліцензій та ліквідовані. Тож «ФіК», власник якого не захотів повертати видані Національним банком України 1,5 мільярда гривень, разом з іще сотнею своїх «братів по нещастю» потрапив до числа жертв «банкопаду».

У даному випадку схема незаконного виведення належних державі коштів не відрізнялася своєю оригінальністю, а для її реалізації було використано дуже популярний серед фінансових махінаторів пострадянського простору австрійський банк «Майнл». На думку слідчих Державного бюро розслідування, Жеваго однією рукою клав у нього гроші, а іншою брав. Рукою, яка клала, був, звичайно, «ФіК», а тою, що брала, — теж належна йому (хоча й через десяті руки) офшорна компанія «Настерно», зареєстрована на якихось екзотичних островах. Ця фірма-пустишка брала в «Майнлі» кредит, а «ФіК» брав на себе обов’язки її гаранта, причому «плаваючими» в укладеному договорі поруки були як обсяг позичених коштів, так і строк їх повернення. Та коли запахло смаженим, тобто одразу ж після того, як у вересні 2015 року НБУ оголосив «ФіК» неплатоспроможним, іноземний банк списав з його рахунку на свою користь близько 113 мільйонів доларів США.

У зв’язку з цим було відкрито низку кримінальних і позовних проваджень, але всі вони розслідувалися, як мокре горить. Рух у цих справах значно пожвавився після того, як новообраний Президент України Володимир Зеленський став вимагати в правоохоронних органів конкретних результатів їх антикорупційної діяльності, а сам Жеваго, програвши на своєму багаторічному окрузі парламентські вибори представнику «Слуги народу», втратив депутатський мандат. Так, 27 вересня 2019 року майно в рамках названого вище кримінального провадження про розтрату 2,5 млрд грн слідчий ДБР за погодженням із прокурором Генпрокуратури склав щодо Жеваго повідомлення про підозру в заволодінні чужими коштами шляхом зловживання службовим становищем і легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом (статті 191 і 209 Кримінального кодексу України). А 1 жовтня того ж року Шевченківський районний суд Києва, після трьох з половиною років розгляду, ухвалив про стягнення з Жеваго на користь НБУ 1,539 млрд грн — такий позов Нацбанку був обумовлений тим, що стабілізаційний кредит видавався «ФіК» під особисті гарантії його власника, який ручався за його повернення усім належним йому майном (справа № 761/709/16-ц).

«Танці» довкола акцій

Й ось тепер переходимо до найголовнішого. 11 червня цього року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва в рамках того самого кримінального провадження задовольнив клопотання прокурора Офісу Генерального прокурора Юрія Кожина й наклав арешт на корпоративні права підозрюваного Жеваго, серед яких були й акції АТ «Полтавський ГЗК» в розмірі 50,3% його статутного капіталу. Він полягав у тому, що, з одного боку, самому підозрюваному, його представникам та будьяким іншим особам заборонялося відчужувати, розпоряджатися чи користуватися зазначеними корпоративними правами, а з іншого — державним реєстраторам, нотаріусам й акредитованим суб’єктам заборонялося здійснення будь-яких реєстраційних дій щодо перереєстрації права власності на вказані акції. Мало того, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб—підприємців та громадських формувань (далі — ЄДР) заборонялося проводити державну реєстрацію змін до відомостей, пов’язаних зі зміною розміру статутного капіталу АТ «Полтавський ГЗК».

Дана ухвала була оскаржена в Київському апеляційному суді зареєстрованим у Швейцарській конфедерації акціонерним товариством «Феррекспо» («Ferreхpo AG»), яке стверджувало, що суд прийняв необґрунтоване рішення, оскільки арешт було накладено на майно, яке не належить підозрюваному Жеваго, а всі 100 відсотків акцій Полтавського ГЗК належать апелянту. Даний факт останній підтверджував доданим до апеляційної скарги офіційним листом Товариства з обмеженою відповідальністю «Основа-ЦП», яке на підставі ліцензії, виданої Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, здійснювало депозитарну діяльність зберігача цінних паперів АТ «Полтавський ГЗК». З його змісту й витікало, що пан Жеваго на момент відкриття кримінального провадження й постановлення оскаржуваної ухвали не був власником його акцій, а відтак, мовляв, не було підстав для накладення арешту.

Колегія суддів Київського апеляційного суду, розглянувши матеріали справи, погодилася з тим, що відповідно до витягу з ЄДР кінцевим бенефіціарним власником ПрАТ «Полтавський ГЗК» є «Феррекспо», але при цьому констатувала й інший факт: як вбачається з копії декларації самого Жеваго, він є власником сінгапурської трастової компанії «The Minco Trust», яка, в свою чергу, є власником АТ «Феррекспо». Також суд звернув увагу на ту обставину, що в ході досудового розслідування була проведена судово-економічна експертиза, за висновком якої встановлено, що діями службових осіб AT «Банк «Фінанси та Кредит» було завдано збитків цьому самому «ФіК» на загальну суму 2 517 699 717, 98 гривень, а уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації цього банку в рамках кримінального провадження заявлено цивільний позов про стягнення з винних осіб майнової шкоди на користь AT «Банк «Фінанси та Кредит» на зазначену вище суму — 2,5 млрд грн.

Виходячи з цього, Київський апеляційний суд ухвалою від 30.09.2020 р. відмовив у задоволенні скарги «Феррекспо», наголосивши на тому, що на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання в права та інтереси власника майна з метою відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди. Тобто дії прокурора ОГП і слідчого судді Печерського суду цілком узгоджувалися з положеннями статті 170 Кримінального процесуального кодексу України.

Відтоді минуло неповні два місяці й уже інший адвокат «Феррекспо» на ім’я Костянтин Кривенко подав до Печерського суду клопотання про скасування арешту акцій Полтавського ГЗК, мотивуючи це вже не лише його необґрунтованістю й безпідставністю, а й тим, що, мовляв, у подальшому застосуванні цього заходу забезпечення кримінального провадження минула потреба. Такий хід з боку апелянта цілком логічний і зрозумілий, оскільки відповідно до ідеології адвоката його клієнт завжди правий. Зате викликає дуже велику цікавість поведінка прокурора М. С. Гармаша, який, будучи присутнім у судовому засіданні, не заперечував проти задоволення клопотання про скасування арешту на корпоративні права ПрАТ «Полтавський ГЗК».

Звісно, що за таких обставин у слідчої судді Ірини Литвинової не було іншого виходу, як задовольнити клопотання, що й було зроблено постановленою нею ухвалою від 25.11.2020 р. Текст останньої виявився надзвичайно багатим посиланнями на рішення Європейського суду з прав людини в різних справах, але надзвичайно скупим на обставини даного конкретного спору. Написано, що заявником доведено відсутність необхідності накладення арешту на корпоративні права і все. А чому саме, в чому полягала «відпала потреба» — анічичирк. А ще зазначено, що представником «Феррекспо» надано документи про те, що пан Жеваго жодного стосунку до корпоративних прав вказаного товариства не має, що не оспорювалося в судовому засіданні прокурором. Тобто прокурор Гармаш вирішив скромно промовчати про обставини, які були встановлені слідчими ДБР і повідомлені суду його колегою, прокурором Юрієм Кожиним. Але, судячи з повідомлення Генпрокурора Ірини Венедіктової, вона ситуацією з банком «ФіК» володіє й поведінку свого підлеглого повністю схвалює. Чому б це?

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Східний гірничо-збагачувальний комбінат: кому дістається «навар» від мирного атому?

Опубліковано

on

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Наприкінці січня органи прокуратури нарешті виграли (поки що на рівні суду першої інстанції) справу про стягнення на користь Державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» 27 мільйонів гривень, які воно ще в 2015 році надмірно переплатило товариству з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Еко-Сервіс» під час закупівлі грудкової сірки. Таким чином рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.01.2021 р. підбило проміжний підсумок шестирічної боротьби правоохоронних органів за інтереси комбінату, в якій керівництво останнього далеко не завжди було на їх боці.

У Швейцарії обвинувальний вирок є, а в Україні немає

Сіркова історія Східного гірничо-збагачувального комбінату органічно пов’язана з набагато більш резонансною справою Олександра Мартиненка, якого 26 червня 2020 року Федеральний кримінальний суд Швейцарії засудив за відмивання коштів до 28 місяців позбавлення волі. Цей чоловік з 1998-го по грудень 2015 року безперервно був народним депутатом, причому, перебуваючи в різних фракціях Верховної Ради, неодмінно обіймав керівні посади в парламентському комітеті з питань паливно-енергетичного комплексу. За версією правоохоронних органів, щоразу, коли його політична сила формувала уряд (чи принаймні брала активну участь у його формуванні), Мартиненко зі своїми соратниками «пропихав» на крісла директорів державних підприємств відповідного профілю своїх людей, а потім очолювані цими людьми підприємства придбавали в комерційних структурах, що належать Мартиненку за завищеними цінами необхідні для їхньої роботи товари та послуги. Отриманий таким чином заробіток спрямовувався на потреби політичної сили для проведення передвиборчих кампаній. Остання, кого він представляв, була партія «Народний фронт», а серед найбільших державних підприємств, керувати якими він ставив своїх людей, були «Енергоатом», Одеський припортовий завод, Об’єднана гірничо-хімічна компанія і, як ви напевно вже здогадалися, розташований у місті Жовті Води Дніпропетровської області Східний гірничо-збагачувальний комбінат (далі — СхідГЗК), персонал якого налічує 5 тисяч працівників.

Дане підприємство щорічно видобуває близько одного мільйона тон уранової руди, з якої виробляє лише вісімсот тон уранового концентрату, котрий потім продає «Енергоатому». Проте зазначений продукт спрямовується не на українські атомні електростанції, а в Росію, на заводи тамтешнього акціонерного товариства «Тепловиділяючі елементи», з яких і виготовляється готове паливо. Побудувати в Україні свій завод замкненого ядерно-паливного циклу обіцяли ледь не всі уряди, а з того досі так нічого й не вийшло. Тому «Енергоатом» в основному купує російське паливо і в поки що невеликих кількостях — паливо американської фірми «Вестінхауз».

Однак і ті вісімсот тон уранового концентрату, які щороку виробляє зі своєї руди СхідГЗК, покриває лише третину потреб «Енергоатому», у зв’язку з чим комбінат час від часу докуповує частину концентрату в Казахстані у Степногірського гірничо-хімічного комбінату — іноді буває вигідніше придбати його там і привезти в Росію під виглядом свого, аніж купувати цей напівфабрикат у підприємств тамтешньої корпорації «Росатом». Ось на цій дещо плутаній операції, на думку органів прокуратури, й вирішив заробити грошей Мартиненко, який у 2014 році (вже вчетверте після 2000-го) пролобіював призначення на посаду керівника «Енергоатому» свого ставленика Юрія Недашківського.

Утім до самого Недашківського у правоохоронців особливих претензій не було, зате були вони до директора СхідГЗК Олександра Сорокіна, який, за даними слідства, в ході придбання у 2014—2015 роках казахської сировини, скористався посередницькими послугами підставної австрійської фірми «Штоєрман»: остання, придбавши за 57 мільйонів доларів США 601 тонну уранового концентрату у Степногірського ГХК, потім продала її за 74 мільйони доларів Східному ГЗК. Як допомогли встановити компетентні органи Швейцарської Конфедерації, підставна структура під назвою «Штоєрман», насправді контролювалася Олександром Мартиненком і відмивала його кошти через західні банки.

