Юридична практика
Велика Палата ВС виручила Фонд ГВФО
Провал у роботі чиновників було компенсовано винахідливістю суддів
П’ятнадцятого вересня Велика Палата Верховного Суду завершила доволі цікавий спір про те, чи може держава продавати актив, який де-юре їй не належить. Господарські суди перших двох інстанцій однозначно вирішили, що такий договір купівлі-продажу слід визнати недійсним, проте в касаційної інстанції виявилася інша точка зору на це питання, і її вердикт може стати дороговказом для вирішення сотень аналогічних справ. У даному випадку державу представляла установа під назвою Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, а спірним активом були права вимоги на стягнення заставного майна, а саме земельних ділянок на межі міської смуги Києва — в селі Щасливому Бориспільського району, де колись планувалося будівництво великого житлового комплексу, під які свого часу видав чималі кредити давно збанкрутілий та ліквідований «Український професійний банк».
Імітація бурхливої діяльності заради кредиту
Якщо вірити офіційним повідомленням Національного банку України, згаданий вище «Український професійний банк» (далі – УПБ) фактично належав господарю корпорації «Мілкіленд» Анатолію Юркевичу. Потім фахівці регулятора встановили, що значна частина фінансових операцій цього «кишенькового» банку була пов’язана з тим, що його власник сам із собою грався в банкіра, тобто через мережу існуючих лише на папері підставних фірм сам собі видавав кредити, віддавав у заставу майно і повертав позику з чималими процентами. Все це мало створити враження, що в банку вирує фінансове життя і його успішне функціонування має важливе значення для економічної стабільності країни.
Читайте також: Від’ємна спадщина «Радикал Банку»
Так імітація досягла своєї мети — у березні 2014 року Нацбанк надав УПБ кредит рефінансування в сумі 120 мільйонів гривень, які той не повернув, у зв’язку з чим 28 травня 2015 року був оголошений неплатоспроможним. Починаючи вже з наступного дня керувати цією фінустановою стала сформована Фондом гарантування вкладів фізичних осіб тимчасова адміністрація, яка і встановила, що за кілька годин до її приходу попередні очільники банку вивели з нього активи, загальна сума яких оцінюється в 2,42 мільярди гривень. Всього за рахунок власних коштів Фонд у межах гарантованої законом суми 200 тис. грн виплатив зі свого бюджету вкладникам УПБ більше шестисот мільйонів гривень, компенсувати які можна було не інакше як за рахунок активів банку, які полягали в правах вимоги на поверненні виданих ним кредитів, у тому числі й за рахунок заставного майна позичальників.
В історії, з якою довелося розбиратися згодом Великій Палаті Верховного Суду, фігурували два таких кредити, виданих кишеньковим фірмам власника банку: один на суму 60 млн грн, виданий ТОВ «Віслабудінвест» під заставу 16 гектарів землі, розташованих на території Щасливської сільської ради, інший, на суму 4 мільйони доларів США, виданий ТОВ «Київський гуртовий ринок» під заставу 13 гектарів землі в тій же місцевості. Згідно закону, внаслідок ліквідації банку, право вимоги на повернення зазначених кредитів, або право на стягнення заставного майна в разі їх неповернення, переходило до держави в особі Фонду, але менеджери Юркевича не сиділи склавши руки і швиденько продали права вимоги, нібито, добросовісним набувачам – простіше кажучи, переклали гроші з однієї кишені в іншу.
Виведення активів не завжди означає їх викрадення
Перший із названих вище активів було виведено за схемою, яку можна віднести до категорії чорних: незадовго до введення тимчасової адміністрації Фонду, УПБ у рамках міжбанківського кредитного договору позичив в «Авант-Банку» чотири мільйони доларів США, віддавши йому в заставу права вимоги на стягнення зі своїх позичальників раніше видані їм кредити на суму 585 млн грн (можна сказати за безцінь). У списку цих кредитів і були згадані 60 мільйонів для ТОВ «Віслабудінвест» під заставу 16 га. Фонд за них вирішив поборотися і, видавши наказ про те, що договір застави між УПБ і «Авант-Банком» слід вважати недійсним, звернувся до Господарського суду Києва з позовом про стягнення позичених коштів.
У разі задоволення його позовних вимог він отримував можливість вимагати повернення грошей, а в разі невиконання позичальником його вимог – передачі в розпорядження держави заставного майна. Проте виграти цю справу юристи Фонду не змогли, оскільки суд вирішив, що права вимоги на цей актив перейшли до «Авант-Банку» й тільки він, мовляв, має право на стягнення. Позивач наполягав на тому, що договір застави, за умовами якого до цього банку перейшли майнові права, є недійсним, але суддя Олена Чинчин не побачила в даному правочині ознак недійсності, вичерпний перелік яких міститься в Законі України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Остаточне рішення по цій справі було ухвалене в листопаді 2015 року, а через три місяці по цьому «Авант-Банк» теж збанкрутував і був ліквідований постановою НБУ.
Читайте також: Реверс Великої Палати
Що ж стосується другого кредиту на суму 4 млн доларів, виданих іншій кишеньковій фірмі — ТОВ «Київський гуртовий ринок» під 13 га, то його було виведено за, так би мовити, білою схемою: 27 травня 2015 року, тобто за день до оголошення УПБ неплатоспроможним, Анатолій Юркевич уклав з ним та його позичальником договір поруки й одразу ж переказав на рахунок банку всю суму кредиту з процентами, внаслідок чого отримав права вимоги на заставне майно. Фонд не заперечував факт погашення кредиту, але все одно звернувся до суду з вимогою стягнення чотирьох мільйонів доларів, посилаючись на те, що його наказом зазначений договір поруки було визнано недійсним. У задоволенні цього позову тим більше було відмовлено — справу розглядав Господарський суд Київської області й судді Ользі Рябцевій у даному випадку нічим дорікнути, оскільки законом не заборонено ні виступати в ролі поручителя, ні виконувати взяті у зв’язку з цим на себе обов’язки. В даному випадку Юркевич, як поручитель, все зробив чесно, тобто заплатив гроші і отримав натомість право на придбання землі. Інша справа, що гроші були ним сплачені в контрольований ним же банк, де, можливо, були розкрадені його спільниками, але це вже предмет розгляду кримінальної, а не господарської справи.
Оскарження результатів аукціону
Таким чином, Фонд, програвши обидві справи, як формально, так і фактично втратив будьяке право розпоряджатися цими двома активами та попри це його працівники включили їх до ліквідаційної маси УПБ й виставили на аукціон. Публічні торги відбулися 30 березня 2020 року й за підсумками їх проведення конкурс виграло ТОВ «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста», яка давно спеціалізується на придбанні проблемних активів ліквідованих банків. У тексті судового рішення не названа сума лоту, але можна здогадуватися, що вона на порядок нижче ринкової вартості заставного майна, але в цьому немає нічого дивного, оскільки в даній ситуації покупець купує не земельні ділянки, а квиток на війну за них.
Як водиться в таких випадках, одразу ж після завершення торгів було складено протокол електронного аукціону, а ще через кілька тижнів укладений договір купівлі-продажу, відповідно до якого УПБ передавав у власність покупцю майнові права на ці активи. Вони тим часом перейшли до ще одного учасника нашої історії — ТОВ «Сейф Інвест», який позиціонував себе добросовісним набувачем і зробив вигляд, ніби дуже здивувався, коли переможець аукціону прислав йому листа з вимогою заплатити 60 мільйонів гривень плюс 4 мільйони доларів, бо інакше в нього заберуть 29 гектарів землі, розташованих на території Щасливської сільської ради Бориспільського району. Тож відповіддю адресата стала позовна заява до Господарського суду Києва про визнання недійсними і згаданих вище публічних торгів, і складеного за їх підсумками протоколу, і договору купівлі-продажу майнових прав.
Першим відповідачем у цій справі був УПБ, тобто фактично Фонд ГВФО, оскільки уповноважена ним особа керувала цим банком, а от у ролі другого позивача виступила ФК «Інвестхолліс Веста», яка теж у даній ситуації могла вважати себе добросовісним набувачем. Суди перших двох інстанцій вирішили, що даний позов підлягає задоволенню, оскільки, на їх думку, банк не мав жодного права продавати активи, які йому не належать, а те, що вони йому не належать, ще у 2015 році було встановлено рішеннями судів, які набрали законної сили й мають преюдиціальне значення. Таким чином, Фонд ГВФО потрапив у дуже неприємну для себе ситуацію, оскільки в разі визнання правочину недійсним він мав би повернути всі отримані внаслідок його укладення кошти. Але його несподівано виручила Велика Палата Верховного Суду, яка постановою від 15.09.2022 р. скасувала рішення місцевого й апеляційного судів й ухвалила нове, яким відмовила позивачу в задоволенні його позову.
Мотиви суду останньої інстанції
Своє рішення судді ВП ВС обгрунтували тим, що позивач обрав неефективний спосіб захисту своїх прав і задоволення його позову не призведе до їх поновлення. В даному випадку його права були порушені вимогою покупця — «Інвестохіллс Веста» — погасити борги колишнього власника належних позивачеві земельних ділянок. Але така вимога є нікчемною й не підлягає задоволенню, оскільки ці ділянки на момент придбання не перебували в іпотеці, тобто не були обтяжені боргами. В першому випадку право на стягнення боргу в сумі 60 млн грн перейшло до «Авант-Банку», який полюбовно домовився зі своїм боржником про подальшу долю заставного майна і через нотаріуса зняв з нього іпотечне обтяження, про що свідчить зроблений ще в 2015 році відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. В другому випадку право на стягнення 4 мільйонів доларів отримав Анатолій Юркевич, який зробив те ж саме, про що свідчить аналогічний за змістом запис у тому ж реєстрі.
Таким чином, новому власнику земельних ділянок нема про що турбуватися через те, що хтось із кимсь уклав договір купівлі-продажу вимог на їх стягнення в разі непогашення боргу перед банком, який колись видав кредит під їх заставу. Така вимога не матиме жодних юридичних наслідків, оскільки право власника на мирне володіння законно придбаним майном надійно захищене нормами Цивільного кодексу України. А якщо позивач відчуває дискомфорт від ситуації правової невизначеності, про що він, мовляв, пише у своїй позовній заяві, то йому ніхто не забороняє подати позов іншого характеру, а саме про визнання права іпотеки відсутнім, і саме такий спосіб захисту, до речі, буде належним та ефективним у даній конкретній ситуації.
Через такі от недоліки не по суті, а по формі позову, він і був визнаний недостойним задоволення. Тож тепер договір, за яким Фонд ГВФО продав не належні йому активи формально вважається дійсним і продавець не зобов’язаний повертати отримані за їх продаж кошти. Лишається хіба що поспівчувати Фінансовій компанії «Інфестохіллс Веста», яка заплатила гроші за пустишку, але така вже її доля — сама обирала бізнес із проблемними активами ліквідованих банків і всіма пов’язаними з цим ризиками.
Костянтин Юрченко,
спеціально для ЮВУ
Джерело: Юридичний вісник України
