Відлуння давнього вибуху: як із Міністерства оборони хотіли «здерти» зайві мільйони? - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Юридична практика

Відлуння давнього вибуху: як із Міністерства оборони хотіли «здерти» зайві мільйони?

Дата публікації:

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Наприкінці липня з неабияким запізненням Верховний Суд оприлюднив постанову від 16 червня у справі за позовом ТОВ «Агрохім» до Міністерства оборони України про компенсацію збитків, завданих вибухом боєприпасів. Така затримка виглядає досить дивною, адже в даному випадку зазначеній установі є чим пишатися, оскільки судді Олександр Банасько, Олег Васьковський і Володимир Погребняк, змінивши рішення судів попередніх інстанцій, зекономили державі 20 мільйонів гривень.

Диверсія чи недбалість?

У ніч з 29 на 30 жовтня 2015 року в місті Сватове Луганської області сталася серія вибухів на польовому ракетно-артилерійському складі, внаслідок якого загинуло четверо осіб — троє військовослужбовців і продавщиця розташованого неподалік магазину. Від арсеналу, де зберігалося 3,5 тисячі тонн великокаліберних снарядів, зрозуміло, нічого не лишилося, крім того, було пошкоджену низку цивільних об’єктів — шістдесят багатоповерхових і п’ятсот приватних будинків, а ще — знищені склади мінеральних добрив, які належали ТОВ «Луганська фірма з агротехнічного обслуговування сільського господарства «Агрохім».

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: На хабарі спіймали посадовця Міноборони

За офіційною версією причиною надзвичайної події стали два постріли сигнальних ракет, які спричинили пожежу на складах, яка, в свою чергу, спричинила детонацію боєприпасів. СБУ швиденько внесла до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про терористичний акт (стаття 258 Кримінального кодексу України). Через два тижні головний військовий прокурор Анатолій Матіос розповів у «телевізорі», що причиною пожежі стала недбалість посадових осіб, і по тому повідомлення про цей вибух років на п’ять зникли з інформаційного простору. А на початку цього року, коли про даний інцидент забули майже всі, кого він не торкнувся безпосередньо, прес-служба Державного бюро розслідувань, несподівано нагадавши про те, що даною подією державі було заподіяно шкоду на суму більш як 15 млн грн, порадувала публіку тим, що в зв’язку з її наслідками двом командирам реактивних артилерійських батарей було повідомлено про підозру в недбалому ставленні до військової служби в умовах особливого періоду (ч. 3 ст. 425 ККУ). Вина зловмисників полягала в тому, що вони, всупереч вимогам відомчих інструкцій, розмістили ввірену їм військову техніку надто близько біля складу з боєприпасами, внаслідок чого вона була знищена їх вибухом. При цьому ДБР скромно промовчало, що в жовтні 2016 р. у зв’язку з цим одному з офіцерів тилової служби вже було ухвалено обвинувальний вирок. А з арифметикою в слідчих взагалі вийшла нескладуха, оскільки на той момент лише на компенсацію фірмі «Агрохім» із державної казни за рішенням суду пішло 30 мільйонів гривень. Тож спробуємо в міру своїх можливостей заповнити деякі «білі плями» цієї історії.

Вирок і рішення господарського суду

У грудні 2015 року, коли ще напружено тривав пошук винних, до військової в’язниці потрапив начальник польового складу боєприпасів сектору «А» у званні майора. Йому закидали невиконання усного наказу старшого начальника, а саме начальника групи озброєння сектору «А», який розпорядився розробити документацію з протипожежної безпеки. Зрозуміло, що трагедію спричинили більш вагомі причини, аніж відсутність належним чином розроблених документів, але військова прокуратура вирішила ретельно розслідувати обставини вчиненого майором злочину. Він своєї вини не заперечував і вже в квітні 2016 року був звільнений під особисте зобов’язання, а в жовтні між ним і прокурором Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України було укладено угоду про визнання винуватості, яку й затвердив Сватівський районний суд Луганської області вироком від 28.10.2016 р. Ним зловмисник за статтею 403 ККУ був засуджений до тримання в дисциплінарному батальйоні строком на 7 місяців і 22 дні, які він фактично відбув, враховуючи, що відповідно до чинного тоді «закону Савченко» один день в’язниці дорівнював двом дням дисбату.

Одразу ж після цього до Господарського суду Києва надійшов позов ТОВ «Агрохім» до Міністерства оборони України та Антитерористичного центру при СБУ про компенсацію матеріальної шкоди, заподіяної вибухом у сумі тридцять мільйонів гривень, з яких 14 мільйонів — вартість знищених будівель і споруд, 13 мільйонів — товарних запасів і 2 мільйони — транспортних засобів. Рішенням ГС Києва від 16.06.2017 р., залишеного без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 12.10.2017 р. та Верховного Суду від 22.03.2018 р., позовні вимоги були задоволені. Міноборони наполягало на тому, що воно є неналежним відповідачем, оскільки саме в даній ситуації стало жертвою диверсії, але суд відповів, що цей довід не підтверджується ні вироком суду, який би визнав кого-небудь у вчиненні теракту, ні навіть висновком Торгово-промислової палати України про надання зазначеній надзвичайній події статусу форс-мажорної обставини. Зате позивач пред’явив належний і допустимий доказ того, що вибух стався з вини військового відомства, й цим доказом якраз і став вирок начальнику складу, ухвалений Сватівським райсудом. Рішення ГС Києва в даній справі було виконане 19 вересня 2018 року — запам’ятаймо цю дату, до неї ще доведеться повернутися.

Окрилений такою перемогою «Агрохім» вирішив не зупинятися на досягнутому й подав до Господарського суду Києва ще один позов — цього разу про стягнення з Міноборони 24 мільйони гривень. Ця сума складалася з двох частин: перша в розмірі 14 мільйонів була, так би мовити, компенсацією за затримку виплати компенсації та включала в себе 3 проценти річних плюс інфляційні втрати за період з моменту знищення майна й до моменту надходження коштів на рахунок, друга ж частина була упущеною вигодою в розмірі 10 млн грн. Даний процес проходив цікавим зигзагом. Спочатку суддя С. В. Балац своїм рішенням від 21.08.2019 р. задовольнив позов, але колегія суддів Північного апеляційного господарського суду постановою від 10.02.2020 р. скасувала це рішення й ухвалила нове, яким відмовила в його задоволенні. В другій інстанції вирішили, що раз надзвичайна подія трапилася під час проведення антитерористичної операції, то це виключає відповідальність міністерства, яке не є належним відповідачем. Крім того, мовляв, позивачем не було доведено протиправності дій чи бездіяльності МОУ, які би призвели до заподіяння йому збитків. Ну й, нарешті, між військовим відомством і «Агрохімом» були відсутні договірні відносини, а відтак і не було й тіла боргу, в якого могли вирости «хвости» у вигляді річних процентів й інфляційних втрат.

Фірма, звичайно, оскаржила це рішення у Верховному Суді, який 2 грудня 2020 року скасував зазначену постанову. На думку колегії суддів Касаційного господарського суду, висновки ПАГС суперечили очевидному: протиправність поведінки військового відомства в даній ситуації була встановлена в ході першого процесу й підтверджена вердиктом суду останньої інстанції, а як відомо, відповідно до положень статті 75 Господарського процесуального кодексу обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини. Виходячи з цього справа була направлена на новий розгляд до Північного АГС, колегія якого в іншому складі суддів ухвалила постанову, якою залишила без змін рішення судді Балаца.

Висновок експерта був поставлений під сумнів

Здавалося, все йде до того, що у Верховному Суді, куди звернулося з касаційною скаргою Міністерство оборони, останнє приречене на поразку й там невигідне для нього рішення також буде залишене без змін, проте його судді виявилися більш уважнішими до деталей, аніж навіть адвокати МОУ. В постанові ВС особливе місце займало питання «хвостів»: було зазначено, що відповідно до положень статті 625 Цивільного кодексу України інфляційні втрати й 3 проценти річних боржник на вимогу кредитора має платити не лише в разі наявності договору між ними, а й у випадку рішення суду, тож з Міноборони вони також повинні були бути стягнуті на корить «Агрохіму». Але не в тому обсязі, який він сам собі порахував: на думку позивача період простроченої заборгованості охоплювався проміжком часу від моменту знищення майна до моменту сплати компенсації, проте судді Верховного Суду вирішили, що цей починається з моменту набрання законної сили судового рішенні про відшкодування заподіяних збитків. Таким чином відлік нарахування «хвостів» починався не з 29.10.2015 р., а з 12.10.2017 року, тож їх розмір мав бути зменшений з 14 до 4 мільйонів гривень.

Що ж стосується упущеної вигоди, то це питання завжди було дуже «слизьким» для господарського судочинства. Згідно усталеної судової практики позивач у подібних випадках має довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною й достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. «Агрохім» на підтвердження своїх претензій надав 25 укладених у вересні 2015 року договорів про поставку мінеральних добрив, укладених з фермерськими господарствами та іншими сільськогосподарськими підприємствами, а також висновок Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз імені професора М. С. Бокаріуса, який свідчив про те, що виконання умов цих договорів принесло б йому прибуток у сумі 10 млн грн, якби не вибухи, які знищили товарні запаси.

Адвокати Міністерства оборони не додумалися поставити під сумнів достовірність експертного дослідження, а судді Верховного Суду взяли та й поставили. Подумайте самі: вартість знищених міндобрив, що лежали на складах, дорівнювала 13 мільйонам — цей факт було встановлено під час першого судового процесу. Для того, щоб отримати прибуток у 10 мільйонів, це добро мало бути продане як мінімум за 23 млн грн. Щоб отримати такий вагомий навар, на складах мала кипіти робота: одна за одною заїжджати великогабаритні машини від оптових продавців, а звідти одна за одною виїжджати менші вантажівки з дрібними партіями. Попри вибухи мали зберегтися «сліди» цієї бурхливої діяльності, а саме паперові чи електронні документи у вигляді виставлених рахунків на оплату чи платіжних доручень. Нічого з переліченого «Агрохім» суду не надав, а висновок Харківського НДІСЕ свідчив лише про можливі показники доходу позивача за звичайних обставин, що за відсутності додаткових підтверджуючих документів не могло бути доказом безумовної реальної можливості отримання ним доходу в заявленому розмірі.

Виходячи з цього Верховний Суд суттєво відкоригував рішення ГС Києва та Північного АГС й ухвалив стягнути з Міністерства оборони не 24, а лише 4 мільйони гривень.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Справа ДПЗКУ: гроші повернуто, обвинувачувані виправдані

Опубліковано

on

От

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Протягом останніх місяців увагу громадськості привернули дві події, пов’язані з Державною продовольчо-зерновою корпорацією України: в серпні поліція затримала тодішнього її керівника Андрія Власенка, підозрюючи його в розтраті 71 мільйона гривень, а 29 вересня Вищий антикорупційний суд ухвалив виправдувальний вирок іншому колишньому її очільнику — Валерію Томіленку, якому НАБУ і САП закидали розтрату 88 мільйонів гривень. Про деталі першої з названих подій говорити ще зарано, зате друга вже цілком доступна для аналізу. Основною підставою для такого вердикту став той факт, що всі виведені з корпорації кошти були їй повернуті. Разом із тим не варто думати, що детективи працювали «на корзину» і їх труди пропали марно, бо якби головний обвинувачений не побачив небо в клітиночку, не бачити б державі цих коштів як своїх вух.

Читайте також: Запорізький титано-магнієвий комбінат: реверс Верховного Суду і його наслідки

Планово збиткове підприємство

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Акціонерне товариство «Державна продовольчо-зернова корпорація України» було створене в 2010 році на базі Державної акціонерної компанії «Хліб України», яка, в свою чергу, була створена в 1996 році на базі двох підрозділів Міністерства сільського господарства і продовольства України, а саме Головного управління з хлібопродуктів і Головного управління комбікормової промисловості. Відповідно до задуму творців, новоутворений зернотрейдер мав бути вагомим важелем державного регулювання ринку зерна, завданням якого, з одного боку, була підтримка вітчизняних сільгоспвиробників, а з іншого — задоволення потреб населення, установ і підприємств будьякої форми власності в продовольчому та фуражному зерні. Тобто це було планово збиткове підприємство, приречене рано чи пізно розоритися, оскільки не можна не вилетіти в трубу, якщо в когось купувати товар за цінами вище ринкових, а потім продавати його ж комусь іншому за цінами нижче за них.

Читайте також: Харківський тракторний завод: спроба списати чотириста мільйонів боргів не вдалася

Так воно в принципі й вийшло: спочатку «Хліб України» покривав збитки за рахунок розпродажу своєї матеріальної частини, потім за рахунок Державного агентства резерву України, аж поки в грудні 2010 не почалася процедура його банкрутства. Але незадовго до того керівництво Міністерства аграрної політики і продовольства заснувало АТ «ДПЗКУ», якому передало найкращі активи потенційного банкрута — півсотні елеваторів, що перебували в цілком робочому стані й сумарно могли зберігати 10 відсотків урожаю країни, а при деяких з них функціонували ще й млини, комбікормові та круп’яні заводи. Перлиною спадщини були два портових зерноперевалочних комплекси в Одесі та Миколаєві, здатні навантажувати на кораблі більше двох мільйонів тон зерна на рік. Таким чином, новостворена корпорація, маючи 5-тисячний колектив і починаючи історію з чистого листа, могла суто на зберіганні та переробці зерна жити-поживати й добра наживати, але хтось напоумив тодішнє керівництво країни зробити з неї нового потужного зернотрейдера, який знову буде підтримувати вітчизняного сільгоспвиробника.

Попервах ці плани нагадували маніловські фантазії, але в 2012 році знайшлися гроші на розкрутку проекту: Експортно-імпортний банк Китайської народної республіки погодився дати ДПЗКУ кредит у сумі три мільярди доларів США, половина з яких — живими грошима, а половина — товарами, а саме машинами й обладнанням для зберігання та перевезення зерна. Товарна частина позики за всі ці роки так і не була використана, а от грошова — в сумі півтора мільярди доларів — була отримана в грудні того ж року й за це ДПЗКУ зобов’язалася протягом 15 років рівними частинами поставити в Китай 80 мільйонів тон зерна. Гарантом виконання зобов’язань виступав Державний експортно-імпортний банк України (Укрексімбанк) — він, власне, отримував гроші з КНР, а потім передавав їх ДПЗКУ, і саме йому остання станом на 1.01.2021 р. заборгувала за цим проектом 30 мільярдів гривень.

Контракти з колишніми партнерами по бізнесу

Отримавши такий потужний стартовий капітал, ДПЗКУ цілком була спроможна виконати свої зобов’язання, якщо не з прибутком для себе, то, принаймні, працюючи в нуль, але замість того вона за період з 2013-го по 2020 рік включно отримала 19 мільярдів гривень збитку. Причини такого стану відомі всім: корпорація надто часто на внутрішньому ринку платила гроші тим постачальникам, які не постачали їй зерно, а на зовнішньому — постачала його тим покупцям, які не платили їй гроші. Цікаво, що у 2013 році, при Януковичу, її збиток становив всього-на-всього 29 млн грн, а решта з названих вище 19 мільярдів припадає вже на період після повалення його режиму.

Із 2014 року ДПЗКУ була чимось на кшталт розмінної монети, якою чинна влада розраховувалася за певні політичні послуги зі своїми ситуативними союзниками, серед яких називають, наприклад, «Свободу», «Самопоміч» і «Батьківщину». Цим партіям давали можливість делегувати на посаду керівника корпорації свою людину, яка поспішала якомога швидше вивести з неї якомога більше коштів. Через певний час цього кадра зі скандалом звільняли, притягали до кримінальної відповідальності за розтрату, а на його місце призначали нового, після чого історія повторювалася знову й знов. Так, починаючи з березня 2014 року на посаді голови правління чи виконувача його обов’язків побували 11 осіб і мало хто з них уникнув кримінального переслідування.

Читайте також: Акціонери дерибану, або Як АМКУ програв справу іноземному дилеру

Наш герой — Валерій Томіленко був призначений на посаду першого заступника голови правління ДПЗКУ (з одночасним покладанням обов’язків голови) наказом Міністерства аграрної політики і продовольства від 15 грудня 2014 року й очолював її до 29 квітня 2015 року. До того він працював у приватній групі компаній «Сільгосппродукт», а корпорацію очолив одразу ж після того, як профільним міністром за квотою партії «Самопоміч» став Олексій Павленко.

Кримінальне провадження, відкрите Національним антикорупційним бюро України вже після відставки Томіленка, стосувалося частини 5 статті 191 ККУ (розтрата майна шляхом зловживання службовим становищем в особливо великих розмірах) і було пов’язане з двома підприємствами, які входили в названу вище групу компаній: АТ «Рокитнянський комбінат хлібопродуктів» і АТ «Васильківхлібопродукт». У березні 2015 року з кожним із них було укладено по одному договору на поставку зерна кукурудзи третього класу — всього 28 тис. тонн на загальну суму 88 млн грн. Контракт укладався на умовах передоплати — гроші були перераховані на банківські рахунки контрагентів протягом тижня, а граничним терміном поставки було визначене 30 листопада 2015 року.

Читайте також: Три мільярди Укрнафти: Верховний Суд поставив у цій справі крапку, але не остаточну

Зерно до вказаної дати, як ви вже здогадалися, не надійшло, що дало підстави НАБУ відкрити кримінальне провадження, а ДПЗКУ — звернутися з позовами до Господарського суду Київської області. Цікаво, що в той момент у корпорації горів графік поставок за китайським контрактом, тож для неї більш пріоритетним було отримання товару від контрагентів, аніж повернення грошей, у зв’язку з чим позовні вимоги полягали в тому, щоб зобов’язати здійснити поставку зерна. Лише потім, коли з’ясувалося, що кукурудзи в них немає, спосіб виконання рішень про задоволення позову було змінено на стягнення грошових коштів. Попри те, що зазначені рішення набули законної сили, а виконавчі листи передані до відповідних органів юстиції, ні «Рокитнянський КХП», ні «Васильківський хлібопродукт» не поспішали їх виконувати. Зате вони дуже швидко повернули все до копієчки після того, як 26 липня 2016 року детективи НАБУ затримали Томіленка, а суд обрав йому запобіжний захід у виді тримання під вартою з можливістю звільнення під заставу 5 млн грн.

Китайський дракон спокійно чекає свого часу

Таким чином, станом на грудень 2016 року матеріальні претензії ДПЗКУ в цій справі були задоволені, але НАБУ все одно завершило досудове розслідування й передало до суду обвинувальний акт за статтею 191 ККУ як щодо самого Томіленка, так і щодо голів правління акціонерних товариств «Рокитнянський КХП» і «Васильківхлібопродукт» Григорія Шквирі та Юрія Селюченка. Нічого дивного в цьому немає, оскільки відшкодування завданих збитків лише пом’якшує покарання, а не звільняє від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, але в суддів ВАКС Катерини Сікори, Тетяни Гавриленко і Олени Танасевич взагалі виникли сумніви в тому, що підсудні вчиняли злочин.

Сторона обвинувачення наполягала на тому, що укладаючи договори, керівники елеваторів розраховували отримати гроші, а зерно й не збиралися поставляти, і Томіленко достеменно про це знав. Головним аргументом прокурора в цьому питанні був той факт, що в обох договорах був пункт, з якого витікало, що обумовлена кількість товару на момент укладання контракту перебуває в наявності на складах постачальника, в той час як детективи НАБУ надали достовірні докази того, що насправді кукурудзи на елеваторах не було. Саме це, на їх думку, переконливо свідчило про те, що договір не було виконано вчасно не з огляду на несприятливі об’єктивні причини, а тому, що контрагенти взагалі не мали наміру виконувати, а гроші повернули тільки після того, як їхньому спільнику добряче прищемили хвоста.

Сторона ж захисту наполягала на тому, що здійснити поставку завадив поганий урожай зерна 2015 року, що предметом договору була форвардна закупівля зерна майбутнього урожаю, яке фізично не могло знаходитися на складі, а пункт про його обов’язкову наявність потрапив у текст договору через технічну помилку виконавця, який використав для нього «козу» договору про спотову закупівлю, для якої наявність предмету закупівлі на складах продавця якраз є безперечною умовою. Судді ж, проаналізувавши аргументи обох сторін, документальні докази й показання свідків, вирішили, що все ж таки в діях підсудних злочинного умислу не було, а невиконання умов контракту сталося внаслідок негативного впливу ризиків, загалом притаманних для підприємницької діяльності. Тож вироком суду всі троє були визнані невинними й виправдані.

Разом із тим необхідно визнати, що іноді втручання правоохоронних органів у господарську діяльність деяких контрагентів суттєво знижує ризик невиконання ними своїх договірних зобов’язань. Цей факт слід враховувати під час забезпечення виконання китайського контракту, над чим нині сушить голову Кабінет Міністрів. Усі знають, що ДПЗКУ хронічно не виконує графіку поставок зерна, але Китай поводить себе досить спокійно, оскільки добре знає, що він для України чи не найважливіший торговий партнер, а тому нікуди вона від нього не дінеться й заплатить за все. Якщо не грошима, то портами, елеваторами чи родючими землями.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Бути філософом і альтруїстом, або Про «фундаментальне» в судочинстві

Опубліковано

on

От

Юрий СТЕЦЕНКО,
адвокат

Притримуюсь думки, що ідея виділення окремих справ як малозначних тільки на підставі ціни позову, коли вона менша за 227 тис. гривень (у 2021), є поганою. Точніше сказати, вона є гарною для суддів. Суддя може розглядати малозначну справу без повідомлення сторін. Тримання суддею такої справи «під сукном» більше року стало звичною практикою. Судді апеляційних судів також не викликають учасників у такій справі, не поспішають із її вирішенням і не особливо дослухаються до аргументів сторін, бо знають, що їх рішення не буде оскаржено. Та більше всіх задоволені судді Верховного Суду, бо вони вправі відмовляти у відкритті провадження за касаційними скаргами у малозначних справах, приймати до розгляду лише ті з них, які їм сподобаються. У касаційній скарзі учасник такої справи має навести, зокрема, доводи про фундаментальне значення питання права для формування єдиної правозастосовчої практики, порушене в скарзі, або про значний суспільний інтерес цієї справи чи якесь виняткове значення для цього учасника. Лише за таких умов Верховний Суд вправі відкрити касаційне провадження.

Читайте також: Цифровізація кримінального процесу як панацея від неякісного судочинства

Ситуація, якою вона є Якщо подивитися на ухвали Верховного Суду про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами в малозначних справах, то аргументи зводяться до особливого статусу суду касаційної інстанції, мовляв, нема коли суддям ВС займатися дрібницями. Наведу свої міркування щодо вимог до касаційної скарги в малозначній справі. Перша й головна — касаційна скарга повинна стосуватися питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Для скорочення позначу цю вимогу як «фундаментальне значення». Прикметник фундаментальний за Академічним тлумачним словником (1970— 1980 рр.) означає: 1). міцний, великий, зроблений на тривалий час; 2). перен. який є головним, основним; ґрунтовний, глибокий, капітальний.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

«Фундаментальне значення» звучить, як щось грандіозне, вище й глибше за звичайні судові спори. Це треба бути філософом права, щоб замахнутися на створення чогось фундаментального, того, що відрізняється від існуючого в судовій практиці. Очевидно, відповідь на питання, що слід вважати фундаментальним для єдиної правозастосовчої практики, варто шукати в рішеннях Верховного Суду, винесених у малозначних справах. Таких рішень небагато. Та й не може бути багато філософії.

То що ж судді Верховного Суду вважають фундаментальним? Наприклад, у постанові від 4 липня 2018 року у справі 308/13136/16-ц про стягнення аліментів мудреці Касаційного цивільного суду Верховного Суду навели таке мотивування: «Разом із цим, касаційна скарга ОСОБА_1 стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а тому підлягає розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін». Уся фундаментальність значення цього рішення суду для судової практики втілена в наведеному реченні. Це не фундаментальність, це суб’єктивізм суддів Верховного Суду, коли вони запросто відмовляють у розгляді більшості касаційних скарг, а одну скаргу, яка не відрізняється від багатьох інших, чомусь розглядають, притому ніякого мотивування щодо її «фундаментального значення» не наводять.

Читайте також: Проблеми в судочинстві та кримінальній юстиції збирає Мін’юст

Типовими малозначними цивільними справами є справи про відшкодування шкоди, стягнення заборгованості за договорами, зокрема, позови банків про стягнення заборгованості за кредитними договорами. Для чого наділяти таку справу якимось надзвичайним, філософським змістом, а щоб видно було її фундаментальне значення для розвитку правозастосовчої практики. Хіба стала наведена вище справа № 308/13136/16-ц такою, в якій Верховний Суд вирішив питання права, що має фундаментальне значення для єдиної судової практики? Це рішення ВС не містить нічого фундаментального. Це було б навіть дивним вважати, що в цій справі Верховний Суд вирішив якесь особливе питання права для справ про стягнення аліментів, бо ВС скасував рішення апеляційного суду, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. Не може бути чогось фундаментального в повторенні Верховним Судом аргументів суду першої інстанції.

Про «фундаментальне» в судочинстві

Немає жодного раціонального пояснення, чому, скажімо, учасник справи з ціною позову 50 тисяч гривень наділений меншими правами, аніж учасник справи з ціною в 240 тисяч гривень, він не може розраховувати на право касаційного оскарження рішення суду, мусить гратися у філософа, вигадувати щось «фундаментальне».

Штучність виділення окремих справ як малозначних тільки на підставі ціни позову я хочу показати на прикладі справи про стягнення заборгованості за кредитним договором, в якій я представляв інтереси відповідача. Суд відмовив у задоволенні позову Приватбанку за його недоведеністю (рішення див. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90931578), а додатковим рішенням стягнув з позивача на користь мого клієнта витрати на правову допомогу (див. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92064407). Приватбанк оскаржив це рішення, я подав відзив. Апеляційний суд залишив без задоволення скаргу банку (див. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/94663890). У постанові апеляційного суду написано, що відзив на апеляційну скаргу відповідачем не подано. Я подав заяву про виправлення описки й заяву про ухвалення додаткової постанови про стягнення з позивача витрат на правову допомогу за підготовку відзиву на апеляційну скаргу. Апеляційний суд задовольнив мою заяву про виправлення описки, постановив, що в мотивувальній частині постанови замість «відзив на апеляційну скаргу відповідачем не подано» правильно читати «відзив на апеляційну скаргу подано відповідачем» (див. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95175567), а щодо стягнення витрат на правову допомогу відмовив, бо, начебто, під час розгляду справи в суді першої інстанції не було подано попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які відповідач очікував понести у зв’язку з розглядом справи (див. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95175568). Чомусь думаю, що судді вигадали причину відмови тільки тому, що я вказав на описку й додав їм роботи. Я оскаржив до Верховного Суду цю ухвалу на апеляційну скаргу, моя скарга була задоволена, стягнуто з Приватбанку понесені моїм клієнтом витрати на правову допомогу в розмірі 3 600 грн за підготовку відзиву на апеляційну скаргу (див. https://reyestr.court.gov.ua/Review/99556269). Верховний Суд встановив наявну в матеріалах справи заяву про попередній розрахунок суми судових витрат, понесених у зв’язку з розглядом справи. Отже, апеляційний суд не захотів побачити таку заяву в матеріалах справи, а Верховний Суд розглянув касаційну скаргу щодо стягнення 3 600 грн.

Цей випадок близький до того, що маємо з малозначними справами, коли апеляційний суд легковажить аргументами учасників провадження, а Верховний Суд не приймає до розгляду касаційні скарги тільки тому, що ціна позову у цій справі менша 227-ми тисяч гривень. Такий стан знижує рівень обґрунтування судових рішень, бо в силі залишаються рішення не лише відверто незаконні, але й такі, що суперечать звичайному здоровому глузду.

Приклад із практики

Ось приклад. Справа про про відшкодування шкоди внаслідок залиття приміщення. Типова малозначна справа. Позивач посилався на Акт про залиття, затверджений головним інженером комунального підприємства, що обслуговує будинок і Звіт про оцінку вартості матеріального збитку, нанесеного приміщенню, який виник як наслідок аварії, яка сталася в результаті халатного ставлення до експлуатації сантехнічних приладів і обладнання власника приміщення на поверх вище. Звіт складений оцінювачем, величина матеріального збитку склала 45 555 гривень. Суд не визнав за належні і допустимі докази Акт і Звіт. Акт — бо власник приміщення, зазначений як винна особа в залитті, з даним Актом ознайомлений не був, при його складанні також присутній не був, на чому ґрунтувалися висновки комісії про причини залиття та винних у цьому осіб — не зазначено. Звіт — бо суд позбавлений можливості встановити, чи відповідають вказані у ньому пошкодження в приміщенні позивача дійсним пошкодженням внаслідок залиття приміщення, особливо з огляду на те, що в Акті відмічено, що це було повторне залиття. При цьому в матеріалах справи відсутні відомості, коли сталося перше залиття приміщення позивача, з чиєї вини, які при цьому були пошкодження, та чи були вони усунуті. Суд відмовив у задоволенні позову (див. рішення URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/76757216).

Позивач оскаржив рішення суду. Апеляційний суд задовольнив клопотання представника позивача про призначення судової будівельно-технічної експертизи, призначив таку експертизу, на вирішення експертизи поставив такі питання: 1) яка причина залиття приміщення? 2) який обсяг пошкоджень заподіяний залиттям приміщення? 3) який розмір шкоди заподіяний залиттям приміщення? 4) який обсяг ремонтних робіт та вартість відновлювального ремонту за наслідками заподіяного залиття приміщення? Ухвала суду не містить аргументів про винятковість випадку призначення експертизи вже під час апеляційного розгляду справи і неможливість зробити це позивачем під час розгляду справи у суді першої інстанції (див. https://reyestr.court.gov.ua/Review/87754822).

Перше поставлене судом питання говорить про те, що суд не міг самостійно встановити з матеріалів справи причину залиття. Відповідь на це питання експертом дозволила б суду встановити протиправність поведінки, а також причинний зв’язок між протиправною поведінкою відповідача та збитками. Це було клопотання представника позивача, значить, сторона позивача сама поставила таке питання на вирішення експерту. Отже, сторона позивача не знала напевно про причину залиття, не мала належних і допустимих доказів про це. Таким доказом мав би стати висновок експерта. Друге і наступні питання, поставлені судом експерту, спрямовані на встановлення збитків. І позивач, і апеляційний суд, призначивши цю експертизу, визнали, що для встановлення причини залиття і завданих збитків потрібні спеціальні знання, яких немає ні у суддів, ні у позивача.

Із наступної ухвали апеляційного суду видно, що до суду справа повернулася без виконання експертизи у зв’язку з несплатою витрат на її проведення (див. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89531359). Значить, позивач не довів ні причину залиття, ні розмір збитків. Але ні, не значить. Судді апеляційного суду знайшли вихід із цього становища, переклали вину на відповідача, навівши таку тезу в постанові: «В ході розгляду справи відповідачем не було заявлено клопотання про призначення судової експертизи у спростування Звіту про оцінку вартості матеріального збитку». Ось так! До часу призначення експертизи самого Звіту було недостатньо для отримання відповідей на поставлені питання експерту, а після відмови позивача оплатити експертизу виявилося, що й експертизи не потрібно. Також заслуговує на увагу «аргумент» про те, що залиття відбулося внаслідок аварії, що трапилась у зв’язку з халатним ставленням власника приміщення на поверх вище. Я б зрозумів сантехніка, який, аби зняти з себе відповідальність, в Акті про залиття пише про «халатне відношення і ставлення» власника приміщення до обслуговування якихось приладів. Однак в українській мові немає виразів «халатне ставлення» і «халатне відношення». А як нема такого поняття взагалі, то, зрозуміло, що нема й не може бути акту цивільного законодавства, який би встановлював юридичну відповідальність за «халатне ставлення». Але ж на підставі такої нісенітниці апеляційний суд скасував попереднє судове рішення і задовольнив позов (див. https://reyestr.court.gov.ua/Review/93356036).

Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою відповідача (див. https://reyestr.court.gov.ua/Review/95344959). Виходить, що судді можуть вигадати поняття, якого нема в актах цивільного законодавства і на підставі цього вигаданого поняття зобов’язати сплатити кошти. А щоб особі спростувати це, треба вдавати із себе філософа з тезами про питання права, що має фундаментальне значення для правозастосовчої практики.

Дещо про альтруїзм

Інші підстави, які слід навести в касаційній скарзі в малозначній справі для прийняття її Верховним Судом: справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає скаргу. При розгляді справи в суді першої інстанції та апеляційному суді учасник справи захищає свої конкретні права та інтереси. Коли ж після рішення апеляційного суду цей учасник залишається незадоволеним рішенням суду, то він мусить навести в касаційній скарзі, що судове рішення в цій справі торкається те тільки його прав, але й прав ще й «того хлопця», якого він не знає, але за якого переживає. Такий собі альтруїзм із турботою про суспільний інтерес, який ставиш вище свого, або вдаєш це у касаційній скарзі.

Категорію «виняткового значення для учасника справи» можна тлумачити як завгодно, вона дуже суб’єктивна, поки це тебе не торкнулося. А коли з тебе стягнуто кілька десятків тисяч гривень за підставами, які вважаєш вигаданими, то втрата цих коштів набуває виняткового значення. І це можна зрозуміти. Ось приклад. Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 210/1958/15-ц відкрито касаційне провадження у справі про стягнення заборгованості з ціною позову 23 934,93 гривень. У цій справі факт того, що справа становить виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу, обґрунтовувався тим, що стягнута рішенням апеляційного суду сума є значною для сім’ї відповідача, виконання цього рішення може поставити родину в скрутне фінансове становище та вплинути на права малолітніх дітей. Я підтримую таку позицію, але ж це один відомий мені випадок із практики Верховного Суду. Натомість має місце усталена практика відхиляти виправдання скаржників про скрутне фінансове становище й відмовляти у відкритті касаційного провадження. Така позиція лише доводить штучність вимоги до касаційної скарги в малозначній справі про те, що справа повинна мати виняткове значення для її учасника. Це створює можливість суддям вибірково приймати до розгляду касаційні скарги.

Замість висновку

Мої критичні міркування не мали б особливого значення при належному рівні роботи апеляційних судів. Тоді, можливо, не слід було б переобтяжувати Верховний Суд розглядом малозначних справ. Але велика кількість ухвал Верховного Суду про відмову у відкритті касаційного провадження у таких справах доводить протилежне.

Наостанок наведу цитату Карла Густава Юнга: «Саме незначне в нашому житті, якщо воно наділене сенсом, може стати важливішим за найсуттєвіше» (The Aims of Psychotherapy (1931 р.)). Моя інтерпретація цієї ідеї стосовно судочинства: рішення суду в найдрібнішій справі, яке не має логіки й належного обґрунтування, набуває суттєвого значення для учасника, проти якого воно ухвалено. На мою думку, через штучні підстави касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах скаржники змушені бути вигадливими, поступатися вимогам процесуальних кодексів і не мають права прямо стверджувати про незаконність судового рішення. Так не повинно бути.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Якщо поліцейський не роз’яснив водієві його права, штраф незаконний

Опубліковано

on

От

Поліцейський оштрафував водія за порушення Правил дорожнього руху. Що було далі?

Читайте також: У справах про порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту водіями автотехнічна експертиза не є обов’язковою

Той оскаржив штраф у суді. У позові водій зазначив, що інспектор не провів у встановленому порядку розгляд справи та не роз’яснив йому його права як особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Розглядаючи даний аргумент, судді наголосили, що дотримання передбаченої законом процедури має важливу роль для встановлення об’єктивної істини при розгляді справи. Суд констатував, що відповідно до передбаченої процедури розгляд справи розпочинається з представлення поліцейського, який розглядає цю справу. Поліцейський оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до відповідальності, роз’яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права та обов’язки. Порушення інспектором цієї процедури зводить нанівець саму суть і завдання, покладені в основу поняття адміністративної відповідальності. Це ускладнює встановлення об’єктивної сторони вчиненого порушення та вини особи в його вчиненні.

Читайте також: Правила для тих, хто потрапив у ДТП

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Суд встановив, що на місці зупинки інспектор не роз’яснив водію його права, як особи, яка притягається до відповідальності, відтак визнав такі дії грубим порушенням процедури накладення стягнення і скасував штраф поліції (справа № 760/402/21). Таким чином, не роз’яснення під час розгляду справи водієві його прав є грубим порушення процедури накладення стягнення і, як наслідок, є підставою для скасування штрафу.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link