Дану справу ще з 2015 року розслідувало Головне слідче управління Генеральної прокуратури України, за дорученням якого оперативно-розшукові заходи проводили співробітники СБУ. Потім нею зайнялися Спеціалізована антикорупційна прокуратура й Національне антикорупційне бюро. Обвинувальний акт по ній ще у 2018 році був направлений до Шевченківського районного суду Києва, а звідти, в 2019- му, — до Вищого антикорупційного суду, проте нашим суддям, на відміну від їх швейцарських колег, до обвинувального вироку ще дуже й дуже далеко. Також САП і НАБУ нічим похвалитися й по лінії господарського судочинства, швидше навпаки — підставна австрійська компанія «Штоєрман» в лютому 2020-го року виграла справу (904/5610/19) про стягнення зі СхідГЗК недоплачених їй двох мільйонів доларів й це рішення місцевого господарського суду набрало законної сили.

Грудкова сірка з валютно-курсовою накруткою

У кримінальному провадженні з приводу придбання сірки фігурували вже не Мартиненко і Сорокін, а заступник директора СхідГЗК Ігор Голобородько і директор ТОВ «Торговий дім «Еко-Сервіс» Ігор Ведута. Тут слід зазначити, що окрім основної продукції у вигляді уранового концентрату комбінат виробляє ще багато чого іншого, в тому числі й сірчану кислоту, для виробництва якої закуповує грудкову сірку російського чи казахського походження, проте, зі зрозумілих причин, закуповує не напряму в рудовидобувних підприємств, а через посередників. Так, у листопаді 2014 року СхідГЗК оголосив конкурс на придбання чергової партії сировини, який, запропонувавши найнижчу ціну, виграв «Еко-Сервіс». За його підсумками 11.02.2015 року між комбінатом і цим товариством було підписано договір про постачання 22 тисячі тонн сірки за ціною 3,5 тисяч гривень за кожну, тобто всього на 77 млн грн. Проте не встигли висохнути чорнила, як на цьому документі «Еко-Сервіс» надіслав жалібного листа про те, що у зв’язку з обвалом гривні й нестабільним становищем в країні він просить переглянути в ціну. Воно потрапило на розгляд до профільного заступника директора комбінату з питань забезпечення виробництва — вже згаданого І. Голобородька, який замість того, щоб відмовити, а потім розірвати договір і провести новий конкурс, навпаки, прохання задовольнив й уклав низку додаткових угод, внаслідок виконання яких СхідГЗК за ті ж самі 77 млн грн отримав не 22, а лише 14 тисяч тонн сірки, заплативши за кожну вже по 5,5 тис грн. Переплата, за підрахунками слідчих, склала 27 мільйонів гривень.

Кримінальне провадження за фактом розтрати державних коштів в особливо великих розмірах (частина 5 статті 191 Кримінального кодексу України) було відкрите майже по гарячих слідах — у квітні 2015 року. Попервах ним займався той самий тандем ГПУ—СБУ, причому займався дуже кволо, потім справа була передана до НАБУ, але й воно протягом доволі тривалого часу нічого не могло вдіяти, оскільки викрита схема, судячи з усього, мала дуже впливових покровителів серед вищого керівництва держави. Набагато веселіше справ пішла в другій половині 2019 року, коли Голобородьку та його бізнес-партнеру Ведуті було повідомлено про підозру — правда, не особисто, а через рідних і близьких, оскільки самі вони виїхали з України й були оголошені в розшук. Попри це в серпні 2020 року обвинувальний акт було передано до Вищого антикорупційного суду, який зовсім недавно своєю ухвалою від 2.02.2021 р. погодився здійснювати розгляд справи в режимі спеціального, тобто заочного, судового провадження.

Так само з величезним скрипом йшла справа й по лінії господарського судочинства. НАБУ ще у вересні 2016 року подало до Господарського суду Дніпропетровської області позов про визнання недійсними як самого договору від 11.02.2015 р. між СхідГЗК і ТОВ «Торговий дім «Еко-Сервіс», так і додаткових угод до нього. Відповідачем у даному провадженні було не лише товариство, а й сам комбінат, тодішнє керівництво якого позов не визнало й до самого останнього моменту просило відмовити в його задоволенні. Судами касаційної інстанції (спочатку Вищим господарським судом України, а потім і Верховним Судом) ця справа (№ 904/8354/16) тричі відправлялася на новий розгляд й лише у 2020 році по ній було ухвалене остаточне рішення: сам договір визнати дійсним, оскільки його було укладено з дотриманням усіх передбачених законом процедур, а от додаткові угоди до нього — недійсними.

Списи в основному ламалися навколо питання щодо застосування Закону України «Про здійснення державних закупівель», зокрема його статті 40, яка, в принципі, допускає зміну первісної ціни договору в силу незалежних від його сторін причин. До них, зокрема, відносять зміну курсу іноземних валют, біржових котирувань, регульованих цін (тарифів) або нормативів, які застосовувалися в договорі про закупівлю. З усіх чотирьох перелічених вище пунктів обидва відповідачі тиснули на перший із них, а саме про підвищення курсу долара по відношенню до гривні, яке дійсно мало місце в той період. Проте суди, хоча й не з першого разу, але все ж таки дійшли висновку, що в даному випадку ця причина не може вважатися поважною. Справа в тому, що найбільше українська валюта падала в період між моментом формування тендерних пропозицій та моментом укладення договору. Тобто на момент підписання контракту продавець знав або повинен був знати, в яку копієчку йому влетить його виконання, а відтак мав зупинити процедуру й попередити покупця, що за такі гроші він не зможе виконати взяті на себе зобов’язання.

Гроші, отримані за виконання недійсного правочину довелося стягувати через суд

Після того, як додаткові угоди були визнані недійсними, «Еко-Сервіс» мав повернути Східному ГЗК усе, що ним було набуте внаслідок їх виконання, — саме так тлумачить подібні ситуації стаття 216 Цивільного кодексу України, відповідно до положень якої в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Проте продавець добровільно повертати 27 мільйонів гривень відмовився, але станом на березень 2020 року, на щастя для держави, змінилося керівництво комбінату, яке й подало до того самого Господарського суду Дніпропетровської області позов про стягнення зазначених коштів. У червні того ж року в ролі третьої сторони на боці позивача виступило й НАБУ.

У ході судового процесу «Еко-Сервіс» доводив, що його дії були цілком правомірними й покладення на нього відповідальності за їх вчинення суперечитиме принципу законності й справедливості, а стягнення з нього 27 мільйонів гривень призведе до безпідставного втручання в право відповідача на мирне володіння його майном. Попри те рішенням суду позов було задоволено. Тепер комбінату разом із НАБУ треба ще відстояти свою перемогу в судах наступних інстанцій.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Узагальнено висновки ВС щодо визнання односторонніх правочинів недійсними для нотаріусів

Опубліковано

on

Нотаріальна палата України опублікувала для використання в роботі нотаріусів огляд практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду – основні правові висновки Великої Палати ВС, які застосовано в практиці КЦС у спорах щодо визнання односторонніх правочинів недійсними, зокрема:

1) визнання довіреностей недійсними:

– включена до довіреності нікчемна умова щодо її безвідкличності не є підставою для визнання недійсною довіреності в цілому;

– довіреність, видана на здійснення від імені власника правомочності щодо передачі права володіння та користування нерухомим майном, зокрема права укладення договорів оренди, не є довіреністю на право розпорядження нерухомим майном, а тому може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування та не підлягає обов’язковій реєстрації у Єдиному реєстрі довіреностей;

2) визнання недійсними односторонніх правочинів щодо спадкування:

– відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним у зв’язку з тим, що в цьому випадку визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії;

– відсутність у заповіті певних реквізитів, що не позбавляє можливості встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила, тощо, не може розцінюватися як порушення форми заповіту;

– якщо особа не вчинила дій щодо прийняття спадщини (у встановлені законом строки не заявила про свої спадкові права), то у неї відсутня юридична заінтересованість у визнанні заповіту, складеного спадкодавцем на користь іншої особи, недійсним, – оскільки право на спадкування їй не належить внаслідок спливу строку на його реалізацію;

– заповіт, посвідчений (виданий) службовою особою (нотаріусом) на тимчасово окупованій території, на якій органи державної влади, посадові та службові особи України не здійснюють свої повноваження, є нікчемним.

