Справа банку «Базис»: Фонд гарантування вкладів проти Нацбанку - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Юридична практика

Справа банку «Базис»: Фонд гарантування вкладів проти Нацбанку

Дата публікації:

Ухвалений у травні 2020 року «антиколомойський» закон виключив можливість відновлення контролю над ліквідованими банками з боку тих власників, які в судовому порядку домоглися скасування рішень Національного банку України про їх ліквідацію. Разом із тим у них залишилося право на компенсацію шкоди, завданої незаконними діями зазначеного органу влади, й нині в судах різних юрисдикцій розгорілася неабияка війна за відшкодування. Одна з визначальних битв цієї війни має відбутися в лютому поточного року на засіданні Великої Палати Верховного Суду у справі, де опонентом регулятора виступає якраз не один із власників ліквідованого банку, а державна організація в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який хоче стягнути з НБУ 277 мільйонів гривень, витрачених ним на виплату вкладникам банку «Базис», ліквідація якого була визнана незаконною.

Ліквідація

«Базис» колись належав родині Арсена Авакова й епопея з його ліквідацією та подальшою «реанімацією» може бути яскравим прикладом того, як позиція судів може змінюватися залежно від зміни політичної ситуації в державі. Постановою НБУ від 20.04.2012 р. в нього строком на півроку було введено тимчасову адміністрацію, але до завершення визначеного терміну ліквідовано іншою постановою Нацбанку від 23.08.2012 р. У той період, нагадаємо, Аваков переховувався в Італії від кримінального переслідування за обвинуваченням у земельних махінаціях. «Ліквідаційне» рішення регулятора було оскаржене в судовому порядку одним з основних акціонерів банку — товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестор–Фонд», але постановою Окружного адміністративного суду Києва від 6.06.2013 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.01.2014 р., в задоволенні даного позову було відмовлено. Суддям видалися переконливими аргументи НБУ про те, що на момент ліквідації банку обсяг його регулятивного капіталу при встановленій законом нормі 40 відсотків від обсягу статутного капіталу насправді мав від’ємне значення в 301 мільйон гривень, а обсяг не сплачених з вини «Базиса» у строк законних вимог кредиторів становив 202 млн грн.

Читайте також: Ігри в зомбі навколо «Златобанку»: симуляція незаконного банкрутства не вдалася, відновлено процес законної ліквідації

Коли справа дійшла до касаційної інстанції, Аваков став дуже впливовим міністром, і, можливо, саме з цієї причини ухвалою Вищого адміністративного суду України від 2.07.2014 р. рішення судів попередніх інстанцій були скасовані, а справа направлена на новий розгляд. Судді ВАСУ вирішили, що ними недостатньо був досліджений фінансовий стан ліквідованого банку, а крім того, з незрозумілих причин відмовлено в задоволенні клопотання позивача про призначення судово-економічної експертизи. В другому колі постановою ОАС Києва від 14.08.2014 р., залишеною без змін судами всіх подальших інстанцій, позов було задоволено.

Цікаво, що цього разу ТОВ «Інвестор-Фонд» уже не порушував питання необхідності проведення експертизи, а головним аргументом «за» став для нього аргумент, який раніше був «проти». Так, у 2013 році позивач нарікав на те, що тимчасовий адміністратор обмежився лише оцінкою фінансового стану банку, але не склав ефективної програми його фінансового оздоровлення й не вжив для цього жодних заходів. А в 2014 році він уже доводив зовсім інше — що тимчасовий адміністратор, мовляв, якраз і склав програму фінансового оздоровлення, затверджену 25 липня 2012 року правлінням НБУ, і ця програма передбачала залучення іноземних інвесторів, які, нібито, погоджувалися влити в банк чи то п’ятсот мільйонів гривень, чи то шістсот мільйонів доларів США. Однак менш ніж через місяць після її затвердження регулятор визнав недоцільним виконання вказаної програми й неможливим відновлення діяльності банку, у зв’язку з чим уже згаданою постановою від 23.08.2014 р. банк було ліквідовано. Взагалі-то відповідно до чинного на той момент законодавства Нацбанк мав право на ліквідацію банку в разі наявності належним чином оформлених висновків про, по-перше, недоцільність виконання програми фінансового оздоровлення банку, по-друге, неможливість відновлення нормальної його діяльності, але, на думку судів, відповідачНацбанк не надав переконливих доказів як недоцільності виконання зазначеної програми, так і неможливість відновлення діяльності банку.

Банкрутство

Останню крапку в цьому спорі було поставлено ухвалою ВАСУ від 30.03.2015 р. й тоді ж, напевно, колишні власники «Базису» відновили свій контроль над ним. Як відомо, скасування постанови НБУ про відкликання банківської ліцензії в судовому порядку не передбачає автоматичне її повернення реанімованій установі (яка може займатися якимись іншими, окрім банківської, видами господарської діяльності), але дає їй шанс отримати в регулятора нову. Та оскільки «Базис», як не крути, виявився нежиттєздатною структурою, його власники порахували, що все ж таки вигідніше буде її ліквідувати, хоча й за більш сприятливим для них сценарієм. Для цього було змінено юридичну адресу установи з Харкова на місто Бахмут Донецької області, після чого ініційовано її банкрутство в тамтешньому господарському суді.

Читайте також: Банк «Хрещатик»: довга дорога до ліквідації

На той момент Фонд ГВФО (далі — Фонд) уже виплатив 278 мільйонів гривень шістесятьом тисячам вкладників ліквідованого «Базису», котрі мали право на компенсацію за рахунок держави. З цих коштів за рахунок розпродажу активів колишнього банку Фонду було повернуто лише один мільйон, а за рештою він звернувся до Господарського суду Донецької області, під контролем якого проходила ліквідаційна процедура «Базису». Проте ухвалою зазначеного суду від 4.10.2017 р. йому було відмовлено у визнанні вимог Фонду, оскільки, відповідно до положень тоді ще чинного Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», такі вимоги визнавалися лише відповідно до умов цивільного правочину між боржником і кредитором. В даному ж випадку між Фондом і «Базисом» не укладалося жодних договорів, оскільки Фонд діяв у рамках виконання постанови НБУ про ліквідацію банку «Базис», а раз ця постанова була визнана нечинною з моменту ухвалення, то Фонд не має жодних прав претендувати на частину спадщини «Базису».

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Юристи Фонду обґрунтовували свої претензії положеннями статті 512 Цивільного кодексу України («Підстави заміни кредитора у зобов’язанні»), в якій, зокрема, йдеться про виконання обов’язку боржника третьою особою: мовляв, ми заплатили вкладникам «Базису» те, що він повинен був заплатити сам, тож тепер маємо право покрити за рахунок його майна свої витрати. Проте ці доводи не переконали тодішнього голову ГС Донецької області Олександра Попова, який написав, що «Базис» своєї згоди на ці витрати не давав, відтак правовідносини боржника і кредитора не ґрунтувалися на вільному волевиявленні, внаслідок чого відсутні правові підстави для визнання вимог Фонду.

В очікуванні ефекту доміно

Таким от чином 277 мільйонів гривень були для держави втрачені остаточно й безповоротно, однак лишалося відкритим питання про те, бюджет якого саме відомства спорожніє на вказану суму та хто конкретно має понести за це персональну відповідальність. Аби зняти її з себе керівництво Фонду в травні 2019 року подало до Господарського суду Києва позов про стягнення з НБУ цих самих 277 мільйонів гривень як відшкодування збитків, заподіяних унаслідок виконання, як виявилося, неправомірної постанови регулятора про ліквідацію банку «Базис». З одного боку, цей позов міг здатися смішним, оскільки бюджет Фонду складається з грошей, наданих частково тим самим Нацбанком, а частково Міністерством фінансів, але з іншого, від вирішення справи, очевидно, залежали більш практичні для її ініціаторів питання надбавки до заплати, премій та підвищення по службі. Варто визнати, що тодішнє керівництво НБУ (в особі Валерії Гонтарєвої) далекоглядно розділило відповідальність за поразку в спорі з банком «Базис» з Генеральною прокуратурою України, представник якої вступив у справу на її другому колі на боці відповідача. Звичайно, що ГПУ зробило це не просто так, а на виконання переконливого прохання, викладеного в офіційному листі, котрий дбайливо зберігається в надрах відповідного архіву.

Читайте також: Націоналізація Приватбанку: атака на НБУ з кіпрського напрямку виявилася безрезультатною

Попереднім результатом спору Фонду з Нацбанком стало те, що рішенням ГС Києва від 8.10.2019 р., залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 р. (справа № 910/6175/19), позов було задоволено й стягнуто з НБУ зазначених 277 млн грн. Та коли апеляційна скарга НБУ на це рішення потрапила на розгляд Касаційного господарського суду, стало зрозуміло, що наслідком перемоги Фонду в даній справі буде не лише банальне перекладання державних коштів з однієї кишеню в іншу, а й щось ще більш неприємне для держбюджету.

Причина цього полягає в тому, що акціонери ліквідованих банків, які свого часу виграли спори про скасування рішень НБУ про їх ліквідацію, стали надто часто вигравати в судах першої та другої інстанцій позови про відшкодування завданих неправомірними діями Нацбанку збитків. В принципі в цих судів не було іншого виходу, як задовольняти їх позови, адже саме так і належить чинити відповідно до положень статті 1173 Цивільного кодексу України «Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування». На цьому неодноразово наголошував і сам Верховний Суд, коли вирішував справи за позовами вкладників «ліквідовано-реанімованих» банків, які за рахунок Фонду отримали свої законні 200 тисяч гривень, але хотіли за рахунок НБУ стягнути решту вкладу, котра перевищувала планку, встановлену законом про гарантування вкладів. Правда тоді суди низових інстанцій відмовляли їм у задоволенні позовів з огляду на те, що позивачами не було доведено, що саме в результаті ліквідації регулятором певних банків ними було втрачено частину вкладених у них коштів, тож за таких обставин Верховному Суду, який залишав ті рішення без змін, неважко було вкотре повторити цю ритуальну фразу про те, що теоретично вони мають право в разі доведеності своїх вимог на компенсацію шкоди з боку НБУ в порядку статті 1173 ЦКУ.

Тепер же ця фраза набула не ритуального, а конкретного значення, оскільки в разі залишення Верховним Судом без змін рішень попередніх судів про задоволення позовів акціонерів держбюджетом будуть втрачені чималі кошти. За таких обставин задоволення позову Фонду до НБУ могло викликати ланцюгову реакцію з дуже неприємними для держави наслідками. Очевидно, з огляду на це Касаційний господарський суд висунув ідею про те, що на НБУ не поширюється дія згаданої статті, оскільки він, мовляв, не орган державної влади, а є особливим центральним органом державного управління. Відтак виникла необхідність відступити від раніше викладених висновків і передати справу на розгляд Великої Палати. Остання погодилася прийняти цю справу до розгляду, тож нині всі зацікавлені сторони, затамувавши подих, очікують її вердикту.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Судова практика з питань запобіжних заходів в умовах воєнного стану

Опубліковано

on

От

Віра МИХАЙЛЕНКО,
суддя Вищого антикорупційного суду,
кандидат юридичних наук

За своєю природою запобіжні заходи (крім застави) є строковими механізмами забезпечення кримінального провадження. В умовах воєнного стану питання їх обрання, зміни і продовження набуває особливої актуальності. Адже ці питання є предметом судового контролю, а в умовах війни діяльність судів ускладнюється як неготовністю законодавства забезпечити належне функціонування всієї системи кримінальної юстиції, так і фізичною неможливістю здійснювати правосуддя у зв’язку з веденням бойових дій на певних територіях.

Читайте також: Порядок скасування запобіжного заходу для призову на військову службу під час мобілізації

Відповідно до Закону «Про правовий режим воєнного стану» суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Разом із тим, незважаючи на фактично триваючий із 2014 року в Україні збройний конфлікт (окупація Криму та частини Донецької і Луганської областей), підстави, повноваження та спосіб, про які йдеться в законі, виявилися такими, що не відповідають актуальним викликам воєнного стану.

Верховна Рада України протягом березня—квітня цього року прийняла низку законодавчих актів, спрямованих на адаптацію кримінального провадження. Суди працювали в умовах постійних законодавчих змін і без доступу до Єдиного реєстру судових рішень, що унеможливлювало дослідження судової практики й ускладнювало формування однакових підходів до реалізації нових законодавчих норм.

Деякі узагальнення

Аналіз судової практики щодо різних аспектів запобіжних заходів в умовах воєнного стану дозволяє зробити певні узагальнення її еволюції. Так, у першу чергу звертає на себе увагу поширеність розгляду клопотань у дистанційному режимі або без участі підозрюваного, обвинуваченого, який тримається під вартою. Це стосується навіть тих регіонів, де не велися активні бойові дії. Слід відмітити, що Законом «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення порядку здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану» запропоновано доповнити частину другу статті 336 КПК України словами «крім випадків здійснення дистанційного судового провадження в умовах воєнного стану». Цей закон був проголосований Верховною Радою України 14 квітня 2022 року, але станом на час винесення аналізованих рішень і підготовки цього дослідження не набрав чинності.

Читайте також: Можна оскаржити в апеляції ухвалу слідчого судді про зміну підозрюваному запобіжного заходу, якщо його застосування підлягає апеляційному оскарженню

Верховний Суд у листі від 03.03.2022 р. «Щодо окремих питань здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану» зазначив про відповідні умови розгляду клопотання без участі особи, якої воно стосується: 1) об’єктивні обставини, 2) як виняток, 3) належна мотивація такої процедури розгляду. Крім того, з листа вбачається, що розгляд відповідних клопотань за відсутності підозрюваного можна допускати, отже, це не має бути загальним правилом. Однак, практика склалася таким чином, що відповідні клопотання про продовження або зміну запобіжного заходу постановлялися без участі підозрюваного, обвинуваченого або за участю підозрюваного, обвинуваченого в дистанційному режимі, незалежно від його згоди на це.

… У зв’язку з введенням на території України воєнного стану та відсутністю технічної можливості дистанційного зв’язку з ДУ «Рівненський слідчий ізолятор», не вдалося забезпечити  безпосередню участь обвинуваченого у судовому засіданні. Зважаючи на те, що у судовому засіданні присутній захисник обвинуваченого, суд вважає  за можливе розглянути подану заяву  (про зміну запобіжного заходу) без участі обвинуваченого, виходячи з наступного. Статтею 64 Конституції України передбачена можливість введення в Україні воєнного або надзвичайного стану. При цьому можуть  встановлюватися певні обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень. Згідно зі ст. 1 Закону «Про правовий режим воєнного стану», воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державної незалежності України, її територіальної цілісності. Двадцять четвертого лютого цього року  відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції, Закону «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено ввести  воєнний стан  строком на 30 діб. Враховуючи викладене, положення ст. 2 КПК, введений   на даний час на території України  Указом Президента воєнний стан та безпосередня присутність захисника обвинуваченого в судовому засіданні, який зобов’язаний діяти виключно в інтересах підзахисного відповідно до ЗУ «Про адвокатуру», суд дійшов до висновку, що відсутність обвинуваченого в судовому засіданні не є перешкодою для розгляду клопотання про зміну запобіжного заходу та не порушує права останнього (ухвала Ківерцівського районного суду Волинської області від 04.03.2022 р. у справі № 158/355/20).

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

… У зв’язку із введенням на території України воєнного стану та відсутністю технічної можливості дистанційного зв’язку з ДУ «Київський слідчий ізолятор» не вдалося забезпечити безпосередню участь обвинуваченого в судовому засіданні. Крім того, за повідомленням керівництва вказаної установи відсутня можливість доставити обвинуваченого до зали суду через введення на території України воєнного стану. Вважаю, що клопотання прокурора можливо розглянути без участі обвинуваченого

… Враховуючи положення статті 2 КПК України (згідно якої завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування й судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура), положення ч. 3 ст. 331 КПК України (щодо обов’язку суду розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акту, незалежно від наявності клопотань), введений на даний час на території України Указом Президента воєнний стан, суд дійшов до висновку, що відсутність учасників судового провадження не є перешкодою для розгляду питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою (ухвала Святошинського районного суду м. Києва від 07.04.2022 р. у справі № 759/14163/21).

… У зв’язку із введенням на території України воєнного стану, для забезпечення безпеки життя та здоров’я громадян сторони в судове засідання не викликалися (ухвала Святошинського районного суду м. Києва від 07.04.2022 р. у справі № 759/14163/21). … Враховуючи те, що в Україні запроваджено воєнний стан, що ускладнює етапування обвинуваченого до суду, також в судовому засіданні присутній захисник обвинуваченого, враховуючи відмову обвинуваченого від відеоконференції та вимоги ст. 331 КПК України суд вважає за можливе розглянути клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за відсутністю обвинуваченого за участю захисника (ухвала Тарутинського районного суду Одеської області від 09.03.2022 у справі № 514/908/21).

Про зміну застосованого раніше запобіжного заходу

Другим моментом, який звертає на себе увагу при дослідженні судової практики, пов’язаної із запобіжними заходами під час війни, є значна кількість судових рішень, постановлених за наслідками розгляду клопотань (переважно сторони захисту) про зміну застосованого раніше запобіжного заходу. Проведений аналіз свідчить, що звертаючись із клопотанням про зміну тримання під вартою або домашнього арешту, захист переважно апелює до 1) наміру підозрюваного, обвинуваченого захищати свою Батьківщину та 2) небезпеки застосованого запобіжного заходу для життя і здоров’я підозрюваного, обвинуваченого в умовах воєнного стану. Великий масив складають судові рішення про зміну запобіжного заходу у вигляді застави на особисте зобов’язання та зменшення суми раніше внесеної застави. В цьому випадку слідчі судді та суди істотно частіше задовольняють подані клопотання, за умови перерахування застави або суми, на яку її зменшено, на спеціальний рахунок Збройних Сил України.

Слід зазначити, що ст. 616 КПК України, яка передбачає скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або зміну запобіжного заходу з інших підстав, набула чинності лише 22.03.2022 р. (майже через місяць з початку повномасштабного вторгнення). При цьому Вищий антикорупційний суд та деякі інші суди ухвалювали рішення про зміну запобіжного заходу з огляду на намір підозрюваного, обвинуваченого здійснювати заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі й стримування збройної агресії Російської Федерації проти України та використання переданих в заставу коштів для внесення для цілей оборони України, ще до того, як це стало законодавчим мейнстрімом. Отже, в цьому питанні можна говорити про ті рідкісні випадки, коли законодавство підхоплює актуальні практичні тенденції і слідує за судовою практикою, а не навпаки.

Аналіз судової практики дозволяє виокремити умовні критерії, які враховуються суддями при вирішенні питання про зміну запобіжного заходу у виді тримання під вартою або домашнього арешту на особисте зобов’язання. Крім загальних обставин, передбачених КПК України, це також 1) перебування на території, де ведуться (не ведуться) активні бойові дії, 2) наявність сім’ї та необхідність вивезення на безпечну територію, 3) чи є підозрюваний, обвинувачений військовозобов’язаним та чи підлягає він мобілізації, 4) спроможність особи захищати Україну з огляду на характер правопорушення, за яке її притягнуто до відповідальності, 5) чи отримував підозрюваний, обвинувачений повістку до військкомату, 6) дотримання умов запобіжного заходу тощо.

… Суд критично оцінює посилання обвинуваченого та його захисника щодо можливої участі обвинуваченого в захисті України в умовах воєнного стану шляхом його вступу до лав Збройних сил України чи територіальної оборони. Обвинуваченим не надано суду жодних доказів його звернення до відповідних органів щодо його зарахування до лав територіальної оборони чи мобілізації до Збройних сил України (ухвала Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14.04.2022 р.).

… Захисник обвинуваченого в судовому  засіданні просила клопотання задовольнити та надати можливість її підзахисному вступити до лав Збройних Сил України та  взяти участь в обороні    держави в умовах воєнного стану.  Водночас від захисника суд отримав інформацію  про те, що  обвинувачений не є військовозобов’язаним та не проходив військову службу раніше (ухвала Ківерцівського районного суду Волинської області від 04.03.2022 р. у справі № 158/355/20).

… Законодавцем не передбачено порядку розгляду кримінальних справ та порядку розгляду питань доцільності продовження запобіжних заходів, зокрема у виді тримання під вартою, в умовах воєнного стану, при загрозі життю і здоров’ю складу суду та учасників процесу, на стадії судового провадження в першій інстанції, а тому вказані питання судом вирішуються керуючись загальними принципами кримінально – процесуального законодавства, вимогами глав 18, 28 КПК України та здорового глузду. В даний час бойові дії тривають безпосередньо біля м. Києва, що потребує активізації зусиль усіх громадян України, які здатні боронити свою державу. Обвинувачений, хоч і обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, проте раніше не судимий, психологічно та фізично потенційно має змогу стати на захист України від військового вторгнення збройних сил російської федерації. При цьому під час досудового слідства не перебував під вартою і належним чином виконував процесуальні обов’язки. Лише під час судового розгляду не з’являвся на виклики до суду, був оголошений в розшук і після затримання йому було змінено запобіжний захід на більш тяжкий — тримання під вартою. На думку суду, ризики та обставини, які були встановлені на стадії судового розгляду, під час введення воєнного стану, при активних бойових діях на околицях м. Києва, з урахуванням особи обвинуваченого, часу його перебування під вартою, у даному кримінальному провадженні не можуть бути достатньою підставою для продовження йому запобіжного заходу у виді тримання під вартою, а тому цей захід підлягає зміні на особисте зобов’язання з покладенням відповідних обов’язків (ухвала Голосіївського районного суду м. Києва від 31.03.2022 р. у справі № 752/6269/21).

… Станом на день подання клопотання обвинуваченим та на день його розгляду активних бойових дій на території м. Черкаси та Черкаської області не проводиться. При цьому, в м. Черкаси та Черкаській області діє комендантська година з 20.00 до 06.00. У цей час заборонено перебувати на вулиці та в інших громадських місцях, за винятком сигналу тривоги. За таких обставин переміщення у сховище в період сигналу повітряної тривоги є необхідним заходом безпеки та не може бути розцінено як порушення запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту. Разом із цим обвинувачений не надав до суду будь-яких підтверджуючих доказів того, що він прийнятий на службу до територіальної оборони та у зв’язку з перебуванням в умовах нічного домашнього арешту він обмежений у виконанні відповідних воєнних і спеціальних завдань, доручених командуванням територіальної оборони, щодо забезпечення національної безпеки та оборони України (ухвала Придніпровського районного суду м. Черкаси від 16.03.2022 р. у справі № 711/5885/21).

Нерідко сторона захисту вказує лише на саму наявність воєнного стану. Проте в переважній більшості таке не визнається підставою для зміни запобіжного заходу. Слідчий суддя звертає увагу на те, що в судовому засіданні не спростовано факту обґрунтованості повідомленої на теперішній час підозри та не було надано відповідних доказів, які б свідчили про те, що на даний час відсутні ризики, які були враховані судом при застосуванні до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Так, стороною захисту не надано жодних нових доказів в обґрунтування обставин, які б не були досліджені слідчим суддею під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Крім того, слідчий суддя звертає увагу на те, що введення в Україні військового стану не є підставою для звільнення підозрюваного з-під варти (ухвала слідчого судді Київського районного суду міста Одеси від 09.03.2022 р. у справі № 947/15792/21).

Скасування запобіжного заходу

Із набуттям чинності статті 616 КПК України нормативно закріплені підстави скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або зміна запобіжного заходу з інших підстав. Як вбачається з реєстру судових рішень, до судів почала надходити велика кількість клопотань сторони захисту про зміну запобіжного заходу на підставі ст. 616 КПК України. І практика в цьому питанні є неоднозначною — деякі клопотання розглядаються й вирішуються, а інші повертаються заявнику чи направляються для вирішення прокурору.

… Крім того, ч. 1 ст. 616 КПК України передбачено порядок скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або зміна запобіжного заходу з інших підстав, яким чітко визначено, що, зокрема обвинувачений має право звернутися до прокурора з клопотанням, і за результатами розгляду такого клопотання саме прокурор має право звернутися до суду, який розглядає кримінальне провадження, з клопотанням про скасування цій особі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (ухвала Броварського районного суду Київської області від 04.04.2022 р. у справі № 366/3127/21).

… Враховуючи викладене, беручи до уваги вимоги ст. 616 КПК України, суд дійшов висновку про надіслання прокурору клопотання обвинуваченого про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для відповідного реагування (ухвала Дзержинського районного суду м. Харкова від 20.04.2022 р. у справі № 638/13470/20).

Зміна запобіжного заходу

Викликана війною еволюція процесуального законодавства призвела до того, що на сьогоднішній день паралельно існують два порядки зміни запобіжного заходу – загальний порядок, передбачений ст. 201 КПК України, та особливий порядок під час здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану, закріплений у ст. 616 КПК України. При загальному порядку з клопотанням про зміну запобіжного заходу безпосередньо до суду можуть звернутися як підозрюваний, обвинувачений, так і його захисник. У другому випадку захисник нормативно не включений законодавцем до переліку суб’єктів, які мають ставити питання про скасування запобіжного заходу. В екстраординарній процедурі відповідне звернення має бути адресоване прокурору, який, у свою чергу, має право (а не зобов’язаний) звернутися до слідчого судді або суду з клопотанням про скасування запобіжного заходу. Єдиним випадком прямого звернення до слідчого судді, суду є необхідність запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту на особисте зобов’язання в місцях ведення активних бойових дій. При цьому, якщо в порядку ст. 201 КПК України слідчий суддя, суд зобов’язаний розглянути клопотання підозрюваного, обвинуваченого, то при застосуванні ч. 6 ст. 616 КПК України мова йде про право слідчого судді, суду розглянути це питання. Тобто сама наявність судового контролю є диспозитивною й перебуває в прямій залежності від дискреції прокурора.

Метою зміни запобіжного заходу в порядку ст. 616 КПК України є проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, а якщо говорити про зміну запобіжного заходу у виді застави — використання коштів, переданих у заставу (в повному обсязі або частково), для внесення на спеціальні рахунки Національного банку України для цілей оборони України. В той же час у мирних умовах зміну запобіжного заходу можуть зумовити будь-які обставини, які впливають на його реалізацію.

Заміна застави особистим зобов’язанням

На відміну від зміни запобіжного заходу у виді тримання під вартою та домашнього арешту, де позитивні рішення не мають системного характеру, судові рішення, спрямовані на заміну застави особистим зобов’язанням мають масовий характер. Зміна запобіжного заходу у виді застави має два способи: (1) безпосередньо зміна застави на особисте зобов’язання, (2) зміна запобіжного заходу у виді застави шляхом зменшення на суму, яка підлягає перерахуванню на потреби Збройних Сил України. З 22 березня цього року також передбачене повне скасування запобіжного заходу, при тому, що для загального порядку кримінального провадження не передбачено такого інституту.

Судова практика свідчить про переважну кількість випадків задоволення відповідних клопотань за умови перерахування сум застави на рахунок Збройних Сил України. Тут показовим є те, що сторона обвинувачення не заперечує проти задоволення таких клопотань сторони захисту. Судом при цьому враховується не лише намір підозрюваного, обвинуваченого, а й воля заставодавця (якщо застава вносилася іншою особою).

… У поданому клопотанні про скасування запобіжного заходу захисник просить кошти у розмірі 609 580 грн, сплачені як застава за обвинуваченого, перерахувати на рахунок Збройних Сил України. Вирішуючи клопотання в цій частині, суд ураховує, що згідно з ч. 11 ст. 182 КПК застава, що не була звернена в дохід держави, повертається підозрюваному, обвинуваченому, заставодавцю після припинення дії цього запобіжного заходу. З огляду на таке сума застави підлягає поверненню заставодавцю. Водночас до суду надійшло звернення заставодавця, … в якому він у випадку задоволення клопотання щодо скасування запобіжного заходу обвинуваченому, просить грошові кошти перерахувати на спеціальний рахунок НБУ для збору коштів на підтримку Збройних Сил України. З огляду на вищенаведене, суд вважає за можливе задовольнити вимогу захисника обвинуваченого та прохання заставодавця, та повернути заставодавцеві суму застави, внесену на рахунок Вищого антикорупційного суду за обвинуваченого, перерахувавши цю суму за вказівкою заставодавця Національному банку України на рахунок UA843000010000000047330992708 із відповідними реквізитами на підтримку Збройних Сил України (ухвала Вищого антикорупційного суду від 11.03.2022 р. у справі № № 991/6646/20).

… При вирішенні клопотання про зміну запобіжного заходу слідчий суддя враховує, що продовжують існувати ризики, передбачені ст. 177 КПК України;  враховує  введення в Україні воєнного стану у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України;  проведення  воєнних дії по всій території України;  необхідність підтримання обороноздатності української армії з метою надання відсічі збройній агресії; зважаючи на те, що підозрюваний за період застосування до нього запобіжного заходу у вигляді застави не порушив жодного з обов’язків, покладеного на нього слідчим суддею /про протилежне стороною обвинувачення не повідомлено/, клопотання обґрунтоване бажанням використати кошти, передані в заставу, для їх подальшого внесення на спеціальні рахунки Національного банку України для цілей оборони України, слідчий суддя доходить висновку, що з метою належної матеріальної підтримки Збройних Сил України, а також забезпечення здійснення, передбачених Законом «Про правовий режим воєнного стану» заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, наявні правові підстави та можливості для зміни підозрюваному запобіжного заходу у вигляді застави на запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання з покладенням на останнього обов’язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України (ухвала слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11.03.2022 р. у справі № 308/15755/21).

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Альтернативна (невійськова) служба для віруючих під час воєнного стану

Опубліковано

on

От

Примусова мобілізація для вірян та право віруючих на альтернативну (невійськову) службу під час воєнного стану

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Частина 2 ст. 17 Конституції встановлює, що оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Стаття 65 Конституції вказує, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Між тим, ч. 3 ст. 4 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Читайте також: Воєнний стан. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, роз’яснення, корисні ресурси

Важливо. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не конкретизує випадків заміни виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань. У свою чергу ч. 4 ст. 35 Конституції України наголошує, що в разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Вказане право також продубльовано в ч. 4 ст. 1 Закону «Про військовий обов’язок і військову службу», зокрема громадяни України мають право на заміну виконання військового обов’язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією та ЗУ «Про альтернативну (невійськову) службу». Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби й має на меті виконання обов’язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

Між тим, право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (ст. 2 Закону): 1) особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, 2) документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та 3) стосовно яких прийнято відповідні рішення (ч. 1 ст. 4 Закону).

Як уточнюється, подання заяви про неможливість проходження військової служби у зв’язку з релігійними переконаннями не може служити підставою для визнання дій ухиленням від призову за мобілізацією (Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області виніс виправдувальний вирок у справі № 183/6316/14); зобов’язання в судовому порядку відповідного органу розглянути письмову заяву призовника щодо направлення його на альтернативну (невійськову) службу (Херсонський окружний адміністративний суд від 23 липня 2019 р. по справі № 540/1110/19). А для вирішення питань проходження альтернативної служби Кабінетом Міністрів України та місцевими державними адміністраціями можуть утворюватися відповідні допоміжні органи в справах альтернативної служби (ст. 7 Закону).

Окрім вищевказаної нормативної бази, існують і конкретизуючі нормативно-правові акти:

— Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066;

— Перелік видів діяльності, якими можуть займатися громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р. № 1795;

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Необхідно наголосити, що 21.04.2022 р. Верховною Радою України затверджено Указ Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», яким на часткову зміну статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ (зі змінами, внесеними Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом від 15 березня 2022 року № 2119-IX), строк дії воєнного стану в Україні продовжується з 5-ої години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону «Про правовий режим воєнного стану» в указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв’язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

З урахуванням вказаного вище та враховуючи той факт, що воєнний стан продовжено, то обмеження прав і свобод людини і громадянина під час воєнного стану, які визначені п. 3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» залишаються незмінними, а саме: «У зв’язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30—34, 38, 39, 41—44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону «Про правовий режим воєнного стану».

Важливо. Отже, право вірян на свободу світогляду і віросповідання (це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи й ритуальні обряди, вести релігійну діяльність), передбачене ч. 1 ст. 35 Конституції України, вищевказаним Указом необмежене. Тому де-юре віруючі, які в силу своїх релігійних (можливо з мотивів інших переконань) не можуть захищати державу зі зброєю у руках, мають право на альтернативну (невійськову) службу навіть під час воєнного стану. Втім є велика правова прогалина, а саме в Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» порядок проходження альтернативної служби військовозобов’язаними в особливий період законодавцем не встановлюється. А стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» містить перелік випадків, коли військовозобов’язані не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, однак жодного слова про альтернативну (невійськову) службу в ній ви не побачите…

Актуальність цієї проблематики для України підтверджує й практика Європейського суду з прав людини — справи «Баятян проти Вірменії» (Велика плата ЄСПЛ), «Бухаратян проти Вірменії», «Цатурян проти Вірменії», «Стефанов проти Болгарії», «Ерчєп проти Туреччини». Саме на підставі цих справ та в умовах недосконалості чинного законодавства українські суди виносять рішення на користь конституційних прав віруючих громадян України. На сьогодні ці спірні питання, які стають предметом розгляду національних судів, можуть трактуватися як порушення Європейської конвенції з прав людини.

Висновок

Отже, підсумовуючи вищевказане, вбачається, що Верховна Рада України повинна законодавчо врегулювати порядок проходження альтернативної (невійськової) служби громадянами під час мобілізації в особливий період та воєнний час.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Нові перемоги на юридичному фронті проти держави-агрессора

Опубліковано

on

От

Ігор ОКУНЕВ, адвокат

Збройна агресія Російської Федерації проти України, що розпочалася в лютому 2014 року, спричинила численні негативні наслідки для учасників цивільних відносин, в тому числі завдання їм майнової та моральної шкоди. Через це та з огляду на специфіку деліктних правовідносин, що виникли внаслідок застосування РФ збройної сили проти України, перед юристами постало чимало питань про юрисдикцію та підсудність справ про відшкодування шкоди, завданої в результаті збройної агресії, порядок відшкодування цієї шкоди, ефективні способи захисту прав у спірних правовідносинах та інші питання.

Читайте також: АПУ закликає юристів всього світу та РФ зупинити війну в Україні – Офіційна заява

Досвід

Спираючись на концепцію функціонального (обмеженого) імунітету, представники однієї з українських правозахисних організацій (учасником якої з початку її діяльності є й автор даної публікації), обрали судову форму захисту прав потерпілих від збройної агресії рф (фізичних осіб) у межах цивільного судочинства України. Внаслідок цього, ще з 2015 року в Україні почала формуватися позитивна судова практика в цивільних справах про захист прав потерпілих від збройної агресії рф, а саме:

–  у справах окремого провадження за заявами потерпілих (фізичних осіб), заінтересовані особи: рф, Міністерство соціальної політики України, про встановлення юридичних фактів, обумовлених збройною агресією рф проти України (в тому числі, юридичних фактів вимушеного переселення, поранення, каліцтва та інших травм, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі);

–  у справах позовного провадження за позовними заявами потерпілих (фізичних осіб) до рф про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої в результаті збройної агресії рф проти України.

Опускаючи деталі про численні перешкоди на складному шляху судового захисту прав потерпілих від збройної агресії рф (безпідставні повернення заяв, закриття проваджень, відмови в задоволенні заяв тощо), що розпочався в 2015 році та триває нині, слід зазначити, що загалом завдяки відповідним наполегливим зусиллям на користь потерпілих від збройної агресії рф судами України було прийнято понад тисячу рішень у справах вказаних категорій, в тому числі постанова Верховного Суду, про яку зазначено нижче.

Однією з проблем, що виникала перед судами при розгляді справ зазначених категорій та неоднаково ними вирішувалася, була проблема судового імунітету рф та застосування положень статті 79 Закону «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. № 2709-IV. В цьому контексті варто зауважити, що в жодній справі зазначених категорій в судах загальної юрисдикції належним чином повідомлена через посольство рф в Україні (Повітрофлотський проспект, 27, м. Київ, 03049) держава рф не забезпечувала участі свого представника та не висловлювала будь-якої позиції за заявами.

Ситуація, якою вона була

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. №2709-IV, пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову й звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Посилаючись на відсутність згоди рф на пред’явлення до неї позову та залучення російської федерації до участі у справі як відповідача, окремі суди або закривали провадження у справі (з тих підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства), або відмовляли в задоволенні пред’явлених вимог. При цьому, в окремих випадках суди направляли запити до посольства рф в Україні щодо згоди або незгоди про розгляд судом України відповідної цивільної справи та зупинення провадження у справі до надходження відповіді на нього.

Ситуація, якою вона є

Й от 14.04.2022 р. Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду було прийнято по суті історичну постанову у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21) за позовом Реготун Надії Юріївни, яка діє у власних інтересах та в інтересах малолітніх дітей Реготуна Тараса Олеговича та Реготун Анастасії Олегівни, до російської федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії рф проти України.

Цією постановою Верховного Суду, що є визначальною для подальшої судової практики розгляду судами України справ за позовами до росії про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії рф проти України, було сформульовано висновок щодо відсутності судового імунітету в рф, як держави-агресора, у справах про відшкодування шкоди.

За результатами касаційного перегляду справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду зазначив, серед іншого, про таке. Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави;

● водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972 р., та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004 р. Ці конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці;

● як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) в разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду. Україна не є учасницею жодної з цих Конвенцій, однак вони відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі;

● держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоди, в цей час знаходилась на території держави суду;

● особливістю правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов’язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає;

● починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України;

● після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії росії, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни;

• у цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров’ю, життю в результаті збройної агресії рф) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, Реготун Н. Ю., діючи у власних інтересах та від імені малолітніх дітей, звернулася до суду з позовом до рф про відшкодування шкоди, завданої їй та її дітям у зв’язку із загибеллю її чоловіка та батька дітей внаслідок збройної агресії рф на території України. У таких висновках ВС керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будьяка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну. Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у справі, яка переглядається, Верховний Суд врахував таке:

● предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам, громадянам України, внаслідок смерті іншого громадянина України; • місцем завдання шкоди є територія суверенної держави – України;

● передбачається, що шкода є завданою агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені в Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави – України;

● вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов’язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави – України, що закріплено в Статуті ООН;

● національне законодавство України керується тим, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб’єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту);

● в разі застосування деліктного винятку будь-який спір, що виник на її території в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема РФ, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Окрім того, Верховний Суд зазначив, що у зв’язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що унеможливлює із цієї дати направлення різних запитів і листів до посольства рф в Україні з огляду на припинення його роботи на території України.

Верховний Суд установив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства рф в Україні запитів щодо її згоди бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв’язку з вчиненням росією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з рф.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв’язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти нашої країни, чим порушено її суверенітет, отримання згоди росії бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. Зупинення провадження в справі призведе до безпідставного зволікання з розглядом справи, що не сприятиме якнайкращому захисту інтересів позивача.

За таких обставин Верховним Судом була вирішена проблема судового імунітету російської федерації у цивільних справах за позовними заявами потерпілих до рф про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої в результаті її збройної агресії проти України. Вирішення питання щодо судового імунітету в зазначеній категорії справ має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики. Очевидним у цьому контексті є те, що дана постанова сприятиме виникненню судової практики за позовними заявами юридичних осіб до рф про відшкодування майнової та/ або моральної шкоди, завданої в результаті її збройної агресії проти України.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.