Юридична практика
Справа банку «Базис»: Фонд гарантування вкладів проти Нацбанку
Ухвалений у травні 2020 року «антиколомойський» закон виключив можливість відновлення контролю над ліквідованими банками з боку тих власників, які в судовому порядку домоглися скасування рішень Національного банку України про їх ліквідацію. Разом із тим у них залишилося право на компенсацію шкоди, завданої незаконними діями зазначеного органу влади, й нині в судах різних юрисдикцій розгорілася неабияка війна за відшкодування. Одна з визначальних битв цієї війни має відбутися в лютому поточного року на засіданні Великої Палати Верховного Суду у справі, де опонентом регулятора виступає якраз не один із власників ліквідованого банку, а державна організація в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який хоче стягнути з НБУ 277 мільйонів гривень, витрачених ним на виплату вкладникам банку «Базис», ліквідація якого була визнана незаконною.
Ліквідація
«Базис» колись належав родині Арсена Авакова й епопея з його ліквідацією та подальшою «реанімацією» може бути яскравим прикладом того, як позиція судів може змінюватися залежно від зміни політичної ситуації в державі. Постановою НБУ від 20.04.2012 р. в нього строком на півроку було введено тимчасову адміністрацію, але до завершення визначеного терміну ліквідовано іншою постановою Нацбанку від 23.08.2012 р. У той період, нагадаємо, Аваков переховувався в Італії від кримінального переслідування за обвинуваченням у земельних махінаціях. «Ліквідаційне» рішення регулятора було оскаржене в судовому порядку одним з основних акціонерів банку — товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестор–Фонд», але постановою Окружного адміністративного суду Києва від 6.06.2013 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.01.2014 р., в задоволенні даного позову було відмовлено. Суддям видалися переконливими аргументи НБУ про те, що на момент ліквідації банку обсяг його регулятивного капіталу при встановленій законом нормі 40 відсотків від обсягу статутного капіталу насправді мав від’ємне значення в 301 мільйон гривень, а обсяг не сплачених з вини «Базиса» у строк законних вимог кредиторів становив 202 млн грн.
Читайте також: Ігри в зомбі навколо «Златобанку»: симуляція незаконного банкрутства не вдалася, відновлено процес законної ліквідації
Коли справа дійшла до касаційної інстанції, Аваков став дуже впливовим міністром, і, можливо, саме з цієї причини ухвалою Вищого адміністративного суду України від 2.07.2014 р. рішення судів попередніх інстанцій були скасовані, а справа направлена на новий розгляд. Судді ВАСУ вирішили, що ними недостатньо був досліджений фінансовий стан ліквідованого банку, а крім того, з незрозумілих причин відмовлено в задоволенні клопотання позивача про призначення судово-економічної експертизи. В другому колі постановою ОАС Києва від 14.08.2014 р., залишеною без змін судами всіх подальших інстанцій, позов було задоволено.
Цікаво, що цього разу ТОВ «Інвестор-Фонд» уже не порушував питання необхідності проведення експертизи, а головним аргументом «за» став для нього аргумент, який раніше був «проти». Так, у 2013 році позивач нарікав на те, що тимчасовий адміністратор обмежився лише оцінкою фінансового стану банку, але не склав ефективної програми його фінансового оздоровлення й не вжив для цього жодних заходів. А в 2014 році він уже доводив зовсім інше — що тимчасовий адміністратор, мовляв, якраз і склав програму фінансового оздоровлення, затверджену 25 липня 2012 року правлінням НБУ, і ця програма передбачала залучення іноземних інвесторів, які, нібито, погоджувалися влити в банк чи то п’ятсот мільйонів гривень, чи то шістсот мільйонів доларів США. Однак менш ніж через місяць після її затвердження регулятор визнав недоцільним виконання вказаної програми й неможливим відновлення діяльності банку, у зв’язку з чим уже згаданою постановою від 23.08.2014 р. банк було ліквідовано. Взагалі-то відповідно до чинного на той момент законодавства Нацбанк мав право на ліквідацію банку в разі наявності належним чином оформлених висновків про, по-перше, недоцільність виконання програми фінансового оздоровлення банку, по-друге, неможливість відновлення нормальної його діяльності, але, на думку судів, відповідачНацбанк не надав переконливих доказів як недоцільності виконання зазначеної програми, так і неможливість відновлення діяльності банку.
Банкрутство
Останню крапку в цьому спорі було поставлено ухвалою ВАСУ від 30.03.2015 р. й тоді ж, напевно, колишні власники «Базису» відновили свій контроль над ним. Як відомо, скасування постанови НБУ про відкликання банківської ліцензії в судовому порядку не передбачає автоматичне її повернення реанімованій установі (яка може займатися якимись іншими, окрім банківської, видами господарської діяльності), але дає їй шанс отримати в регулятора нову. Та оскільки «Базис», як не крути, виявився нежиттєздатною структурою, його власники порахували, що все ж таки вигідніше буде її ліквідувати, хоча й за більш сприятливим для них сценарієм. Для цього було змінено юридичну адресу установи з Харкова на місто Бахмут Донецької області, після чого ініційовано її банкрутство в тамтешньому господарському суді.
Читайте також: Банк «Хрещатик»: довга дорога до ліквідації
На той момент Фонд ГВФО (далі — Фонд) уже виплатив 278 мільйонів гривень шістесятьом тисячам вкладників ліквідованого «Базису», котрі мали право на компенсацію за рахунок держави. З цих коштів за рахунок розпродажу активів колишнього банку Фонду було повернуто лише один мільйон, а за рештою він звернувся до Господарського суду Донецької області, під контролем якого проходила ліквідаційна процедура «Базису». Проте ухвалою зазначеного суду від 4.10.2017 р. йому було відмовлено у визнанні вимог Фонду, оскільки, відповідно до положень тоді ще чинного Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», такі вимоги визнавалися лише відповідно до умов цивільного правочину між боржником і кредитором. В даному ж випадку між Фондом і «Базисом» не укладалося жодних договорів, оскільки Фонд діяв у рамках виконання постанови НБУ про ліквідацію банку «Базис», а раз ця постанова була визнана нечинною з моменту ухвалення, то Фонд не має жодних прав претендувати на частину спадщини «Базису».
Юристи Фонду обґрунтовували свої претензії положеннями статті 512 Цивільного кодексу України («Підстави заміни кредитора у зобов’язанні»), в якій, зокрема, йдеться про виконання обов’язку боржника третьою особою: мовляв, ми заплатили вкладникам «Базису» те, що він повинен був заплатити сам, тож тепер маємо право покрити за рахунок його майна свої витрати. Проте ці доводи не переконали тодішнього голову ГС Донецької області Олександра Попова, який написав, що «Базис» своєї згоди на ці витрати не давав, відтак правовідносини боржника і кредитора не ґрунтувалися на вільному волевиявленні, внаслідок чого відсутні правові підстави для визнання вимог Фонду.
В очікуванні ефекту доміно
Таким от чином 277 мільйонів гривень були для держави втрачені остаточно й безповоротно, однак лишалося відкритим питання про те, бюджет якого саме відомства спорожніє на вказану суму та хто конкретно має понести за це персональну відповідальність. Аби зняти її з себе керівництво Фонду в травні 2019 року подало до Господарського суду Києва позов про стягнення з НБУ цих самих 277 мільйонів гривень як відшкодування збитків, заподіяних унаслідок виконання, як виявилося, неправомірної постанови регулятора про ліквідацію банку «Базис». З одного боку, цей позов міг здатися смішним, оскільки бюджет Фонду складається з грошей, наданих частково тим самим Нацбанком, а частково Міністерством фінансів, але з іншого, від вирішення справи, очевидно, залежали більш практичні для її ініціаторів питання надбавки до заплати, премій та підвищення по службі. Варто визнати, що тодішнє керівництво НБУ (в особі Валерії Гонтарєвої) далекоглядно розділило відповідальність за поразку в спорі з банком «Базис» з Генеральною прокуратурою України, представник якої вступив у справу на її другому колі на боці відповідача. Звичайно, що ГПУ зробило це не просто так, а на виконання переконливого прохання, викладеного в офіційному листі, котрий дбайливо зберігається в надрах відповідного архіву.
Читайте також: Націоналізація Приватбанку: атака на НБУ з кіпрського напрямку виявилася безрезультатною
Попереднім результатом спору Фонду з Нацбанком стало те, що рішенням ГС Києва від 8.10.2019 р., залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 р. (справа № 910/6175/19), позов було задоволено й стягнуто з НБУ зазначених 277 млн грн. Та коли апеляційна скарга НБУ на це рішення потрапила на розгляд Касаційного господарського суду, стало зрозуміло, що наслідком перемоги Фонду в даній справі буде не лише банальне перекладання державних коштів з однієї кишеню в іншу, а й щось ще більш неприємне для держбюджету.
Причина цього полягає в тому, що акціонери ліквідованих банків, які свого часу виграли спори про скасування рішень НБУ про їх ліквідацію, стали надто часто вигравати в судах першої та другої інстанцій позови про відшкодування завданих неправомірними діями Нацбанку збитків. В принципі в цих судів не було іншого виходу, як задовольняти їх позови, адже саме так і належить чинити відповідно до положень статті 1173 Цивільного кодексу України «Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування». На цьому неодноразово наголошував і сам Верховний Суд, коли вирішував справи за позовами вкладників «ліквідовано-реанімованих» банків, які за рахунок Фонду отримали свої законні 200 тисяч гривень, але хотіли за рахунок НБУ стягнути решту вкладу, котра перевищувала планку, встановлену законом про гарантування вкладів. Правда тоді суди низових інстанцій відмовляли їм у задоволенні позовів з огляду на те, що позивачами не було доведено, що саме в результаті ліквідації регулятором певних банків ними було втрачено частину вкладених у них коштів, тож за таких обставин Верховному Суду, який залишав ті рішення без змін, неважко було вкотре повторити цю ритуальну фразу про те, що теоретично вони мають право в разі доведеності своїх вимог на компенсацію шкоди з боку НБУ в порядку статті 1173 ЦКУ.
Тепер же ця фраза набула не ритуального, а конкретного значення, оскільки в разі залишення Верховним Судом без змін рішень попередніх судів про задоволення позовів акціонерів держбюджетом будуть втрачені чималі кошти. За таких обставин задоволення позову Фонду до НБУ могло викликати ланцюгову реакцію з дуже неприємними для держави наслідками. Очевидно, з огляду на це Касаційний господарський суд висунув ідею про те, що на НБУ не поширюється дія згаданої статті, оскільки він, мовляв, не орган державної влади, а є особливим центральним органом державного управління. Відтак виникла необхідність відступити від раніше викладених висновків і передати справу на розгляд Великої Палати. Остання погодилася прийняти цю справу до розгляду, тож нині всі зацікавлені сторони, затамувавши подих, очікують її вердикту.
Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ
Джерело: Юридичний вісник України
