Connect with us

Юридична практика

Остаточність постанови прокурора про закриття кримінального провадження

Закінчення. Початок

Володимир ТРОФИМЕНКО,
доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального процесу національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого


Дар’я КЛЕПКА
,
кандидат юридичних наук, науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

Наталія ГЛИНСЬКА
,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділом дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

Неформальні практики правозастосування

На забезпечення обізнаності прокурора вищого рівня щодо закриття кримінального провадження прокурором нижчого рівня в п. 3 Розділу 4 Порядку закріплено обов’язок останнього в разі закриття кримінального провадження щодо підозрюваного впродовж 3 діб із часу прийняття рішення для перевірки його законності та обґрунтованості надати матеріали закритого кримінального провадження керівнику прокуратури відповідного рівня або його першому заступнику чи заступнику, які в межах компетенції здійснюють нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування.

У цьому контексті необхідно зазначити, що передбачена зазначеним підзаконним нормативно-правовим актом процедура реалізації повноважень прокурора вищого рівня, зазначених у ч. 6 ст. 36 КПК, щодо скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження не має законодавчого закріплення і є такою, що не відповідає законодавчому регулюванню цих правових відносин, адже законодавець визначив лише змагальну процедуру перевірки законності й обґрунтованості постанови прокурора про закриття кримінального провадження, яка здійснюється в межах судово-контрольного провадження, що ініціюється скаргою будь-якого із вищевказаних учасників кримінального провадження. Крім того, скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження тягне істотні правові наслідки для підозрюваного, щодо якого відновлюється досудове розслідування, а відтак — можуть бути обмежені його права і свободи. Тому порядок перевірки законності й обґрунтованості постанови прокурора про закриття кримінального провадження, будучи таким, що стосується прав людини, має бути врегульовано лише на рівні закону.

Стандарти забезпечення остаточності рішення прокурора про закриття кримінального провадження

Щодо строків скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження.

Як уже було зазначено, з огляду на те, що лише законна та обґрунтована постанова про закриття кримінального провадження є допустимим та необхідним засобом ефективного вирішення його завдань, якість такого рішення становить предмет прокурорського нагляду та судового контролю. Водночас процес перевірки правильності такого підсумкового рішення сторони обвинувачення відповідно до принципу правової визначеності має бути обмеженим у часі й чітко визначеним в законі, що має значення гарантії забезпечення цієї засади на даному етапі кримінального провадження та неприпустимості повторного розслідування, яке створює стан правової невизначеності для підозрюваного.

У цьому аспекті слід зазначити, що ЄСПЛ у своїй практиці в контексті забезпечення принципу ст. 4 Протоколу № 7 розмежовує конкретні національні засоби правового захисту для прийняття рішення як остаточного на «звичайні» та «надзвичайні» засоби захисту. Здійснюючи таке розмежу вання, беручи до уваги конкретні обставини окремої справи, Суд враховує такі фактори, як доступність засобів захисту для сторін або розсуд, наданий уповноваженим посадовим особам відповідно до національного законодавства щодо використання засобів захисту (рішення у справі «Нікітін проти Росії»). Підтверджуючи необхідність забезпечення дотримання принципу правової визначеності та посилаючись на труднощі, які можуть виникнути відповідно до ст. 4 Протоколу № 7, коли судове рішення було відмінено внаслідок «надзвичайного» засобу захисту, Суд має враховувати лише «звичайні засоби захисту» при визначенні «остаточності» характеру рішення для цілей ст. 4 Протоколу № 7 (рішення у справі «Нікітін проти Росії»), в автономному розумінні цього терміну Конвенцією (рішення у справі «Сергій Золотухін проти Росії»).

ЄСПЛ у рішенні по справі «Міхалаке проти Румунії» (по якій Суд визнав порушенням п. 2 ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції відновлення прокуратурою постановою від 7 січня 2009 року провадження щодо заявника, яке було закрите постановою від 7 серпня 2008 р. (тобто у строк, понад 6 місяців), яка набрала законної сили, на момент, коли було розпочато подальше переслідування) докладно проаналізував проблематику визначеності строку, зі спливом якого рішення сторони обвинувачення набуває характер остаточного. На думку ЄСПЛ, національне законодавство — як матеріальне, так і процесуальне — повинно відповідати принципу правової визначеності, який вимагає як і того, щоб обсяг засобу захисту для цілей ст. 4 Протоколу № 7 був чітко обмежений у часі, так і того, щоб процедура його використання була зрозумілою для тих сторін, яким дозволено скористатися відповідним засобом захисту. Іншими словами, для того, щоб було досягнуто принципу правової визначеності, принципу, який успадкований правом не бути притягнутим до суду або покараним двічі за одне й те саме правопорушення (рішення у справі «Нікітін проти Росії»), засіб захисту повинен діяти в спосіб, що привносить ясність щодо моменту, коли рішення стає остаточним. Зокрема, Суд зауважує в цьому контексті, що вимога строку, щоб засіб захисту вважався «звичайним», опосередкована у формулюванні пояснювального звіту, де зазначено, що рішення є безповоротним там, де сторони дозволили «строку» закінчитися, не скориставшись таким правовим засобом. Закон, що надає одній зі сторін необмежений розсуд щодо використання конкретного засобу захисту або підпорядковує такий засіб умовам, що проявляють значний дисбаланс між сторонами у їхній можливості скористатися ним, суперечить принципу правової визначеності (рішення у справі «Гакон проти Франції»).

Аналізуючи матеріали в цій справі, ЄСПЛ зазначив, що засоби захисту, доступні для зацікавлених сторін та ті, що доступні прокуратурі вищого рівня відповідно до статей 270 та 273 КПК Румунії, поділяють однакову мету оскарження обґрунтованості призначеного заявнику покарання прокуратурою 7 серпня 2008 року. Що стосується застосування засобів захисту, що переслідують однакову мету, то закон на той час встановлював різні умови залежно від потенційних суб’єктів використання: хоча заявник повинен був скористатися своїм правом захисту протягом двадцяти днів, вища за рангом прокуратура не була обмежена жодним строком перегляду суті рішення. Суд визнає, що зважаючи на свої повноваження та роль у належному здійсненні кримінального судочинства, прокуратура, могла мати право на різні умови при здійсненні перегляду. Тим не менше, залишається фактом, що зважаючи на відсутність обмеженого строку, румунське законодавство не регулювало з достатньою чіткістю спосіб використання цього засобу захисту, створюючи таким чином справжню невизначеність щодо правового становища заявника, і що ця невідповідність призвела до значного дисбалансу між сторонами у їх спроможності використовувати засоби захисту, у сенсі того, що поставило заявника у ситуацію правової невизначеності.

При цьому ЄСПЛ звернув увагу на те, що вимоги правової визначеності не є абсолютними, й у кримінальних справах їх слід оцінювати з огляду на п. 2 ст. 4 Протоколу № 7, який прямо дозволяє Договірним Державам поновити справу там, де з’являються нові факти або де виявлено суттєві недоліки у провадженні. Втім по цій справі повторне відкриття стосувалося тих же фактів, що й ті, які були предметом постанови про закриття справи. Прокурор вищого рівня виніс своє рішення на підставі тієї ж справи, що й первинний прокурор, жодних нових доказів не було надано та досліджено. Повторне відкриття справи, відтак, не було виправданим появою нових або нововиявлених фактів, питання щодо чого не є спірним. Проста переоцінка фактів у світлі чинного законодавства не є «істотним дефектом» у попередньому провадженні (рішення у справі «Савінський проти України», «Бужніца проти Молдови»). З огляду на це ЄСПЛ прийшов висновку, що причини, викладені вищою за рівнем прокуратурою для обґрунтування відновлення провадження на підставі постанови від 7 січня 2009 року, суперечать жорстким умовам, встановленим п. 2 ст. 4 Протоколу № 7. Отже, відновлення провадження в цій справі не було виправдано винятком, викладеним у цій нормі.

Інакше кажучи, по цій справі ЄСПЛ висловив наступні правові позиції, що встановлюють стандарти забезпечення остаточності постанови прокурора про закриття кримінального провадження:

– якісний національний закон у сенсі дотримання принципу верховенства права та його неодмінної складової — принципу правової визначеності для того, щоб відповідати цілям попередження невиправданого проведення подвійного розслідування, має виключати необмежений за часом розсуд сторони обвинувачення щодо перегляду суті остаточного рішення про закриття справи;

– зважаючи на свої повноваження та роль у належному здійсненні кримінального судочинства, прокуратура може мати право на різні умови (в тому числі за часом) при здійсненні перегляду остаточного рішення в порівнянні з умовами для його оскарження стороною захисту. Втім такий строк має бути обмеженим та чітко визначеним у законі;

– повторне відкриття справи, що не було виправданим появою нових або нововиявлених фактів, а пов’язано із переоцінкою фактів у світлі чинного законодавства, не є «істотним дефектом» у попередньому провадженні, а значить, і суперечить жорстким умовам допустимих виключень, встановленим п. 2 ст. 4 Протоколу № 7.

У контексті викладеного аналізу національного законодавства з точки зору визначеності строку перегляду постанови прокурора про закриття кримінального провадження можна зробити висновок про те, що строки здійснення такого перегляду слідчим суддею (п’ять днів з моменту подачі скарги (ч. 2 ст. 306 КПК) цілком відповідають вищенаведеним положенням позиції ЄСПЛ. Будь-яких інших строків перегляду постанови прокурора про закриття кримінального провадження чинний КПК не передбачає.

Можливість оскарження рішення прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження

Як свідчить правозастосовна практика, скасування прокурором вищого рівня постанови прокурора про закриття кримінального провадження має непоодинокий характер, що зумовлює необхідність дослідження вказаного питання з метою встановлення ефективного засобу правового захисту в таких випадках. Буквальне тлумачення норм КПК надає підстави стверджувати, що рішення прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження не підлягає оскарженню. Так, ст. 303 КПК закріплено вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, які підлягають оскарженню під час досудового розслідування. Скарги на інші рішення, дії або бездіяльність слідчого чи прокурора можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді (ч. 2 ст. 303 КПК України). Окрім того, відповідно до ч. 4 ст. 304 КПК слідчий суддя, суд відмовляє у відкритті провадження лише в разі, якщо скарга подана на рішення, дію чи бездіяльність слідчого, прокурора, що не підлягає оскарженню.

Водночас на підставі усталеної судової практики вищих судів можна сформулювати винятки із зазначеного нормативного правила відповідно до якого, окрім рішень прокурора, передбачених ст. 303 КПК, оскарженню підлягають і рішення, постановлення яких не передбачено чинним кримінальним процесуальним законодавством. У вказаному випадку слідчий суддя не вправі відмовити у відкритті провадження.

Так, у своєму рішенні ВСУ сформулював правило, відповідно до якого в разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення ч. 3 ст. 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК, які його гарантують (постанова ВП ВС від 12.10.2017 р. справа № 5-142кс(15)17). Аргументуючи такий висновок, Верховний Суд послався на те, що законність й обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому передбачене главою 26 КПК право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді, послався на ч. 2 ст. 19 Конституції України, яка встановлює обов’язок посадових осіб органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також на ст. 55 Конституції України, яка гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, та офіційне тлумачення ч. 2 цієї статті, зазначивши, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом. При цьому апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що положення ч. 4 ст. 399 КПК, якою він керувався, стосуються відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами на судові рішення, які прямо визначені у статтях КПК, тобто на такі рішення, які слідчий суддя, суд має право ухвалювати згідно із законом. Також, посилаючись на статтю 309 КПК, апеляційний суд проігнорував той факт, що зміст резолютивної частини оскарженої ухвали слідчого судді вказує на відсутність можливості подання заперечень проти цієї ухвали під час підготовчого провадження в суді, тоді як така альтернатива апеляційному оскарженню прямо передбачена в частині третій зазначеної статті.

Оскільки слідчий суддя прий няв рішення, яке не передбачено КПК, бо не узгоджується з положеннями ст. 304 КПК стосовно його повноважень, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належало виходити з приписів ст. 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в ч. 6 встановлює, що коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК), а її зміст розкрито у ст. 24 КПК, згідно з частиною першою якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК. Таку позицію підтримав і Верховний суд у низці своїх рішень (постанова ВП ВС від 23.05.18 р. справа № 243/6674/17-к, постанова ВП ВС від 23.05.18 р. справа № 237/1459/17, постанова ККС ВС від 20.09.2018 р., справа № 554/3085/17, постанова ВС ККС від 02.10.2018 р., справа № 522/15961/17).

Хоча вказані рішення стосуються забезпечення права на апеляційне оскарження ухвал слідчого судді, винесення яких не передбачено КПК, враховуючи фундаментальність права особи на судовий захист, можна стверджувати, що зазначений підхід може бути екстрапольовано і на вирішення питання забезпечення права на оскарження рішень прокурора, винесення яких не передбачено чинним кримінальним процесуальним законодавством, адже звернення за судовим захистом у даному випадку лишається єдиною можливістю отримати ефективний засіб правового захисту.

Тож, вирішуючи питання про можливість оскарження рішення прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження, необхідно керуватися загальними засадами кримінального провадження, адже відповідно до ч. 6 ст. 9 КПК у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК.

Забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності (ст. 24 КПК) є однією зі складових права на судовий захист, гарантованого ст. 55 Конституції України. Так, ч. 1 ст. 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до ст. 64 Конституції України не може бути обмежене (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України від 25 грудня 1997 року № 9-зп).

Окрім того, відповідно до рішення Конституційного суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини), а недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади (абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

Тож враховуючи зазначене та з огляду на положення, закріплені в рішенні Конституційного Суду України, цілком логічним вбачається висновок про те, що постанова прокурора вищого рівня про скасування постанови про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в порядку, передбаченому главою 26 КПК. Такий висновок відповідає положенням КЗПЛ та практиці ЄСПЛ. Так, ст. 6 КЗПЛ закріплює, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Як зазначає ЄСПЛ, стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права (рішення у справі «Беллет проти Франції»). У справі «Голдер проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 Конвенції містила детальний опис гарантій, що надаються сторонам, і не захищала б, у першу чергу, те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, — доступу до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм втрачають сенс, якщо немає самого судового розгляду.

Окрім того, стаття 13 КЗПЛ закріплює, що кожна людина, права та свободи якої, викладені в тексті Конвенції, порушені, має ефективні засоби правового захисту перед державними органами, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які діяли офіційно. Так, у справі «Аманн проти Швейцарії» Суд зазначив, що стаття 13 Конвенції вимагає, щоб кожен, хто вважає себе потерпілим внаслідок заходу, який, на його думку, суперечив Конвенції, мав право на засіб правового захисту у відповідному національному органі для вирішення свого спору, а в разі позитивного вирішення — для одержання відшкодування шкоди. В іншому рішенні (у справі «Ейрі проти Ірландії») Європейський суд вказав, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, та зазначив, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними і здійснюються на практиці.

Тож, забезпечення права на оскарження постанови прокурора (особливо тієї, винесення якої не передбачено КПК) є гарантією права на справедливий суд та права на ефективний засіб захисту, гарантованих Конвенцією. На думку ЄСПЛ, «сам по собі факт, що дії прокурорів спрямовані на охорону державних інтересів, не можна тлумачити як надання їм правового статусу незалежних і неупереджених учасників процесу». З метою забезпечення дотримання положень ст. 6 Конвенції рішення прокурора підлягає перегляду з боку судового органу, який володіє всією повнотою юрисдикції. Суд визнав, що факт надання співробітнику підрозділу Генеральної прокуратури виняткової компетенції при вирішенні питання про реституцію був порушенням положень статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «ТОВ «Злінсат» проти Болгарії» (Zlínsat, spol. s r.o., v. Bulgaria)).

Таким чином, на підставі вищевикладеного та з огляду на системне тлумачення положень Конституції України (статей 8, 19, 55), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (статті 6, 13), чинного кримінального процесуального законодавства (статті 7, 8, 9, 24, 303-304 КПК) постанова прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в порядку, передбаченому главою 26 КПК. Враховуючи, що винесення такого рішення є суттєвим виходом прокурором вищого рівня за межі своїх повноважень, обмеження права особи на його оскарження є порушенням фундаментального права на справедливий суд та ефективний засіб правового захисту, гарантовані Конвенцією.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Атаки рейдерів відбито, інтереси іноземного інвестора захищені, або Хроніки судового протистояння з новітніми ординцями — мисливцями за чужою власністю

Багато хто з підприємців і навіть політиків мали змогу стежити за епопеєю довкола закритого акціонерного товариства «ВТФ «Радосинь». Тим більше, що перебіг протистояння власників «Радосині» з різноманітними рейдерами висвітлювався в газеті Верховної Ради «Голос України». Й от ми підійшли до фіналу.

Два роки керівництво ЗАТ намагалося владнати проблему заборгованості, яка виникла в товариства перед АТ «Укрсоцбанк», відбиваючи набіги новоявлених ординців чи то пак сучасних рейдерів. Залишався єдиний варіант — оголосити товариство банкрутом і розпочати процедуру його ліквідації. Й от у січні 2008 року Господарський суд міста Києва порушив справу про банкрутство ЗАТ «ВТФ «Радосинь». При цьому одразу наголосимо: АТ «Укрсоцбанк» був визнаний забезпеченим кредитором у справі № 43/75-15/7-б на суму 295 тисяч гривень. Інших заяв щодо визнання кредиторських вимог акціонерне товариство «Укрсоцбанк» не подавало. Це суттєве уточнення потрібне для того, аби зрозуміти й дати оцінку подіям, які мали місце трохи більше, аніж через десять років від початку процедури ліквідації боржника.

Коли не можна, але дуже хочеться, можна забути про закон

Бо в листопаді 2018 року АТ «Укрсоцбанк» через приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Інну Леонтіївну Шевченко здійснив цікаву й протизаконну оборудку. На підставі виготовлених дублікатів договорів іпотеки, виданих 31 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу О. М. Чернокур, вніс відомості про державну реєстрацію іпотеки та державну реєстрацію обтяжень до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відтак акціонерне товариство «Укрсоцбанк» наклало обтяження на нежитлову будівлю загальною площею 2911,6 квадратних метрів за адресою: місто Київ, проспект Маяковського, 6, яка належить ЗАТ «ВТФ «Радосинь» на правах власності. Крім того, 20 лютого 2019 року АТ «Укрсоцбанк» звернулося до закритого акціонерного товариства «ВТФ «Радосинь» з вимогами, вмотивовуючи їх тим, що АТ «ВТФ «Радосинь» не виконав свої зобов’язання за кредитним договором № 02-23/182 від 23 квітня 2004 року. На думку АТ «Укрсоцбанк», його вимоги забезпечені заставою майна боржника за договором іпотеки.

Ліквідатор повністю відхилив грошові вимоги АТ «Укрсоцбанк» до боржника в сумі 14 816 795,94 гривень. Проте це не зупинило АТ «Укрсоцбанк». П’ятого червня 2019 року АТ «Укрсоцбанк» відступає товариству з обмеженою відповідальністю «ФК «Єврокредит» право вимоги ЗАТ «ВТФ «Радосинь» на підставі договорів факторингу № 002-F/19-USB, № 003-F/19-USB за кредитним договором і договорами іпотеки.

Фігаро тут, Фігаро там…

Десятого червня 2019 року ТОВ «ФК Єврокредит» звертається до суду із заявою про правонаступництво, яка була підписана адвокатом Ігорем Олексійовичем Дячком. Що цікаво, цей адвокат у попередні роки представляв інтереси як боржника, так і кредитора ТОВ «Європа Електронікс», відповідно, оформляв документи, якими визнавалися борги ЗАТ «ВТФ «Радосинь». Зауважимо, врешті-решт грошові вимоги так званого кредитора на суму 19 505 429, 99 гривень ґрунтувалися на договорах, які були визнані судами всіх інстанцій недійсними…

Але повернімося до наших баранів, як кажуть французи. Дванадцятого червня 2019 року Господарський суд міста Києва ухвалив рішення, яким заяви ТОВ «ФК Єврокредит» були залишені без задоволення. Однак всупереч здоровому глузду, сторона, яка програла господарський спір, продовжила свою не зовсім, а точніше, зовсім нечесну боротьбу. Товариство з обмеженою відповідальністю «ФК Єврокредит» звертається до Північного апеляційного господарського суду одразу із шістьма апеляційними скаргами на ухвали Господарського суду міста Києва від 12 червня 2019 року.

Звернемо увагу на таку деталь: усі заяви знову були підписані адвокатом Ігорем Дячком. Вбачаючи в діях вказаного адвоката наявність конфлікту інтересів, ліквідатор подав скаргу щодо поведінки (дій) Ігоря Олексійовича Дячка до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Вінницької області. Відтак двадцять шостого лютого цього року за рішенням дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Вінницької області до нього було застосоване дисциплінарне стягнення у вигляді зупинення права заняття адвокатською діяльністю на термін 3 місяці.

Спектакль триває — від втрати свідомості до «мінування» приміщення суду

Після розгляду першої апеляційної скарги та ухвалення 7 листопада 2019 року постанови Північного апеляційного господарського суду про залишення апеляційної скарги без задоволення, представник скаржника — адвокат О. В. Матвійчук, нібито, втратив свідомість, а тому була викликана невідкладна медична допомога. Відтак розгляд інших скарг перенесли на більш пізній термін. Однак спектакль на цьому не закінчився. А до справи взялася адвокат М. О. Верес, яка на кожному судовому засіданні стала подавати все нові й нові клопотання: то справу треба вивчити, то не з’явиться до суду, то через оголошення карантину вона не може взяти участь у засіданні і так далі, і тому подібне.

Не буду нічого категорично стверджувати, але за випадковим збігом обставин саме в той день, коли суд мав розглядати апеляційні скарги, було заявлено про «мінування» приміщення суду. Напевне, «жартівник» хотів, щоб у той день не відбулося нічого. Але все одно цікаво було б довідатися, хто напоумив його на такий крок — «мінування» приміщення Північного апеляційного господарського суду.

Врешті 16 березня цього року, заслухавши пояснення сторін, Північний апеляційний господарський суд ухвалює інші 5 постанов, якими апеляційні скарги ТОВ «ФК Єврокредит» були залишені без задоволення або задоволені частково.

І справедливість торжествує

У квітні згадане ТОВ «ФК Єврокредит» подає касаційні скарги до Верховного Суду, а 16 червня Верховний Суд ухвалює постанову про залишення касаційної скарги ТОВ «ФК Єврокредит» без задоволення. Далі, 14 липня 2020 року, ВС ухвалив постанову про залишення касаційної скарги ТОВ «ФК Єврокредит» (щодо відмови у визнанні забезпечених іпотекою вимог АТ «Укрсоцбанк») без задоволення.

Ось такі в короткому викладі судові хроніки боротьби ЗАТ «ВТФ «Радосинь» із намаганнями рейдерів увірвати ласий шматок нерухомості, яка належить на правах власності закритому акціонерному товариству. Будемо сподіватися, що завдяки принциповій позиції суддів, справедливість нарешті перемогла і від цього моменту вона восторжествує і в Україні, загалом.

Володимир КОРОЛЮК,
заслужений журналіст України

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Чи спроможна держава виконати рішення суду?

Віталій КУЛАКОВ, адвокат

Христина Римець, юрист

Відповідно до Конституції України судові рішення, які набрали законної сили, обов’язкові для виконання по всій території України для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств і звичайних громадян. Винятків немає й не повинно бути ні для кого. Чи діє цей принцип у реальності?

У практиці нашої компанії був кейс, де ми захищали інтереси клієнта в спорі з податковим органом. Суть спору полягала в наступному. На адресу підприємства надійшов наказ про проведення виїзної документальної перевірки органами державної податкової служби. Звичайно, ми ретельно дослідили як підстави винесення такого наказу, так і виявили інші порушення, в тому числі щодо процедури його направлення тощо. Тож маючи стійку правову позицію та докази порушення норм Податкового кодексу України з боку фіскалів, звернулися до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним даного наказу.

Розгляд справи відбувався за правилами спрощеного провадження, що фактично дозволяло суду розглядати справу в невизначений строк (так найчастіше відбувається в судах адміністративної юрисдикції). Однак, маючи на меті отримання рішення в найкоротший строк, шляхом подання відповідних клопотань та скарг ми змусили суд прийняти рішення протягом 3 місяців (хоча законом визначений 60-тиденний термін). При цьому нам вдалося довести протиправність дій податкового органу та отримати рішення про скасування наказу про проведення виїзної документальної перевірки органами державної податкової служби.

Податковий орган, не погоджуючись із рішенням суду, подав апеляційну скаргу, однак не сплачуючи судового збору. У подальшому він ще й подавав клопотання про надання додаткового часу для його сплати. Звичайно, такий спосіб затягування процедури оскарження не був на користь платника податків, оскільки рішення не вступало в законну силу. Враховуючи дані обставини, нами було прийнято принципове рішення щодо прискорення розгляду апеляційної скарги податкового органу. Шляхом численних заяв та скарг ми фактично змусили апеляційну інстанцію прийняти рішення по суті апеляційної скарги. Так, останній повернув апеляційну скаргу податковому органу, а саме підприємство отримало рішення суду, яке набрало законної сили. Начебто, все добре вийшло.

Однак наш принцип діяти до повного завершення захисту прав нашого клієнта змусив нас повернути сплачений судовий збір за рахунок податкового органу. Звернувшись до суду, останнім було видано виконавчий лист. Здавалося б, усе добре, але за час розгляду справи назва податкового органу змінилася з «Державна фіскальна служба» на «Державна податкова служба». Це стало перепоною у виконанні самого рішення щодо відшкодування судових витрат. Однак ми звикли до непередбачуваних обставин, тож пішли шляхом заміни сторони у виконавчому провадженні й отримали додаткове рішення суду. Звертаємо увагу, що дуже важливим є наявність на виконавчому листі чи ухвалі гербової печатки суду, а не печатки його канцелярії.

Отримавши ухвалу суду про заміну сторони та виконавчий лист, ми звернулися до Державної казначейської служби з метою стягнення відповідної суми коштів. Однак знову виникли непередбачувані обставини. Суть їх полягає в тому, що відповідно до абз. 8 ст. 2 ч. 2 Прикінцевих положень Закону «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ установлено, що тимчасово, з дня набрання чинності цим законом і до 1 січня 2021 року, не застосовується норми частини 1 статті 25 Бюджетного кодексу, якими передбачено здійснення Казначейством безспірного списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Таким чином, виплати, в яких держава — боржник, зупинені. І це при тому, що Європейський суд з прав людини неодноразово (пілотне рішення «Іванов проти України», «Бурміч та інші проти України») наголошував на гострій проблемі невиконання рішень в нашій країні, відсутність ефективних засобів захисту в разі невиконання рішень національного суду, за виконання якого вона несе відповідальність відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ.

І тут постає питання якості роботи законодавчого органу, який замість спрощення робить ускладнення. Шановні депутати, припиніть безвідповідальне прийняття рішень, не провокуйте знищення принципу «невідворотності виконання рішення суду». Залишається сподіватися, що ця ситуація буде виправлена найближчим часом. І ми нарешті почнемо не лише прописувати на папері правові стандарти, але й реально втілювати їх у життя. Ми все одно зробимо все, аби рішення суду було виконано, а посадовці податкового органу відчули відповідальність за свої протиправні дії.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Як не стати відповідачем у суді в справі про захист авторського права на твір?

Володимир Коноваленко, консультант з авторського права, підприємець

У справах, які розглядаються в судах про захист авторського права на твір, класично є позивачі, особи, які захищають своє порушене авторське право на твір, і відповідачі, ті, що притягаються до відповідальності за порушення авторського права

Позивачі, а саме автори творів, спадкоємці та інші особи, яким належать майнові права на такий твір, можуть отримати поради про захист авторського права у статті «Як стягнути компенсацію за порушення авторського права на твір в інтернеті. Оновлений алгоритм дій». Настав час звернути увагу на другу сторону судового процесу – на відповідача, з якого стягують компенсацію за порушення авторського права на твір.

Зазвичай усе починається з претензії, яку отримує особа, котра, на думку людини, якій належать майнові права на твір, використовує цей твір з порушенням авторського права. Отримавши претензію, перш за все слід з’ясувати, чи мало місце порушення прав та/або законних інтересів саме особи, яка погрожує звернутися до суду за захистом авторського права на твір. Варто зазначити, що позивачем у справі може бути (1) особа, якій належать майнові права на твір, або (2) особа, яка отримала виключну ліцензію на використання твору.

Для того, щоб дізнатися про склад майнових прав на твір, відкриємо частину 1 ст. 440 ЦКУ, відповідно до якої: «Майновими правами інтелектуальної власності на твір є:

1) право на використання твору;

2) виключне право дозволяти використання твору;

3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом».

Автор твору для підтвердження наявності майнових прав на нього може надати свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір (презумпція авторства) або авторський договір (ліцензійний договір чи договір замовлення), в яких є запис про те, що майнові права на твір належать автору. За відсутності доказів іншого, автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). В цьому випадку додатком до претензії є ці матеріальні докази.

Спадкоємець автора для підтвердження наявності майнових прав на твір надає свідоцтво про спадщину, в якому є запис про те, що він успадкував майнові права на твір, права на який порушуються. Інші особи для підтвердження наявності майнових прав на твір надають договір про розпорядження майновими правами, а саме:

1) договір про передачу (відчуження) майнових прав на твір;

2) договір замовлення, за яким позивачу належать майнові права інтелектуальної власності на твір або виключні права на використання твору;

3) ліцензійний договір, за яким надана виключна ліцензія на використання твору.

Якщо претензія не містить доказів, що підтверджують порушення прав та/або законних інтересів позивача, то в задоволенні претензії слід відмовити, повідомивши його про це відповідним листом. Якщо ж докази вказують на те, що позивач є особою, права та/або законні інтереси якої порушуються, то слід залагодити спір до подачі позову, оскільки судовий процес – це додаткові витрати на адвоката, судовий збір, експертизу тощо.

Слід зазначити, що особа, яка надала виключну ліцензію на використання твору, не може бути належним позивачем у справі про стягнення компенсації за порушення авторського права з наступних причин. Відповідно до ч. 3 ст. 1108 ЦКУ: «Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта в зазначеній сфері».

Слід зазначити, що відповідно до пункту г) ч. 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» компенсація стягується судом замість відшкодування збитків або стягнення доходу. У зв’язку з тим, що позивач не має права надати ліцензію відповідачу, то в позивача відсутні збитки у вигляді неотримання суми ліцензійних платежів, а тому предметом позову не може бути захист авторського права на твір шляхом стягнення компенсації замість відшкодування збитків.

У судовій практиці нерідкі випадки, коли позивачем у справі про стягнення компенсації є особа, яка на момент порушень майнових прав на твір передала іншій особі виключні права на його використання. На жаль, на це не звертають увагу деякі представники відповідача й судді. Прикладом такої справи може бути справа № 916/807/19 за позовом ТОВ «Студия анимационного кино «Мельница» (Російська Федерація) до ТОВ «Золота Іграшка» (Україна) про стягнення компенсації в розмірі 300 000 гривень за неправомірне використання персонажу «Лунтік» мультиплікаційного серіалу «Лунтік та його друзі».

Слід зазначити, що Господарським судом Одеської області та Південно-Західним апеляційним господарським судом було встановлено факт укладення ТОВ «Студия анимационного кино «Мельница» і ТОВ «Той-Хауз» ліцензійного договору, за умовами якого останньому надано виключну ліцензію на використання фільму «Лунтик и его друзья», в тому числі персонажу «Лунтік». Однак судові інстанції, стягнувши компенсацію, не дослідили та не з’ясували, чи могло ТОВ «Студия анимационного кино «Мельница» виступати позивачем у даній справі, і зокрема, чи мало місце порушення саме його прав та/або законних інтересів, за захистом яких воно звернулося до господарського суду. На це звернув увагу Верховний суд у постанові від 2 червня 2020 р. по справі № 916/807/19 і скасував рішення попередніх судових інстанцій.

Зупинимося на запобіжних заходах, які треба виконувати власникам вебсайту, щоб не стати відповідачем у суді.

Перш за все на вебсайті треба використовувати твори без порушень авторського права. Але як це зробити? Адже більшість власників вебсайтів слабо розбираються в авторському праві. Для перевірки законності використання на вебсайті літературних, художніх і фотографічних творів слід скористатись онлайн-тестом, який дозволяє виявити порушення авторського права на твори. Результати тестування виводяться на дисплей у вигляді рекомендацій з усунення наявних проблем з авторським правом.

Слід зазначити, що на деяких художніх і фотографічних творах є зображення скульптур, пам’ятників та інших об’єктів авторського права, які можуть використовуватися з порушенням авторського права. Прикладом порушення авторського права на зображення художнього твору є використання без дозволу автора картини «Битва під Берестечком» у заставці до всіх серій телесеріалу «Слуга народу 2. Від любові до імпічменту». Автор картини звернувся до суду з позовом до ТОВ «Студія Квартал 95», ТОВ «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» і ТОВ «Кіностолиця» про захист авторських прав і виплату компенсації (справа №757/4995/19-ц).

Печерський районний суд Києва затвердив мирову угоду між ТОВ «Кіностолиця», ТОВ «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» та автором картини «Битва під Берестечком».

Для перевірки правомірності використання зображення об’єктів авторського права на художніх і фотографічних творах слід скористатись онлайн-тестом з юридичного «очищення» фотографій (малюнків) від прав третіх осіб, який дозволяє виявити й усунути проблеми з авторським правом. Не слід забувати й те, що на деяких художніх і фотографічних творах є зображення фізичних осіб, використання яких має свої обмеження. Слід зазначити, що за деякими винятками використання зображення фізичної особи має здійснюватися тільки з його дозволу. Для того, щоб не порушити немайнові права фізичних осіб при використанні художніх і фотографічних творів, треба скористатися онлайн-тестом з перевірки законності використання зображення фізичної особи на вебсайті, який дозволяє виявити й усунути наявні проблеми з використанням зображення фізичної особи.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

Telegram