Читати далі

Юридична практика

Дніпровський металургійний завод: Верховний Суд вирішив, що Антимонопольний комітет «переборщив» із сумою штрафу

Опубліковано

on

Юрій Котнюк,
ЮВУ

На початку цього року Антимонопольний комітет України (далі — АМКУ) остаточно програв українському олігарху Олександру Ярославському справу про штраф у сумі 58 мільйонів гривень за порушення закону в ході придбання ним Дніпровського металургійного заводу, який до цього належав російському олігарху Роману Абрамовичу. У своїй постанові від 21.01.2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що порушення були, але вони не заслуговували на такий великий штраф. А оскільки в подібних випадках органи судової влади не можуть підміняти інші органи й призначати іншу суму, то було вирішено взагалі скасувати рішення АМКУ в частині призначення штрафу.

Невдалі пригоди російських олігархів в Україні

Розташований на околицях міста Дніпро металургійний завод ще зовсім недавно носив ім’я «всеукраїнського старости» Григорія Петровського, а тому в народі його ще іноді називають «Петрівкою». В процесі великої приватизації дев’яностих цей гігант індустрії потрапив під контроль структур Ігоря Коломойського, але у 2008-му, образно кажучи, за день до кризи, той зумів дуже вигідно продати його належному Абрамовичу холдингу «Євраз». В пакеті з ним були продані ще чотири підприємства галузі: розташований у Кривому Розі гірничо-збагачувальний комбінат «Суха Балка» й три розташовані в Дніпропетровську та Дніпродзержинську коксохімічні заводи. Аналітики називали цю оборудку кращою в житті Коломойського, оскільки він, за їхніми підрахунками, отримав від продажу цього господарства від півтора до двох мільярдів доларів США, хоча потратив на придбання в десять разів менше. А от «Євраз», навпаки, заробив на цьому менше, ніж витратив.

Нагадаємо, що в середині 2000-х світове споживання металу збільшувалося з кожним роком, ціни на нього росли й здавалося, що так буде завжди, тому російські олігархи, не рахуючи грошей, агресивно скуповували металургійні підприємства, причому не лише в країнах колишнього СРСР, а й у Західній Європі та Північній Америці. Думали, що купують курку, яка несе золоті яйця, виявилося, що валізу без ручки, яку й нести важко, і кинути шкода. Деякі з них все ж таки довелося кинути, тобто продати за символічний один долар, але українські активи їм вдалося спихнути значно дорожче. Так, Ярославський, який до того вже придбав в іншого російського олігарха Олега Дерипаски Харківський тракторний завод, а в «Євраза» — згадану вище «Суху Балку», заплатив за «Петрівку» 106 мільйонів доларів. Як він тоді пояснював діловим виданням, в його планах було створення чогось на кшталт вертикально інтегрованого холдингу, в якому «Суха Балка» виробляє для ДМЗ залізорудну сировину, а той виробляє з неї метал для Харківського тракторного.

Правда, скептично налаштовані аналітики тоді припускали, що насправді Ярославський має грандіозні плани із заготівлі металобрухту, натякаючи на те, що «Петрівка» під його керівництвом дуже скоро зупиниться й буде розібрана. Та життя поки що не підтвердило ці прогнози, хоча й показало, що вони були не такі вже й далекі від дійсності. Про це можна судити з офіційних даних про обсяги виробництва трьох основних видів продукції з 2017 року, коли ДМЗ належав Абрамовичу, і в 2020-му, коли там уже господарював Ярославський. Так виробництво чавуну зменшилося з 1 019 до 160 тис тонн, сталі — з 918 до 175 тис тонн, сталевого прокату — з 785 до 140 тисяч тонн.

Менеджери Ярославського двічі наступили на одні й ті самі граблі

Але від економічних питань перейдемо до суто юридичних. Коли ми говоримо, що Абрамович продав Ярославському Дніпровський металургійний завод, — це не зовсім вірно, оскільки формально одна кіпрська офшорка продала іншій кіпрській офшорці сто відсотків акцій третьої кіпрської офшорки, якій і належали 98 % акцій Приватного акціонерного товариства «Євраз–ДМЗ», як тоді офіційно називалася «Петрівка». Не заплутаймось у назвах: підконтрольна Абрамовичу компанія-продавець називається «Фегілтон Лімітед», підконтрольна Ярославському компанія-покупець називається «Сеналіор Інвестментс Лімітед», а компанія, якій належить 98 % акцій ДМЗ, — «Дрампіско Лімітед». На олівець до Антимонопольного комітету потрапила «Сеналіор», яка опосередковано придбала завод, не спитавши на це його дозволу, оскільки, відповідно до положень Закону України «Про захист економічної конкуренції» для прямого чи опосередкованого придбання будь-якого підприємства, вартість річної продукції якого перевищує поріг у 4 мільйони євро, обов’язково потрібна згода згаданого відомства.

Нагадаємо хронологію. Першого березня 2018 року «Фегілтон» і «Сеналіор» підписали договір купівлі-продажу, про що одразу ж повідомили на своїх сайтах як ДМЗ, так і «Євраз», по тому цю інформацію поширили сотні електронних засобів масової інформації. Шостого березня Антимонопольний комітет надіслав «Сеналіору» лист із вимогою про надання детальної інформації про цю оборудку, а 16 березня вказана компанія офіційно, тобто в свинячий голос, надіслав до АМКУ прохання про дозвіл на придбання. Ця ситуація виглядає доволі смішною з огляду на те, що влітку 2017 року інша підконтрольна Ярославському кіпрська офшорка під назвою «Барклемонд Інвестмент Лімітед» в приблизно такий же спосіб і без дозволу придбала «Суху Балку», за що рішенням Антимонопольного комітету від 23.11.2017 р. була оштрафована на 340 тисяч гривень, й ось тепер менеджери олігарха вирішили знову наступити на ті ж самі граблі. Й тоді чиновники АМКУ, напевне, вирішили, що цього разу йому так дешево не минеться.

Принцип «один за всіх і всі за одного» виявився недоречним

Варто зазначити, що «Петрівка» є лише одним із шести розташованих на підконтрольній Україні території підприємств, які виробляють чавун, сталь і прокат, то ж про якусь монополію не могло бути й мови, а дозвіл на придбання заводу компанія «Сеналіор» отримала б (а в подальшому й дійсно отримала) без зайвих проблем. Але за сам факт ігнорування вимог чинного законодавства на неї мав бути накладений штраф. Для подібних порушень згаданий вище закон передбачав два варіанти визначення його розміру. Перший — до 5 відсотків суми реалізованої в звітному році продукції. Другий варіант — якщо продукція не реалізовувалася або її сума з поважних причин не була задекларована — фіксована цифра 170 тисяч гривень. В даному випадку для «Сеналіор» більше підходив другий варіант: ця компанія була створена в жовтні 2017 р., тобто за кілька місяців до придбання «Петрівки», й відповідно до законів Республіки Кіпр свою першу декларацію мала подати до компетентних органів цієї держави до 31.03.2019 р. Проте в Антимонопольному комітеті вирішили, що за скоєний цією компанією гріх має відповідати не лише вона, а й уся бізнес-імперія Ярославського, всіма підприємствами якої у 2017 році було реалізовано продукції на 8,6 млрд грн, а за 9 місяців 2018-го — на 3,7 млрд грн. На думку чиновників, штраф у 58 млн грн, накладений рішенням АМКУ від 25.04.2019 р., цілком вкладався в 5-відсотковий ліміт і мав стати належним застереженням від подібних порушень у майбутньому.

Формальні підстави для цього були. Відповідно до статті 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» штраф міг бути накладений як на фізичну чи юридичну особу, так і на групу суб’єктів господарювання, в якій один із них здійснює контроль над іншими. В цій ситуації і Дніпровський металургійний, і Харківський тракторний, і «Суха Балка» перебували під контролем товариства з обмеженою відповідальністю «Девелопмент Констракшн Холдинг», яке займається управлінням активами названих вище трьох підприємств, а ще, крім того, низки торговельно-розважальних, офісно-готельних та інших комплексів. Від англійської назви цього товариства — «Development Construction Holding» — підпорядковані їй, тобто персонально Олександру Ярославському, суб’єкти господарювання зазвичай іменують себе групою «DCH». Сукупний розмір вартості реалізованих усіма цими підприємствами товарів, робіт і послуг якраз і складав названу вищу суму в згадані періоди.

Таким чином Антимонопольний комітет вирішив застосувати принцип «один за всіх і всі за одного», що в даному випадку означає — за порушення одного розплачуються всі. Проте юристи Ярославського, які подали до Господарського суду Києва позов про скасування рішення АМКУ в частині накладення штрафу, знайшли слабке місце в цій логіці. Річ у тім, що в частині 4 згаданої вище статті 52 чітко зазначено, що штраф може накладатися на всю групу лише в тому випадку, коли підпорядковані їй суб’єкти господарювання не лише вчинили дії, які призвели до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а й отримали чи могли отримати переваги в конкуренції чи інші вигоди. Розтлумачити це можна було так, що коли компанія «Сеналіор» вчинила порушення, від якого нікому, окрім неї, не стало ні холодно, ні жарко, то нести відповідальність має лише вона одна. Але якщо від цього порушення отримала якусь неправомірну виходу вся група «DCH» чи хоча б один з інших її членів, тоді платити штраф мала б уся група.

Яким чином треба визначати факт отримання неправомірної вигоди детально описано в документі під назвою Рекомендаційні роз’яснення Антимонопольного комітету України № 39-рр від 9.08.2016 р. Там згадується і про збільшення за рахунок недобросовісної конкуренції обсягу реалізації своїх товарів, і про збільшення частки на ринку, і про встановлення контролю над обмеженими ресурсами, але ключовий момент полягає в тому, що можливість отримання переваг у конкуренції чи інших вигод повинна встановлюватися в кожному окремому випадку.

Розглянувши аргументи сторін, суддя Господарського суду Києва Сергій Щербаков вирішив, що цього АМКУ якраз і не зробив. В спірному рішенні було зазначено, що на ринках вище й нижче ланцюга виробництва металопрокату, яким займається «Петрівка», знаходяться два інших підприємства групи «DCH» — гірничо-збагачувальний комбінат «Суха Балка», який виробляє залізорудну сировину, і Харківський тракторний завод, який споживає метал для виробництва готової продукції. Але разом з тим у рішенні АМКУ, на думку судді Щербакова, не було встановлено, тобто детально описано, які саме вигоди й переваги отримають зазначені рудокопи й машинобудівники від того, що до їхньої групи приєднаються ще й металурги. Враховуючи викладене рішенням суду від 16.01.2020 р. позов було задоволено і рішення АМКУ в спірній його частині визнано недійсним, причому в мотивувальній частині окремо було підкреслено, що виносячи свій вердикт, Антимонопольний комітет зробив це всупереч власним роз’ясненням. Постановою Північного апеляційного господарського суду рішення ГСК було залишене без змін.

У касаційний скарзі юристи АМК нарікали на те, що суди попередніх інстанцій застосували Рекомендаційні роз’яснення, які не мають статусу нормативно-правового акта, тому не є обов’язковими під час прийняття рішення органами АМКУ, але суддів Верховного Суду цей аргумент не переконав. Бо й справді — навіщо було завантажувати своїх співробітників роботою й писати документ, положення якого потім самому ж ігнорувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram