Націоналізація Приватбанку: атака на НБУ з кіпрського напрямку виявилася безрезультатною - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Юридична практика

Націоналізація Приватбанку: атака на НБУ з кіпрського напрямку виявилася безрезультатною

Дата публікації:

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Тринадцятого грудня Шостий апеляційний адмінсуд після півторарічних роздумів нарешті ухвалив постанову у справі № 826/13813/17, відкритій за позовом кіпрської компанії «Тріантал Інвестменс ЛТД» до Національного банку України. П’ять років тому позивач володів шістнадцятьма відсотками акцій АТ «КБ «Приватбанк», які втратив після його націоналізації. Предметом же позову було рішення одного з органів НБУ, а саме Комісії з питань визначення пов’язаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами, яке було прийняте 13 грудня 2016 року і яким 1 092 фізичні та юридичні особи були визнані особами, пов’язаними з на той момент ще не націоналізованим Приватбанком. На думку позивача, точку зору якого поділяють чимало юристів, оскаржуване рішення спричинило фактичну конфіскацію коштів зазначених осіб у сумі близько 29 мільярдів гривень.

Читайте також: Після початку процедури ліквідації банку кошти його вкладників підлягають стягненню тільки за Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»

Цей позов було задоволено рішенням Окружного адмінсуду Києва від 18.04.2019 р., але згаданою вище постановою від 13.12.2021 р. Шостий ААС його скасував. Тексти обох вердиктів засекречені й недоступні для аналізу, але з офіційних заяв Нацбанку та інших судових рішень відомо, що суд апеляційної інстанції зробив це зовсім не тому, що визнав законним рішення регулятора, а тому, що спір про його законність не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Оскаржена націоналізація

В історії з націоналізацією Приватбанку є багато незрозумілих і досі не оприлюднених деталей, але всі історики погоджуються з тим, що почалася вона за ініціативою його колишніх власників, з числа яких найбільш колоритною персоною вважається Ігор Коломойський. Очевидно, він при цьому мав на увазі той сценарій, коли йому і грошей дадуть, і збережуть його контроль над банком. Однак за всіма двома пунктами вийшло навпаки — і грошей не дали, і банк забрали, у зв’язку з чим особисто Коломойським до вже згаданого ОАС Києва було подано позов про скасування низки ухвалених 18 грудня 2016 року постанов і рішень Кабміну та Нацбанку про націоналізацію Приватбанку (справа № 826/7432/17).

Читайте також: Банк «Хрещатик»: довга дорога до ліквідації

За дивним збігом обставин цей позов було задоволено в той же день, коли було задоволено й позов «Трінаталу», а саме 18 квітня 2019 року, тобто після першого туру президентських виборів, на яких переміг Володимир Зеленський, котрого Петро Порошенко (як згодом виявилося помилково) назвав «маріонеткою Коломойського». Після зазначеної дати даний судовий процес був поставлений на тривалу паузу, а в травні 2020 року парламентом було прийнято так званий «антиколомойський» закон, родзинка якого полягає в тому, що навіть у випадку скасування в судовому порядку актів уряду й регулятора про націоналізацію Приватбанку той усе одно не буде повернутий його колишнім власникам. Разом із тим за останніми було збережено право на отримання грошової компенсації збитків, заподіяних незаконними діями державних органів, тож для позивача в даному спорі гра ще може виявитися «вартою свічок». А от у випадку з «Тріанталом» карта, судячи з усього, виявилася битою.

Родом із Віргінських островів

У даній справі, перш за все, необхідно розібратися зі структурою власності. Як відомо, напередодні націоналізації у Приватбанку було два головні власники: перший — Ігор Коломойський, якому безпосередньо належали 42 відсотки акцій, а опосередковано 50 відсотків, другий — Геннадій Боголюбов: 33% — прямо і 41% — опосередковано. Хто ж були ці посередники, через яких Коломойський з Боголюбовим контролювали по вісім відсотків акцій банку? Цих посередників було два: перший — зареєстрована на Британських Віргінських островах компанія «Франсіано Інвестменс ЛТД», яка порівну належала двом названим вище персонам. Цій віргіноострівній юридичній особі належала зареєстрована на Кіпрі і вже відома нам компанія «Тріантал Інвестменс ЛТД», якій, у свою чергу, й належало 16% акцій Приватбанку. Тож і виходить, що Коломойський з Боголюбовим, володіючи на паях компанією «Франсіано», опосередковано володіли й частиною акцій банку. Навіщо було так ускладнювати собі життя — простому смертному не зрозуміти, натомість кожному зрозуміло: якщо позов подано від імені «Тріанталу», то фактичними позивачами слід вважати Коломойського і Боголюбова.

Бути пов’язаною особою вигідно, але небезпечно

Познайомившись зі структурою власності, спробуймо розібратися з тим, яким чином «Тріантал» потрапив до числа пов’язаних із банком осіб і на яких правах він там перебував. Стаття 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» містить розлогий перелік осіб, яких у розумінні банківського законодавства слід вважати пов’язаними з банком особами. Серед них, зрозуміло, акціонери банку, члени його правління та наглядової ради, інші високопоставлені працівники, але, крім того, ще й споріднені та афілійовані особи банку та особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку. Простіше кажучи, до цього переліку має шанс потрапити будь-який вкладник, про якого відомо, що він може бути на короткій нозі з керівництвом банку і знати про те, що в ньому насправді відбувається, трохи більше, аніж простий смертний. Поки з банком усе в порядку, такій людині переживати немає за що, але якщо установа раптом лусне, бідолаха автоматично потрапить до числа співучасників шахрайської оборудки з навмисного доведення до банкрутства фінансової установи з метою заволодіння коштами інших вкладників.

Читайте також: Ігри в зомбі навколо «Златобанку»: симуляція незаконного банкрутства не вдалася, відновлено процес законної ліквідації

Більш конкретно про це написано в статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка називається «Особливості виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави». Відповідно до її положень Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі — Фонд) у разі націоналізації певного банку отримує право розпоряджатися коштами пов’язаних із ним осіб, що покладені на рахунки в цьому банку. В ситуації з Приватбанком спеціально уповноважений агент Фонду від імені тисячі таких от вкладників (і, звичайно ж, без їх згоди) уклав договори про обмін 29 мільярдів їхніх гривень на додатково випущені акції банку. А потім Фонд (теж без згоди новоспечених акціонерів) продав гамузом усі акції банку за одну гривню Міністерству фінансів України.

Загадкове слово бейл-ін

У зарубіжній фінансовоюридичній практиці така процедура отримала назву бейлін, а на наші терени вона була запроваджена рекомендаціями МВФ — саме внаслідок їх виконання в липні 2014 року парламент доповнив закон про гарантування вкладів статтею 41-1. А внаслідок її практичного застосування в ситуації з Приватбанком держава нині має близько п’ятдесяти судових позовів на суму понад двадцяти мільярдів гривень. Найбільш обкраденими від такої операції з порятунку системного банку відчули себе члени сім’ї Суркісів, оскільки і їх самих, і низку належних їм компаній тим самим рішенням спеціальної комісії НБУ від 13.12.2016 р. було віднесено до переліку пов’язаних із Приватбанком осіб. За приблизними підрахунками їхні втрати від цього оцінюються в десяток мільярдів гривень. У засоби масової інформації просочилися деякі матеріали офіційного розслідування, з яких витікало, що зазначені вище особи однією рукою через підставні фірми брали в Приватбанку кредити під низькі проценти, а іншою рукою клали отримані гроші в той же Приватбанк, але вже під дуже високі відсотки, однак у судовому порядку цей факт поки що не встановлений.

Серед відомих судових справ по лінії Суркісів варто назвати позови ТОВ «Футбольний клуб «Динамо Київ» і ПАТ «Акцент банк». Найбільш резонансною вважається позов шести віргіноострівних компаній з поштовою адресою в місті Енфілд (Лондонська агломерація), які через Печерський суд Києва хотіли отримати з Приватбанку 347 мільйонів доларів США. Але в плані судової практики найбільш значущою є справа за позовом безпосередньо самих Суркісів — Ігоря, Григорія, їхніх дружин і доньок — до ОАС Києва з вимогою скасувати згадане вище рішення Комісії НБУ (в частині визнання позивачів пов’язаними з Приватбанком особами), визнання недійсними всіх укладених від їх імені і без їхньої згоди договорів, а також повернення їхніх вкладених у Приватбанк коштів на загальну суму один мільярд гривень.

На поле виходить «кіпрський» гравець

Даний позов (справа № 826/20221/16) було задоволено постановою ОАС Києва від 17.05.2017 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 6.11.2017 р., й ця обставина, напевне, спонукала власників «Тріанталу» подати до ОАС Києва, так би мовити, глобальний позов про скасування рішення комісії НБУ від 13.12.2016 р., причому не в частині позивача, а повністю, тобто у відношенні всіх 1 092 осіб, визнаних оскаржуваним рішенням пов’язаними з Приватбанком особами. Цей позов було задоволено в той надзвичайно насичений судовими подіями день 18 квітня 2019 року, але потім ситуація змінилася: новообраний Президент України Володимир Зеленський не поспішав повертати Приватбанк Коломойському, а парламент з його монобільшістю ухвалив «антиколомойський» закон. Трохи пізніше, 15 червня 2020 року, Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом родини Суркісів скасувала вердикти судів попередніх інстанцій та закрила справу. Вона не стала розбиратися, правильно чи неправильно вчинила держава, забравши в них їхні вклади, зосередивши натомість зусилля на роз’ясненні того, що позивачі зі своїми позовними вимогами прийшли не туди, куди треба, оскільки, мовляв, їм із самого початку слід було звертатися до суду цивільної, а не адміністративної юрисдикції.

Деякі юристи розцінили це так, що судді піддалися тиску вулиці, ухилилися від прийняття конкретного рішення та з надуманих підстав «відфутболили» позивачів аби кудись подалі від себе. Проте з точки зору Офісу Генерального прокурора, дана постанова мала позитивне значення для збереження фінансової стабільності держави. Нас же в цьому вердикті цікавлять аргументи Великої Палати ВС із приводу непідсудності спору про законність рішення Комісії НБУ, оскільки у справі за позовом «Тріанталу» Шостий апеляційний адміністративний суд ще в серпні 2019 року відклав розгляд апеляційної скарги Нацбанку до того моменту, коли судді ВП ВС зроблять правовий висновок у схожій справі за позовом Суркісів.

А судді зробили свій висновок, виходячи з того, що позовна вимога про скасування рішення Комісії НБУ в частині визнання позивачів пов’язаними з Приватбанком особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а лише підставою основної позовної вимоги, спрямованої на повернення їм їхніх коштів. Відтак позивачі, мовляв, вправі доводити відсутність у них статусу осіб, пов’язаних з банком як підставу для задоволення своїх вимог, але в рамках справи, яку належить вирішувати в суді цивільною юрисдикції. А провадження в частині позовних вимог про скасування самого по собі рішення Комісії НБУ слід закрити, оскільки такий спір не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Подобається комусь такий висновок, чи ні, але так вирішила Велика Палата, і Шостий ААС, розглянувши справу про скасування того самого рішення Комісії НБУ теж вирішив, що провадження по ній належить закрити, скасувавши, звичайно, вердикт суду першої інстанції про задоволення позовних вимог компанії «Тріантал».

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Юридична практика

Фіктивний та фраудаторний (на шкоду кредиторам) правочин

Опубліковано

on

От

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Судова практика Верховного Суду щодо різниці між фіктивним та фраудаторним (на шкоду кредиторам) правочинами.

Десятого червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/9834/18, провадження № 61-7827св20 (ЄДРСРУ № 97565747) та від 10 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2981/20 (ЄДРСРУ № 97597925) досліджували питання фіктивності правочинів. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів відповідно до статті 16 ЦК України є визнання правочину недійсним.

Читайте також: Видача довіреності не може бути фраудаторним правочином

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. В силу частин першої—третьої, частини п’ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правомірність правочину

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). За частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виділяються наступні критерії визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь у результаті проведення реституції (права, майно).

Читайте також: Фіктивний правочин є оспорюваним, а не нікчемним, і визнається недійсним на підставі судового рішення

Виходячи з наведених норм при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначитися, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає порушення.

Відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (частина третя статті 234 Цивільного кодексу України). Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Для визнання зобов’язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути в сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов’язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Ознаки фіктивного правочину

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення. Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Читайте також: Якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 р. у справі № 369/11268/16-ц та Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 р. у справі № 910/7547/17.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20.06.2019 р. у справі № 522/8158/15-ц зроблено висновок, що визнання судом недійсним договору у зв’язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 583/780/17 (провадження № 61-11198св20) вказано, що укладення особою, яка заподіяла шкоду, договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на це майно в рахунок відшкодування шкоди відповідно до статей 1166, 1188 ЦК України свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Читайте також: Якщо у представника за довіреністю відсутні повноваження на вчинення певного правочину, укладений правочин є недійсним, а його юридичні наслідки – відсутні

У постанові від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду підтримала та конкретизувала висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 липня 2018 року у справі № 922/2878/17 зазначено, що «цивільно-правовий договір (у тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора й бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов’язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/ неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)».

Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов’язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам) (постанови Верховного Суду у справі № 405/1820/17 від 24.07.2019 р., № 910/8357/18 від 28.11.2019 р.). Боржник, який вчиняє дії, пов’язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення в нього зобов’язання з повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора (постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року по справі № 922/1903/18).

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов’язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Висновок

Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину, та спрямований на введення в оману або сторону правочину або будь-яку іншу третю особу, натомість фраудаторний договір завжди вчиняється виключно на шкоду кредиторам та є різновидом фіктивних правочинів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Справа банку «Базис»: Фонд гарантування вкладів проти Нацбанку

Опубліковано

on

От

Ухвалений у травні 2020 року «антиколомойський» закон виключив можливість відновлення контролю над ліквідованими банками з боку тих власників, які в судовому порядку домоглися скасування рішень Національного банку України про їх ліквідацію. Разом із тим у них залишилося право на компенсацію шкоди, завданої незаконними діями зазначеного органу влади, й нині в судах різних юрисдикцій розгорілася неабияка війна за відшкодування. Одна з визначальних битв цієї війни має відбутися в лютому поточного року на засіданні Великої Палати Верховного Суду у справі, де опонентом регулятора виступає якраз не один із власників ліквідованого банку, а державна організація в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який хоче стягнути з НБУ 277 мільйонів гривень, витрачених ним на виплату вкладникам банку «Базис», ліквідація якого була визнана незаконною.

Ліквідація

«Базис» колись належав родині Арсена Авакова й епопея з його ліквідацією та подальшою «реанімацією» може бути яскравим прикладом того, як позиція судів може змінюватися залежно від зміни політичної ситуації в державі. Постановою НБУ від 20.04.2012 р. в нього строком на півроку було введено тимчасову адміністрацію, але до завершення визначеного терміну ліквідовано іншою постановою Нацбанку від 23.08.2012 р. У той період, нагадаємо, Аваков переховувався в Італії від кримінального переслідування за обвинуваченням у земельних махінаціях. «Ліквідаційне» рішення регулятора було оскаржене в судовому порядку одним з основних акціонерів банку — товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестор–Фонд», але постановою Окружного адміністративного суду Києва від 6.06.2013 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.01.2014 р., в задоволенні даного позову було відмовлено. Суддям видалися переконливими аргументи НБУ про те, що на момент ліквідації банку обсяг його регулятивного капіталу при встановленій законом нормі 40 відсотків від обсягу статутного капіталу насправді мав від’ємне значення в 301 мільйон гривень, а обсяг не сплачених з вини «Базиса» у строк законних вимог кредиторів становив 202 млн грн.

Читайте також: Ігри в зомбі навколо «Златобанку»: симуляція незаконного банкрутства не вдалася, відновлено процес законної ліквідації

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Коли справа дійшла до касаційної інстанції, Аваков став дуже впливовим міністром, і, можливо, саме з цієї причини ухвалою Вищого адміністративного суду України від 2.07.2014 р. рішення судів попередніх інстанцій були скасовані, а справа направлена на новий розгляд. Судді ВАСУ вирішили, що ними недостатньо був досліджений фінансовий стан ліквідованого банку, а крім того, з незрозумілих причин відмовлено в задоволенні клопотання позивача про призначення судово-економічної експертизи. В другому колі постановою ОАС Києва від 14.08.2014 р., залишеною без змін судами всіх подальших інстанцій, позов було задоволено.

Цікаво, що цього разу ТОВ «Інвестор-Фонд» уже не порушував питання необхідності проведення експертизи, а головним аргументом «за» став для нього аргумент, який раніше був «проти». Так, у 2013 році позивач нарікав на те, що тимчасовий адміністратор обмежився лише оцінкою фінансового стану банку, але не склав ефективної програми його фінансового оздоровлення й не вжив для цього жодних заходів. А в 2014 році він уже доводив зовсім інше — що тимчасовий адміністратор, мовляв, якраз і склав програму фінансового оздоровлення, затверджену 25 липня 2012 року правлінням НБУ, і ця програма передбачала залучення іноземних інвесторів, які, нібито, погоджувалися влити в банк чи то п’ятсот мільйонів гривень, чи то шістсот мільйонів доларів США. Однак менш ніж через місяць після її затвердження регулятор визнав недоцільним виконання вказаної програми й неможливим відновлення діяльності банку, у зв’язку з чим уже згаданою постановою від 23.08.2014 р. банк було ліквідовано. Взагалі-то відповідно до чинного на той момент законодавства Нацбанк мав право на ліквідацію банку в разі наявності належним чином оформлених висновків про, по-перше, недоцільність виконання програми фінансового оздоровлення банку, по-друге, неможливість відновлення нормальної його діяльності, але, на думку судів, відповідачНацбанк не надав переконливих доказів як недоцільності виконання зазначеної програми, так і неможливість відновлення діяльності банку.

Банкрутство

Останню крапку в цьому спорі було поставлено ухвалою ВАСУ від 30.03.2015 р. й тоді ж, напевно, колишні власники «Базису» відновили свій контроль над ним. Як відомо, скасування постанови НБУ про відкликання банківської ліцензії в судовому порядку не передбачає автоматичне її повернення реанімованій установі (яка може займатися якимись іншими, окрім банківської, видами господарської діяльності), але дає їй шанс отримати в регулятора нову. Та оскільки «Базис», як не крути, виявився нежиттєздатною структурою, його власники порахували, що все ж таки вигідніше буде її ліквідувати, хоча й за більш сприятливим для них сценарієм. Для цього було змінено юридичну адресу установи з Харкова на місто Бахмут Донецької області, після чого ініційовано її банкрутство в тамтешньому господарському суді.

Читайте також: Банк «Хрещатик»: довга дорога до ліквідації

На той момент Фонд ГВФО (далі — Фонд) уже виплатив 278 мільйонів гривень шістесятьом тисячам вкладників ліквідованого «Базису», котрі мали право на компенсацію за рахунок держави. З цих коштів за рахунок розпродажу активів колишнього банку Фонду було повернуто лише один мільйон, а за рештою він звернувся до Господарського суду Донецької області, під контролем якого проходила ліквідаційна процедура «Базису». Проте ухвалою зазначеного суду від 4.10.2017 р. йому було відмовлено у визнанні вимог Фонду, оскільки, відповідно до положень тоді ще чинного Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», такі вимоги визнавалися лише відповідно до умов цивільного правочину між боржником і кредитором. В даному ж випадку між Фондом і «Базисом» не укладалося жодних договорів, оскільки Фонд діяв у рамках виконання постанови НБУ про ліквідацію банку «Базис», а раз ця постанова була визнана нечинною з моменту ухвалення, то Фонд не має жодних прав претендувати на частину спадщини «Базису».

Юристи Фонду обґрунтовували свої претензії положеннями статті 512 Цивільного кодексу України («Підстави заміни кредитора у зобов’язанні»), в якій, зокрема, йдеться про виконання обов’язку боржника третьою особою: мовляв, ми заплатили вкладникам «Базису» те, що він повинен був заплатити сам, тож тепер маємо право покрити за рахунок його майна свої витрати. Проте ці доводи не переконали тодішнього голову ГС Донецької області Олександра Попова, який написав, що «Базис» своєї згоди на ці витрати не давав, відтак правовідносини боржника і кредитора не ґрунтувалися на вільному волевиявленні, внаслідок чого відсутні правові підстави для визнання вимог Фонду.

В очікуванні ефекту доміно

Таким от чином 277 мільйонів гривень були для держави втрачені остаточно й безповоротно, однак лишалося відкритим питання про те, бюджет якого саме відомства спорожніє на вказану суму та хто конкретно має понести за це персональну відповідальність. Аби зняти її з себе керівництво Фонду в травні 2019 року подало до Господарського суду Києва позов про стягнення з НБУ цих самих 277 мільйонів гривень як відшкодування збитків, заподіяних унаслідок виконання, як виявилося, неправомірної постанови регулятора про ліквідацію банку «Базис». З одного боку, цей позов міг здатися смішним, оскільки бюджет Фонду складається з грошей, наданих частково тим самим Нацбанком, а частково Міністерством фінансів, але з іншого, від вирішення справи, очевидно, залежали більш практичні для її ініціаторів питання надбавки до заплати, премій та підвищення по службі. Варто визнати, що тодішнє керівництво НБУ (в особі Валерії Гонтарєвої) далекоглядно розділило відповідальність за поразку в спорі з банком «Базис» з Генеральною прокуратурою України, представник якої вступив у справу на її другому колі на боці відповідача. Звичайно, що ГПУ зробило це не просто так, а на виконання переконливого прохання, викладеного в офіційному листі, котрий дбайливо зберігається в надрах відповідного архіву.

Читайте також: Націоналізація Приватбанку: атака на НБУ з кіпрського напрямку виявилася безрезультатною

Попереднім результатом спору Фонду з Нацбанком стало те, що рішенням ГС Києва від 8.10.2019 р., залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 р. (справа № 910/6175/19), позов було задоволено й стягнуто з НБУ зазначених 277 млн грн. Та коли апеляційна скарга НБУ на це рішення потрапила на розгляд Касаційного господарського суду, стало зрозуміло, що наслідком перемоги Фонду в даній справі буде не лише банальне перекладання державних коштів з однієї кишеню в іншу, а й щось ще більш неприємне для держбюджету.

Причина цього полягає в тому, що акціонери ліквідованих банків, які свого часу виграли спори про скасування рішень НБУ про їх ліквідацію, стали надто часто вигравати в судах першої та другої інстанцій позови про відшкодування завданих неправомірними діями Нацбанку збитків. В принципі в цих судів не було іншого виходу, як задовольняти їх позови, адже саме так і належить чинити відповідно до положень статті 1173 Цивільного кодексу України «Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування». На цьому неодноразово наголошував і сам Верховний Суд, коли вирішував справи за позовами вкладників «ліквідовано-реанімованих» банків, які за рахунок Фонду отримали свої законні 200 тисяч гривень, але хотіли за рахунок НБУ стягнути решту вкладу, котра перевищувала планку, встановлену законом про гарантування вкладів. Правда тоді суди низових інстанцій відмовляли їм у задоволенні позовів з огляду на те, що позивачами не було доведено, що саме в результаті ліквідації регулятором певних банків ними було втрачено частину вкладених у них коштів, тож за таких обставин Верховному Суду, який залишав ті рішення без змін, неважко було вкотре повторити цю ритуальну фразу про те, що теоретично вони мають право в разі доведеності своїх вимог на компенсацію шкоди з боку НБУ в порядку статті 1173 ЦКУ.

Тепер же ця фраза набула не ритуального, а конкретного значення, оскільки в разі залишення Верховним Судом без змін рішень попередніх судів про задоволення позовів акціонерів держбюджетом будуть втрачені чималі кошти. За таких обставин задоволення позову Фонду до НБУ могло викликати ланцюгову реакцію з дуже неприємними для держави наслідками. Очевидно, з огляду на це Касаційний господарський суд висунув ідею про те, що на НБУ не поширюється дія згаданої статті, оскільки він, мовляв, не орган державної влади, а є особливим центральним органом державного управління. Відтак виникла необхідність відступити від раніше викладених висновків і передати справу на розгляд Великої Палати. Остання погодилася прийняти цю справу до розгляду, тож нині всі зацікавлені сторони, затамувавши подих, очікують її вердикту.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Хабар для прокурора. Кримінальний бік практики спільної діяльності АТ «Укргазвидобування» з приватними фірмами

Опубліковано

on

От

Юрій Котнюк,
ЮВУ

У серпні 2018 року правоохоронці затримали колишнього першого заступника голови правління Акціонерного товариства «Укргазвидобування» Олексія Тамразова, який намагався дати хабар у сумі 200 тисяч доларів США Костянтину Кулику — на той момент заступнику начальника департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України. Зловмисника дуже швидко звільнили під заставу в три мільйони гривень, й із плином часу ця історія потроху стала забуватися, а справа здавалася приреченою на тихе захоронення. Відтак багатьох здивувало те, що 24 грудня колегія суддів Вищого антикорупційного суду засудила Тамразова до п’яти років реального позбавлення волі, хоча при цьому не стала міняти раніше обраного запобіжного заходу й до моменту набрання вироком законної сили залишила його на свободі.

Спадщина Януковича

Як відомо, «Укргазвидобування» лише в 2012 році отримало статус акціонерного товариства, сто відсотків акцій якого належать НАК «Нафтогаз», а до того воно було її дочірньою компанію. Тамразов прийшов туди в березні 2010 року в складі команди Юрія Борисова, який, у свою чергу, був ставлеником Дмитра Фірташа. Саме в період їхнього керування в компанії розквітнули на повну силу схеми «приватизації державних прибутків» через інститут так званої спільної діяльності без створення окремої юридичної особи. Вони полягали в тому, що держава фактично віддавала деякі свої газові свердловини в оренду приватним фірмам, котрі, зі свого боку, брали на себе обов’язок забезпечувати їх необхідними для роботи обладнанням і матеріалами, а, крім того, продавати видобутий газ на вільному ринку за найвищою ціною. Прибуток ділився навпіл, але в реальності його майже не було, оскільки приватники купували товари для потреб спільної діяльності за завищеними цінами, а готову продукцію продавали за заниженими.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Націоналізація Приватбанку: атака на НБУ з кіпрського напрямку виявилася безрезультатною

Дана практика стала згортатися, починаючи з березня 2014 року, коли Борисов і Тамразов втратили свої посади, а їхній патрон Фірташ взагалі був ув’язнений у Відні. Тоді ж було відкрито низку кримінальних проваджень за фактом заволодіння під виглядом спільної діяльності з «Укргазвидобування» державним майном в особливо великих розмірах (стаття 191 частина 5 КК України). В рамках одної з них у жовтні того ж року Печерським районним судом Києва був накладений арешт на 8,9 мільйона кубометрів природного газу, який відповідно до підписаних Тамразових паперів належав ТОВ «Фаворит систем», оскільки воно також було учасником одного з численних договорів про спільну діяльність, укладених з «Укргазвидобування».

Спроби звільнити з-під арешту ці дев’ять мільйонів кубометрів, ринкова вартість яких оцінювалася в два мільйони доларів, супроводжувалися численними пригодами. Так, у вересні 2016 року на хабарі в сумі 200 тисяч доларів попався такий собі Ігор Чорний — на той момент прокурор другого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією департаменту нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України. Правда, йому було пред’явлене звинувачення у вчиненні не посадового злочину, а банального шахрайства, оскільки, мовляв, зловмисник в силу своїх повноважень не мав жодної можливості щось зробити для того, аби арешт було знято. Причому справу за його обвинуваченням якраз і можна віднести до категорії успішно захоронених.

Читайте також: Миколаївський глиноземний завод: спроба стягнути дев’ять мільярдів за «екологію» виявилася невдалою

Якщо вірити самому Тамразову, то в цьому випадку він активно співробітничав із правоохоронними органами з метою викриття Чорного й навіть передав тому під контролем свої власні 10 тисяч доларів, які йому потім так і не повернули. Втім цей парадокс можна пояснити дуже просто — колишній менеджер державної компанії, якому були небайдужі інтереси приватної фірми, шукав серед впливових співробітників правоохоронних органів людину, здатну повернути арештований газ, проте вчасно збагнув, що саме прокурор Чорний хоче його обдурити. Однак і після цього Тамразов не полишив своїх спроб і влітку 2018-го знайомі вивели його на Костянтина Кулика, який на той момент вважався улюбленцем тодішнього генпрокурора Юрія Луценка.

Експерт виявив монтаж звукозапису

У ході низки зустрічей, проведених у різних ресторанах Києва, Тамразов пояснив Кулику, що фірма «Фаворит систем» підготувала клопотання про зняття арешту з газу і суддя Печерського райсуду готова його задовольнити, але їй потрібні гарантії, що прокуратура не заперечуватиме. Показавши текст клопотання, запропонував 100 тисяч доларів до його подання, а другу половину, теж 100 тисяч доларів, після постановлення судом відповідної ухвали. Кулик зробив вигляд, ніби погодився, а сам доповів про це рапортом Генеральному прокурору, після чого Тамразова було затримано під час передачі зазначених коштів. Йому було повідомлено про підозру в наданні неправомірної вигоди службовій особі (стаття 369 ККУ).

Читайте також: Банк «Хрещатик»: довга дорога до ліквідації

У судовому засіданні сторона захисту наполягала на тому, що підсудний став жертвою шантажу й провокації та діяв під тиском правоохоронних органів, оскільки проходив по справі розкрадання вуглеводнів: хоча як свідок, але свідок, котрий будь-якої миті може стати обвинувачуваним. Суд визнав цей довід непереконливим, оскільки із запису розмов було зрозуміло, що Тамразов, спілкуючись із Куликом, поводив себе вільно й невимушено, а його пропозиція перейти на «ти», фрази «не хвилюйся», «розслабся» навіть свідчать про певні ознаки фамільярності й панібратства. В ході однієї з розмов зловмисник попередив співрозмовника, що одразу ж після зняття арешту газ буде проданий добросовісному набувачеві, аби в прокуратури не було спокуси ініціювати повторний арешт. З цього суд зробив висновок, що підсудний давав хабар зовсім не під тиском, а цілком добровільно, щиро дбаючи про інтереси фірми «Фаворит систем», а відтак ретельно обговорював важливі деталі запланованої оборудки.

Сам Тамразов відмовився від давання показань, пояснивши це тим, що суду були надані неповні записи їхніх розмов, у зв’язку з чим він позбавлений можливості посилатися на обставини, які спростовують його винуватість. Певна доля правди в цьому була, оскільки в ході проведення комплексної експертизи звукозапису експерт виявив ознаки монтажу і встановив, що це не оригінали запису, а змонтовані копії. Проте суд не погодився з доводами адвокатів про те, що дана обставина робить доказ недопустимим. Судді при цьому послалися на Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг», відповідно до положень якого один і той самий електронний документ може одночасно існувати на кількох матеріальних носіях і мати при цьому статус оригіналу. Втім, як би цей доказ і був би визнаний недопустимим, сторона захисту все одно не представила суду жодної альтернативно версії подій, що відбулися, яка би поставила під сумнів мету дій Тамразова, спрямовану на передачу грошей Кулику.

Наскільки страшне те, що докази зібрано неуповноваженим органом?

Найбільш цікавий момент вироку був пов’язаний із доводами адвокатів про те, що надані стороною обвинувачення докази не можуть бути визнані належними й допустимими, оскільки вони були зібрані неуповноваженим на те органом. Справа в тому, що розслідуванням даного кримінального провадження попервах займався один із підрозділів Генеральної прокуратури України в особі її Генеральної інспекції, й лише через кілька днів після затримання Тамразова матеріали були передані до Національного антикорупційного бюро, яке відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу має право вести слідство по даній категорії злочинів.

Слід визнати, що такий довід є досить слушним — в судовій практиці неодноразово траплялися випадки, коли суди ухвалювали виправдувальні вироки через порушення органами досудового розслідування правил підслідності. Не можна виключати, що і в цьому випадку Апеляційна палата ВАКС забракує вердикт з тої ж причини. Попри це аргументи суддів Вищого антикорупційного суду Катерини Сікори, Тетяни Гавриленко й Олени Танасевич заслуговують уваги як один із прикладів тлумачення переваги принципу верховенства права над принципом верховенства закону.

Як відомо, компетенцію органів досудового розслідування розмежовує стаття 216 КПК України («Підслідність»), проте, на думку зазначених вище суддів, хибною й навіть небезпечною є формальна позиція, яка полягає у визнанні недопустимими всіх доказів, зібраних слідчим того відомства, яке не вписується в положення згаданої статті. Відтак порушення вимог останньої не може нівелювати доказову цінність відомостей, отриманих у ході розслідування.

Як написано в тексті вироку, навіть істотне порушення прав і свобод людини не тягне за собою очевидну недопустимість доказів в автоматичному порядку. Сторона, яка стверджує про процесуальні порушення, має не лише довести наявність таких порушень, а й обґрунтувати, що ці порушення позначилися або могли позначитися на результаті судового розгляду, в тому числі на допустимості доказів, використаних у судовому розгляді. Однак у даній справі, мовляв, стороною захисту не доведено, а судом не встановлено підстав для висновку про порушення якого-небудь фундаментального права чи свободи Тамразова, яке б обумовлювало недопустимість доказів, зібраних Генеральною інспекцією ГПУ до моменту передачі матеріалів справи до НАБУ. До того ж, носії інформації — як паперові, так і електронні — стали в подальшому предметом огляду детектива НАБУ та експерта, тож у колегії суддів не виникло підстави вважати, що здійснення досудового розслідування не тим, що треба, органом, вплинуло на достовірність отриманих фактичних даних.

Судді вирішили, що недотримання правил підслідності, навіть якщо воно мало місце, автоматично не може вважатися порушенням права на захист, оскільки ані Конституція України, ані положення національного законодавства, ані положення будь-яких міжнародних договорів, що визначають стандарти справедливого розгляду у кримінальних справах, не передбачають права особи вимагати розслідування певним органом розслідування. В даному ж випадку недотримання правил підслідності не спричинило появу в суду обґрунтованих сумнівів у достовірності фактичних даних, отриманих у результаті проведення слідчих та процесуальних дій. Лишається сподіватися, що з таким висновком погодяться й судді апеляційної інстанції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link