Connect with us

Юридична практика

Очевидна недопустимість доказів у кримінальному провадженні

Дата публікації:

Ганна ПАЛАГИЦЬКА,
адвокат

Аналіз положень КПК України щодо підстав визнання доказів очевидно недопустимими та припинення їх дослідження. 

Статтею 89 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України) визначено, що за загальним правилом питання допустимості доказів суд вирішує під час оцінки доказів у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. Проте суд наділений повноваженнями визнати доказ недопустимим і під час судового розгляду з подальшими неможливістю або припиненням його дослідження в разі встановлення очевидної недопустимості такого доказу (ч. 2 ст. 89 КПК України). У зв’язку з цим ч. 3 ст. 89 КПК України сторонам кримінального провадження надано право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, в якому учасники також можуть наводити аргументи очевидної недопустимості, а суд повинен надати їм належну правову оцінку.

У своїй практиці під час розгляду однієї справи я реалізувала таке право. Проте колегія суддів застосувала власне тлумачення підстав заявлення та задоволення клопотань про визнання доказів очевидно недопустимими, яка не узгоджується з положеннями КПК України й суттєво їх звужує. Так, суд пов’язав очевидну недопустимості доказів з наявністю істотного порушення прав та свобод людини й вирішив, що лише наявність таких порушень слугує підставою для визнання доказів очевидно недопустимими.

Проаналізуємо, як у дійсності процесуальним законом врегульовано питання визнання доказів недопустимими внаслідок їх очевидної недопустимості й чи дійсно виключно перелічені в законі випадки істотного порушення прав і свобод людини є підставою для очевидної недопустимості доказів.

Допустимим доказом визнається доказ, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України (ч. 1 ст. 86 КПК України). Вже з цієї норми вбачається, що критерієм загальної недопустимості доказу, тобто доказу, який може бути визнаний недопустимим у нарадчій кімнаті, є порушення порядку його отримання. Що стосується очевидної недопустимості, в процесуальному законі не визначено жодного переліку підстав, коли докази є очевидно недопустимими, а лише визначено, що в разі встановлення очевидної недопустимості доказу, він визнається судом недопустимим (ч. 2 ст. 89 КПК України).

Таким чином, визнання доказів недопустимими та припинення їх дослідження на стадії судового розгляду можливе виключно в разі наявності критерію очевидності, а враховуючи загальне визначення допустимості доказів, то очевидність повинна полягати саме в порушенні порядку, встановленого КПК України, або у невідповідності його нормам.

Дійсно, законодавець визначив випадки, коли докази є недопустимими внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК України). Проте КПК України не містить посилання на те, що зазначені положення стосуються очевидної недопустимості, а отже, посилання суду на цю норму для аргументації відмови в задоволенні клопотання про визнання доказів очевидно недопустимими є непереконливим. Так, ч. 1—3 ст. 87 КПК України визначено, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будьякі інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій унаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; порушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; порушення права на перехресний допит.

Недопустимими є також докази, що були отримані: з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв’язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. Факт недопущення до участі в обшуку адвокат зобов’язаний довести в суді під час судового провадження; під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання.

З аналізу зазначеної норми, враховуючи загальне поняття допустимості доказів, вбачається, що це не є виключним переліком ані визнання доказів недопустимими в загальному порядку, ані з огляду їх очевидної недопустимості. Законодавець окремо визначив однозначні випадки істотних порушень прав і свобод людини і вказав, в яких випадках суд зобов’язаний визнати докази недопустимими.

Отже, процесуальний закон не визначає виключні випадки, коли докази за будь-яких обставин визнаються недопустимими внаслідок істотного порушення прав і свобод, а лише встановлює випадки коли суд не може визнати відсутність таких порушень прав і свобод людини та, відповідно, не може визнати докази допустимими. При цьому наявність зазначеної норми не обмежує суд визначати в кожному конкретному випадку інші порушення прав та свобод людини істотними.

Учасник провадження має право заявити клопотання про очевидну недопустимість й із визначених підстав, проте і в такому випадку він не може керуватися лише підставою, наведеною в ст. 87 КПК України, а має довести наявність критерію очевидності. Зазначена позиція підтверджується листом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.10.2012 р. № 223-1446/0/4-12 «Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України», в якому визначено, що докази, отримані органом досудового розслідування в непередбаченому процесуальним законом порядку чи з його порушенням, є очевидно недопустимими. В листі визначено, що зазначене правило застосовується й щодо доказів, отриманих унаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК) за умови підтвердження сторонами кримінального провадження їх очевидної недопустимості. В іншому випадку суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Таким чином, процесуальний закон не визначає чіткого переліку підстав для визнання доказу очевидно недопустимим, і клопотання про очевидну недопустимість може бути заявлено з будь-яких підстав порушення порядку отримання доказів, у тому числі у зв’язку з істотним порушенням прав і свобод людини. В свою чергу єдиним критерієм, яким суд повинен керуватися при визнанні чи невизнанні доказу недопустимим на стадії судового розгляду, є критерій очевидності недопустимості, який полягає у відсутності сумніву в тому, що було порушено КПК України, і таке порушення може бути встановлено судом відразу під час огляду доказу та не потребує проведення додаткових дій, зокрема дослідження всіх доказів.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Узагальнено висновки ВС щодо визнання односторонніх правочинів недійсними для нотаріусів

Опубліковано

on

Нотаріальна палата України опублікувала для використання в роботі нотаріусів огляд практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду – основні правові висновки Великої Палати ВС, які застосовано в практиці КЦС у спорах щодо визнання односторонніх правочинів недійсними, зокрема:

1) визнання довіреностей недійсними:

– включена до довіреності нікчемна умова щодо її безвідкличності не є підставою для визнання недійсною довіреності в цілому;

– довіреність, видана на здійснення від імені власника правомочності щодо передачі права володіння та користування нерухомим майном, зокрема права укладення договорів оренди, не є довіреністю на право розпорядження нерухомим майном, а тому може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування та не підлягає обов’язковій реєстрації у Єдиному реєстрі довіреностей;

2) визнання недійсними односторонніх правочинів щодо спадкування:

– відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним у зв’язку з тим, що в цьому випадку визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії;

– відсутність у заповіті певних реквізитів, що не позбавляє можливості встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила, тощо, не може розцінюватися як порушення форми заповіту;

– якщо особа не вчинила дій щодо прийняття спадщини (у встановлені законом строки не заявила про свої спадкові права), то у неї відсутня юридична заінтересованість у визнанні заповіту, складеного спадкодавцем на користь іншої особи, недійсним, – оскільки право на спадкування їй не належить внаслідок спливу строку на його реалізацію;

– заповіт, посвідчений (виданий) службовою особою (нотаріусом) на тимчасово окупованій території, на якій органи державної влади, посадові та службові особи України не здійснюють свої повноваження, є нікчемним.

Читати далі

Юридична практика

Дніпровський металургійний завод: Верховний Суд вирішив, що Антимонопольний комітет «переборщив» із сумою штрафу

Опубліковано

on

Юрій Котнюк,
ЮВУ

На початку цього року Антимонопольний комітет України (далі — АМКУ) остаточно програв українському олігарху Олександру Ярославському справу про штраф у сумі 58 мільйонів гривень за порушення закону в ході придбання ним Дніпровського металургійного заводу, який до цього належав російському олігарху Роману Абрамовичу. У своїй постанові від 21.01.2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що порушення були, але вони не заслуговували на такий великий штраф. А оскільки в подібних випадках органи судової влади не можуть підміняти інші органи й призначати іншу суму, то було вирішено взагалі скасувати рішення АМКУ в частині призначення штрафу.

Невдалі пригоди російських олігархів в Україні

Розташований на околицях міста Дніпро металургійний завод ще зовсім недавно носив ім’я «всеукраїнського старости» Григорія Петровського, а тому в народі його ще іноді називають «Петрівкою». В процесі великої приватизації дев’яностих цей гігант індустрії потрапив під контроль структур Ігоря Коломойського, але у 2008-му, образно кажучи, за день до кризи, той зумів дуже вигідно продати його належному Абрамовичу холдингу «Євраз». В пакеті з ним були продані ще чотири підприємства галузі: розташований у Кривому Розі гірничо-збагачувальний комбінат «Суха Балка» й три розташовані в Дніпропетровську та Дніпродзержинську коксохімічні заводи. Аналітики називали цю оборудку кращою в житті Коломойського, оскільки він, за їхніми підрахунками, отримав від продажу цього господарства від півтора до двох мільярдів доларів США, хоча потратив на придбання в десять разів менше. А от «Євраз», навпаки, заробив на цьому менше, ніж витратив.

Нагадаємо, що в середині 2000-х світове споживання металу збільшувалося з кожним роком, ціни на нього росли й здавалося, що так буде завжди, тому російські олігархи, не рахуючи грошей, агресивно скуповували металургійні підприємства, причому не лише в країнах колишнього СРСР, а й у Західній Європі та Північній Америці. Думали, що купують курку, яка несе золоті яйця, виявилося, що валізу без ручки, яку й нести важко, і кинути шкода. Деякі з них все ж таки довелося кинути, тобто продати за символічний один долар, але українські активи їм вдалося спихнути значно дорожче. Так, Ярославський, який до того вже придбав в іншого російського олігарха Олега Дерипаски Харківський тракторний завод, а в «Євраза» — згадану вище «Суху Балку», заплатив за «Петрівку» 106 мільйонів доларів. Як він тоді пояснював діловим виданням, в його планах було створення чогось на кшталт вертикально інтегрованого холдингу, в якому «Суха Балка» виробляє для ДМЗ залізорудну сировину, а той виробляє з неї метал для Харківського тракторного.

Правда, скептично налаштовані аналітики тоді припускали, що насправді Ярославський має грандіозні плани із заготівлі металобрухту, натякаючи на те, що «Петрівка» під його керівництвом дуже скоро зупиниться й буде розібрана. Та життя поки що не підтвердило ці прогнози, хоча й показало, що вони були не такі вже й далекі від дійсності. Про це можна судити з офіційних даних про обсяги виробництва трьох основних видів продукції з 2017 року, коли ДМЗ належав Абрамовичу, і в 2020-му, коли там уже господарював Ярославський. Так виробництво чавуну зменшилося з 1 019 до 160 тис тонн, сталі — з 918 до 175 тис тонн, сталевого прокату — з 785 до 140 тисяч тонн.

Менеджери Ярославського двічі наступили на одні й ті самі граблі

Але від економічних питань перейдемо до суто юридичних. Коли ми говоримо, що Абрамович продав Ярославському Дніпровський металургійний завод, — це не зовсім вірно, оскільки формально одна кіпрська офшорка продала іншій кіпрській офшорці сто відсотків акцій третьої кіпрської офшорки, якій і належали 98 % акцій Приватного акціонерного товариства «Євраз–ДМЗ», як тоді офіційно називалася «Петрівка». Не заплутаймось у назвах: підконтрольна Абрамовичу компанія-продавець називається «Фегілтон Лімітед», підконтрольна Ярославському компанія-покупець називається «Сеналіор Інвестментс Лімітед», а компанія, якій належить 98 % акцій ДМЗ, — «Дрампіско Лімітед». На олівець до Антимонопольного комітету потрапила «Сеналіор», яка опосередковано придбала завод, не спитавши на це його дозволу, оскільки, відповідно до положень Закону України «Про захист економічної конкуренції» для прямого чи опосередкованого придбання будь-якого підприємства, вартість річної продукції якого перевищує поріг у 4 мільйони євро, обов’язково потрібна згода згаданого відомства.

Нагадаємо хронологію. Першого березня 2018 року «Фегілтон» і «Сеналіор» підписали договір купівлі-продажу, про що одразу ж повідомили на своїх сайтах як ДМЗ, так і «Євраз», по тому цю інформацію поширили сотні електронних засобів масової інформації. Шостого березня Антимонопольний комітет надіслав «Сеналіору» лист із вимогою про надання детальної інформації про цю оборудку, а 16 березня вказана компанія офіційно, тобто в свинячий голос, надіслав до АМКУ прохання про дозвіл на придбання. Ця ситуація виглядає доволі смішною з огляду на те, що влітку 2017 року інша підконтрольна Ярославському кіпрська офшорка під назвою «Барклемонд Інвестмент Лімітед» в приблизно такий же спосіб і без дозволу придбала «Суху Балку», за що рішенням Антимонопольного комітету від 23.11.2017 р. була оштрафована на 340 тисяч гривень, й ось тепер менеджери олігарха вирішили знову наступити на ті ж самі граблі. Й тоді чиновники АМКУ, напевне, вирішили, що цього разу йому так дешево не минеться.

Принцип «один за всіх і всі за одного» виявився недоречним

Варто зазначити, що «Петрівка» є лише одним із шести розташованих на підконтрольній Україні території підприємств, які виробляють чавун, сталь і прокат, то ж про якусь монополію не могло бути й мови, а дозвіл на придбання заводу компанія «Сеналіор» отримала б (а в подальшому й дійсно отримала) без зайвих проблем. Але за сам факт ігнорування вимог чинного законодавства на неї мав бути накладений штраф. Для подібних порушень згаданий вище закон передбачав два варіанти визначення його розміру. Перший — до 5 відсотків суми реалізованої в звітному році продукції. Другий варіант — якщо продукція не реалізовувалася або її сума з поважних причин не була задекларована — фіксована цифра 170 тисяч гривень. В даному випадку для «Сеналіор» більше підходив другий варіант: ця компанія була створена в жовтні 2017 р., тобто за кілька місяців до придбання «Петрівки», й відповідно до законів Республіки Кіпр свою першу декларацію мала подати до компетентних органів цієї держави до 31.03.2019 р. Проте в Антимонопольному комітеті вирішили, що за скоєний цією компанією гріх має відповідати не лише вона, а й уся бізнес-імперія Ярославського, всіма підприємствами якої у 2017 році було реалізовано продукції на 8,6 млрд грн, а за 9 місяців 2018-го — на 3,7 млрд грн. На думку чиновників, штраф у 58 млн грн, накладений рішенням АМКУ від 25.04.2019 р., цілком вкладався в 5-відсотковий ліміт і мав стати належним застереженням від подібних порушень у майбутньому.

Формальні підстави для цього були. Відповідно до статті 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» штраф міг бути накладений як на фізичну чи юридичну особу, так і на групу суб’єктів господарювання, в якій один із них здійснює контроль над іншими. В цій ситуації і Дніпровський металургійний, і Харківський тракторний, і «Суха Балка» перебували під контролем товариства з обмеженою відповідальністю «Девелопмент Констракшн Холдинг», яке займається управлінням активами названих вище трьох підприємств, а ще, крім того, низки торговельно-розважальних, офісно-готельних та інших комплексів. Від англійської назви цього товариства — «Development Construction Holding» — підпорядковані їй, тобто персонально Олександру Ярославському, суб’єкти господарювання зазвичай іменують себе групою «DCH». Сукупний розмір вартості реалізованих усіма цими підприємствами товарів, робіт і послуг якраз і складав названу вищу суму в згадані періоди.

Таким чином Антимонопольний комітет вирішив застосувати принцип «один за всіх і всі за одного», що в даному випадку означає — за порушення одного розплачуються всі. Проте юристи Ярославського, які подали до Господарського суду Києва позов про скасування рішення АМКУ в частині накладення штрафу, знайшли слабке місце в цій логіці. Річ у тім, що в частині 4 згаданої вище статті 52 чітко зазначено, що штраф може накладатися на всю групу лише в тому випадку, коли підпорядковані їй суб’єкти господарювання не лише вчинили дії, які призвели до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а й отримали чи могли отримати переваги в конкуренції чи інші вигоди. Розтлумачити це можна було так, що коли компанія «Сеналіор» вчинила порушення, від якого нікому, окрім неї, не стало ні холодно, ні жарко, то нести відповідальність має лише вона одна. Але якщо від цього порушення отримала якусь неправомірну виходу вся група «DCH» чи хоча б один з інших її членів, тоді платити штраф мала б уся група.

Яким чином треба визначати факт отримання неправомірної вигоди детально описано в документі під назвою Рекомендаційні роз’яснення Антимонопольного комітету України № 39-рр від 9.08.2016 р. Там згадується і про збільшення за рахунок недобросовісної конкуренції обсягу реалізації своїх товарів, і про збільшення частки на ринку, і про встановлення контролю над обмеженими ресурсами, але ключовий момент полягає в тому, що можливість отримання переваг у конкуренції чи інших вигод повинна встановлюватися в кожному окремому випадку.

Розглянувши аргументи сторін, суддя Господарського суду Києва Сергій Щербаков вирішив, що цього АМКУ якраз і не зробив. В спірному рішенні було зазначено, що на ринках вище й нижче ланцюга виробництва металопрокату, яким займається «Петрівка», знаходяться два інших підприємства групи «DCH» — гірничо-збагачувальний комбінат «Суха Балка», який виробляє залізорудну сировину, і Харківський тракторний завод, який споживає метал для виробництва готової продукції. Але разом з тим у рішенні АМКУ, на думку судді Щербакова, не було встановлено, тобто детально описано, які саме вигоди й переваги отримають зазначені рудокопи й машинобудівники від того, що до їхньої групи приєднаються ще й металурги. Враховуючи викладене рішенням суду від 16.01.2020 р. позов було задоволено і рішення АМКУ в спірній його частині визнано недійсним, причому в мотивувальній частині окремо було підкреслено, що виносячи свій вердикт, Антимонопольний комітет зробив це всупереч власним роз’ясненням. Постановою Північного апеляційного господарського суду рішення ГСК було залишене без змін.

У касаційний скарзі юристи АМК нарікали на те, що суди попередніх інстанцій застосували Рекомендаційні роз’яснення, які не мають статусу нормативно-правового акта, тому не є обов’язковими під час прийняття рішення органами АМКУ, але суддів Верховного Суду цей аргумент не переконав. Бо й справді — навіщо було завантажувати своїх співробітників роботою й писати документ, положення якого потім самому ж ігнорувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Реформа в органах прокуратури та її судові наслідки

Опубліковано

on

Анастасія НІКОЛЕНКО,
юрист GOLAW, адвокат

Більше року тому була розпочата реформа органів прокуратури, першим кроком якої стала атестація її працівників. Її наслідок — понад тисяча звільнених працівників Генеральної прокуратури України та регіональних прокуратур звернулися з позовами до своїх колишніх роботодавців із вимогами про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На сьогодні проходить третя хвиля атестації прокурорів місцевих прокуратур, а отже, кількість таких позовів лише збільшуватиметься. Хоча вже й зараз за результатами розгляду цієї категорії спорів ми вже можемо підбити певні підсумки проведеної реформи та проаналізувати напрацьовану судову практику.

Перша ластівка Верховного Суду

Двадцять шостого листопада 2020 року в справі № 200/13482/19-а Верховний Суд уперше висловив свою позицію щодо застосування норм права у справі про поновлення на посаді звільненого в ході реформи прокурора. КАС ВС залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанції, які поновили трудові права незаконно звільненого працівника регіональної прокуратури. Справа стосувалася прокурора, якого не допустили до проходження атестації та звільнили через невідповідність поданої ним заяви про переведення. Вирішувалося питання: чи правомірним є звільнення позивача з посади у зв’язку з поданням заяви про переведення за формою, що не відповідає вимогам Порядку проходження прокурорами атестації (далі — Порядок). Верховний Суд висловився однозначно: заява прокурора про переведення відповідає вимогам закону, якщо містить у собі відомості про переведення на посаду прокурора в обласну прокуратуру; про намір пройти атестацію; про надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Саме ці відомості передбачені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-ІХ (далі — Закон № 113-ІХ). Порядок проходження прокурорами атестації — це відомчий підзаконний нормативним акт, який не повинен суперечити закону. Важливий також і висновок судів про те, що подання прокурором заяви, яка не відповідає вимогам Порядку, не можна ототожнюватися з неподанням такої заяви взагалі.

У будь-якому разі підставою для звільнення прокурора з посади є саме неподання у встановлений строк заяви про переведення та про намір у зв’язку із цим пройти атестацію.

Зазначена постанова Верховного Суду має позитивний вплив на формування єдиної правозастосовної практики. Це особливо важливо під час перегляду справ, у яких суди першої інстанції відмовляли в поновленні на посадах прокурорів через те, що подані ними заяви про переведення та намір пройти атестацію не містили передбачених Порядком та Законом № 113-ІХ вимог. Під час судового розгляду до змісту цих заяв відтепер прикута особлива увага.

Що враховують в апеляції?

Наразі в Єдиному Державному реєстрі судових рішень міститься 21 постанова судів апеляційної інстанції, де питання протистояння «звільнений внаслідок реформи прокурор vs органи прокуратури» вирішено на користь працівників. Апеляційні суди підтримують доводи позивачів про відсутність факту ліквідації, реорганізації або скорочення кількості прокурорів органів прокуратури.

Там констатують: відбулося лише перейменування Генеральної прокуратури на Офіс Генерального прокурора, а регіональних прокуратур — на обласні. Отже, посилання в наказі про звільнення на п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» є безпідставним, а звільнення — незаконним. Крім того, зазначення лише пункту, частини та номера статті закону без зазначення конкретної підстави для звільнення, породжує для позивачів негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.

Суди посилаються на рішення Європейського суду з прав людини «Полях та інші проти України» та проводять аналогію між звільненням осіб на підставі Закону України «Про очищення влади» та звільненням прокурорів за результатами проведеної реформи в органах прокуратури. Як під час люстрації, так і під час реформи звільненню прокурорів з посад не передувала будь-яка індивідуальна оцінка їх роботи, їм не інкриміновано жодних незаконних дій, прорахунків у роботі чи незадовільної поведінки, яка була б несумісною зі статусом прокурора.

У справах за позовами працівників, які не пройшли один з етапів атестації, додатковою підставою для скасування рішень кадрових комісій про неуспішне проходження прокурором атестації слугує їхня невмотивованість. Водночас посилання Офісу Генерального прокурора на знищення матеріалів атестації до закінчення строку на оскарження рішень кадрових комісій критично сприймається судами, а також підтверджує доводи позивачів про безпідставність та необґрунтованість цих рішень.

Замість висновків

Про досягнення мети реформи та ефективність перезавантаження системи органів прокуратури говорити зарано. Наразі очевидними є такі наслідки. Процедура переведення та атестації прокурорів містить суттєві недоліки та порушує гарантовані Конституцією України трудові права працівників. Задля їх поновлення звільнені прокурори вимушені витрачати додаткові зусилля, кошти та час. Крім цього, непідготовлена реформа призвела до надходження значної кількості судових справ до й без того перезавантажених судів. Утім гарні новини в тому, що на сьогоднішній день судова практика формується на користь незаконно звільнених працівників.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram