Східний гірничо-збагачувальний комбінат: кому дістається «навар» від мирного атому?

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Наприкінці січня органи прокуратури нарешті виграли (поки що на рівні суду першої інстанції) справу про стягнення на користь Державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» 27 мільйонів гривень, які воно ще в 2015 році надмірно переплатило товариству з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Еко-Сервіс» під час закупівлі грудкової сірки. Таким чином рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.01.2021 р. підбило проміжний підсумок шестирічної боротьби правоохоронних органів за інтереси комбінату, в якій керівництво останнього далеко не завжди було на їх боці.

У Швейцарії обвинувальний вирок є, а в Україні немає

Сіркова історія Східного гірничо-збагачувального комбінату органічно пов’язана з набагато більш резонансною справою Олександра Мартиненка, якого 26 червня 2020 року Федеральний кримінальний суд Швейцарії засудив за відмивання коштів до 28 місяців позбавлення волі. Цей чоловік з 1998-го по грудень 2015 року безперервно був народним депутатом, причому, перебуваючи в різних фракціях Верховної Ради, неодмінно обіймав керівні посади в парламентському комітеті з питань паливно-енергетичного комплексу. За версією правоохоронних органів, щоразу, коли його політична сила формувала уряд (чи принаймні брала активну участь у його формуванні), Мартиненко зі своїми соратниками «пропихав» на крісла директорів державних підприємств відповідного профілю своїх людей, а потім очолювані цими людьми підприємства придбавали в комерційних структурах, що належать Мартиненку за завищеними цінами необхідні для їхньої роботи товари та послуги. Отриманий таким чином заробіток спрямовувався на потреби політичної сили для проведення передвиборчих кампаній. Остання, кого він представляв, була партія «Народний фронт», а серед найбільших державних підприємств, керувати якими він ставив своїх людей, були «Енергоатом», Одеський припортовий завод, Об’єднана гірничо-хімічна компанія і, як ви напевно вже здогадалися, розташований у місті Жовті Води Дніпропетровської області Східний гірничо-збагачувальний комбінат (далі — СхідГЗК), персонал якого налічує 5 тисяч працівників.

Дане підприємство щорічно видобуває близько одного мільйона тон уранової руди, з якої виробляє лише вісімсот тон уранового концентрату, котрий потім продає «Енергоатому». Проте зазначений продукт спрямовується не на українські атомні електростанції, а в Росію, на заводи тамтешнього акціонерного товариства «Тепловиділяючі елементи», з яких і виготовляється готове паливо. Побудувати в Україні свій завод замкненого ядерно-паливного циклу обіцяли ледь не всі уряди, а з того досі так нічого й не вийшло. Тому «Енергоатом» в основному купує російське паливо і в поки що невеликих кількостях — паливо американської фірми «Вестінхауз».

Однак і ті вісімсот тон уранового концентрату, які щороку виробляє зі своєї руди СхідГЗК, покриває лише третину потреб «Енергоатому», у зв’язку з чим комбінат час від часу докуповує частину концентрату в Казахстані у Степногірського гірничо-хімічного комбінату — іноді буває вигідніше придбати його там і привезти в Росію під виглядом свого, аніж купувати цей напівфабрикат у підприємств тамтешньої корпорації «Росатом». Ось на цій дещо плутаній операції, на думку органів прокуратури, й вирішив заробити грошей Мартиненко, який у 2014 році (вже вчетверте після 2000-го) пролобіював призначення на посаду керівника «Енергоатому» свого ставленика Юрія Недашківського.

Утім до самого Недашківського у правоохоронців особливих претензій не було, зате були вони до директора СхідГЗК Олександра Сорокіна, який, за даними слідства, в ході придбання у 2014—2015 роках казахської сировини, скористався посередницькими послугами підставної австрійської фірми «Штоєрман»: остання, придбавши за 57 мільйонів доларів США 601 тонну уранового концентрату у Степногірського ГХК, потім продала її за 74 мільйони доларів Східному ГЗК. Як допомогли встановити компетентні органи Швейцарської Конфедерації, підставна структура під назвою «Штоєрман», насправді контролювалася Олександром Мартиненком і відмивала його кошти через західні банки.

Дану справу ще з 2015 року розслідувало Головне слідче управління Генеральної прокуратури України, за дорученням якого оперативно-розшукові заходи проводили співробітники СБУ. Потім нею зайнялися Спеціалізована антикорупційна прокуратура й Національне антикорупційне бюро. Обвинувальний акт по ній ще у 2018 році був направлений до Шевченківського районного суду Києва, а звідти, в 2019- му, — до Вищого антикорупційного суду, проте нашим суддям, на відміну від їх швейцарських колег, до обвинувального вироку ще дуже й дуже далеко. Також САП і НАБУ нічим похвалитися й по лінії господарського судочинства, швидше навпаки — підставна австрійська компанія «Штоєрман» в лютому 2020-го року виграла справу (904/5610/19) про стягнення зі СхідГЗК недоплачених їй двох мільйонів доларів й це рішення місцевого господарського суду набрало законної сили.

Грудкова сірка з валютно-курсовою накруткою

У кримінальному провадженні з приводу придбання сірки фігурували вже не Мартиненко і Сорокін, а заступник директора СхідГЗК Ігор Голобородько і директор ТОВ «Торговий дім «Еко-Сервіс» Ігор Ведута. Тут слід зазначити, що окрім основної продукції у вигляді уранового концентрату комбінат виробляє ще багато чого іншого, в тому числі й сірчану кислоту, для виробництва якої закуповує грудкову сірку російського чи казахського походження, проте, зі зрозумілих причин, закуповує не напряму в рудовидобувних підприємств, а через посередників. Так, у листопаді 2014 року СхідГЗК оголосив конкурс на придбання чергової партії сировини, який, запропонувавши найнижчу ціну, виграв «Еко-Сервіс». За його підсумками 11.02.2015 року між комбінатом і цим товариством було підписано договір про постачання 22 тисячі тонн сірки за ціною 3,5 тисяч гривень за кожну, тобто всього на 77 млн грн. Проте не встигли висохнути чорнила, як на цьому документі «Еко-Сервіс» надіслав жалібного листа про те, що у зв’язку з обвалом гривні й нестабільним становищем в країні він просить переглянути в ціну. Воно потрапило на розгляд до профільного заступника директора комбінату з питань забезпечення виробництва — вже згаданого І. Голобородька, який замість того, щоб відмовити, а потім розірвати договір і провести новий конкурс, навпаки, прохання задовольнив й уклав низку додаткових угод, внаслідок виконання яких СхідГЗК за ті ж самі 77 млн грн отримав не 22, а лише 14 тисяч тонн сірки, заплативши за кожну вже по 5,5 тис грн. Переплата, за підрахунками слідчих, склала 27 мільйонів гривень.

Кримінальне провадження за фактом розтрати державних коштів в особливо великих розмірах (частина 5 статті 191 Кримінального кодексу України) було відкрите майже по гарячих слідах — у квітні 2015 року. Попервах ним займався той самий тандем ГПУ—СБУ, причому займався дуже кволо, потім справа була передана до НАБУ, але й воно протягом доволі тривалого часу нічого не могло вдіяти, оскільки викрита схема, судячи з усього, мала дуже впливових покровителів серед вищого керівництва держави. Набагато веселіше справ пішла в другій половині 2019 року, коли Голобородьку та його бізнес-партнеру Ведуті було повідомлено про підозру — правда, не особисто, а через рідних і близьких, оскільки самі вони виїхали з України й були оголошені в розшук. Попри це в серпні 2020 року обвинувальний акт було передано до Вищого антикорупційного суду, який зовсім недавно своєю ухвалою від 2.02.2021 р. погодився здійснювати розгляд справи в режимі спеціального, тобто заочного, судового провадження.

Так само з величезним скрипом йшла справа й по лінії господарського судочинства. НАБУ ще у вересні 2016 року подало до Господарського суду Дніпропетровської області позов про визнання недійсними як самого договору від 11.02.2015 р. між СхідГЗК і ТОВ «Торговий дім «Еко-Сервіс», так і додаткових угод до нього. Відповідачем у даному провадженні було не лише товариство, а й сам комбінат, тодішнє керівництво якого позов не визнало й до самого останнього моменту просило відмовити в його задоволенні. Судами касаційної інстанції (спочатку Вищим господарським судом України, а потім і Верховним Судом) ця справа (№ 904/8354/16) тричі відправлялася на новий розгляд й лише у 2020 році по ній було ухвалене остаточне рішення: сам договір визнати дійсним, оскільки його було укладено з дотриманням усіх передбачених законом процедур, а от додаткові угоди до нього — недійсними.

Списи в основному ламалися навколо питання щодо застосування Закону України «Про здійснення державних закупівель», зокрема його статті 40, яка, в принципі, допускає зміну первісної ціни договору в силу незалежних від його сторін причин. До них, зокрема, відносять зміну курсу іноземних валют, біржових котирувань, регульованих цін (тарифів) або нормативів, які застосовувалися в договорі про закупівлю. З усіх чотирьох перелічених вище пунктів обидва відповідачі тиснули на перший із них, а саме про підвищення курсу долара по відношенню до гривні, яке дійсно мало місце в той період. Проте суди, хоча й не з першого разу, але все ж таки дійшли висновку, що в даному випадку ця причина не може вважатися поважною. Справа в тому, що найбільше українська валюта падала в період між моментом формування тендерних пропозицій та моментом укладення договору. Тобто на момент підписання контракту продавець знав або повинен був знати, в яку копієчку йому влетить його виконання, а відтак мав зупинити процедуру й попередити покупця, що за такі гроші він не зможе виконати взяті на себе зобов’язання.

Гроші, отримані за виконання недійсного правочину довелося стягувати через суд

Після того, як додаткові угоди були визнані недійсними, «Еко-Сервіс» мав повернути Східному ГЗК усе, що ним було набуте внаслідок їх виконання, — саме так тлумачить подібні ситуації стаття 216 Цивільного кодексу України, відповідно до положень якої в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Проте продавець добровільно повертати 27 мільйонів гривень відмовився, але станом на березень 2020 року, на щастя для держави, змінилося керівництво комбінату, яке й подало до того самого Господарського суду Дніпропетровської області позов про стягнення зазначених коштів. У червні того ж року в ролі третьої сторони на боці позивача виступило й НАБУ.

У ході судового процесу «Еко-Сервіс» доводив, що його дії були цілком правомірними й покладення на нього відповідальності за їх вчинення суперечитиме принципу законності й справедливості, а стягнення з нього 27 мільйонів гривень призведе до безпідставного втручання в право відповідача на мирне володіння його майном. Попри те рішенням суду позов було задоволено. Тепер комбінату разом із НАБУ треба ще відстояти свою перемогу в судах наступних інстанцій.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути