Connect with us

Юридична практика

Остаточність постанови прокурора про закриття кримінального провадження

Дата публікації:


Володимир ТРОФИМЕНКО
,
доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального процесу національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Дар’я КЛЕПКА
,
кандидат юридичних наук, науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

Наталія ГЛИНСЬКА
,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділом дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

Постанова слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження є одним із можливих підсумкових процесуальних рішень, що приймаються компетентною особою за результатом проведеного досудового розслідування. Відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства України, закриття кримінального провадження, в якому особі повідомлено про підозру, належить до виключної компетенції прокурора. В ситуації закриття кримінального провадження, в якому особі повідомлено про підозру, прийняття такого рішення є не лише однією з можливих форм закінчення досудового розслідування, а й одним із допустимих правових засобів забезпечення права особи на вирішення по суті висунутого проти неї обвинувачення.

Постанова прокурора як засіб встановлення правової визначеності

Так, відповідно до ч. 1 ст. 283 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) особа має право на розгляд обвинувачення проти неї в суді в найкоротший строк або на його припинення шляхом закриття провадження. Відповідно, постанова прокурора про закриття кримінального провадження є засобом встановлення правової визначеності щодо статусу особи, щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування, а відтак остаточність висновку сторони обвинувачення про відмову здійснювати подальше переслідування такої особи має бути гарантована в необхідних межах. У цьому аспекті важливим є з’ясування правових стандартів, що мають бути дотримані для забезпечення остаточності вирішення питання щодо висунутого проти особи обвинувачення у вказаному процесуальному рішенні прокурора.

Щодо остаточності рішення про закриття кримінального провадження

Остаточність вирішення питань обвинувачення в рішенні прокурора про закриття кримінального провадження хоча й не підпадає під дію принципу res judicata (остаточності судового рішення), втім є предметом охорони в контексті заборони проведення повторного розслідування з одних тих самих підстав. Адже неодноразове закриття (або зупинення) кримінального провадження та його відновлення негативно впливає на права та законні інтереси особи, оскільки вона (особа) перебуває в стані невизначеності щодо долі кримінального провадження проти неї (див. рішення «Меріт проти України»).

Відповідно до низки міжнародно-правових актів однією з важливих гарантій прав людини та неодмінною складовою принципу верховенства права є неприпустимість подвійної загрози (подвійного покарання за одне і те саме діяння) (ne bis inidem) (ст. 4 Протоколу 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – КЗПЛ). Аналогічна гарантія передбачена статтями 50 Хартії основних прав Європейського Союзу, прийнятої 12 грудня 2007 р., та ст. 54 Конвенції про виконання Шенгенської угоди (від 14 червня 1985 р.). Гарантія, передбачена статтею 4 Протоколу № 7, займає чільне місце в системі захисту конвенції. Захист від дублювання кримінальних проваджень є однією зі специфічних гарантій, пов’язаних із загальною гарантією справедливого слухання у кримінальному провадженні. Стаття 4 Протоколу № 7 до Конвенції закріплює основоположне право, яке гарантує, що ніхто не може бути притягнутий до суду чи покараний у кримінальному провадженні за злочин, за який він або вона вже були остаточно засуджені чи виправдані (див. Маргуш проти Хорватії; Сергій Золотухін проти Росії; Нікітин проти Росії, та Кадушич проти Швейцарії).

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував на тому, що метою статті 4 Протоколу № 7 є заборона повторення кримінального провадження, яке було завершено остаточним рішенням (рішення у справі «Сергій Золотухін проти Росії», п. 107). При цьому той факт, що рішення не приймає форми судового рішення, на думку ЄСПЛ, не може ставити під сумнів виправдання чи засудження особи, оскільки такий процесуальний та формальний аспект не може впливати на наслідки рішення. Щоб визначити, чи певне рішення є «виправдувальним», чи «обвинувальним»? Суд розглядає фактичний зміст рішення та надає оцінку його впливу на ситуацію заявника. Посилаючись на текст статті 4 Протоколу № 7, він вважає, що навмисний вибір слів «виправданий чи засуджений» означає, що «кримінальна» відповідальність обвинуваченого була встановлена після оцінки обставин справи, іншими словами, було визначено суть справи. Для того, аби здійснити таку оцінку, важливо, щоб орган, який прий- має рішення за національним законодавством, був наділений такими повноваженнями щодо прийняття рішень, що дозволяють йому перевіряти суть справи. Орган повинен також вивчати або оцінювати докази в матеріалах справи та оцінювати причетність заявника до однієї чи всіх подій, що спонукали втручання слідчих органів, з метою визначення, чи «кримінальна» відповідальність була встановлена (рішення у справі «Aлен проти Сполученого Королівства»).

Заборона повторного розслідування як механізм забезпечення правила non bis in idem унормована національним законодавцем, зокрема, у спосіб закріплення в якості обставин, що унеможливлюють проведення досудового розслідування: існування вироку по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню; існування не скасованої постанови слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 9 ч. 1 ст. 284 КПК, у кримінальному провадженні щодо того самого діяння, що розслідувалося з дотриманням вимог щодо підслідності (п. 6, 9-1 ч.1 ст. 284 КПК).

Сказане ще раз підтверджує той факт, що рішення про закриття кримінального провадження визнається таким, що остаточно вирішує питання кримінального переслідування, не лише доктринально, а й на законодавчому рівні.

З огляду на сутність та підсумковий характер рішення про закриття кримінального провадження в загальній динаміці кримінального процесу, особливе значення набуває забезпечення його своєчасності, законності та обґрунтованості. Адже передчасне прийняття такого рішення стороною обвинувачення не відповідає вимозі проведення ефективного розслідування та завданню поновлення прав особи, що постраждала від злочину. Так, ЄСПЛ у своїх рішеннях наголошує, що ст. 3 КЗПЛ вимагає від органів влади проведення ефективного офіційного розслідування, а неодноразове закриття кримінального провадження і його поновлення стосовно заявника слід розглядати як неефективність розслідування та затягування провадження справи (див. рішення у справі «Никоненко О. проти України», «Сорокоходов Д. проти України» тощо). Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які ЄСПЛ визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див. «Мута проти Украї- ни»). Ретельність розслідування означає, що органи влади завжди повинні намагатися добросовісно з’ясувати, що трапилося й не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Під час досудового слідства національні органи влади не повинні прий- мати безпідставні рішення про закриття справи або зупинення досудового слідства, оскільки це може призвести, в тому числі, до закінчення строку давності, без вжиття необхідних заходів та зробити неможливим подальше продовження.

Інші негативні наслідки настають при навмисному затягуванні провадження стороною обвинувачення із його закриттям у разі наявності для цього підстав, передбачених законом. Адже прийняття правильного та своєчасного рішення про закриття кримінального провадження за умови відсутності підстав чи недоцільності здійснення подальшого кримінального переслідування конкретної особи є важливим з точки зору забезпечення права такої особи на ефективний захист та своєчасне вирішення обвинувачення проти неї в контексті загального права на справедливий судовий розгляд, передбаченого статтею 6 КЗПЛ: завершення досудового розслідування в цей спосіб вносить правову визначеність щодо стану особи, стосовно якої здійснювалось переслідування, та є необхідною умовою відшкодування шкоди, завданої правам такої особи проведеним розслідуванням.

Законність закриття кримінального провадження

Щодо нормативного механізму контролю за законністю та обґрунтованістю закриття кримінального провадження під час досудового розслідування. У чинному кримінальному процесуальному законодавстві закріплено наступні механізми контролю за законністю та обґрунтованістю закриття кримінального провадження слідчим, прокурором:

– перевірка прокурором (процесуальним керівником) законності та обґрунтованості постанови слідчого про закриття кримінального провадження та скасування її прокурором у разі встановлення незаконності чи необґрунтованості даного рішення слідчого (ч. 6
ст. 284 КПК);

– оскарження постанови слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження слідчому судді та скасування слідчим суддею рішення слідчого чи прокурора.

Тож тлумачення норм кримінального процесуального законодавства України, які регулюють порядок закриття кримінального провадження та повноваження суб’єктів сторони обвинувачення, в їх системному зв’язку дозволяє стверджувати, що процесуальний порядок скасування незаконної та необґрунтованої постанови про закриття кримінального провадження є різним в залежності від суб’єкта її прийняття:

1. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження може бути скасована:

а) прокурором в перебігу здійснення прокурорського нагляду чи за скаргою заявника, потерпілого (ч. 6 ст. 284 КПК). Для забезпечення реалізації цього положення законодавець передбачає обов’язок слідчого надіслати копію постанови про закриття кримінального провадження заявнику, потерпілому, прокурору. Прокурор протягом двадцяти днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв’язку з незаконністю чи необґрунтованістю;

б) слідчим суддею за результатом розгляду скарги заявника, потерпілого, його представника чи законного представника, що передбачено п. 3 ч. 1 ст. 303 КПК.

При цьому скасування постанови про закриття кримінального провадження відбувається в перебігу різних за рівнем складності правових процедур: скасування такого рішення слідчим суддею реалізується під час судового засідання із додержанням вимог змагальної процедури (за правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 КПК з урахуванням положень Глави 26 КПК); прийняття ж й однойменного рішення прокурором за логікою побудови досудового розслідування відбувається уповноваженим суб’єктом самостійно (без участі інших осіб), шляхом аналізу наявної фактичної інформації з подальшим обранням необхідної правової норми, варіанту правової поведінки та ухваленням прийнятого рішення. В КПК лише встановлено певні вказівки щодо суб’єктів, умов, підстав, строків та специфіки реалізації прокурором своїх повноважень щодо скасування здійснення регламентації прокурорського нагляду. З огляду на це процедуру скасування рішення про закриття кримінального провадження прокурором за рівнем складності в цілому можна назвати простою та для з’ясування дотримання законності при реалізації прокурором відповідних повноважень доречно вести мову про процесуальний порядок чи нормативні вимоги до прийняття цього рішення.

2. Постанова прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо юридичної особи може бути скасована слідчим суддею за результатом розгляду скарги заявника, потерпілого, його представника чи законного представника, підозрюваного, його захисника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, що передбачено п. 4 ч. 1 ст. 303 КПК. З метою забезпечення реалізації цими учасниками кримінального провадження процесуального механізму контролю за законністю та обґрунтованістю постанови прокурора про закриття кримінального провадження, абзац 2 ч. 6 ст. 284 КПК передбачає обов’язок прокурора надіслати вказаним особам копію цієї постанови. Контекстно слід звернути увагу на те, що в наведеному правоположенні не передбачено надіслання копії цієї постанови прокурору вищого рівня. Іншого порядку здійснення контролю або нагляду за законністю та обґрунтованістю постанови прокурора про закриття кримінального провадження чинний КПК не передбачає.

Неформальні практики правозастосування

Між тим, на практиці непоодинокими є випадки скасування постанови прокурора про закриття кримінального провадження вищим за рангом прокурором в порядку реалізації повноважень, передбаченим ч. 6 ст. 36 КПК. Втім поширення дії частини 6 ст. 36 КПК на цю процесуальну ситуацію видається неможливим з огляду на наступне. Відповідно до ч. 6 ст. 36 КПК, Генеральний прокурор, керівник регіональної прокуратури, керівник місцевої прокуратури, їх перші заступники та заступники при здійсненні нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування мають право скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих та прокурорів нижчого рівня у межах строків досудового розслідування, передбачених ст. 219 КПК. Про скасування таких постанов повідомляється прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення відповідного досудового розслідування. Скасування незаконних та необґрунтованих постанов детективів Національного антикорупційного бюро України та прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури може бути здійснено Генеральним прокурором або особою, яка виконує його обов’язки, чи керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Буквальне тлумачення наведеного законодавчого положення дозволяє дійти висновку про те, що повноваження прокурорів вищого рівня щодо скасування постанови слідчого чи прокурора можуть бути реалізовані лише у чітко визначених часових межах, а саме – в межах строків досудового розслідування, передбачених ст. 219 КПК.

Згідно з ч. 1 ст. 219 КПК строк досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження.

Строк досудового розслідування з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня повідомлення особі про підозру становить:

1) шість місяців – у кримінальному провадженні щодо кримінального проступку;

2) дванадцять місяців – у кримінальному провадженні щодо злочину невеликої або середньої тяжкості;

3) вісімнадцять місяців – у кримінальному провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Досудове розслідування повинно бути закінчено:

1) протягом одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку;

2) протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину.

Строк досудового розслідування може бути продовжений у порядку, передбаченому параграфом 4 глави 24 КПК. При цьому загальний строк досудового розслідування не може перевищувати:

1) двох місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку;

2) шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості;

3) дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину (ч. 2 ст. 219 КПК).

Наведені нормативні правила, що визначають максимальні строки досудового розслідування, мають загальний характер. Їх конкретизація щодо кожного окремого кримінального провадження здійснюється з урахуванням правила, передбаченого ч. 1 ст. 219 КПК, яке стосується визначення граничних меж строку досудового розслідування. Таким чином, в кожному конкретному кримінальному провадженні, яке закінчується постановою прокурора про його закриття, строк досудового розслідування, який починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчується днем ухвалення рішення про закриття кримінального провадження, може бути різним, проте в межах передбачених ст. 219 КПК максимальних строків.

Реалізація повноважень прокурора вищого рівня щодо скасування незаконної та необґрунтованої постанови прокурора про закриття кримінального провадження, яка відповідно до ч. 6 ст. 36 КПК має бути здійснена в межах строків досудового розслідування, є неможливою з огляду на те, що ці строки закінчуються в день ухвалення рішення про закриття кримінального провадження. Саме тому, як видається, законодавець не передбачив у ст. 284 КПК обов’язку прокурора направити копію своєї постанови про закриття кримінального провадження прокурору вищого рівня (на відміну від слідчого, який, як зазначалося вище, має направити копію своєї постанови прокурору), а лише зобов’язав його надіслати копію цієї постанови заявнику, потерпілому, його представнику, підозрюваному, захиснику, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (абзац другий ч. 6 ст. 284 КПК).

Разом із тим слід звернути увагу на регулювання цих правових відносин у підзаконному нормативному акті, а саме – Порядку організації діяльності прокурорів і слідчих органів прокуратури у кримінальному провадженні, затвердженому наказом Генерального прокурора України 28.03.2019 р. (далі – Порядок).

Відповідно до п. 6 Розділу 4 вказаного Порядку керівник прокуратури відповідного рівня після надходження матеріалів кримінального провадження, закритого щодо підозрюваного, в межах компетенції та строків, визначених чинним законодавством, вивчає законність й обґрунтованість постанови прокурора та реалізує свої повноваження, передбачені ч. 6 ст. 36 КПК, або погоджується з прийнятим рішенням. У разі згоди з постановою про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного, такий керівник протягом 3 діб забезпечує направлення до прокуратури вищого рівня матеріалів цього провадження разом зі своїм висновком.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Проблемна теплокомуналка. Несподіваний поворот справи двох ТЕЦ Львівщини

Опубліковано

on

Юрій КОТНЮК,
ЮВУ

Цього місяця нагадала про себе призабута історія так званих «тецок Дубневича», як називають у народі розташовані в Львівській області Новояворівську та Новороздільську теплоелектроцентралі, реальними власниками яких вважаються колишні народні депутати брати Ярослав і Богдан Дубневичі. Так, 3 листопада Шостий апеляційний адміністративний суд залишив без змін рішення Окружного адміністративного суду Києва, яким були визнані неправомірними дії Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів щодо обрання управителем однієї з цих ТЕЦ товариства з обмеженою відповідальністю «Нафтогаз-Тепло», яке є дочірнім утворенням Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України».

Газові махінації

Про їх існування вся країна дізналася після того, як у червні 2016 року Національне антикорупційне бюро України почало досудове розслідування щодо заволодіння державним майном посадовими особами двох ТОВ — «Енергія-Новояворівськ» і «Енергія-Новий Розділ», які були формальними власниками згаданих ТЕЦ. Детективи встановили, що зловмисники протягом 2013—2015 років, отримуючи від Нафтогазу за пільговими цінами державний газ, який вони зобов’язані були використовувати для постачання теплової енергії населенню, зокрема мешканцям міст Новояворівськ і Новий Розділ, насправді пускали його на виробництво електроенергії, яку потім продавали за комерційними цінами. За підрахунками слідчих, таким чином було здійснене незаконне заволодіння понад трьомастами мільйонів кубометрів природного газу, ринкова вартість якого перевищувала 1,4 мільярда гривень.

У зв’язку з цим у січні 2018 р. чотирьом співробітникам названих підприємств з числа керівної ланки було повідомлено про підозру й обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою з можливістю вийти під заставу. Всі вони дуже швидко сплатили необхідну суму й нині перебувають на волі, причому жодному з них досі не ухвалено якого-небудь вироку, хоча матеріали кримінального провадження ще у вересні 2019 року були передані до Вищого антикорупційного суду. Що ж стосується, так би мовити, знаряддя злочину, яким у даному випадку були дві зазначені теплоелектроцентралі, то на них ще в червні 2018 року ухвалами слідчого судді Солом’янського районного суду Києва було накладено арешт, а їхні майнові комплекси передані в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі — Нацагентство, або АРМА). А оскільки дане відомство не здійснює безпосереднього керівництва виробничою діяльністю активів даної категорії, то ТЕЦ у вересні 2019 року були передані в управління приватному підприємству «Гарант Енерго М».

Даний вибір виявився надзвичайно невдалим — обраний Нацагентством управитель з горем пополам забезпечив роботу ввірених йому підприємств під час опалювального періоду 2018/19 років, але при цьому вдвічі наростив борги перед Нафтогазом за поставлений газ — із чотирьохсот до восьмисот мільйонів гривень, унаслідок чого було поставлено під загрозу зриву проведення наступного опалювального сезону. У зв’язку з цим розгорівся грандіозний скандал, який коштував посади колишньому очільнику АРМА Антону Янчуку, а вирішенням ситуації зайнявся очолюваний у той час Олексієм Гончаруком Кабінет Міністрів України. Перебравши всі можливі варіанти, високопоставлені можновладці не знайшли кращого виходу, як віддати проблемні теплоелектроцентралі Нафтогазу: раз, мовляв, вони заборгували йому стільки грошей, нехай він забирає їх собі й робить із ними, що заманеться.

Оскарження

Таке рішення було ухвалене в листопаді 2019 року й дуже не сподобалося формальним власникам цих ТЕЦ — товариствам «Енергія-Новояворівськ» і «Енергія-Новий Розділ», які, діючи за принципом «чим гірше, тим краще», постійно встромляли АРМА палиці в колеса. Свого часу вони успішно оскаржили в адміністративних судах передачу свого майна в управління ПП «Гарант Енерго М», але поки судові рішення набрали чинності, Нацагентство встигло змінити цього управителя на іншого.

У руслі своєї політики обидва вказаних ТОВ одночасно подали до ОАС Києва два ідентичні за змістом позови до АРМА, в яких виклали по дві позовні вимоги. Перша полягала в тому, щоб визнати протиправними дії Нацагентства щодо обрання ТОВ «Нафтогаз—Тепло» управителем арештованого майна — в одному випадку Новояворівської ТЕЦ, в іншому — Новороздільської. Що ж стосується другої позовної вимоги, то її зміст полягав у тому, щоб скасувати рішення тендерного комітету цієї самої АРМА про обрання згаданого ТОВ «Нафтогаз Тепло» управителем того ж самого арештованого майна. З точки зору звичної логіки подібна конструкція позову викликає певний подив, адже тендерний комітет є складовою Нацагентства, тож його рішення з даного приводу охоплюються названим у першій позовній вимозі поняттям «дії АРМА щодо обрання управителя арештованого майна». Незрозуміло, навіщо було засмічувати позов зайвим конкретизуванням? А якщо юристи позивачів так полюбляють конкретику, то їм треба було викласти в позові ще й третю позовну вимогу — визнати недійсним договір між Нацагентством і «Нафтогаз-Тепло» про передачу майна в управління.

Що ж стосується суті позовних вимог, то вони були обґрунтовані тим, що управителя майна було обрано за позаконкурсною процедурою, що суперечить вимогам Закону України «Про публічні закупівлі». У відгуку на позов Нацагентство зазначило, що в даному випадку вартість закуплених послуг становила нуль гривень нуль копійок, тобто «Нафтогаз тепло» займався управлінням теплоелектроцентралями на принципі самоокупності, не витрачаючи при цьому коштів з Державного бюджету. Тож за таких обставин, мовляв, застосування конкурсних процедур є не обов’язком, а правом Нацагентства, яким вона може скористатися, а може й ні.

Обидва позови потрапили на розгляд судді ОАС Києва Сергія Каракашьяна, тож в обох випадках тексти мотивувальних частин рішень майже однакові. Наріжним каменем позиції відповідача було розпорядження Кабінету Міністрів України від 6.11.2019 р. № 1040-р, присвячене питанню забезпечення сталого проходження опалювального періоду 2019/20 року в містах Новояворівськ і Новий Розділ, яким із метою запобігання виникненню надзвичайної ситуації техногенного характеру в названих населених пунктах було вирішено вжити низку заходів. Один із його пунктів дозволяв АРМА для якомога швидшого вибору управителя застосувати процедуру, передбачену статтею 35 Закону України «Про публічні закупівлі», яка називається «Проведення конкурентного діалогу».

Що таке конкурентний діалог?

Конкурентний діалог — це одна з трьох процедур, передбачених статтею 13 зазначеного закону. Перші дві мають назви «відкриті торги» і «торги з обмеженою участю». Конкурентний діалог, як ви напевно вже здогадалися, містить найбільш ліберальні вимоги до закупівельника, який придбаває товари й послуги за кошти держбюджету, але й така процедура вимагає, щоб у ньому брали участь не менше трьох учасників. Тобто діалог має проводитися з декількома особами, а не з певним підприємством, визначеним до початку такого діалогу. Застосування такої процедури передбачало вчинення Нацагентством низки заходів, а саме публікації оголошення про проведення конкурентного діалогу, подання пропозицій, їх розкриття, розгляд, проведення переговорів тощо.

У ході судового процесу відповідач стверджував, що ним проводилися зустрічі, наради та консультації, але суддя, вислухавши аргументи відповідача, звернув його увагу на те, що ним не було здійснено публікацію оголошення, обов’язковість якої прописана в статті 35 згаданого закону. А всі, мовляв, надані Нацагентством документи містять інформацію лише про його спілкування з державними органами та підприємствами Акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», що не є доказами проведення відповідачем процедури конкурентного діалогу. З огляду на це суд вирішив, що дії АРМА щодо обрання ТОВ «Нафтогаз—Тепло» управителем арештованого майна слід визнати протиправними. Зате вимога позивачів про скасування рішень Тендерного комітету Нацагентства про обрання управителем зазначеного підприємства задоволено не було, оскільки спірні рішення були реалізовані відповідними договорами, тож, на думку судді, скасування рішення тендерного комітету жодних прав позивача не захистить. Таким чином, двома різними рішеннями ОАС Києва, ухваленими в один день, 4 вересня 2020 р., позовні вимоги товариств «Енергія-Новий Розділ» і «Енергія-Новояворівськ» були задоволені частково.

АРМА публічно висловило свою незгоду з цими вердиктами й заявило, що буле оскаржувати їх в апеляційному порядку, принагідно зазначивши, що в суді не оскаржувалися ні ухвали Солом’янського суду про накладення арешту на обидві теплоелектроцентралі й передачу їх в АРМА, ні укладені останнім з ТОВ «Нафтогаз—Тепло» договори управління цими активами, тож, мовляв, управитель буде в звичному режимі готуватися до нового опалювального сезону.

Обидва рішення ОАС Києва дійсно були оскаржені Нацагентством і принаймні одна з цих скарг, яка стосується Новояворівської ТЕЦ, уже розглянута. Однак постанова Шостого ОАС від 3 листопада виявилася не на користь апелянта, оскільки нею було ухвалено апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. В тексті апеляційної скарги АРМА «гвіздком програми» вже була інша стаття Закону «Про публічні закупівлі» — під номером 40, в якій ішлося про застосування переговорної процедури закупівель, тобто з одним учасником. У згаданому розпорядженні уряду про неї, правда, не було сказано ні слова, але сама стаття передбачала можливість проведення безконкурсної процедури за наявності нагальної потреби, викликаної особливими економічними чи соціальними обставинами, пов’язаними з негайною ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій, що унеможливлювали дотримання закупівельником строків для проведення тендеру.

Досліджуючи слушність цього аргументу, Шостий ААС зазначив, що в листопаді 2019 року, станом на час проведення переговорної процедури закупівлі, в Новояворівську не існувало надзвичайної ситуації, яка б надавала право Нацагентству проводити переговорну процедуру обрання управителя: на той момент лише стояло питання можливого ризику зриву опалювального сезону 2019—2020 років в цьому місті, оскільки попередній управитель Новояворівської ТЕЦ — ПП «Гарант Енерго М» — не впорався зі своїми обов’язками. Але це, на думку суддів, не було надзвичайною ситуацією, бо сам по собі можливий ризик зриву опалювального сезону не міг бути підставою для проведення переговорної процедури: вірогідність ризику виникнення надзвичайної ситуації не означала наявності самої надзвичайної ситуації, як це було передбачено чинним законодавством. Виходячи з цього, Шостий ААС визнав непереконливою позицію АРМА в її спробі виправдати свої дії положеннями статті 40 Закону «Про публічні закупівлі».

Отже, дії Нацагентства з обрання управителя одної з проблемних ТЕЦ визнані неправомірними, й це рішення суду набрало законної сили, але поки незрозуміло, які практичні наслідки воно за собою тягне: чи то негайне усунення «Нафтогаз— Тепло» від управління проблемним активом, чи то негайний початок організації процедури обрання управителя. Швидше за все, відповідь на це запитання буде дана вже після касаційного перегляду даної справи.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Господарські суди обмежують надання доказів у справах про оскарження рішень АМКУ

Опубліковано

on

Комітети АПУ з конкуренційного права та процесуального права направили відкрите звернення заступнику Голови Верховного Суду, Голові Касаційного господарського суду, в якому навели правові позиції господарських судів про неможливість для позивачів у спорах про визнання недійсними рішень органів АМКУ надавати нові докази на підтвердження своїх аргументів і обов’язок судів розглядати такі спори лише на підставі зібраних АМКУ доказів.

Наведена експертами Комітету практика господарських судів демонструє, що в спорах, які стосуються оскарження рішень АМКУ, господарські суди займають позицію, що вони не володіють повною юрисдикцією.

«На наше переконання, така позиція не забезпечує належної можливості для особи ефективно реалізувати своє право на справедливий суд. А з огляду на неможливість надання доказів безпосередньо до суду, фактично на особу покладається обов’язок доводити свою невинуватість перед адміністративним органом всупереч принципу презумпції невинуватості», – йдеться у відкритому зверненні.

Комітет АПУ згадав про рішення КГС ВС від 19 серпня 2019 р. у справі № 910/12487/18 та від 30 січня 2020 р. у справі № 910/14949/18,  в яких була викладена правова позиція, що «..судом не можуть досліджуватись та оцінюватись додаткові пояснення сторін, які стосуються кваліфікації встановленого органом АМК порушення конкурентного законодавства, які не надавались у межах розгляду справи про порушення конкурентного законодавства».

Цю позицію обстоюють судді КГС ВС і під час публічних правничих заходів. Також на неї постійно посилаэться АМКУ в своїх заявах по суті справи, вказуючи, що «…докази, які не були надані суб’єктами господарювання до АМКУ в межах розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, не можуть оцінюватись судом».

Із тлумаченням правової позиції ВС погоджуються суди першої та апеляційної інстанцій.

На переконання експертів Комітетів АПУ, такі підходи господарських судів не відповідають положенням ГПК та ст. 8 Конституції України, якою закріплено  принцип верховенства права в Україні.

Тому правники вимагають розглянути викладені у зверненні аргументи та довести їх до відома суддів КГС у складі ВС.

Детальніше ознайомитися з відкритим зверненням можна за посиланням.

Читати далі

Юридична практика

Правила визначення юрисдикції спору у справі щодо зняття арешту з майна

Опубліковано

on

Артур КІР’ЯКОВ,
адвокат

Визначення правильної юрисдикції спору — це отримання бажаного результату в найкоротший термін з мінімальними витратами. Натомість прорахунок призводить до фінансових витрат, пов’язаних із підготовкою процесуальних документів та участю в судових засіданнях, а ще відсутністю відповідного судового рішення протягом значного періоду часу.

Обставини справи

Позивач є спадкоємицею ОСОБА_1 та прийняла спадщину у встановлений законом строк. Під час оформлення свідоцтва про право на спадщину на майно позивачці стало відомо, що згідно з відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в реєстрі на все майно ОСОБА_1 накладено арешт на підставі постанови підрозділу примусового виконання рішень відділу Державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Кіровоградській області. Вищевказаний відділ ДВС відмовив у знятті арешту з майна, посилаючись на відсутність підстав для задоволення заяви позивачки.

Зміст рішень судів попередніх інстанцій

Кіровоградський окружний адміністративний суд рішенням від 18 січня 2019 року позов задовольнив. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 24 квітня 2019 року рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду залишив без змін. Судові рішення мотивовано тим, що відповідачем не доведено наявності відкритого виконавчого провадження та не підтверджено належними доказами правомірності існування арешту, накладеного на нерухоме майно ОСОБА_1, а наявність у Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна запису про цей арешт перешкоджає позивачці зареєструвати у визначеному законом порядку право власності на відповідне майно. При цьому невиконання відповідачем свого обов’язку щодо необхідності зняття арешту з майна ОСОБА_1 при завершенні виконавчого провадження є протиправним.

Позиція Великої палати Верховного Суду

Для визначення юрисдикції цього спору необхідно визначити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду:

I. Якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу державної виконавчої служби при накладенні арешту на певне майно, то такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

II. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/ або позивач подає його з метою захисту права власності або іншого речового права, то ці спори мають розглядатися в порядку цивільного/господарського судочинства як такі, що випливають із цивільних правовідносин (п. 27).

Щодо вказаного позову, то його підставою позивачка визначила наявність арешту, накладеного на невизначене майно спадкодавця, що перешкоджає їй в оформленні її спадкових прав на нерухоме майно (п. 28). Тобто правовий висновок Великої палати Верховного Суду містить чітке розмежування юрисдикції розгляду спорів щодо зняття арешту з майна між адміністративним та цивільним/господарським судочинством. Постанова Великої палати ВС від 22 січня 2020 року по справі № 340/25/19, провадження № 11-669апп19. Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області, третя особа Головне територіальне управління юстиції в Кіровоградській області, про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 січня 2019 року (суддя Черниш О. А.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року (судді Круговий О. О., Прокопчук Т. С., Шлай А. В.), установила:

ОСОБА_1 в січні 2019 року звернулася до суду з позовом до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області, третя особа — Головне територіальне управління юстиції в Кіровоградській області, в якому просила:

— визнати неправомірною відмову відділу примусового виконання рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області щодо зняття арешту з майна, належного на праві власності ОСОБА_2, накладеного постановою від 13 грудня 2011 року у виконавчому провадженні № 23555996;

— зобов’язати відділ примусового виконання рішень Управління ДВС Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області зняти арешт з майна, належного на праві власності ОСОБА_2, у вказаному виконавчому провадженні.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1, яка є спадкоємицею ОСОБА_2, при оформленні спадщини з’ясувала, що постановою відповідача від 13 грудня 2011 року у виконавчому провадженні № 23555996 накладено арешт на майно, що належить на праві власності ОСОБА_2. При цьому при зверненні до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області із заявою про зняття арешту з майна, позивачці було відмовлено в задоволенні такої заяви.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Кіровоградський окружний адміністративний суд рішенням від 18 січня 2019 року позов задовольнив. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 24 квітня 2019 року рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 січня 2019 року залишив без змін. Судові рішення мотивовано тим, що відповідачем не доведено наявності відкритого виконавчого провадження та не підтверджено належними доказами правомірності існування арешту, накладеного на нерухоме майно ОСОБА_2 , а наявність у Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна запису про цей арешт перешкоджає позивачці зареєструвати у визначеному законом порядку право власності на відповідне майно. При цьому невиконання відповідачем свого обов’язку щодо необхідності зняття арешту з майна ОСОБА_2 при завершенні виконавчого провадження є протиправним.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог

Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області в касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Зазначається, зокрема, про порушення судами правил предметної юрисдикції; вказується на те, що виконавче провадження відкрите за виконавчим документом, виданим у цивільній справі, тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу позивачка, посилаючись на законність й обґрунтованість рішень судів, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Рух касаційної скарги

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 5 червня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 26 червня 2019 року призначив її до розгляду. Той же суд ухвалою від 27 червня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області, третя особа — Головне територіальне управління юстиції в Кіровоградській області, про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАСУ) у зв’язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

ОСОБА_1 є спадкоємицею ОСОБА_2 та прийняла спадщину у встановлений законом строк. Під час оформлення свідоцтва про право на спадщину на майно позивачці стало відомо, що згідно з відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в реєстрі 13 грудня 2011 року зареєстровано обтяження на все невизначене майно, власником якого є ОСОБА_2, на підставі постанови про арешт майна боржника від 13 грудня 2011 року, винесеної підрозділом примусового виконання рішень відділу Державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Кіровоградській області. ОСОБА_1 14 грудня 2018 року звернулася до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області із заявою про зняття арешту з майна ОСОБА_2 , за результатами розгляду якої відповідач листом від 20 грудня 2018 року зазначив про відсутність підстав для задоволення заяви позивачки, оскільки на виконанні у відділі примусового виконання рішень відсутні виконавчі провадження, боржником за якими виступає ОСОБА_2, до того ж, відповідач зазначив, що виконавче провадження № 23555996, боржником за яким виступав ОСОБА_2, завершене у 2012 році та знищене. При цьому суди встановили, що арешт на нерухоме майно, належне ОСОБА_2, накладено постановою державного виконавця підрозділу примусового виконання рішень відділу Державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Кіровоградській області від 13 грудня 2011 року у виконавчому провадженні № 23555996, відкритому за виконавчим листом № 2-620, виданим 14 грудня 2010 року Кіровським районним судом міста Кіровограда, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Індекс-банк» коштів у сумі 1 258 771,47 грн. Дане виконавче провадження завершено у 2012 році, а 29 лютого 2016 року знищене у зв’язку із закінченням терміну зберігання, про що складено акт. Вважаючи відмову в занятті арешту на майно протиправною, позивачка звернулася до суду з цим позовом.

Позиція Великої палати Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування, оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи. Згідно з частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. За визначенням пунктів 1 та 2 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа — це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір — це спір, в якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв’язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Відповідно до частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-пра­вових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб’єктний склад. Участь суб’єкта владних повноважень є обов’язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб’єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Водночас визначальними ознаками приватноправових відносин є, зокрема, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб’єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Положеннями частини першої статті 287 КАС визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи, органу Державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Згідно з частинами третьою — п’ятою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» в разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу Державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу Державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених із боржника (в тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб’єкта оціночної діяльності — суб’єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв’язку зі значним ступенем його зношення, пошкодження; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів із дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного в частині шостій статті 61 цього закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості зі сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1—2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Із наведеної норми вбачається, що зняття арешту з майна здійснюється шляхом винесення виконавцем постанови. Така постанова може бути винесена на підставі постанови начальника відповідного відділу Державної виконавчої служби лише в разі порушення порядку накладення арешту, в усіх інших випадках — виключно на підставі рішення суду. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент звернення позивачки до суду з позовом) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів Державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Для визначення юрисдикції цього спору необхідно визначити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду. Якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу Державної виконавчої служби при накладенні арешту на певне майно, то такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/або позивач подає його з метою захисту права власності або іншого речового права, то ці спори мають розглядатися в порядку цивільного/господарського судочинства як такі, що випливають із цивільних правовідносин.

Так, підставою цього позову позивачка визначила наявність арешту, накладеного на невизначене майно спадкодавця, що перешкоджає їй в оформленні її спадкових прав на нерухоме майно. За таких умов позов спрямовано на захист цивільних прав позивачки, пов’язаних з оформленням права власності на спадкове майно та фактично є різновидом негаторного позову. Виходячи з наведеного Велика палата Верховного Суду вважає, що суди помилково розглянули в порядку адміністративного судочинства справу за позовом ОСОБА_1 як спадкоємиці ОСОБА_2 — боржника у виконавчому провадженні № 23555996, відкритому на підставі виконавчого листа, виданого судом цивільної юрисдикції, оскільки цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій підтвердилися під час перегляду справи Великою палатою Верховного Суду. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково й закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково й залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених, відповідно, статтями 238, 240 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього кодексу, є обов’язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 2, 19, 345, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика палата Верховного Суду постановила: касаційну скаргу Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області задовольнити частково. Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 січня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року скасувати. Провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області, третя особа — Головне територіальне управління юстиції в Кіровоградській області, про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram