Юридична практика
Стокгольмський арбітраж, або Чому Україні можна не виконувати його рішення
Юрій Котнюк,
ЮВУ
Минулого літа завершився спір за чверть мільярда доларів США, який шість років тривав між належним державі акціонерним товариством «Одеський припортовий завод» і кіпрською компанією «Остхем Холдинг Лімітед»: 8 червня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалив постанову, якою дозволив не виконувати рішення Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольма про стягнення з ОПЗ на користь вказаної компанії зазначеної суми коштів. З одного боку, цю подію можна тлумачити як цілком корисну для держави, оскільки ні Остхем, ні її власник Дмитро Фірташ особливої симпатії в суспільстві не викликають, тож дане рішення можна вважати певним успіхом у політиці деолігархізації. Але, з іншого боку, будь-який іноземний інвестор, прочитавши текст постанови, неодмінно зробить висновок, що цю Україну з її судами краще обходити десятою дорогою.
Стратегія олігарха
Головним аргументом ухваленого ще 25 липня 2016 року вердикту Стокгольмського арбітражу був той факт, що Остхем поводила себе як добросовісний партнер і поставила товар відповідно до умов укладеного контракту, зате Одеський припортовий завод не виконав узяті на себе зобов’язання й не заплатив за нього. Верховний Суд не ставив під сумнів правильність цього висновку та й, зрештою, він і не повинен був цього робити — його завданням було вирішити треба, чи не треба виконувати рішення міжнародного суду. Проте українська сторона ще п’ять років тому мала можливість переконливо довести іноземним арбітрам, що позивач зовсім не такий «білий і пухнастий», бо насправді він разом зі своїм власником та за сприяння корумпованих державних чиновників обкрадав завод. Тоді б рішення могло бути зовсім іншим, але такою можливістю вона не скористалася й на цьому варто зупинитися докладно.
Читайте також: Побільшало тестових питань з «Банкрутства» в іспиті арбітражних керуючих
Об’єктивна сторона даного спору полягає в тому, що протягом 2013-го року Остхем поставила ОПЗ 1,183 мільярда кубічних метрів природного газу на суму 509 мільйонів доларів, з яких завод заплатив тільки 316 гривень. Нагадаємо, що той рік був зоряним часом у житті бізнес-імперії Дмитра Фірташа, який не лише придбав у приватну власність більшість газорозподільних організацій та хімічних комбінатів з виробництва мінеральних добрив, а й через своїх менеджерів контролював низку державних підприємств, зокрема «Укртрансгаз», «Укргазвидобування», «Сумихімпром», Запорізький титано-магнієвий комбінат і, звичайно ж, Одеський припортовий завод. Цей контроль полягав у тому, що компанії групи Фірташа постачали на них сировину за завищеними цінами, а готову продукцію купували за заниженими. Керівництво держави в особі Януковича та його найближчого оточення чудово знало про цю схему, але дивилося на неї крізь пальці, оскільки в цьому самому оточенні чи не найбільший вплив мала група, що складалася з бізнес-партнерів Фірташа, на кшталт віце-прем’єр-міністра Юрія Бойка та глави Адміністрації Президента України Сергія Льовочкіна. Вартість, за якою Остхем продавала ОПЗ природний газ — 430 доларів за 1000 кубометрів — була, звичайно ж, завищеною — після Харківських угод Росія постачала його в Україну за набагато дешевшою ціною. В такий спосіб формувалася штучна заборгованість одеського заводу перед структурами Фірташа, яка потім допомогла би задешево його приватизувати — так, як перед тим задешево були приватизовані рівненський, черкаський, сєверодонецький «Азоти» і горлівський «Стирол».
Мирова угода
Усі ці плани перекреслив 2014-й рік, але описані вище схеми нікуди не ділися — вони лише перейшли на службу іншим людям, до числа яких певний період належало оточення прем’єр-міністра Арсенія Яценюка та бізнес-структур, пов’язаних з іншим впливовим олігархом — Ігорем Коломойським. Саме про це так запально розказував у грудні 2015 року на засіданні Національної ради реформ одеський губернатор Михайло Саакашвілі, в якого тоді запустив стаканом води міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Проте борг перед Остхем за поставлений у 2013 році газ у сумі 193 мільйонів доларів так і лишився несплаченим, тож після дворічних безрезультатних переговорів ця компанія подала позов до Стокгольмського арбітражу, оскільки саме там, відповідно до умов укладеного договору, мали вирішуватися спірні питання.
Читайте також: Реєстр арбітражних керуючих міститиме відомості про судові рішення, які стосуються їх діяльності
У принципі спору, як такого, не було — представник ОПЗ визнав 193 мільйони доларів тіла боргу і 58 мільйонів доларів «хвостів» за його несвоєчасну сплату протягом усього цього періоду, тож увесь арбітражний процес фактично звівся до затвердження арбітрами укладеної між сторонами мирової угоди. Втім, тоді деталі процесу були відомі лише вузькому колу зацікавлених осіб — галас навколо цієї події стався вже після того, як Остхем у 2016 році поставила питання про виконання рішення Стокгольмського арбітражу й стягнення Державною виконавчою службою з Одеського припортового заводу 251 мільйона доларів. Ще більший резонанс мала ухвала Южненського міського суду Одеської області від 6.03.2017 р., якою була задоволена заява позивача й наданий відповідний дозвіл.
Як відомо, Україна ще в 1960 році ратифікувала прийняту в 1958 році в Нью-Йорку Конвенцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень і нині дотримання її положень передбачене Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Обидва зазначених вище нормативно-правові акті визнають, що бувають випадки, коли компетентні органи держави, якої стосується арбітражне рішення, мають право не виконувати його, якщо, скажімо, таке виконання суперечить публічному порядку цієї країни. Наведена вище фраза може здатися надто розпливчастою, проте міжнародні закони дають чітке роз’яснення щодо того, які саме арбітражні рішення можуть суперечити публічному порядку тієї чи іншої країни, і для нашого випадку підходить лише пункт про те, що правочин, на підставі якого було ухвалене те чи інше арбітражне рішення, був недійсним відповідно до законів даної конкретної країни. І ось тут нам слід звернутися до статті 228 Цивільного кодексу України, котра якраз і містить вичерпний перелік договорів, що порушують публічний порядок. Відповідно до її положень, зацікавлена сторона має навести переконливі докази того, що укладену угоду слід віднести до саме такої категорії правочинів, і таким переконливим доказом є ніщо інше, як обвинувальний вирок тим особам, які його укладали, і які відповідно до цього вироку визнані винними в тому, що, укладаючи цей договір, переслідували злочинні цілі. Отже, головна обставина, яку мав з’ясувати Южненський міський суд, полягала в тому, чи є обвинувальний вирок стосовно котроїсь з осіб, які підписували договір між Остхем і ОПЗ? Відповідь однозначна — такого вироку не було. Але якщо поставити питання інакше — чи міг бути такий вирок, відповідь однозначно позитивна — цілком міг. Справа в тому, що з вересня 2015 р. слідчі органи Державної фіскальної служби займалися розслідуванням кримінального провадження, пов’язаного з придбанням Одеським припортовим заводом газу за завищеною ціною. Цей злочин було кваліфіковано за частиною 5 статті 191 КК України (заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем), проте, на жаль, це розслідування звелося до збору макулатури. Бо перший, кому тоді треба було ухвалювати обвинувальний вирок, був багаторічний директор ОПЗ Валерій Горбатко, а він у 2015 році слухняно обслуговував схеми Яценюка–Коломойського, тож чинна на той час влада, виходячи з тодішньої розстановки політичних сил, не тільки не стала ініціювати кримінальне переслідування цього управлінця, а й навіть не стала перешкоджати укладенню ним згаданої вище мирової угоди з Остхем.
Читайте також: Удосконалення законодавства України у сфері міжнародного арбітражу: нові ініціативи
Виходячи з цих обставин, Южненський міський суд не мав іншого виходу, як задовольнити заяву Остхем, так само, як і Апеляційний суд Одеської області, до якого звернулося з апеляційною скаргою нове керівництво ОПЗ, не мав інших законних варіантів, аніж залишити його ухвалу без змін. Але, з іншого боку, виконання рішення Стокгольмського арбітражу могло викликати негативну реакцію з боку наших американських партнерів. Бо й справді, український уряд випрошує кредити, а сам віддає за фук чверть мільярда доларів. Та ще й кому — Фірташу, на якому, з точки зору Міністерства юстиції США, тавра ніде ставити! Саме тому, напевне, постановою Верховного Суду від 27.06.2018 р. зазначені вище рішення попередніх судів були скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. Якщо стисло охарактеризувати зміст цього вердикту, то вийде так, що ВС, образно кажучи, фактично давав вказівку суддям нижчих інстанцій: робіть що хочете, але обґрунтуйте, що на нуль ділити не можна, але якщо дуже хочеться, то можна.
Вихід знайдено
Поки тривало перше коло судового розгляду даної справи, змінилося законодавство, а тому Остхем подав нову заяву про дозвіл на виконання рішення Стокгольмського арбітражу вже не до Южненського міського суду, за місцем розташування Одеського припортового заводу, а до Київського апеляційного суду, за місцем розташування Міністерства юстиції України, в складі якого функціонує Державна виконавча служба. Проте його суддя Наталія Поліщук не стала проявляти чудеса винахідливості й ухвалою від 24.04.2019 р. дала дозвіл, оскільки не побачила жодних об’єктивних причин, які б цьому заважали. Натомість судді Верховного Суду Юлія Черняк, Ірина Воробйова та Руслан Лідовець, які розглядали апеляційну скаргу самого заводу й Фонду держмайна, у віданні якого перебуває ОПЗ, знайшли зачіпку, завдяки якій можна обгрунтувати, чому саме виконання рішення Арбітражного інституту суперечитиме публічному порядку держави.
Так, за даними ОПЗ, вартість його чистих активів станом на кінець 2020 року становить 5 мільярдів гривень, тобто менше, ніж хоче стягнути з нього Остхем, тож у випадку виконання арбітражного рішення завод стане банкрутом. А оскільки він є підприємством хімічної промисловості й об’єктом підвищеної вибухо-пожежної небезпеки, то його фактичне розорення створить ризик техногенноекологічної катастрофи. Правда, цей довід ОПЗ та ФДМУ вже розглядав Київський апеляційний суд і він не справив на нього очікуваного враження. Бо й справді, належність заводу до даної категорії об’єктів зовсім не означає, що він може не платити за отриманий товар. В Україні працює чимало подібних підприємств приватної форми власності, в комерційну діяльність яких держава не втручається, але при цьому контролює дотримання ними податкового, трудового і природоохоронного законодавства. Банкрутство такого підприємства не призводить автоматично до припинення ним дотримання правил техногенної безпеки — врешті решт, цим займаються також спеціальні служби, які утримуються за бюджетний кошт, котрий, окрім іншого, поповнюється ще й екологічним податком, що стягується з усіх заводів і фабрик даного типу. Проте в суддів Верховного Суду виявилася з цього приводу інша точка зору, й вони своєю постановою вирішили, що Одеський припортовий завод може не виконувати рішення Стокгольмського арбітражу
Джерело: Юридичний вісник України
