Connect with us

Юридична практика

Остаточність постанови прокурора про закриття кримінального провадження

Дата публікації:

Закінчення. Початок

Володимир ТРОФИМЕНКО,
доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального процесу національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого


Дар’я КЛЕПКА
,
кандидат юридичних наук, науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

Наталія ГЛИНСЬКА
,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділом дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

Неформальні практики правозастосування

На забезпечення обізнаності прокурора вищого рівня щодо закриття кримінального провадження прокурором нижчого рівня в п. 3 Розділу 4 Порядку закріплено обов’язок останнього в разі закриття кримінального провадження щодо підозрюваного впродовж 3 діб із часу прийняття рішення для перевірки його законності та обґрунтованості надати матеріали закритого кримінального провадження керівнику прокуратури відповідного рівня або його першому заступнику чи заступнику, які в межах компетенції здійснюють нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування.

У цьому контексті необхідно зазначити, що передбачена зазначеним підзаконним нормативно-правовим актом процедура реалізації повноважень прокурора вищого рівня, зазначених у ч. 6 ст. 36 КПК, щодо скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження не має законодавчого закріплення і є такою, що не відповідає законодавчому регулюванню цих правових відносин, адже законодавець визначив лише змагальну процедуру перевірки законності й обґрунтованості постанови прокурора про закриття кримінального провадження, яка здійснюється в межах судово-контрольного провадження, що ініціюється скаргою будь-якого із вищевказаних учасників кримінального провадження. Крім того, скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження тягне істотні правові наслідки для підозрюваного, щодо якого відновлюється досудове розслідування, а відтак — можуть бути обмежені його права і свободи. Тому порядок перевірки законності й обґрунтованості постанови прокурора про закриття кримінального провадження, будучи таким, що стосується прав людини, має бути врегульовано лише на рівні закону.

Стандарти забезпечення остаточності рішення прокурора про закриття кримінального провадження

Щодо строків скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження.

Як уже було зазначено, з огляду на те, що лише законна та обґрунтована постанова про закриття кримінального провадження є допустимим та необхідним засобом ефективного вирішення його завдань, якість такого рішення становить предмет прокурорського нагляду та судового контролю. Водночас процес перевірки правильності такого підсумкового рішення сторони обвинувачення відповідно до принципу правової визначеності має бути обмеженим у часі й чітко визначеним в законі, що має значення гарантії забезпечення цієї засади на даному етапі кримінального провадження та неприпустимості повторного розслідування, яке створює стан правової невизначеності для підозрюваного.

У цьому аспекті слід зазначити, що ЄСПЛ у своїй практиці в контексті забезпечення принципу ст. 4 Протоколу № 7 розмежовує конкретні національні засоби правового захисту для прийняття рішення як остаточного на «звичайні» та «надзвичайні» засоби захисту. Здійснюючи таке розмежу вання, беручи до уваги конкретні обставини окремої справи, Суд враховує такі фактори, як доступність засобів захисту для сторін або розсуд, наданий уповноваженим посадовим особам відповідно до національного законодавства щодо використання засобів захисту (рішення у справі «Нікітін проти Росії»). Підтверджуючи необхідність забезпечення дотримання принципу правової визначеності та посилаючись на труднощі, які можуть виникнути відповідно до ст. 4 Протоколу № 7, коли судове рішення було відмінено внаслідок «надзвичайного» засобу захисту, Суд має враховувати лише «звичайні засоби захисту» при визначенні «остаточності» характеру рішення для цілей ст. 4 Протоколу № 7 (рішення у справі «Нікітін проти Росії»), в автономному розумінні цього терміну Конвенцією (рішення у справі «Сергій Золотухін проти Росії»).

ЄСПЛ у рішенні по справі «Міхалаке проти Румунії» (по якій Суд визнав порушенням п. 2 ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції відновлення прокуратурою постановою від 7 січня 2009 року провадження щодо заявника, яке було закрите постановою від 7 серпня 2008 р. (тобто у строк, понад 6 місяців), яка набрала законної сили, на момент, коли було розпочато подальше переслідування) докладно проаналізував проблематику визначеності строку, зі спливом якого рішення сторони обвинувачення набуває характер остаточного. На думку ЄСПЛ, національне законодавство — як матеріальне, так і процесуальне — повинно відповідати принципу правової визначеності, який вимагає як і того, щоб обсяг засобу захисту для цілей ст. 4 Протоколу № 7 був чітко обмежений у часі, так і того, щоб процедура його використання була зрозумілою для тих сторін, яким дозволено скористатися відповідним засобом захисту. Іншими словами, для того, щоб було досягнуто принципу правової визначеності, принципу, який успадкований правом не бути притягнутим до суду або покараним двічі за одне й те саме правопорушення (рішення у справі «Нікітін проти Росії»), засіб захисту повинен діяти в спосіб, що привносить ясність щодо моменту, коли рішення стає остаточним. Зокрема, Суд зауважує в цьому контексті, що вимога строку, щоб засіб захисту вважався «звичайним», опосередкована у формулюванні пояснювального звіту, де зазначено, що рішення є безповоротним там, де сторони дозволили «строку» закінчитися, не скориставшись таким правовим засобом. Закон, що надає одній зі сторін необмежений розсуд щодо використання конкретного засобу захисту або підпорядковує такий засіб умовам, що проявляють значний дисбаланс між сторонами у їхній можливості скористатися ним, суперечить принципу правової визначеності (рішення у справі «Гакон проти Франції»).

Аналізуючи матеріали в цій справі, ЄСПЛ зазначив, що засоби захисту, доступні для зацікавлених сторін та ті, що доступні прокуратурі вищого рівня відповідно до статей 270 та 273 КПК Румунії, поділяють однакову мету оскарження обґрунтованості призначеного заявнику покарання прокуратурою 7 серпня 2008 року. Що стосується застосування засобів захисту, що переслідують однакову мету, то закон на той час встановлював різні умови залежно від потенційних суб’єктів використання: хоча заявник повинен був скористатися своїм правом захисту протягом двадцяти днів, вища за рангом прокуратура не була обмежена жодним строком перегляду суті рішення. Суд визнає, що зважаючи на свої повноваження та роль у належному здійсненні кримінального судочинства, прокуратура, могла мати право на різні умови при здійсненні перегляду. Тим не менше, залишається фактом, що зважаючи на відсутність обмеженого строку, румунське законодавство не регулювало з достатньою чіткістю спосіб використання цього засобу захисту, створюючи таким чином справжню невизначеність щодо правового становища заявника, і що ця невідповідність призвела до значного дисбалансу між сторонами у їх спроможності використовувати засоби захисту, у сенсі того, що поставило заявника у ситуацію правової невизначеності.

При цьому ЄСПЛ звернув увагу на те, що вимоги правової визначеності не є абсолютними, й у кримінальних справах їх слід оцінювати з огляду на п. 2 ст. 4 Протоколу № 7, який прямо дозволяє Договірним Державам поновити справу там, де з’являються нові факти або де виявлено суттєві недоліки у провадженні. Втім по цій справі повторне відкриття стосувалося тих же фактів, що й ті, які були предметом постанови про закриття справи. Прокурор вищого рівня виніс своє рішення на підставі тієї ж справи, що й первинний прокурор, жодних нових доказів не було надано та досліджено. Повторне відкриття справи, відтак, не було виправданим появою нових або нововиявлених фактів, питання щодо чого не є спірним. Проста переоцінка фактів у світлі чинного законодавства не є «істотним дефектом» у попередньому провадженні (рішення у справі «Савінський проти України», «Бужніца проти Молдови»). З огляду на це ЄСПЛ прийшов висновку, що причини, викладені вищою за рівнем прокуратурою для обґрунтування відновлення провадження на підставі постанови від 7 січня 2009 року, суперечать жорстким умовам, встановленим п. 2 ст. 4 Протоколу № 7. Отже, відновлення провадження в цій справі не було виправдано винятком, викладеним у цій нормі.

Інакше кажучи, по цій справі ЄСПЛ висловив наступні правові позиції, що встановлюють стандарти забезпечення остаточності постанови прокурора про закриття кримінального провадження:

– якісний національний закон у сенсі дотримання принципу верховенства права та його неодмінної складової — принципу правової визначеності для того, щоб відповідати цілям попередження невиправданого проведення подвійного розслідування, має виключати необмежений за часом розсуд сторони обвинувачення щодо перегляду суті остаточного рішення про закриття справи;

– зважаючи на свої повноваження та роль у належному здійсненні кримінального судочинства, прокуратура може мати право на різні умови (в тому числі за часом) при здійсненні перегляду остаточного рішення в порівнянні з умовами для його оскарження стороною захисту. Втім такий строк має бути обмеженим та чітко визначеним у законі;

– повторне відкриття справи, що не було виправданим появою нових або нововиявлених фактів, а пов’язано із переоцінкою фактів у світлі чинного законодавства, не є «істотним дефектом» у попередньому провадженні, а значить, і суперечить жорстким умовам допустимих виключень, встановленим п. 2 ст. 4 Протоколу № 7.

У контексті викладеного аналізу національного законодавства з точки зору визначеності строку перегляду постанови прокурора про закриття кримінального провадження можна зробити висновок про те, що строки здійснення такого перегляду слідчим суддею (п’ять днів з моменту подачі скарги (ч. 2 ст. 306 КПК) цілком відповідають вищенаведеним положенням позиції ЄСПЛ. Будь-яких інших строків перегляду постанови прокурора про закриття кримінального провадження чинний КПК не передбачає.

Можливість оскарження рішення прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження

Як свідчить правозастосовна практика, скасування прокурором вищого рівня постанови прокурора про закриття кримінального провадження має непоодинокий характер, що зумовлює необхідність дослідження вказаного питання з метою встановлення ефективного засобу правового захисту в таких випадках. Буквальне тлумачення норм КПК надає підстави стверджувати, що рішення прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження не підлягає оскарженню. Так, ст. 303 КПК закріплено вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, які підлягають оскарженню під час досудового розслідування. Скарги на інші рішення, дії або бездіяльність слідчого чи прокурора можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді (ч. 2 ст. 303 КПК України). Окрім того, відповідно до ч. 4 ст. 304 КПК слідчий суддя, суд відмовляє у відкритті провадження лише в разі, якщо скарга подана на рішення, дію чи бездіяльність слідчого, прокурора, що не підлягає оскарженню.

Водночас на підставі усталеної судової практики вищих судів можна сформулювати винятки із зазначеного нормативного правила відповідно до якого, окрім рішень прокурора, передбачених ст. 303 КПК, оскарженню підлягають і рішення, постановлення яких не передбачено чинним кримінальним процесуальним законодавством. У вказаному випадку слідчий суддя не вправі відмовити у відкритті провадження.

Так, у своєму рішенні ВСУ сформулював правило, відповідно до якого в разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення ч. 3 ст. 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК, які його гарантують (постанова ВП ВС від 12.10.2017 р. справа № 5-142кс(15)17). Аргументуючи такий висновок, Верховний Суд послався на те, що законність й обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому передбачене главою 26 КПК право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді, послався на ч. 2 ст. 19 Конституції України, яка встановлює обов’язок посадових осіб органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також на ст. 55 Конституції України, яка гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, та офіційне тлумачення ч. 2 цієї статті, зазначивши, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом. При цьому апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що положення ч. 4 ст. 399 КПК, якою він керувався, стосуються відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами на судові рішення, які прямо визначені у статтях КПК, тобто на такі рішення, які слідчий суддя, суд має право ухвалювати згідно із законом. Також, посилаючись на статтю 309 КПК, апеляційний суд проігнорував той факт, що зміст резолютивної частини оскарженої ухвали слідчого судді вказує на відсутність можливості подання заперечень проти цієї ухвали під час підготовчого провадження в суді, тоді як така альтернатива апеляційному оскарженню прямо передбачена в частині третій зазначеної статті.

Оскільки слідчий суддя прий няв рішення, яке не передбачено КПК, бо не узгоджується з положеннями ст. 304 КПК стосовно його повноважень, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належало виходити з приписів ст. 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в ч. 6 встановлює, що коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК), а її зміст розкрито у ст. 24 КПК, згідно з частиною першою якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК. Таку позицію підтримав і Верховний суд у низці своїх рішень (постанова ВП ВС від 23.05.18 р. справа № 243/6674/17-к, постанова ВП ВС від 23.05.18 р. справа № 237/1459/17, постанова ККС ВС від 20.09.2018 р., справа № 554/3085/17, постанова ВС ККС від 02.10.2018 р., справа № 522/15961/17).

Хоча вказані рішення стосуються забезпечення права на апеляційне оскарження ухвал слідчого судді, винесення яких не передбачено КПК, враховуючи фундаментальність права особи на судовий захист, можна стверджувати, що зазначений підхід може бути екстрапольовано і на вирішення питання забезпечення права на оскарження рішень прокурора, винесення яких не передбачено чинним кримінальним процесуальним законодавством, адже звернення за судовим захистом у даному випадку лишається єдиною можливістю отримати ефективний засіб правового захисту.

Тож, вирішуючи питання про можливість оскарження рішення прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження, необхідно керуватися загальними засадами кримінального провадження, адже відповідно до ч. 6 ст. 9 КПК у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК.

Забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності (ст. 24 КПК) є однією зі складових права на судовий захист, гарантованого ст. 55 Конституції України. Так, ч. 1 ст. 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до ст. 64 Конституції України не може бути обмежене (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України від 25 грудня 1997 року № 9-зп).

Окрім того, відповідно до рішення Конституційного суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини), а недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади (абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

Тож враховуючи зазначене та з огляду на положення, закріплені в рішенні Конституційного Суду України, цілком логічним вбачається висновок про те, що постанова прокурора вищого рівня про скасування постанови про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в порядку, передбаченому главою 26 КПК. Такий висновок відповідає положенням КЗПЛ та практиці ЄСПЛ. Так, ст. 6 КЗПЛ закріплює, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Як зазначає ЄСПЛ, стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права (рішення у справі «Беллет проти Франції»). У справі «Голдер проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 Конвенції містила детальний опис гарантій, що надаються сторонам, і не захищала б, у першу чергу, те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, — доступу до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм втрачають сенс, якщо немає самого судового розгляду.

Окрім того, стаття 13 КЗПЛ закріплює, що кожна людина, права та свободи якої, викладені в тексті Конвенції, порушені, має ефективні засоби правового захисту перед державними органами, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які діяли офіційно. Так, у справі «Аманн проти Швейцарії» Суд зазначив, що стаття 13 Конвенції вимагає, щоб кожен, хто вважає себе потерпілим внаслідок заходу, який, на його думку, суперечив Конвенції, мав право на засіб правового захисту у відповідному національному органі для вирішення свого спору, а в разі позитивного вирішення — для одержання відшкодування шкоди. В іншому рішенні (у справі «Ейрі проти Ірландії») Європейський суд вказав, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, та зазначив, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними і здійснюються на практиці.

Тож, забезпечення права на оскарження постанови прокурора (особливо тієї, винесення якої не передбачено КПК) є гарантією права на справедливий суд та права на ефективний засіб захисту, гарантованих Конвенцією. На думку ЄСПЛ, «сам по собі факт, що дії прокурорів спрямовані на охорону державних інтересів, не можна тлумачити як надання їм правового статусу незалежних і неупереджених учасників процесу». З метою забезпечення дотримання положень ст. 6 Конвенції рішення прокурора підлягає перегляду з боку судового органу, який володіє всією повнотою юрисдикції. Суд визнав, що факт надання співробітнику підрозділу Генеральної прокуратури виняткової компетенції при вирішенні питання про реституцію був порушенням положень статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «ТОВ «Злінсат» проти Болгарії» (Zlínsat, spol. s r.o., v. Bulgaria)).

Таким чином, на підставі вищевикладеного та з огляду на системне тлумачення положень Конституції України (статей 8, 19, 55), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (статті 6, 13), чинного кримінального процесуального законодавства (статті 7, 8, 9, 24, 303-304 КПК) постанова прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в порядку, передбаченому главою 26 КПК. Враховуючи, що винесення такого рішення є суттєвим виходом прокурором вищого рівня за межі своїх повноважень, обмеження права особи на його оскарження є порушенням фундаментального права на справедливий суд та ефективний засіб правового захисту, гарантовані Конвенцією.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Узагальнено висновки ВС щодо визнання односторонніх правочинів недійсними для нотаріусів

Опубліковано

on

Нотаріальна палата України опублікувала для використання в роботі нотаріусів огляд практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду – основні правові висновки Великої Палати ВС, які застосовано в практиці КЦС у спорах щодо визнання односторонніх правочинів недійсними, зокрема:

1) визнання довіреностей недійсними:

– включена до довіреності нікчемна умова щодо її безвідкличності не є підставою для визнання недійсною довіреності в цілому;

– довіреність, видана на здійснення від імені власника правомочності щодо передачі права володіння та користування нерухомим майном, зокрема права укладення договорів оренди, не є довіреністю на право розпорядження нерухомим майном, а тому може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування та не підлягає обов’язковій реєстрації у Єдиному реєстрі довіреностей;

2) визнання недійсними односторонніх правочинів щодо спадкування:

– відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним у зв’язку з тим, що в цьому випадку визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії;

– відсутність у заповіті певних реквізитів, що не позбавляє можливості встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила, тощо, не може розцінюватися як порушення форми заповіту;

– якщо особа не вчинила дій щодо прийняття спадщини (у встановлені законом строки не заявила про свої спадкові права), то у неї відсутня юридична заінтересованість у визнанні заповіту, складеного спадкодавцем на користь іншої особи, недійсним, – оскільки право на спадкування їй не належить внаслідок спливу строку на його реалізацію;

– заповіт, посвідчений (виданий) службовою особою (нотаріусом) на тимчасово окупованій території, на якій органи державної влади, посадові та службові особи України не здійснюють свої повноваження, є нікчемним.

Читати далі

Юридична практика

Дніпровський металургійний завод: Верховний Суд вирішив, що Антимонопольний комітет «переборщив» із сумою штрафу

Опубліковано

on

Юрій Котнюк,
ЮВУ

На початку цього року Антимонопольний комітет України (далі — АМКУ) остаточно програв українському олігарху Олександру Ярославському справу про штраф у сумі 58 мільйонів гривень за порушення закону в ході придбання ним Дніпровського металургійного заводу, який до цього належав російському олігарху Роману Абрамовичу. У своїй постанові від 21.01.2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що порушення були, але вони не заслуговували на такий великий штраф. А оскільки в подібних випадках органи судової влади не можуть підміняти інші органи й призначати іншу суму, то було вирішено взагалі скасувати рішення АМКУ в частині призначення штрафу.

Невдалі пригоди російських олігархів в Україні

Розташований на околицях міста Дніпро металургійний завод ще зовсім недавно носив ім’я «всеукраїнського старости» Григорія Петровського, а тому в народі його ще іноді називають «Петрівкою». В процесі великої приватизації дев’яностих цей гігант індустрії потрапив під контроль структур Ігоря Коломойського, але у 2008-му, образно кажучи, за день до кризи, той зумів дуже вигідно продати його належному Абрамовичу холдингу «Євраз». В пакеті з ним були продані ще чотири підприємства галузі: розташований у Кривому Розі гірничо-збагачувальний комбінат «Суха Балка» й три розташовані в Дніпропетровську та Дніпродзержинську коксохімічні заводи. Аналітики називали цю оборудку кращою в житті Коломойського, оскільки він, за їхніми підрахунками, отримав від продажу цього господарства від півтора до двох мільярдів доларів США, хоча потратив на придбання в десять разів менше. А от «Євраз», навпаки, заробив на цьому менше, ніж витратив.

Нагадаємо, що в середині 2000-х світове споживання металу збільшувалося з кожним роком, ціни на нього росли й здавалося, що так буде завжди, тому російські олігархи, не рахуючи грошей, агресивно скуповували металургійні підприємства, причому не лише в країнах колишнього СРСР, а й у Західній Європі та Північній Америці. Думали, що купують курку, яка несе золоті яйця, виявилося, що валізу без ручки, яку й нести важко, і кинути шкода. Деякі з них все ж таки довелося кинути, тобто продати за символічний один долар, але українські активи їм вдалося спихнути значно дорожче. Так, Ярославський, який до того вже придбав в іншого російського олігарха Олега Дерипаски Харківський тракторний завод, а в «Євраза» — згадану вище «Суху Балку», заплатив за «Петрівку» 106 мільйонів доларів. Як він тоді пояснював діловим виданням, в його планах було створення чогось на кшталт вертикально інтегрованого холдингу, в якому «Суха Балка» виробляє для ДМЗ залізорудну сировину, а той виробляє з неї метал для Харківського тракторного.

Правда, скептично налаштовані аналітики тоді припускали, що насправді Ярославський має грандіозні плани із заготівлі металобрухту, натякаючи на те, що «Петрівка» під його керівництвом дуже скоро зупиниться й буде розібрана. Та життя поки що не підтвердило ці прогнози, хоча й показало, що вони були не такі вже й далекі від дійсності. Про це можна судити з офіційних даних про обсяги виробництва трьох основних видів продукції з 2017 року, коли ДМЗ належав Абрамовичу, і в 2020-му, коли там уже господарював Ярославський. Так виробництво чавуну зменшилося з 1 019 до 160 тис тонн, сталі — з 918 до 175 тис тонн, сталевого прокату — з 785 до 140 тисяч тонн.

Менеджери Ярославського двічі наступили на одні й ті самі граблі

Але від економічних питань перейдемо до суто юридичних. Коли ми говоримо, що Абрамович продав Ярославському Дніпровський металургійний завод, — це не зовсім вірно, оскільки формально одна кіпрська офшорка продала іншій кіпрській офшорці сто відсотків акцій третьої кіпрської офшорки, якій і належали 98 % акцій Приватного акціонерного товариства «Євраз–ДМЗ», як тоді офіційно називалася «Петрівка». Не заплутаймось у назвах: підконтрольна Абрамовичу компанія-продавець називається «Фегілтон Лімітед», підконтрольна Ярославському компанія-покупець називається «Сеналіор Інвестментс Лімітед», а компанія, якій належить 98 % акцій ДМЗ, — «Дрампіско Лімітед». На олівець до Антимонопольного комітету потрапила «Сеналіор», яка опосередковано придбала завод, не спитавши на це його дозволу, оскільки, відповідно до положень Закону України «Про захист економічної конкуренції» для прямого чи опосередкованого придбання будь-якого підприємства, вартість річної продукції якого перевищує поріг у 4 мільйони євро, обов’язково потрібна згода згаданого відомства.

Нагадаємо хронологію. Першого березня 2018 року «Фегілтон» і «Сеналіор» підписали договір купівлі-продажу, про що одразу ж повідомили на своїх сайтах як ДМЗ, так і «Євраз», по тому цю інформацію поширили сотні електронних засобів масової інформації. Шостого березня Антимонопольний комітет надіслав «Сеналіору» лист із вимогою про надання детальної інформації про цю оборудку, а 16 березня вказана компанія офіційно, тобто в свинячий голос, надіслав до АМКУ прохання про дозвіл на придбання. Ця ситуація виглядає доволі смішною з огляду на те, що влітку 2017 року інша підконтрольна Ярославському кіпрська офшорка під назвою «Барклемонд Інвестмент Лімітед» в приблизно такий же спосіб і без дозволу придбала «Суху Балку», за що рішенням Антимонопольного комітету від 23.11.2017 р. була оштрафована на 340 тисяч гривень, й ось тепер менеджери олігарха вирішили знову наступити на ті ж самі граблі. Й тоді чиновники АМКУ, напевне, вирішили, що цього разу йому так дешево не минеться.

Принцип «один за всіх і всі за одного» виявився недоречним

Варто зазначити, що «Петрівка» є лише одним із шести розташованих на підконтрольній Україні території підприємств, які виробляють чавун, сталь і прокат, то ж про якусь монополію не могло бути й мови, а дозвіл на придбання заводу компанія «Сеналіор» отримала б (а в подальшому й дійсно отримала) без зайвих проблем. Але за сам факт ігнорування вимог чинного законодавства на неї мав бути накладений штраф. Для подібних порушень згаданий вище закон передбачав два варіанти визначення його розміру. Перший — до 5 відсотків суми реалізованої в звітному році продукції. Другий варіант — якщо продукція не реалізовувалася або її сума з поважних причин не була задекларована — фіксована цифра 170 тисяч гривень. В даному випадку для «Сеналіор» більше підходив другий варіант: ця компанія була створена в жовтні 2017 р., тобто за кілька місяців до придбання «Петрівки», й відповідно до законів Республіки Кіпр свою першу декларацію мала подати до компетентних органів цієї держави до 31.03.2019 р. Проте в Антимонопольному комітеті вирішили, що за скоєний цією компанією гріх має відповідати не лише вона, а й уся бізнес-імперія Ярославського, всіма підприємствами якої у 2017 році було реалізовано продукції на 8,6 млрд грн, а за 9 місяців 2018-го — на 3,7 млрд грн. На думку чиновників, штраф у 58 млн грн, накладений рішенням АМКУ від 25.04.2019 р., цілком вкладався в 5-відсотковий ліміт і мав стати належним застереженням від подібних порушень у майбутньому.

Формальні підстави для цього були. Відповідно до статті 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» штраф міг бути накладений як на фізичну чи юридичну особу, так і на групу суб’єктів господарювання, в якій один із них здійснює контроль над іншими. В цій ситуації і Дніпровський металургійний, і Харківський тракторний, і «Суха Балка» перебували під контролем товариства з обмеженою відповідальністю «Девелопмент Констракшн Холдинг», яке займається управлінням активами названих вище трьох підприємств, а ще, крім того, низки торговельно-розважальних, офісно-готельних та інших комплексів. Від англійської назви цього товариства — «Development Construction Holding» — підпорядковані їй, тобто персонально Олександру Ярославському, суб’єкти господарювання зазвичай іменують себе групою «DCH». Сукупний розмір вартості реалізованих усіма цими підприємствами товарів, робіт і послуг якраз і складав названу вищу суму в згадані періоди.

Таким чином Антимонопольний комітет вирішив застосувати принцип «один за всіх і всі за одного», що в даному випадку означає — за порушення одного розплачуються всі. Проте юристи Ярославського, які подали до Господарського суду Києва позов про скасування рішення АМКУ в частині накладення штрафу, знайшли слабке місце в цій логіці. Річ у тім, що в частині 4 згаданої вище статті 52 чітко зазначено, що штраф може накладатися на всю групу лише в тому випадку, коли підпорядковані їй суб’єкти господарювання не лише вчинили дії, які призвели до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а й отримали чи могли отримати переваги в конкуренції чи інші вигоди. Розтлумачити це можна було так, що коли компанія «Сеналіор» вчинила порушення, від якого нікому, окрім неї, не стало ні холодно, ні жарко, то нести відповідальність має лише вона одна. Але якщо від цього порушення отримала якусь неправомірну виходу вся група «DCH» чи хоча б один з інших її членів, тоді платити штраф мала б уся група.

Яким чином треба визначати факт отримання неправомірної вигоди детально описано в документі під назвою Рекомендаційні роз’яснення Антимонопольного комітету України № 39-рр від 9.08.2016 р. Там згадується і про збільшення за рахунок недобросовісної конкуренції обсягу реалізації своїх товарів, і про збільшення частки на ринку, і про встановлення контролю над обмеженими ресурсами, але ключовий момент полягає в тому, що можливість отримання переваг у конкуренції чи інших вигод повинна встановлюватися в кожному окремому випадку.

Розглянувши аргументи сторін, суддя Господарського суду Києва Сергій Щербаков вирішив, що цього АМКУ якраз і не зробив. В спірному рішенні було зазначено, що на ринках вище й нижче ланцюга виробництва металопрокату, яким займається «Петрівка», знаходяться два інших підприємства групи «DCH» — гірничо-збагачувальний комбінат «Суха Балка», який виробляє залізорудну сировину, і Харківський тракторний завод, який споживає метал для виробництва готової продукції. Але разом з тим у рішенні АМКУ, на думку судді Щербакова, не було встановлено, тобто детально описано, які саме вигоди й переваги отримають зазначені рудокопи й машинобудівники від того, що до їхньої групи приєднаються ще й металурги. Враховуючи викладене рішенням суду від 16.01.2020 р. позов було задоволено і рішення АМКУ в спірній його частині визнано недійсним, причому в мотивувальній частині окремо було підкреслено, що виносячи свій вердикт, Антимонопольний комітет зробив це всупереч власним роз’ясненням. Постановою Північного апеляційного господарського суду рішення ГСК було залишене без змін.

У касаційний скарзі юристи АМК нарікали на те, що суди попередніх інстанцій застосували Рекомендаційні роз’яснення, які не мають статусу нормативно-правового акта, тому не є обов’язковими під час прийняття рішення органами АМКУ, але суддів Верховного Суду цей аргумент не переконав. Бо й справді — навіщо було завантажувати своїх співробітників роботою й писати документ, положення якого потім самому ж ігнорувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Реформа в органах прокуратури та її судові наслідки

Опубліковано

on

Анастасія НІКОЛЕНКО,
юрист GOLAW, адвокат

Більше року тому була розпочата реформа органів прокуратури, першим кроком якої стала атестація її працівників. Її наслідок — понад тисяча звільнених працівників Генеральної прокуратури України та регіональних прокуратур звернулися з позовами до своїх колишніх роботодавців із вимогами про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На сьогодні проходить третя хвиля атестації прокурорів місцевих прокуратур, а отже, кількість таких позовів лише збільшуватиметься. Хоча вже й зараз за результатами розгляду цієї категорії спорів ми вже можемо підбити певні підсумки проведеної реформи та проаналізувати напрацьовану судову практику.

Перша ластівка Верховного Суду

Двадцять шостого листопада 2020 року в справі № 200/13482/19-а Верховний Суд уперше висловив свою позицію щодо застосування норм права у справі про поновлення на посаді звільненого в ході реформи прокурора. КАС ВС залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанції, які поновили трудові права незаконно звільненого працівника регіональної прокуратури. Справа стосувалася прокурора, якого не допустили до проходження атестації та звільнили через невідповідність поданої ним заяви про переведення. Вирішувалося питання: чи правомірним є звільнення позивача з посади у зв’язку з поданням заяви про переведення за формою, що не відповідає вимогам Порядку проходження прокурорами атестації (далі — Порядок). Верховний Суд висловився однозначно: заява прокурора про переведення відповідає вимогам закону, якщо містить у собі відомості про переведення на посаду прокурора в обласну прокуратуру; про намір пройти атестацію; про надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Саме ці відомості передбачені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-ІХ (далі — Закон № 113-ІХ). Порядок проходження прокурорами атестації — це відомчий підзаконний нормативним акт, який не повинен суперечити закону. Важливий також і висновок судів про те, що подання прокурором заяви, яка не відповідає вимогам Порядку, не можна ототожнюватися з неподанням такої заяви взагалі.

У будь-якому разі підставою для звільнення прокурора з посади є саме неподання у встановлений строк заяви про переведення та про намір у зв’язку із цим пройти атестацію.

Зазначена постанова Верховного Суду має позитивний вплив на формування єдиної правозастосовної практики. Це особливо важливо під час перегляду справ, у яких суди першої інстанції відмовляли в поновленні на посадах прокурорів через те, що подані ними заяви про переведення та намір пройти атестацію не містили передбачених Порядком та Законом № 113-ІХ вимог. Під час судового розгляду до змісту цих заяв відтепер прикута особлива увага.

Що враховують в апеляції?

Наразі в Єдиному Державному реєстрі судових рішень міститься 21 постанова судів апеляційної інстанції, де питання протистояння «звільнений внаслідок реформи прокурор vs органи прокуратури» вирішено на користь працівників. Апеляційні суди підтримують доводи позивачів про відсутність факту ліквідації, реорганізації або скорочення кількості прокурорів органів прокуратури.

Там констатують: відбулося лише перейменування Генеральної прокуратури на Офіс Генерального прокурора, а регіональних прокуратур — на обласні. Отже, посилання в наказі про звільнення на п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» є безпідставним, а звільнення — незаконним. Крім того, зазначення лише пункту, частини та номера статті закону без зазначення конкретної підстави для звільнення, породжує для позивачів негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.

Суди посилаються на рішення Європейського суду з прав людини «Полях та інші проти України» та проводять аналогію між звільненням осіб на підставі Закону України «Про очищення влади» та звільненням прокурорів за результатами проведеної реформи в органах прокуратури. Як під час люстрації, так і під час реформи звільненню прокурорів з посад не передувала будь-яка індивідуальна оцінка їх роботи, їм не інкриміновано жодних незаконних дій, прорахунків у роботі чи незадовільної поведінки, яка була б несумісною зі статусом прокурора.

У справах за позовами працівників, які не пройшли один з етапів атестації, додатковою підставою для скасування рішень кадрових комісій про неуспішне проходження прокурором атестації слугує їхня невмотивованість. Водночас посилання Офісу Генерального прокурора на знищення матеріалів атестації до закінчення строку на оскарження рішень кадрових комісій критично сприймається судами, а також підтверджує доводи позивачів про безпідставність та необґрунтованість цих рішень.

Замість висновків

Про досягнення мети реформи та ефективність перезавантаження системи органів прокуратури говорити зарано. Наразі очевидними є такі наслідки. Процедура переведення та атестації прокурорів містить суттєві недоліки та порушує гарантовані Конституцією України трудові права працівників. Задля їх поновлення звільнені прокурори вимушені витрачати додаткові зусилля, кошти та час. Крім цього, непідготовлена реформа призвела до надходження значної кількості судових справ до й без того перезавантажених судів. Утім гарні новини в тому, що на сьогоднішній день судова практика формується на користь незаконно звільнених працівників.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram