Connect with us

Юридична практика

Проблемна теплокомуналка. Несподіваний поворот справи двох ТЕЦ Львівщини

Дата публікації:

Юрій КОТНЮК,
ЮВУ

Цього місяця нагадала про себе призабута історія так званих «тецок Дубневича», як називають у народі розташовані в Львівській області Новояворівську та Новороздільську теплоелектроцентралі, реальними власниками яких вважаються колишні народні депутати брати Ярослав і Богдан Дубневичі. Так, 3 листопада Шостий апеляційний адміністративний суд залишив без змін рішення Окружного адміністративного суду Києва, яким були визнані неправомірними дії Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів щодо обрання управителем однієї з цих ТЕЦ товариства з обмеженою відповідальністю «Нафтогаз-Тепло», яке є дочірнім утворенням Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України».

Газові махінації

Про їх існування вся країна дізналася після того, як у червні 2016 року Національне антикорупційне бюро України почало досудове розслідування щодо заволодіння державним майном посадовими особами двох ТОВ — «Енергія-Новояворівськ» і «Енергія-Новий Розділ», які були формальними власниками згаданих ТЕЦ. Детективи встановили, що зловмисники протягом 2013—2015 років, отримуючи від Нафтогазу за пільговими цінами державний газ, який вони зобов’язані були використовувати для постачання теплової енергії населенню, зокрема мешканцям міст Новояворівськ і Новий Розділ, насправді пускали його на виробництво електроенергії, яку потім продавали за комерційними цінами. За підрахунками слідчих, таким чином було здійснене незаконне заволодіння понад трьомастами мільйонів кубометрів природного газу, ринкова вартість якого перевищувала 1,4 мільярда гривень.

У зв’язку з цим у січні 2018 р. чотирьом співробітникам названих підприємств з числа керівної ланки було повідомлено про підозру й обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою з можливістю вийти під заставу. Всі вони дуже швидко сплатили необхідну суму й нині перебувають на волі, причому жодному з них досі не ухвалено якого-небудь вироку, хоча матеріали кримінального провадження ще у вересні 2019 року були передані до Вищого антикорупційного суду. Що ж стосується, так би мовити, знаряддя злочину, яким у даному випадку були дві зазначені теплоелектроцентралі, то на них ще в червні 2018 року ухвалами слідчого судді Солом’янського районного суду Києва було накладено арешт, а їхні майнові комплекси передані в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі — Нацагентство, або АРМА). А оскільки дане відомство не здійснює безпосереднього керівництва виробничою діяльністю активів даної категорії, то ТЕЦ у вересні 2019 року були передані в управління приватному підприємству «Гарант Енерго М».

Даний вибір виявився надзвичайно невдалим — обраний Нацагентством управитель з горем пополам забезпечив роботу ввірених йому підприємств під час опалювального періоду 2018/19 років, але при цьому вдвічі наростив борги перед Нафтогазом за поставлений газ — із чотирьохсот до восьмисот мільйонів гривень, унаслідок чого було поставлено під загрозу зриву проведення наступного опалювального сезону. У зв’язку з цим розгорівся грандіозний скандал, який коштував посади колишньому очільнику АРМА Антону Янчуку, а вирішенням ситуації зайнявся очолюваний у той час Олексієм Гончаруком Кабінет Міністрів України. Перебравши всі можливі варіанти, високопоставлені можновладці не знайшли кращого виходу, як віддати проблемні теплоелектроцентралі Нафтогазу: раз, мовляв, вони заборгували йому стільки грошей, нехай він забирає їх собі й робить із ними, що заманеться.

Оскарження

Таке рішення було ухвалене в листопаді 2019 року й дуже не сподобалося формальним власникам цих ТЕЦ — товариствам «Енергія-Новояворівськ» і «Енергія-Новий Розділ», які, діючи за принципом «чим гірше, тим краще», постійно встромляли АРМА палиці в колеса. Свого часу вони успішно оскаржили в адміністративних судах передачу свого майна в управління ПП «Гарант Енерго М», але поки судові рішення набрали чинності, Нацагентство встигло змінити цього управителя на іншого.

У руслі своєї політики обидва вказаних ТОВ одночасно подали до ОАС Києва два ідентичні за змістом позови до АРМА, в яких виклали по дві позовні вимоги. Перша полягала в тому, щоб визнати протиправними дії Нацагентства щодо обрання ТОВ «Нафтогаз—Тепло» управителем арештованого майна — в одному випадку Новояворівської ТЕЦ, в іншому — Новороздільської. Що ж стосується другої позовної вимоги, то її зміст полягав у тому, щоб скасувати рішення тендерного комітету цієї самої АРМА про обрання згаданого ТОВ «Нафтогаз Тепло» управителем того ж самого арештованого майна. З точки зору звичної логіки подібна конструкція позову викликає певний подив, адже тендерний комітет є складовою Нацагентства, тож його рішення з даного приводу охоплюються названим у першій позовній вимозі поняттям «дії АРМА щодо обрання управителя арештованого майна». Незрозуміло, навіщо було засмічувати позов зайвим конкретизуванням? А якщо юристи позивачів так полюбляють конкретику, то їм треба було викласти в позові ще й третю позовну вимогу — визнати недійсним договір між Нацагентством і «Нафтогаз-Тепло» про передачу майна в управління.

Що ж стосується суті позовних вимог, то вони були обґрунтовані тим, що управителя майна було обрано за позаконкурсною процедурою, що суперечить вимогам Закону України «Про публічні закупівлі». У відгуку на позов Нацагентство зазначило, що в даному випадку вартість закуплених послуг становила нуль гривень нуль копійок, тобто «Нафтогаз тепло» займався управлінням теплоелектроцентралями на принципі самоокупності, не витрачаючи при цьому коштів з Державного бюджету. Тож за таких обставин, мовляв, застосування конкурсних процедур є не обов’язком, а правом Нацагентства, яким вона може скористатися, а може й ні.

Обидва позови потрапили на розгляд судді ОАС Києва Сергія Каракашьяна, тож в обох випадках тексти мотивувальних частин рішень майже однакові. Наріжним каменем позиції відповідача було розпорядження Кабінету Міністрів України від 6.11.2019 р. № 1040-р, присвячене питанню забезпечення сталого проходження опалювального періоду 2019/20 року в містах Новояворівськ і Новий Розділ, яким із метою запобігання виникненню надзвичайної ситуації техногенного характеру в названих населених пунктах було вирішено вжити низку заходів. Один із його пунктів дозволяв АРМА для якомога швидшого вибору управителя застосувати процедуру, передбачену статтею 35 Закону України «Про публічні закупівлі», яка називається «Проведення конкурентного діалогу».

Що таке конкурентний діалог?

Конкурентний діалог — це одна з трьох процедур, передбачених статтею 13 зазначеного закону. Перші дві мають назви «відкриті торги» і «торги з обмеженою участю». Конкурентний діалог, як ви напевно вже здогадалися, містить найбільш ліберальні вимоги до закупівельника, який придбаває товари й послуги за кошти держбюджету, але й така процедура вимагає, щоб у ньому брали участь не менше трьох учасників. Тобто діалог має проводитися з декількома особами, а не з певним підприємством, визначеним до початку такого діалогу. Застосування такої процедури передбачало вчинення Нацагентством низки заходів, а саме публікації оголошення про проведення конкурентного діалогу, подання пропозицій, їх розкриття, розгляд, проведення переговорів тощо.

У ході судового процесу відповідач стверджував, що ним проводилися зустрічі, наради та консультації, але суддя, вислухавши аргументи відповідача, звернув його увагу на те, що ним не було здійснено публікацію оголошення, обов’язковість якої прописана в статті 35 згаданого закону. А всі, мовляв, надані Нацагентством документи містять інформацію лише про його спілкування з державними органами та підприємствами Акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», що не є доказами проведення відповідачем процедури конкурентного діалогу. З огляду на це суд вирішив, що дії АРМА щодо обрання ТОВ «Нафтогаз—Тепло» управителем арештованого майна слід визнати протиправними. Зате вимога позивачів про скасування рішень Тендерного комітету Нацагентства про обрання управителем зазначеного підприємства задоволено не було, оскільки спірні рішення були реалізовані відповідними договорами, тож, на думку судді, скасування рішення тендерного комітету жодних прав позивача не захистить. Таким чином, двома різними рішеннями ОАС Києва, ухваленими в один день, 4 вересня 2020 р., позовні вимоги товариств «Енергія-Новий Розділ» і «Енергія-Новояворівськ» були задоволені частково.

АРМА публічно висловило свою незгоду з цими вердиктами й заявило, що буле оскаржувати їх в апеляційному порядку, принагідно зазначивши, що в суді не оскаржувалися ні ухвали Солом’янського суду про накладення арешту на обидві теплоелектроцентралі й передачу їх в АРМА, ні укладені останнім з ТОВ «Нафтогаз—Тепло» договори управління цими активами, тож, мовляв, управитель буде в звичному режимі готуватися до нового опалювального сезону.

Обидва рішення ОАС Києва дійсно були оскаржені Нацагентством і принаймні одна з цих скарг, яка стосується Новояворівської ТЕЦ, уже розглянута. Однак постанова Шостого ОАС від 3 листопада виявилася не на користь апелянта, оскільки нею було ухвалено апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. В тексті апеляційної скарги АРМА «гвіздком програми» вже була інша стаття Закону «Про публічні закупівлі» — під номером 40, в якій ішлося про застосування переговорної процедури закупівель, тобто з одним учасником. У згаданому розпорядженні уряду про неї, правда, не було сказано ні слова, але сама стаття передбачала можливість проведення безконкурсної процедури за наявності нагальної потреби, викликаної особливими економічними чи соціальними обставинами, пов’язаними з негайною ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій, що унеможливлювали дотримання закупівельником строків для проведення тендеру.

Досліджуючи слушність цього аргументу, Шостий ААС зазначив, що в листопаді 2019 року, станом на час проведення переговорної процедури закупівлі, в Новояворівську не існувало надзвичайної ситуації, яка б надавала право Нацагентству проводити переговорну процедуру обрання управителя: на той момент лише стояло питання можливого ризику зриву опалювального сезону 2019—2020 років в цьому місті, оскільки попередній управитель Новояворівської ТЕЦ — ПП «Гарант Енерго М» — не впорався зі своїми обов’язками. Але це, на думку суддів, не було надзвичайною ситуацією, бо сам по собі можливий ризик зриву опалювального сезону не міг бути підставою для проведення переговорної процедури: вірогідність ризику виникнення надзвичайної ситуації не означала наявності самої надзвичайної ситуації, як це було передбачено чинним законодавством. Виходячи з цього, Шостий ААС визнав непереконливою позицію АРМА в її спробі виправдати свої дії положеннями статті 40 Закону «Про публічні закупівлі».

Отже, дії Нацагентства з обрання управителя одної з проблемних ТЕЦ визнані неправомірними, й це рішення суду набрало законної сили, але поки незрозуміло, які практичні наслідки воно за собою тягне: чи то негайне усунення «Нафтогаз— Тепло» від управління проблемним активом, чи то негайний початок організації процедури обрання управителя. Швидше за все, відповідь на це запитання буде дана вже після касаційного перегляду даної справи.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Розподіл майна при розлученні: як поділити автомобіль?

Опубліковано

on

На жаль, для багатьох українців автомобіль продовжує залишатися річчю статусною й дорогою, таким собі сімейним надбанням. Сімей, де в кожного є власна машина, не так багато. При тому в більшості вона одна на всіх. І в цих сім’ях новий автомобіль дуже часто купується в кредит. Хоч машина і вважається «сімейною», реєструється вона на конкретну людину. А якщо сім’я розпадається й постає питання про розподіл майна після розлучення, як ділити автомобіль, особливо якщо кредит за нього погашали зі спільних коштів? А якщо кредит погашений частково? Відповіді на ці запитання про розподіл майна після розлучення є в двох справах, які нещодавно закінчив слухати Верховний Суд.

Розподіл майна після розлучення: ділити автомобіль — без варіантів

Перша справа про розподіл майна при розлученні доволі проста. Історія сталася в одному районному центрі Полтавської області. П’ятнадцять років тому пара зареєструвала шлюб і на сьомому році спільного життя придбала авто, порівняно нову «Тойоту». Чоловік казав потім, що гроші на неї дістав він, продавши стару машину своєї матері. Новий автомобіль був оформлений теж на чоловіка.

Не дотягнувши трохи до десяти років, пара розлучилася. Розлучення не оформлювали, але дружина звернулася до суду з позовом про стягнення з чоловіка аліментів на спільну дитину, і її вимога була задоволена. Однак за деякий час чоловік запропонував зробити ще одну спробу врятувати шлюб. Дружина погодилася й навіть подала до виконавчої служби заяву про закриття провадження щодо стягнення аліментів. Однак коли пара намагалася налагодити стосунки, дружина раптом дізналася, що чоловік машину продав без її відома.

Із тієї пори й без того хиткі стосунки зіпсувалися остаточно. Два роки тому дружина звернулася до чоловіка з письмовою заявою про те, щоб він повернув належну їй частину майна. Чоловік теж письмово відмовився від запропонованого дружиною розділу майна, й за три місяці він подав заяву про розірвання шлюбу. Дружина, своєю чергою, вимагала повернути їй половину вартості машини — трохи більше 120 тисяч грн. І це важливо, як побачимо далі, що дружина подала свій позов про розподіл майна ще перебуваючи формально в шлюбі.

Суд першої інстанції розглядав спір влітку минулого року й задовольнив вимоги дружини частково, але в головному — визнанні машини спільною власністю подружжя, придбаною в шлюбі, і в тому, що чоловік повинен компенсувати дружині половину її вартості, — суд погодився з позивачкою. Чоловік натомість подав апеляційну скаргу, наголошуючи на тому, що колишня дружина пізно заходилася ділити автомобіль, і в її вимог минув строк позовної давності. Але апеляційний суд теж встав на бік дружини й окремо відзначив, що під час звернення до суду подружжя перебувало в шлюбі, а позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб не розірвано.

Тоді чоловік подав касаційну скаргу. Головним його аргументом було те, що дружина не довела, що автомобіль був спільною власністю і проданий без її згоди. До того ж, сума компенсації вирахована, на думку колишнього чоловіка, неправильно. Машина була продана, але в звіті про вартість вказана вартість авто такої марки і року випуску.

Тож яких висновків дійшов Верховний Суд? По-перше, в рішенні сказано, що ст. 60 Сімейного кодексу говорить: майно, придбане в шлюбі, належить обом, навіть якщо один із подружжя в цей момент не мав власного доходу з поважних причин. І розподілу після розлучення підлягає не тільки майно, яке є в подружжя, а й те, що перебуває в третіх осіб.

Оскільки автомобіль був проданий чоловіком без згоди дружини і встановити ринкову вартість конкретно цієї машини неможливо, при поділі майна після розлучення за основу береться ринкова вартість автомобіля тієї ж марки і року випуску, що й проданий.

Був у касаційній скарзі чоловіка ще один аргумент: машина, що стала яблуком розбрату, куплена за кошти, отримані від продажу автомобіля його матері. Але купівля авто була здійснена в шлюбі, а значить, йдеться про спільне майно.

Одним словом, вища судова інстанція залишила в силі попередні рішення, й колишньому чоловікові доведеться компенсувати дружині половину вартості проданої машини.

Чи ділиться автомобільний кредит?

Друга справа трохи складніша — в ній ідеться про поділ машини, за яку ще виплачується кредит. Було це у великому обласному центрі на сході країни. Шістнадцять років тому пара зареєструвала шлюб, який протримався рівно десять років. Але за рік до розлучення подружжя купило в кредит новенький «Фольксваген», який був зареєстрований на дружину. Кредит був строком на п’ять років, рік подружжя виплачувало його разом, а після розірвання шлюбу жінка забрала машину собі й незабаром продала її.

Чоловік звернувся до суду, вимагаючи від колишньої дружини повернути половину суми, виплаченої за кредитну машину, поки вони були в шлюбі, — всього трохи більш 60 тисяч гривень. Суд першої інстанції позов чоловіка задовольнив, вирішивши, що проданий автомобіль є спільною власністю розлученої пари. Дружина подала апеляційну скаргу. Апеляційний суд вирішив, що машина все-таки не є спільною власністю, але щодо повернення половини кредитних грошей чоловікові погодився з першою інстанцією.

Та дружина звернулася з касаційною скаргою до вищої судової інстанції, вимагаючи рішення суду про стягнення 60 тисяч гривень скасувати й відправити справу на новий розгляд.

Верховний Суд виніс, як на мене, дуже цікаве рішення. Коротко кажучи, оскільки ст. 60 Сімейного кодексу вказує, що майно, придбане в шлюбі, належить чоловікові та дружині на праві спільної сумісної власності, то чоловік має право вимагати стягнути з неї половину вартості машини, а не половину виплаченого кредиту.

Здавалося б, чоловікові залишається тільки порадіти. Але… суд скасував рішення попередніх інстанцій про стягнення з дружини половини виплаченого кредиту. Отже, чоловік залишився без своїх грошей, натомість із перспективою нової судової тяганини, цього разу за цілий автомобіль, давно проданий дружиною. Спасибі, що судові витрати все-таки стягнули з дружини.

Людмила ЗАГЛАДА,
експерт

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Для підключення до нового постачальника газу згода попереднього не потрібна

Опубліковано

on

3 грудня 2020 р. “Київоблгаззбут”, “Закарпатгаззбут” та “Одесагаз-Постачання” оскаржили до Київського окружного адміністративного суду постанову НКРЕКП № 1080 від 10 червня 2020 р., якою було спрощено процедуру заміни постачальника газу побутовим споживачам, зокрема визначено термін від 3 днів для укладення договору із новим постачальником, усунено вимогу отримання довідки про відсутність заборгованості від попереднього.

Один з позивачів – «Одесагаз-Постачання» навіть подав заяву про забезпечення позову, в якій просив заборонити НКРЕКП здійснювати заходи для уможливлення зміни постачальника природного газу побутовими споживачами без розірвання договору з діючим постачальником та погашення заборгованості перед ним. Однак, суд відмовив у задоволенні заяви через відсутність очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам та інтересам заявника до прийняття у справі судового рішення, чи неможливості захисту таких прав та інтересів без вжиття заходів забезпечення позову.

Отже, зміни постачальника природного газу за спрощеною схемою можна і надалі, причому навіть засобами електронного обміну інформацією.

Покрокова інструкція – у процедурі Зміна постачальника газу для побутових споживачів на платформі Lex.

Леонід Лазебний

Читати далі

Юридична практика

Пастки фінансового моніторингу

Опубліковано

on

Наприкінці року Національний банк України зазнав остаточної поразки у спорі з акціонерним товариством «МТБ–Банк» щодо правомірності призначеного цій фінансовій установі покарання у вигляді штрафу в сумі 4,35 мільйона гривень за його неприпустиму, на думку НБУ, легковажність під час обслуговування клієнтів, зокрема в частині дотримання вимог Закону «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».

Підданий стягненню банк, вважаючи, що його покарано несправедливо й надмірно суворо, успішно оскаржив рішення Нацбанку спочатку в Одеському окружному, потім у П’ятому апеляційному адміністративних судах, а 10 грудня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за наслідками розгляду касаційної скарги НБУ залишив їхні вердикти без змін. Дана справа (№ 420/3096/19) цікава тим, що тексти останніх, на думку сторін, містили комерційну таємницю, а тому на їх прохання були приховані від публіки відповідно до положень Закону «Про доступ до судових рішень». Проте рішення суду останньої інстанції в повному обсязі все ж таки було розміщене в профільному Єдиному державному реєстрі, через що платники податків можуть дізнатися про деякі пікантні моменти в стосунках фінансового регулятора з підконтрольними йому ліцензіатами.

Приводом для даного спору стали висновки перевірки, проведеної фахівцями департаменту фінансового моніторингу Нацбанку, щодо надання «МТБ–Банком» фінансових послуг семи товариствам з обмеженою відповідальністю у період з лютого 2018-го по квітень 2019-го років. Вибір, зроблений керівництвом департаменту, не був випадковим, оскільки протягом зазначеного часу правоохоронні органи здійснювали досудове розслідування низки кримінальних проваджень, фігурантами яких були ці сім ТОВ, причому за тими статтями Кримінального кодексу України, які тісно пов’язані з фінансовими махінаціями, зокрема ст. 191 (заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем), ст. 205 (фіктивне підприємництво), ст. 209 (відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом), ст. 212 (ухилення від сплати податків). Як бачите, нічого дивного не було в тому, що слідчі попросили НБУ провести їх перевірку ще й по своїй лінії. ЇЇ результати показали, що протягом зазначеного вище часу ці товариства переказали зі своїх рахунків в «МТБ–Банку» на свої ж рахунки в «Банку Юнісон» 1,118 мільярда гривень у безготівковій формі з призначенням платежу «Перерахування власних грошових коштів на власний рахунок, без ПДВ», а потім зняли ці кошти вже готівкою.

У принципі, чинне законодавство не забороняє людям «ганяти» свої кошти з одного свого рахунку на інший, але в даному випадку поведінка клієнтів наводила на думку про те, що вони ганяли не свої власні гроші, а чужі й крадені, і метою цих незрозумілих рухів якраз і було відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом. Така підозра підкріплювалася тим, що окрім цих сумнівних операцій, дані товариства не подавали жодних ознак життя, оскільки перевіркою було встановлено відсутність платежів, пов’язаних із виплатою заробітної плати, сплатою податків, оплатою транспортних послуг, оренди майна тощо.

Усе це дало підстави фахівцям НБУ написати в звіті, що перевіркою встановлено ознаки здійснення ризикової діяльності в сфері фінансового моніторингу, оскільки спостерігалися, по-перше, проведення клієнтами банку фінансових операцій, що не мають документального підтвердження очевидної економічної доцільності, по-друге, надання банком послуг у проведенні фінансових операцій, характер або наслідки яких дають підстави вважати, що вони можуть бути пов’язані з легалізацією кримінальних доходів, по-третє, нездійснення банком достатніх заходів для запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. Виходячи з цього 22 квітня 2019 року Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків НБУ прийняв рішення, яким за здійснення «МТБ–Банком» ризикової діяльності на нього було накладено штраф у розмірі 4,35 млн грн.

Розглядаючи дану справу, суди всіх трьох інстанцій дійшли висновку, що регулятор переплутав правопорушення, які він виявив у діях підконтрольного банку, із правопорушенням, за яке він наклав на нього стягнення. Зверніть увагу: перевіркою було встановлено «ознаки здійснення ризикової діяльності у сфері фінансового моніторингу», а штраф накладено за «здійснення ризикованої діяльності». Звучить, начебто, схоже, але це не одне й те ж саме. Щоб збагнути різницю, почати треба здалеку — із Закону «Про банки і банківську діяльність», статтею 48 якого банкам забороняється здійснювати ризикову діяльність, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. Разом із тим зазначений закон не розшифровує, що таке ризикова діяльність і не перелічує її ознак, а відсилає до підзаконного акту, яким є Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.08.2012 р. № 346. А от уже в ньому якраз дуже детально розписано, що таке «ризикова діяльність», а що таке «ризикова діяльність у сфері фінансового моніторингу». Тож за обставин, коли фахівці НБУ в мотивувальній частині свого рішення написали один вид порушення, а в резолютивній зовсім інший, розбиратися з кваліфікацією дій, вчинених «МТБ–Банком», довелося суддям адміністративних судів.

Зробити це було неважко, якщо уважно вчитатися в пункт 3 згаданого Положення. Ним перелічені сім ознак здійснення банком ризикової діяльності, серед яких, зокрема, проведення операцій, що не мають очевидної економічної доцільності, операцій з цінними паперами, що мають ознаки фіктивності, а ще одноразове грубе або систематичні порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу. Саме такі дії становлять потенційну загрозу вкладникам і кредиторам банку, але те, в чому було обвинувачено «МТБ–Банк», під жодну з цих ознак не підпадало.

Разом із цим у тому ж пункті того ж Положення наводиться перелік десяти ознак ризикової діяльності у сфері фінансового моніторингу, під які якраз і підпадають ті три пункти порушень, виявлені перевіркою НБУ: тут тобі і проведення клієнтами банку сумнівних фінансових операцій, і надання банком послуг у їх проведенні, і нездійснення банком достатніх заходів для запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. Таким чином, суди встановили, що в діях «МТБ–Банку» могло мати місце порушення вимог законодавства, але не з питань банків і банківської діяльності, а з питань фінансового моніторингу, за яке накладається штраф у розмірі не більше ніж 400 тисяч гривень. Але на цьому історія не скінчилася, оскільки «могло мати місце порушення» й «мало місце порушення» — це також не одне й те ж саме. Так, головним козирем Нацбанку, який, на його думку, доводив винуватість свого ліцензіата, був той факт, що його клієнти фігурують у кримінальних провадженнях за ознаками вчинення кримінальних правопорушень. Але відповідно до статті 79 Кодексу адміністративного судочинства України для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи є обов’язковими лише вирок або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили. А лише фігурування в кримінальних провадженнях осіб, які були засновниками підприємств, котрі, в свою чергу, були клієнтами банку, не має будь-якого правового значення для визначення в даному випадку порушень «МТБ–Банком» законодавства у сфері фінансового моніторингу. Слід зазначити, що в матеріалах, наданих Нацбанком судовим органам, був один вирок, який набрав законної сили, але він стосувався контрагента клієнта банка, а не безпосередньо клієнта банку. Що ж стосується перелічених регулятором клієнтів «МТБ–Банку, то згідно з наданими останнім витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, усі вони як юридичні особи не перебувають у статусі припинених.

Виходячи з цього, суди вирішили, що працівники оштрафованого банку виконали все, що від них вимагалося чинним законодавством у сфері проведення фінансового моніторингу, а тому рішення Нацбанку про накладення стягнення на цю фінансову установу підлягає скасуванню.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram