Connect with us

Юридична практика

Остаточність постанови прокурора про закриття кримінального провадження

Дата публікації:

Закінчення. Початок

Володимир ТРОФИМЕНКО,
доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального процесу національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого


Дар’я КЛЕПКА
,
кандидат юридичних наук, науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

Наталія ГЛИНСЬКА
,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділом дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

Неформальні практики правозастосування

На забезпечення обізнаності прокурора вищого рівня щодо закриття кримінального провадження прокурором нижчого рівня в п. 3 Розділу 4 Порядку закріплено обов’язок останнього в разі закриття кримінального провадження щодо підозрюваного впродовж 3 діб із часу прийняття рішення для перевірки його законності та обґрунтованості надати матеріали закритого кримінального провадження керівнику прокуратури відповідного рівня або його першому заступнику чи заступнику, які в межах компетенції здійснюють нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування.

У цьому контексті необхідно зазначити, що передбачена зазначеним підзаконним нормативно-правовим актом процедура реалізації повноважень прокурора вищого рівня, зазначених у ч. 6 ст. 36 КПК, щодо скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження не має законодавчого закріплення і є такою, що не відповідає законодавчому регулюванню цих правових відносин, адже законодавець визначив лише змагальну процедуру перевірки законності й обґрунтованості постанови прокурора про закриття кримінального провадження, яка здійснюється в межах судово-контрольного провадження, що ініціюється скаргою будь-якого із вищевказаних учасників кримінального провадження. Крім того, скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження тягне істотні правові наслідки для підозрюваного, щодо якого відновлюється досудове розслідування, а відтак — можуть бути обмежені його права і свободи. Тому порядок перевірки законності й обґрунтованості постанови прокурора про закриття кримінального провадження, будучи таким, що стосується прав людини, має бути врегульовано лише на рівні закону.

Стандарти забезпечення остаточності рішення прокурора про закриття кримінального провадження

Щодо строків скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження.

Як уже було зазначено, з огляду на те, що лише законна та обґрунтована постанова про закриття кримінального провадження є допустимим та необхідним засобом ефективного вирішення його завдань, якість такого рішення становить предмет прокурорського нагляду та судового контролю. Водночас процес перевірки правильності такого підсумкового рішення сторони обвинувачення відповідно до принципу правової визначеності має бути обмеженим у часі й чітко визначеним в законі, що має значення гарантії забезпечення цієї засади на даному етапі кримінального провадження та неприпустимості повторного розслідування, яке створює стан правової невизначеності для підозрюваного.

У цьому аспекті слід зазначити, що ЄСПЛ у своїй практиці в контексті забезпечення принципу ст. 4 Протоколу № 7 розмежовує конкретні національні засоби правового захисту для прийняття рішення як остаточного на «звичайні» та «надзвичайні» засоби захисту. Здійснюючи таке розмежу вання, беручи до уваги конкретні обставини окремої справи, Суд враховує такі фактори, як доступність засобів захисту для сторін або розсуд, наданий уповноваженим посадовим особам відповідно до національного законодавства щодо використання засобів захисту (рішення у справі «Нікітін проти Росії»). Підтверджуючи необхідність забезпечення дотримання принципу правової визначеності та посилаючись на труднощі, які можуть виникнути відповідно до ст. 4 Протоколу № 7, коли судове рішення було відмінено внаслідок «надзвичайного» засобу захисту, Суд має враховувати лише «звичайні засоби захисту» при визначенні «остаточності» характеру рішення для цілей ст. 4 Протоколу № 7 (рішення у справі «Нікітін проти Росії»), в автономному розумінні цього терміну Конвенцією (рішення у справі «Сергій Золотухін проти Росії»).

ЄСПЛ у рішенні по справі «Міхалаке проти Румунії» (по якій Суд визнав порушенням п. 2 ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції відновлення прокуратурою постановою від 7 січня 2009 року провадження щодо заявника, яке було закрите постановою від 7 серпня 2008 р. (тобто у строк, понад 6 місяців), яка набрала законної сили, на момент, коли було розпочато подальше переслідування) докладно проаналізував проблематику визначеності строку, зі спливом якого рішення сторони обвинувачення набуває характер остаточного. На думку ЄСПЛ, національне законодавство — як матеріальне, так і процесуальне — повинно відповідати принципу правової визначеності, який вимагає як і того, щоб обсяг засобу захисту для цілей ст. 4 Протоколу № 7 був чітко обмежений у часі, так і того, щоб процедура його використання була зрозумілою для тих сторін, яким дозволено скористатися відповідним засобом захисту. Іншими словами, для того, щоб було досягнуто принципу правової визначеності, принципу, який успадкований правом не бути притягнутим до суду або покараним двічі за одне й те саме правопорушення (рішення у справі «Нікітін проти Росії»), засіб захисту повинен діяти в спосіб, що привносить ясність щодо моменту, коли рішення стає остаточним. Зокрема, Суд зауважує в цьому контексті, що вимога строку, щоб засіб захисту вважався «звичайним», опосередкована у формулюванні пояснювального звіту, де зазначено, що рішення є безповоротним там, де сторони дозволили «строку» закінчитися, не скориставшись таким правовим засобом. Закон, що надає одній зі сторін необмежений розсуд щодо використання конкретного засобу захисту або підпорядковує такий засіб умовам, що проявляють значний дисбаланс між сторонами у їхній можливості скористатися ним, суперечить принципу правової визначеності (рішення у справі «Гакон проти Франції»).

Аналізуючи матеріали в цій справі, ЄСПЛ зазначив, що засоби захисту, доступні для зацікавлених сторін та ті, що доступні прокуратурі вищого рівня відповідно до статей 270 та 273 КПК Румунії, поділяють однакову мету оскарження обґрунтованості призначеного заявнику покарання прокуратурою 7 серпня 2008 року. Що стосується застосування засобів захисту, що переслідують однакову мету, то закон на той час встановлював різні умови залежно від потенційних суб’єктів використання: хоча заявник повинен був скористатися своїм правом захисту протягом двадцяти днів, вища за рангом прокуратура не була обмежена жодним строком перегляду суті рішення. Суд визнає, що зважаючи на свої повноваження та роль у належному здійсненні кримінального судочинства, прокуратура, могла мати право на різні умови при здійсненні перегляду. Тим не менше, залишається фактом, що зважаючи на відсутність обмеженого строку, румунське законодавство не регулювало з достатньою чіткістю спосіб використання цього засобу захисту, створюючи таким чином справжню невизначеність щодо правового становища заявника, і що ця невідповідність призвела до значного дисбалансу між сторонами у їх спроможності використовувати засоби захисту, у сенсі того, що поставило заявника у ситуацію правової невизначеності.

При цьому ЄСПЛ звернув увагу на те, що вимоги правової визначеності не є абсолютними, й у кримінальних справах їх слід оцінювати з огляду на п. 2 ст. 4 Протоколу № 7, який прямо дозволяє Договірним Державам поновити справу там, де з’являються нові факти або де виявлено суттєві недоліки у провадженні. Втім по цій справі повторне відкриття стосувалося тих же фактів, що й ті, які були предметом постанови про закриття справи. Прокурор вищого рівня виніс своє рішення на підставі тієї ж справи, що й первинний прокурор, жодних нових доказів не було надано та досліджено. Повторне відкриття справи, відтак, не було виправданим появою нових або нововиявлених фактів, питання щодо чого не є спірним. Проста переоцінка фактів у світлі чинного законодавства не є «істотним дефектом» у попередньому провадженні (рішення у справі «Савінський проти України», «Бужніца проти Молдови»). З огляду на це ЄСПЛ прийшов висновку, що причини, викладені вищою за рівнем прокуратурою для обґрунтування відновлення провадження на підставі постанови від 7 січня 2009 року, суперечать жорстким умовам, встановленим п. 2 ст. 4 Протоколу № 7. Отже, відновлення провадження в цій справі не було виправдано винятком, викладеним у цій нормі.

Інакше кажучи, по цій справі ЄСПЛ висловив наступні правові позиції, що встановлюють стандарти забезпечення остаточності постанови прокурора про закриття кримінального провадження:

– якісний національний закон у сенсі дотримання принципу верховенства права та його неодмінної складової — принципу правової визначеності для того, щоб відповідати цілям попередження невиправданого проведення подвійного розслідування, має виключати необмежений за часом розсуд сторони обвинувачення щодо перегляду суті остаточного рішення про закриття справи;

– зважаючи на свої повноваження та роль у належному здійсненні кримінального судочинства, прокуратура може мати право на різні умови (в тому числі за часом) при здійсненні перегляду остаточного рішення в порівнянні з умовами для його оскарження стороною захисту. Втім такий строк має бути обмеженим та чітко визначеним у законі;

– повторне відкриття справи, що не було виправданим появою нових або нововиявлених фактів, а пов’язано із переоцінкою фактів у світлі чинного законодавства, не є «істотним дефектом» у попередньому провадженні, а значить, і суперечить жорстким умовам допустимих виключень, встановленим п. 2 ст. 4 Протоколу № 7.

У контексті викладеного аналізу національного законодавства з точки зору визначеності строку перегляду постанови прокурора про закриття кримінального провадження можна зробити висновок про те, що строки здійснення такого перегляду слідчим суддею (п’ять днів з моменту подачі скарги (ч. 2 ст. 306 КПК) цілком відповідають вищенаведеним положенням позиції ЄСПЛ. Будь-яких інших строків перегляду постанови прокурора про закриття кримінального провадження чинний КПК не передбачає.

Можливість оскарження рішення прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження

Як свідчить правозастосовна практика, скасування прокурором вищого рівня постанови прокурора про закриття кримінального провадження має непоодинокий характер, що зумовлює необхідність дослідження вказаного питання з метою встановлення ефективного засобу правового захисту в таких випадках. Буквальне тлумачення норм КПК надає підстави стверджувати, що рішення прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження не підлягає оскарженню. Так, ст. 303 КПК закріплено вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, які підлягають оскарженню під час досудового розслідування. Скарги на інші рішення, дії або бездіяльність слідчого чи прокурора можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді (ч. 2 ст. 303 КПК України). Окрім того, відповідно до ч. 4 ст. 304 КПК слідчий суддя, суд відмовляє у відкритті провадження лише в разі, якщо скарга подана на рішення, дію чи бездіяльність слідчого, прокурора, що не підлягає оскарженню.

Водночас на підставі усталеної судової практики вищих судів можна сформулювати винятки із зазначеного нормативного правила відповідно до якого, окрім рішень прокурора, передбачених ст. 303 КПК, оскарженню підлягають і рішення, постановлення яких не передбачено чинним кримінальним процесуальним законодавством. У вказаному випадку слідчий суддя не вправі відмовити у відкритті провадження.

Так, у своєму рішенні ВСУ сформулював правило, відповідно до якого в разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення ч. 3 ст. 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК, які його гарантують (постанова ВП ВС від 12.10.2017 р. справа № 5-142кс(15)17). Аргументуючи такий висновок, Верховний Суд послався на те, що законність й обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому передбачене главою 26 КПК право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді, послався на ч. 2 ст. 19 Конституції України, яка встановлює обов’язок посадових осіб органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також на ст. 55 Конституції України, яка гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, та офіційне тлумачення ч. 2 цієї статті, зазначивши, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом. При цьому апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що положення ч. 4 ст. 399 КПК, якою він керувався, стосуються відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами на судові рішення, які прямо визначені у статтях КПК, тобто на такі рішення, які слідчий суддя, суд має право ухвалювати згідно із законом. Також, посилаючись на статтю 309 КПК, апеляційний суд проігнорував той факт, що зміст резолютивної частини оскарженої ухвали слідчого судді вказує на відсутність можливості подання заперечень проти цієї ухвали під час підготовчого провадження в суді, тоді як така альтернатива апеляційному оскарженню прямо передбачена в частині третій зазначеної статті.

Оскільки слідчий суддя прий няв рішення, яке не передбачено КПК, бо не узгоджується з положеннями ст. 304 КПК стосовно його повноважень, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належало виходити з приписів ст. 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в ч. 6 встановлює, що коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК), а її зміст розкрито у ст. 24 КПК, згідно з частиною першою якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК. Таку позицію підтримав і Верховний суд у низці своїх рішень (постанова ВП ВС від 23.05.18 р. справа № 243/6674/17-к, постанова ВП ВС від 23.05.18 р. справа № 237/1459/17, постанова ККС ВС від 20.09.2018 р., справа № 554/3085/17, постанова ВС ККС від 02.10.2018 р., справа № 522/15961/17).

Хоча вказані рішення стосуються забезпечення права на апеляційне оскарження ухвал слідчого судді, винесення яких не передбачено КПК, враховуючи фундаментальність права особи на судовий захист, можна стверджувати, що зазначений підхід може бути екстрапольовано і на вирішення питання забезпечення права на оскарження рішень прокурора, винесення яких не передбачено чинним кримінальним процесуальним законодавством, адже звернення за судовим захистом у даному випадку лишається єдиною можливістю отримати ефективний засіб правового захисту.

Тож, вирішуючи питання про можливість оскарження рішення прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження, необхідно керуватися загальними засадами кримінального провадження, адже відповідно до ч. 6 ст. 9 КПК у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК.

Забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності (ст. 24 КПК) є однією зі складових права на судовий захист, гарантованого ст. 55 Конституції України. Так, ч. 1 ст. 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до ст. 64 Конституції України не може бути обмежене (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України від 25 грудня 1997 року № 9-зп).

Окрім того, відповідно до рішення Конституційного суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини), а недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади (абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

Тож враховуючи зазначене та з огляду на положення, закріплені в рішенні Конституційного Суду України, цілком логічним вбачається висновок про те, що постанова прокурора вищого рівня про скасування постанови про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в порядку, передбаченому главою 26 КПК. Такий висновок відповідає положенням КЗПЛ та практиці ЄСПЛ. Так, ст. 6 КЗПЛ закріплює, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Як зазначає ЄСПЛ, стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права (рішення у справі «Беллет проти Франції»). У справі «Голдер проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 Конвенції містила детальний опис гарантій, що надаються сторонам, і не захищала б, у першу чергу, те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, — доступу до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм втрачають сенс, якщо немає самого судового розгляду.

Окрім того, стаття 13 КЗПЛ закріплює, що кожна людина, права та свободи якої, викладені в тексті Конвенції, порушені, має ефективні засоби правового захисту перед державними органами, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які діяли офіційно. Так, у справі «Аманн проти Швейцарії» Суд зазначив, що стаття 13 Конвенції вимагає, щоб кожен, хто вважає себе потерпілим внаслідок заходу, який, на його думку, суперечив Конвенції, мав право на засіб правового захисту у відповідному національному органі для вирішення свого спору, а в разі позитивного вирішення — для одержання відшкодування шкоди. В іншому рішенні (у справі «Ейрі проти Ірландії») Європейський суд вказав, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, та зазначив, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними і здійснюються на практиці.

Тож, забезпечення права на оскарження постанови прокурора (особливо тієї, винесення якої не передбачено КПК) є гарантією права на справедливий суд та права на ефективний засіб захисту, гарантованих Конвенцією. На думку ЄСПЛ, «сам по собі факт, що дії прокурорів спрямовані на охорону державних інтересів, не можна тлумачити як надання їм правового статусу незалежних і неупереджених учасників процесу». З метою забезпечення дотримання положень ст. 6 Конвенції рішення прокурора підлягає перегляду з боку судового органу, який володіє всією повнотою юрисдикції. Суд визнав, що факт надання співробітнику підрозділу Генеральної прокуратури виняткової компетенції при вирішенні питання про реституцію був порушенням положень статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «ТОВ «Злінсат» проти Болгарії» (Zlínsat, spol. s r.o., v. Bulgaria)).

Таким чином, на підставі вищевикладеного та з огляду на системне тлумачення положень Конституції України (статей 8, 19, 55), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (статті 6, 13), чинного кримінального процесуального законодавства (статті 7, 8, 9, 24, 303-304 КПК) постанова прокурора вищого рівня про скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в порядку, передбаченому главою 26 КПК. Враховуючи, що винесення такого рішення є суттєвим виходом прокурором вищого рівня за межі своїх повноважень, обмеження права особи на його оскарження є порушенням фундаментального права на справедливий суд та ефективний засіб правового захисту, гарантовані Конвенцією.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Українське відлуння американської драми Висновок ВС: твоє не мелеться, не бігай із совком

Опубліковано

on

Наприкінці минулого року в інформаційному просторі двічі з’явилася вже призабута персона американця Пола Манафорта, який колись працював політтехнологом Віктора Януковича, потім очолював передвиборчий штаб Дональда Трампа, а в березні 2019-го за фінансово-політичні махінації був засуджений у США до семи з половиною років позбавлення волі. Перший раз у зв’язку з тим, що під завісу свого президентства Трамп актом помилування звільнив його від подальшого відбування покарання. Другий — коли 24 грудня Верховний Суд завершив справу за позовом колишнього народного депутата Борислава Розенблата до директора НАБУ Артема Ситника про визнання неправомірним його дій із публікації компромату на Манафорта. При тому не на користь позивача.

Респектабельний політтехнолог

Пол Манафорт, 1949 року народження, вперше з’явився у великій американській політиці в 1976 році, коли був одним з очільників передвиборчої кампанії тодішнього президента Джеральда Форда. Її результат виявився невдалим для Форда, але дуже вдалим для самого Манафорта — лідери Республіканської партії належним чином оцінили його здібності і в подальшому замовляли йому проведення кампаній усіх висунутих нею кандидатів у президенти. А в міжвиборчі сезони він підробляв наданням політичних консультаційних послуг керівникам різних країн світу, в тому числі й малосимпатичним диктаторам.

У 2005 році доля звела його з Віктором Януковичем. Тоді, після поразки на президентських виборах 2004 року, найбільш метиковані представники його оточення зрозуміли, що практика залучених ними російських політтехнологів з їхньою антизахідною риторикою в українських реаліях виявилася провальною, а тому спробували взяти на озброєння більш прогресивні методи політичної боротьби. Парламентські вибори 2006 року дали Партії регіонів дуже хороший результат, який дозволив Януковичу вдруге очолити уряд. Важко сказати, наскільки вагомою була в цьому заслуга Манафорта і його команди, але відтоді його залучали до всіх передвиборчих кампаній регіоналів: позачергових парламентських виборів 2007-го, чергових президентських 2010-го, чергових парламентських 2012-го і навіть позачергових парламентських 2014 року, де він надавав послуги партії «Опозиційний блок».

Звісно, його політтехнологічна діяльність не обмежувалася консультаціями. Більш важливою була лобістська діяльність, тобто формування в США і Європі контингенту симпатиків тодішнього керівництва України, до якого входили впливові політики й експерти. Ці люди на авторитетних міжнародних конференціях виголошували підготовлені для них промови і в провідних аналітичних виданнях публікували написані для них статті. Потім висловлені в них ідеї активно просувалися в соціальних мережах. Зрозуміло, що такі послуги щедро оплачувалися коштами українських олігархів, які проходили через рахунки створених Манафортом фірм. А в 2016 році Манафорт зайнявся своїм, так би мовити, основним видом діяльності — організацією проведення передвиборчої кампанії чергового кандидата в президенти США від Республіканської партії, яким виявився «несистемний» Дональд Трамп. Його несистемність дорого обійшлася політтехнологу.

Ланцюг подій спричинили публічні виступи Трампа, в яких той заявляв, що для нормалізації стосунків з Росією він готовий визнати Крим російським. В Україні це, звичайно, викликало негативну реакцію, але якщо президент Петро Порошенко стримано назвав це лише передвиборчою риторикою, то міністр внутрішніх справ Арсен Аваков не пошкодував дошкульних епітетів. А от НАБУ з цього приводу публічно не висловлювалося, однак зробило щось інше, завдяки чому певна частина американських виборців розчарувалася у Трампі. Так, у тісній взаємодії зі своїми колегами з ФБР співробітники Національного антикорупційного бюро України організували публікацію у впливовій газеті «Нью-Йорк Таймс» уривків з облікової книги Партії регіонів, де фіксувалися виплати з її «чорної каси», й де одним з отримувачів коштів значився Манафорт.

Розслідування велося активно, тільки не в Україні

Тут потрібно сказати кілька слів, що представляє собою ця «амбарна книга». Після розгрому офісу Партії регіонів 18 лютого 2014 року вона потрапила до МВС, потім до СБУ, а звідти, в травні 2016-го, до НАБУ. Книга велася з 2007 по 2012 рік і на восьми сотнях її сторінок були обліковані виплати тисячам осіб на загальну суму близько 6 мільярдів доларів США. Серед отримувачів коштів було й чимало відомих політичних і державних діячів, але жоден із них у зв’язку з цим так і не був притягнутий правоохоронними органами України до кримінальної чи інших видів юридичної відповідальності. Не пощастило хіба що Манафорту, але його переслідуванням займалася американська, а не українська юстиція.

Опублікована 14 серпня 2016 року з посиланням на дані НАБУ стаття в «Нью-Йорк Таймс» неабияк збурила американське суспільство. Тамтешніми законами не заборонена лобістська діяльність, але особа, яка нею займається, повинна зареєструватися в Міністерстві юстиції США як іноземний агент. Крім того, з «амбарної книги», в якій Манафорт згадувався 22 рази, витікало, що він отримав 12,7 мільйона доларів, з яких не заплатив ні цента податків, а на ухилення від сплати податків американці, на відміну від українців, дивляться так, ніби хтось заліз до їхньої власної кишені. Директор НАБУ Артем Ситних офіційно підтвердив, що прізвище Манафорта в «амбарній книзі» дійсно згадується, але зазначив, що особистих підписів останнього в ній немає, тож будь-які звинувачення на його адресу були би передчасними. Але громадський резонанс зробив свою справу й 19 серпня Манафорт залишив посаду керівника передвиборчого штабу Трампа.

У подальшому ФБР зуміло віднайти докази, що Манафорт дійсно протягом своєї діяльності в Україні отримав від тамтешніх можновладців 60 мільйонів доларів готівкою, які потім через офшорні фірми перевів на свої рахунки в Америці. В жовтні 2017 р. йому було пред’явлене офіційне обвинувачення в ухиленні від сплати податків, відмиванні коштів, незаконному політичному лобізмі та інших злочинах і через півтора року судами США призначено покарання у вигляді 7,5 р. позбавлення волі, а крім того, присуджено стягнути з нього 24 мільйони доларів заподіяних державі збитків.

Строки, докази і процесуальна дієздатність

В Україні така участь НАБУ в політичному житті США викликала різні оцінки, а народний депутат Розенблат, в якого на цю установу виріс величезний зуб, у жовтні 2017 р. подав до Окружного адміністративного суду Києва позов до Артема Ситника, в якому вимагав визнати протиправними його дії щодо розголошення інформації про Манафорта, оскільки це, мовляв, призвело до втручання в американські вибори й завдало шкоди інтересам держави Україна. Іншим відповідачем по цій справі став тодішній народний депутат Сергій Лещенко, який опублікував цю інформацію у виданні «Українська правда», але головною мішенню позивача, звісно, був не він — Лещенку, в разі задоволення позову, як з гуся вода, а от Ситнику негативне судове рішення могло гикнутися в ході аудиту його діяльності.

Відповідачі запропонували суду відхилити позов через пропуск строку судового оскарження, оскільки оскаржувані дії були ними вчиненні в серпні 2016-го, тобто більш ніж за рік до подання позову. А, як відомо, відповідно до статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України проста людина може оскаржити дії суб’єкта владних повноважень протягом шести місяців із дня, коли вона дізналася чи повинна була дізнатися про порушення своїх законних інтересів, а посадова особа, на кшталт депутата Розенблата, — протягом лише трьох місяців. Однак суддя Віталій Катющенко в задоволенні клопотання відповідачів відмовив, оскільки, на його думку, днем початку перебігу терміну став не сам момент публікації, а негативна реакція на це новообраного президента США Трампа. Як повідомив позивач, 25 липня 2017 року той офіційно заявив, що офіційний Київ намагався зашкодити його передвиборчій кампанії, а тому він вимагає від генерального прокурора країни почати розслідування цієї справи. Цей день, запевняв Розенблат, і став днем, коли він дізнався про те, що дії Ситника завдали шкоди Україні.

Загалом же рішенням від 11 грудня 2018 року позов було задоволено. Аналізуючи докази, суддя констатував, що за фактом ведення підпільної бухгалтерії Партії регіонів Національним антикорупційним бюро здійснювалося досудове розслідування, матеріали якого відповідно до вимог статті 222 Кримінального процесуального кодексу України можна оприлюднювати лише з дозволу слідчого і прокурора. Відповідачі ж такого дозволу суду не представили. Крім того, відповідно до положень статті 296 Цивільного кодексу України ім’я фізичної особи, обвинуваченої в скоєнні злочину, можна оприлюднювати лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком щодо неї, а також у деяких інших випадках, передбачених законом. Однак Ситник із Лещенком не надали суду ні такого вироку, ні доказів наявності інших, передбачених законом, випадків, що слід вважати порушенням принципу презумпції невинуватості.

Відповідачі оскаржили це рішення в Шостому апеляційному адміністративному суді, який, задовольнивши їх апеляційну скаргу, своєю постановою від 16 липня 2019 р. скасував рішення ОАС Києва й ухвалив нове, яким відмовив Розенблату в задоволенні його позову. При цьому особливий акцент було зроблено на питанні достовірності доказів. Справа в тому, що позивач, доводячи свою правоту, посилався виключно на публікації з інтернету, розміщені в електронних засобах масової інформації чи соціальних мережах. Такі докази відносяться до категорії електронних, але офіційно вважаються такими лише в тому випадку, якщо вони належним чином оформлені. Для цього, відповідно до статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, вони мають бути подані в оригіналі, або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Якщо ж електронні докази подані лише в паперових копіях, як були вони подані позивачем, та ще й ніким не засвідчені, вони судом не можуть бути взяті до уваги. Виходячи з цього колегія суддів Шостого ААС констатувала відсутність належних, достовірних і допустимих доказів, на підставі яких можна було б задовольнити цей позов.

Розенблат оскаржив даний вердикт у Касаційному адміністративному суді, слушно зауваживши, що суд апеляційної інстанції в своїй постанові не зробив жодного правового висновку стосовно спірних дій відповідачів. Проте колегія суддів КАС дійшла висновку, що Шостий ААС і так виявив позивачеві забагато честі, коли взявся досліджувати питання допустимості наданих ним доказів, бо, на їх думку, досить було обмежитися встановленням факту процесуальної дієздатності позивача. Так, відповідно до закону будь-яка особа має право оскаржити дії суб’єкта владних повноважень, але суд зобов’язаний розглянути її позов лише в тому випадку, якщо оскаржувані дії якимсь чином порушили права, свободи чи законні інтереси позивача. В даному ж випадку Б. Розенблат, докладно розтлумачивши те, як дії А. Ситника зашкодили стосункам України з адміністрацією нового президента США, тим не менше не сказав ні слова, як вони зашкодили самому позивачеві. А звернення до суду, як відомо, є способом захисту порушених суб’єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.

Виходячи з цього Верховний Суд своє постановою від 24.12.2020 р. змінив мотивувальну частину постанови Шостого ААС, а от резолютивну залишив без змін.

Підготував
Костянтин ЮРЧЕНКО,
спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Злочину не було — була його провокація. Як звільняли й судили морально нестійкого прокурора

Опубліковано

on

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Двадцять восьмого грудня суддя Малиновського районного суду Одеси Олександр Гарський ухвалив виправдувальний вирок у справі колишнього прокурора Роздільнянської місцевої прокуратури Одеської області Андрія Шарандака, затриманого ще в листопаді 2017 року за одержання хабара в сумі 500 доларів США. Даний вердикт цікавий тим, що у зв’язку з цими ж подіями підсудний рішенням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 30.05.2018 р. був звільнений з органів прокуратури і дане рішення було визнане правомірним постановою Великої Палати Верховного Суду від 18.06.2019 р. Здавалося б, явна суперечність: людину покарали за те, за що потім виправдали. Але насправді жодної суперечності в логіці судді Гарського і суддів ВС немає, просто вони у своїх висновках констатували один не дуже зрозумілий для широкого загалу, зате дуже відомий у вузьких юридичних колах факт: якщо прокурор узяв гроші за вчинення якихось пов’язаних з його службовими повноваженнями дій, це ще не означає, що він скоїв якийсь злочин, оскільки вчинене діяння може бути кваліфіковане як дисциплінарний проступок, що заслуговує максимум звільнення з роботи.

Співжиття підпільного бізнесу і правоохоронної системи

Варто зазначити, що при складанні вироку суддя Гарський злегка порушив усталену традицію, через що в тексті цього документу офіційно-ділова мова щедро розбавлена філософськими роздумами, цитатами класиків і навіть віршованими епіграфами. Попри те з нього можна дізнатися цікаві деталі про місцевий бізнес із підпільного виробництва й незаконної реалізації фальсифікованих алкогольних напоїв. Усім відомо, що його ділки можуть успішно вести свою діяльність лише за умови наявності покровительства з боку керівників правоохоронних органів. Але іноді буває й так, що і ділки, і правоохоронці можуть використовувати один одного в конкурентній боротьбі. Перші других — для ліквідації підпільних заводів і складів своїх конкурентів. Другі перших — для проведення операцій з провокації підкупу своїх колег.

У справі про обвинувачення прокурора Шарандака свідком сторони обвинувачення якраз і був один такий ділок, який неодноразово притягався до кримінальної відповідальності за незаконні дії з підакцизними товарами і підробленими акцизними марками. В серпні 2017 року в приватному житті цього чоловіка сталася халепа — його обікрав квартирант, у зв’язку з чим потерпілий подав заяву про викрадення в нього золотих речей на загальну суму 60 тисяч гривень. Процесуальним керівником у даному кримінальному провадженні було призначено 26-річного на той момент випускника Національного університету «Одеська юридична академія» Андрія Шарандака, батько якого незадовго перед тим був обраний на посаду сільського голови розташованого неподалік Роздільної великого села під назвою Вигода. Саме цей молодий чоловік і став об’єктом оперативної розробки з боку прокуратури Одеської області та управління захисту економіки в Одеській області Департаменту захисту економіки Національної поліції України, в ході якої працівники зазначених органів поставили собі за мету в будьякий спосіб передати йому хабар.

Знаряддям для цього став потерпілий, який внаслідок участі в незаконному бізнесі підтримував доволі специфічні відносини з «бехами». Давши згоду на негласне співробітництво, цей чоловік несподівано для слідчих заявив про те, що частину зазначених у заяві речей він знайшов у своєму ж домі, тож тепер має до свого квартиранта претензії лише у викраденні золотого браслета вартістю 21 тисячу гривень. А потім тишком-нишком повідомив процесуальному керівнику А. Шарандаку, що готовий дати йому 500 доларів за те, що той сприятиме обранню для зловмисника запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання, а також орієнтує суд на ухвалення йому м’якого вироку. Якби цей молодий прокурор мав більше досвіду, то, можливо, збагнув би, що йому готують пастку, але вийшло так, що він дав згоду, що й було зафіксовано оперативними засобами звукозапису, якими спорядили потерпілого працівники поліції.

В обумовлений день, 24 листопада 2017 року, Шарандак у своєму службовому кабінеті одержав від поліцейського агента 100 доларів і 10,6 тисяч гривень, після чого був затриманий. Того ж дня йому повідомили про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 368 КК України (одержання неправомірної вигоди службовою особою) й ухвалою Приморського районного суду Одеси обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та визначено альтернативний запобіжний захід — заставу в розмірі 80 тисяч гривень.

Верховний Суд підтвердив правильність рішення комісії

Зловмисник своєї вини у вчиненні злочину не визнав ні тоді, ні потім, тож досудове розслідування обіцяло бути довгим. Але керівництво прокуратури Одеської області, судячи з усього, так хотіло здихатися Шарандака, що вже в лютому 2018 року направило до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі — КДКП) дисциплінарну скаргу про вчинення ним дисциплінарного проступку. Останній полягав у тому, що Шарандак вступив у протиправні позаслужбові стосунки й використав службові повноваження на користь своїх приватних інтересів. З точки зору КДКП ці дії порочать звання прокурора й можуть викликати сумнів у непідкупності органів прокуратури, тож заслуговують на дисциплінарне стягнення у виді звільнення з посади в органах прокуратури.

Як бачимо, вжите комісією формулювання — використання службових повноважень на користь своїх приватних інтересів — дуже схоже з диспозитивною частиною статті Кримінального кодексу про одержання службовою особою неправомірної вигоди, але виявляється, що це не одне й те ж. У рішенні КДКП зазначено, що визнати особу винною в скоєнні кримінального правопорушення може лише суд, а от визнати прокурора винним у вчиненні дисциплінарного проступку можна й без рішення суду.

Правда, для того, аби зробити такий висновок, члени комісії спиралися та ті ж самі матеріали, які мали були зібрані в ході кримінального провадження. Шарандак взяв гроші в кабінеті, в якому в той момент перебували тільки дві особи — сам прокурор й агент поліції, але окрім письмових показань останнього факт їх отримання піддержували протокол вилучення купюр у синій папці Шарандака, яка лежала на його робочому столі, а також запис розмов між цими двома людьми, з якого витікало, що прокурор знав про гроші, які йому дає його співрозмовник і їх йому не підкинули. Проте для визнання особи винною в скоєнні злочину суд ще повинен був визнати ці докази належними й допустимими, а КДКП для прийняття свого рішення могла собі дозволити повірити в їх справжність і без перевіри достовірності.

Андрій Шарандак оскаржив рішення комісії в Касаційному адміністративному суді, який до січня 2020 року в справах про оскарження дій КДКП виконував роль суду першої інстанції, але той постановою від 3.12.2019 р. відмовив у задоволенні його позову. При цьому колегією суддів було зазначено, що для притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності за одержання грошей Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів, звичайно ж, має встановити факт одержання грошей, але для встановлення такого факту наявність обвинувального вироку необов’язкова. З таким висновком погодилася Велика Палата Верховного Суду, яка в мотивувальній частині своєї постанови від 18.06.2019 р. вказала на те, що матеріали негласних слідчих (розшукових) дій можуть бути використані як доказ у дисциплінарному провадженні КДКП, й остання на їх підставі належним чином встановила факт спілкування прокурора Шарандака з потерпілим і досягнення ним домовленостей щодо вирішення питання за певну винагороду.

Головний свідок змінив показання

Здавалося, що після демонстрації такої одностайної думки прокуратури й суддів адміністративної юрисдикції обвинувальний вирок зловмиснику гарантовано, проте А. Шарандак, який, до речі, в лютому 2019-го отримав адвокатське свідоцтво, зброї не склав й організував доволі ефективний захист своєї позиції в кримінальному провадженні, яке було передане для розгляду в Малиновський районний суд Одеси. Активність його і його адвокатів була спрямована в першу чергу на проведення, так би мовити, роз’яснювальної роботи з тим самим ділком тіньового бізнесу, який погодився виступити в ролі хабародавця. І вона не виявилася марною — під час одного з судових засідань цей чоловік несподівано для сторони обвинувачення заявив, що працівники поліції та прокуратури, погрожуючи посадити до в’язниці, змусили його спровокувати А. Шарандака на отримання хабара. Й це при тому, що за два тижні до того потерпілий впевнено давав показання, що той вимагав у нього 500 доларів.

За таких обставин суддя Гарський, констатувавши факт, що передача й отримання грошей, безперечно, мали місце, поставив разом із тим основною ціллю судового розслідування встановити факт, чи мала місце провокація злочину. Довести її наявність можна було шляхом ретельного аналізу матеріалів, зібраних і наданих органом слідства, і виявленням у них розбіжностей. Як слушно було зазначено, початок розслідування будь-яким правоохоронним органом супроводжується такою значною неповагою до процесуальних вимог законів, що це в подальшому призводить до конфліктних дебатів у залі судового засідання з метою визнання таких процесуальних порушень підставами для визнання доказів недопустимими. Пошуком цих порушень і зайнялася сторона захисту, причому доволі успішно.

Так, суддя звернув увагу на те, що в листопаді потерпілий подав до поліції не одну, а дві заяви, причому в першій було написано, що хабар у нього вимагають не один, а два працівника Роздільнянської місцевої прокуратури — заступник її керівника Радомир Коваль і прокурор Андрій Шарандак, а от у другій фігурував один тільки Шарандак. З цього суд міг зробити висновок, що насправді ні той, ні другий грошей не вимагали, а їх обох намагалися спровокувати на отримання неправомірної вигоди, тільки більш досвідчений Коваль на це не повівся, а Шарандак попався, тому заяву довелося переписувати.

Тож аналізуючи ці та інші деталі, що містили розбіжності в логіці сторони обвинувачення, суддя зробив висновок, що підсудний проявив низькі моральні якості, зокрема жадібність, але він ніколи не отримав би цих грошей, якби його на це не спровокували. Відтак результатом розгляду справи в суді першої інстанції стало рішення визнати підсудного невинуватим у вчиненні інкримінованого йому злочину й виправдати.

На цьому фоні доволі комічно виглядає вирішення долі речового доказу — 100 доларів і 10 600 гривень. В матеріалах досудового слідства також були розбіжності щодо їх належності: в одних документах було написано, що їх дав поліції для проведення операції потерпілий-хабародавець, в інших — навпаки, що поліція дала їх йому для подальшої передачі хабарнику. В судовому ж засіданні потерпілий категорично заперечував своє право власності на ці кошти, тож у резолютивній частині вироку суддя написав, що ці гроші слід залишити при матеріалах кримінального провадження, до вирішення вказаного питання за заявою заінтересованих осіб.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Розподіл майна при розлученні: як поділити автомобіль?

Опубліковано

on

На жаль, для багатьох українців автомобіль продовжує залишатися річчю статусною й дорогою, таким собі сімейним надбанням. Сімей, де в кожного є власна машина, не так багато. При тому в більшості вона одна на всіх. І в цих сім’ях новий автомобіль дуже часто купується в кредит. Хоч машина і вважається «сімейною», реєструється вона на конкретну людину. А якщо сім’я розпадається й постає питання про розподіл майна після розлучення, як ділити автомобіль, особливо якщо кредит за нього погашали зі спільних коштів? А якщо кредит погашений частково? Відповіді на ці запитання про розподіл майна після розлучення є в двох справах, які нещодавно закінчив слухати Верховний Суд.

Розподіл майна після розлучення: ділити автомобіль — без варіантів

Перша справа про розподіл майна при розлученні доволі проста. Історія сталася в одному районному центрі Полтавської області. П’ятнадцять років тому пара зареєструвала шлюб і на сьомому році спільного життя придбала авто, порівняно нову «Тойоту». Чоловік казав потім, що гроші на неї дістав він, продавши стару машину своєї матері. Новий автомобіль був оформлений теж на чоловіка.

Не дотягнувши трохи до десяти років, пара розлучилася. Розлучення не оформлювали, але дружина звернулася до суду з позовом про стягнення з чоловіка аліментів на спільну дитину, і її вимога була задоволена. Однак за деякий час чоловік запропонував зробити ще одну спробу врятувати шлюб. Дружина погодилася й навіть подала до виконавчої служби заяву про закриття провадження щодо стягнення аліментів. Однак коли пара намагалася налагодити стосунки, дружина раптом дізналася, що чоловік машину продав без її відома.

Із тієї пори й без того хиткі стосунки зіпсувалися остаточно. Два роки тому дружина звернулася до чоловіка з письмовою заявою про те, щоб він повернув належну їй частину майна. Чоловік теж письмово відмовився від запропонованого дружиною розділу майна, й за три місяці він подав заяву про розірвання шлюбу. Дружина, своєю чергою, вимагала повернути їй половину вартості машини — трохи більше 120 тисяч грн. І це важливо, як побачимо далі, що дружина подала свій позов про розподіл майна ще перебуваючи формально в шлюбі.

Суд першої інстанції розглядав спір влітку минулого року й задовольнив вимоги дружини частково, але в головному — визнанні машини спільною власністю подружжя, придбаною в шлюбі, і в тому, що чоловік повинен компенсувати дружині половину її вартості, — суд погодився з позивачкою. Чоловік натомість подав апеляційну скаргу, наголошуючи на тому, що колишня дружина пізно заходилася ділити автомобіль, і в її вимог минув строк позовної давності. Але апеляційний суд теж встав на бік дружини й окремо відзначив, що під час звернення до суду подружжя перебувало в шлюбі, а позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб не розірвано.

Тоді чоловік подав касаційну скаргу. Головним його аргументом було те, що дружина не довела, що автомобіль був спільною власністю і проданий без її згоди. До того ж, сума компенсації вирахована, на думку колишнього чоловіка, неправильно. Машина була продана, але в звіті про вартість вказана вартість авто такої марки і року випуску.

Тож яких висновків дійшов Верховний Суд? По-перше, в рішенні сказано, що ст. 60 Сімейного кодексу говорить: майно, придбане в шлюбі, належить обом, навіть якщо один із подружжя в цей момент не мав власного доходу з поважних причин. І розподілу після розлучення підлягає не тільки майно, яке є в подружжя, а й те, що перебуває в третіх осіб.

Оскільки автомобіль був проданий чоловіком без згоди дружини і встановити ринкову вартість конкретно цієї машини неможливо, при поділі майна після розлучення за основу береться ринкова вартість автомобіля тієї ж марки і року випуску, що й проданий.

Був у касаційній скарзі чоловіка ще один аргумент: машина, що стала яблуком розбрату, куплена за кошти, отримані від продажу автомобіля його матері. Але купівля авто була здійснена в шлюбі, а значить, йдеться про спільне майно.

Одним словом, вища судова інстанція залишила в силі попередні рішення, й колишньому чоловікові доведеться компенсувати дружині половину вартості проданої машини.

Чи ділиться автомобільний кредит?

Друга справа трохи складніша — в ній ідеться про поділ машини, за яку ще виплачується кредит. Було це у великому обласному центрі на сході країни. Шістнадцять років тому пара зареєструвала шлюб, який протримався рівно десять років. Але за рік до розлучення подружжя купило в кредит новенький «Фольксваген», який був зареєстрований на дружину. Кредит був строком на п’ять років, рік подружжя виплачувало його разом, а після розірвання шлюбу жінка забрала машину собі й незабаром продала її.

Чоловік звернувся до суду, вимагаючи від колишньої дружини повернути половину суми, виплаченої за кредитну машину, поки вони були в шлюбі, — всього трохи більш 60 тисяч гривень. Суд першої інстанції позов чоловіка задовольнив, вирішивши, що проданий автомобіль є спільною власністю розлученої пари. Дружина подала апеляційну скаргу. Апеляційний суд вирішив, що машина все-таки не є спільною власністю, але щодо повернення половини кредитних грошей чоловікові погодився з першою інстанцією.

Та дружина звернулася з касаційною скаргою до вищої судової інстанції, вимагаючи рішення суду про стягнення 60 тисяч гривень скасувати й відправити справу на новий розгляд.

Верховний Суд виніс, як на мене, дуже цікаве рішення. Коротко кажучи, оскільки ст. 60 Сімейного кодексу вказує, що майно, придбане в шлюбі, належить чоловікові та дружині на праві спільної сумісної власності, то чоловік має право вимагати стягнути з неї половину вартості машини, а не половину виплаченого кредиту.

Здавалося б, чоловікові залишається тільки порадіти. Але… суд скасував рішення попередніх інстанцій про стягнення з дружини половини виплаченого кредиту. Отже, чоловік залишився без своїх грошей, натомість із перспективою нової судової тяганини, цього разу за цілий автомобіль, давно проданий дружиною. Спасибі, що судові витрати все-таки стягнули з дружини.

Людмила ЗАГЛАДА,
експерт

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram