Connect with us

Юридична практика

Як захистити себе, коли поліція тебе не захищає?

Ніка МІЛЬШИНА, юрист

Жодна людина не знає, що на неї чекає в майбутньому. Ось так і київська патрульна, що мешкає в смт Бородянка, не чекала, що серед білого дня колишній чоловік вискочить зі своєї автівки та вдарить її по обличчю. Насильство в сім’ї та його наслідки. Як поліція має захищати громадян, коли себе захистити не в змозі?

Теорія та практика

Тема насильства в сім’ї дуже активно обговорюється в суспільстві. Навіть випуск освітньої програми від 10.04.2019 р. «Pro право з Оленою Сукмановою» був присвячений юридичним аспектам домашнього насилля. Проте на практиці все виявляється не так гарно й ново, як на папері. Будь-який загальнодоступний ресурс у мережі Інтернет про допомогу і захист, спираючись на законодавство, направить вас до однієї з нижчеперерахованих організацій:

  1.  до дільничного інспектора поліції;
  2.  до кримінальної поліції у справах дітей;
  3.  до центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді;
  4. до управління сім’ї та молоді районної, міської чи обласної держадміністрацій;
  5. до громадських організацій, які надають допомогу постраждалим від насильства.

Тобто ця інформація загальновідома і доступна широкому колу громадян, кожному, хто має доступ до глобальної мережі Інтернет. Звісно, за необхідності можна завжди викликати службу 102, якщо ситуація вийшла з-під контролю. Проте надії на допомогу виявляються іноді марними. Звичайно, інспектору патрульної поліції в місті Києві відомо, що в таких випадках необхідно звернутися до Управління поліції або відділку поліції за місцем скоєння або набрати 102. Що ж із цього вийшло?

1. За номером 102 ніхто так і не відповів, номер телефона Бородянського відділення поліції Ірпінського відділу поліції ГУНП у Київській області довелося дізнаватися через чергову частину міста Києва. Міський номер стаціонарного телефона, який з мобільного безкоштовним бути не може.

2. Після довгого ланцюга телефонних дзвінків довелося йти до місцевого відділку для написання заяви.

3. Як буває досить часто у таких установах, черговий довго шукав підстави не приймати заяву: «наче ж і не так вдарив», «ви ж швидку не викликали», «цим все рівно ніхто займатися не буде». Дівчина була наполеглива і зрештою вмовила чергового відібрати в неї заяву.

4. З цього місця почався етап умовлянь, що тілесних ушкоджень немає, бо «ви швидку не викликали». Тому в протоколі опитування в графі «Тілесні ушкодження» значилося: «Відсутні».

5. Патрульна намагалася зауважити, що також працює в системі МВС, добре знає законодавство і саме зараз їде на другу нічну зміну. У відповідь лише прозоро натякнули, що матеріал буде списано, мовляв, сама все розумієш, раз колега.

Звісно, порушник чомусь не захотів чекати патруль на місці. І просто піти до відділку, хоча там недалеко, він теж відмовився. Я так і не змогла розібратися до кінця, яким чином викликають поліцію мешканці Бородянки, якщо лінія 102 не працює. Кожен бородянець повинен мати номер відділення та знати його напам’ять?

Простий пересічний громадянин, що звернувся по допомогу, напевно, і перший level провалив би і відмовився щось писати, тільки-но почувши «мотивуючу» промову чергового. Та навіть якщо заява вже написана, попереду багато цікавого. Якщо хтось ще вважає, що з цього момента держструктура почне займатися розв’язанням проблеми і допомагати постраждалій, то йому варто зняти свої рожеві окуляри, бо вони завжди б’ються склом усередину.

Після відібрання заяви турботливо повідомили ЄО, сказали, що направлять дільничного інспектора за місцем проживання. Втім, у нашій країні порятунок потопельників — справа рук самих потопельників. Очікування, на жаль, результату не дають. Тому необхідна досить буденна процедура навідатися до райвідділку (нині названі Управліннями поліції, хоча вивіска підходу до справи не міняє) через кілька днів та дізнатися, як там справи із заявою. Спілкування з дільничним інспектором Бородянського відділку поліції ще більше надихає попрощатися з думками про власний порятунок. Аргументи були такі:

1) так ви ж не одружені! Колишні чоловік і дружина. Яка ж тут «сімейка»?

2) так це ж сталося на вулиці, то ніяка не сімейна сварка — хуліганство: просто вибіг з авто, просто вдарив;

3) взагалі ви ж самі казали, що у вас тілесні ушкодження є, так цим прокуратура займатися повинна. Тільки ви їх не зафіксували, тому це просто дрібне хуліганство, а оскільки свідки події відсутні, то матеріал ми «спишемо».

Оце підхід правоохоронної системи! Якщо виходити з таких міркувань, то людину можна гамселити просто неба, аби ніхто не бачив?

Спробуємо все ж таки звернутися до законодавчої бази. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» № 2229-VIII від 07.12.2017 р. домашнє насильство — діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи в шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» сфера дії законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству поширюється на таких осіб: подружжя, колишнє подружжя, наречені, мати (батько) або діти одного з подружжя (колишнього подружжя) та інший з подружжя (колишнього подружжя), особи, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у шлюбі між собою, їхні батьки та діти, особи, які мають спільну дитину (дітей), батьки (мати, батько) і дитина (діти), дід (баба) та онук (онука), прадід (прабаба) та правнук (правнучка), вітчим (мачуха) та пасинок (падчерка), рідні брати і сестри, інші родичі: дядько (тітка) та племінник (племінниця), двоюрідні брати і сестри, двоюрідний дід (баба) та двоюрідний онук (онука), діти подружжя, колишнього подружжя, наречених, осіб, які мають спільну дитину (дітей), які не є спільними або всиновленими, опікуни, піклувальники, їхні діти та особи, які перебувають (перебували) під опікою, піклуванням, прийомні батьки, батьки-вихователі, патронатні вихователі, їхні діти та прийомні діти, діти-вихованці, діти, які проживають (проживали) в сім’ї патронатного вихователя.

Стаття 6 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» дає перелік суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству. До інших органів та установ, на які покладаються функції зі здійснення заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, належать: служби у справах дітей, уповноважені підрозділи органів Національної поліції України, органи управління освітою, навчальні заклади, установи та організації системи освіти, органи охорони здоров’я, установи та заклади охорони здоров’я, центри з надання без оплатної вторинної правової допомоги, суди, прокуратура, уповноважені органи з питань пробації. До загальних служб підтримки постраждалих осіб належать заклади, які, в тому числі, надають допомогу постраждалим особам: центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, притулки для дітей, центри соціально-психологічної реабілітації дітей, соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка), центри соціально-психологічної допомоги, територіальні центри соціального обслуговування (надання соціальних послуг), інші заклади, установи та організації, які надають соціальні послуги постраждалим особам. До спеціалізованих служб підтримки постраждалих осіб належать притулки для постраждалих осіб, центри медико-соціальної реабілітації постраждалих осіб, кол-центр з питань запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству стосовно дітей, мобільні бригади соціально-психологічної допомоги постраждалим особам та особам, які постраждали від насильства за ознакою статі, а також заклади та установи, призначені виключно для постраждалих осіб та осіб, які постраждали від насильства за ознакою статі.

Номери телефонів та адреси центрів та притулків можна знайти на сайтах відповідних інтернет-ресурсів і в кожному місті вони свої.

Порядок та строки розгляду заяв урегульовано Постановою Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку взаємодії суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі» № 658 від 22 серпня 2018 р. Відповідно до п. 36 у разі звернення до уповноваженого підрозділу органу Національної поліції особи, яка заявляє, що постраждала від насильства, посадова особа такого органу:

1) приймає заяву від постраждалої особи та реєструє її в журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події;

2) для організації надання медичної допомоги постраждалій особі (у разі потреби) залежно від її стану викликає бригаду екстреної (швидкої) медичної допомоги або інформує відповідний заклад охорони здоров’я;

3) для невідкладного надання психологічної допомоги інформує відповідний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, центр соціально-психологічної допомоги, притулок для постраждалих осіб або мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги постраждалим особам (у тому числі шляхом виклику психолога), у разі потреби направляє її до притулку для постраждалих осіб або іншого закладу, що надає послуги притулку;

4) у випадку, якщо постраждалою від насильства або кривдника є дитина або постраждала особа звернулася разом із дитиною не пізніше однієї доби, інформує відповідну службу у справах дітей за допомогою телефонного зв’язку, електронної пошти;

5) інформує постраждалу особу та/або її законного представника (у разі коли такий представник не є кривдником) про її права та соціальні послуги, якими вона може скористатися, можливість відшкодування кривдником завданих матеріальних збитків і шкоди, заподіяної фізичному та психічному здоров’ю, винесення щодо кривдника термінового заборонного припису, можливі процесуальні рішення, пов’язані з розглядом факту вчинення стосовно неї насильства, в тому числі пов’язані із затриманням, арештом кривдника або його звільненням.

Саме на термінових приписах акцентує увагу у своїй освітній програмі, згаданій на початку статті, пані Олена Сукманова. Та в нас деякі співробітники не знають, що на колишнє подружжя поширюється дія Закону «Про запобігання та протидію домашньому насильству», а тут аж цілий припис. Щось мені підказує: не слідкує поліція за новинами на сайті Мін’юсту зовсім.

Відповідальність за вчинення насильства в сім’ї

Статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КупАП) передбачена відповідальність за вчинення домашнього насильства, насильства за ознакою статі, невиконання термінового заборонного припису або неповідомлення про місце свого тимчасового перебування.

Умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров’ю потерпілого, а так само невиконання термінового заборонного припису особою, стосовно якої він винесений, або неповідомлення уповноваженим підрозділам органів Національної поліції України про місце свого тимчасового перебування в разі його винесення, — тягнуть за собою накладення штрафу або адміністративний арешт на строк до семи діб.

Вчинення аналогічного правопорушення повторно протягом року — тягнуть за собою накладення штрафу або громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин, або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.

Але реальне життя, як завжди, сильно відрізняється від життя на сторінках кодексів та законів. Саме тому дільничний кваліфікує правопорушення як вчинення хуліганства, ст. 173 КупАП — дрібне хуліганство, тобто нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян, бо тілесні ушкодження не зафіксовані. Звісно, що людина перебувала у шоковому стані та розгубилася, а замість отримання допомоги має відстоювати свої права. Найбільша помилка усіх, хто потерпає від насильницьких дій — це сором і страх осуду суспільства. Тому потрібна велика відвага, щоб звернутися по допомогу, тим паче, коли працюєш у правоохоронній системі, і до стандартного страху перед осудом суспільства додається ще страх, що в тебе тикатимуть пальцем, бо ти поліцейська і повинна вміти постояти за себе. Попри всі ці фактори вороття вже немає, все рівно довелося доповісти керівництву про цей випадок, оскільки неминучим виявилося спізнення на зміну. Звісно, колеги і керівництво зацікавилися ходом справи і тим, чи притягнуто винуваться до відповідальності. Ще декілька днів тяганини та передзвонів між керівниками і, врешті-решт, складено протокол за ст. 173-2 КупАП.

Кримінальна відповідальність

На початку року набрав чинності Закон України № 2341-III від 26.02.2019 р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», який дозволив відбутися криміналізації домашнього насильства. Ця подія викликала велику радість багатьох правників, адже тепер норма кримінального законодавства прямо вказує на те, що домашнє насильство так само є кримінальним злочином, як і будь-який інший злочин, що наносить шкоду здоров’ю людини.

Стаття 126-1 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за вчинення домашнього насильства, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи. Карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до двох років.

Ще одна зміна, що викликала неабиякий бум у соціальній мережі — згода на секс. Обговорень та спорів було дуже багато. Особливо хвилювалися чоловіки, тому що інформацію було подано під таким соусом, наче будь-який статевий акт тепер можна легко кваліфікувати як зґвалтування, варто тільки жінці написати заяву. Звісно, що ні! Мета законодавця захистити всі верстви населення, а не підставити під удар чоловічу половину населення. Будь-який кримінальний злочин повинен мати доказове підґрунтя і лише згодою на секс воно не обмежується. Як і раніше, повинні бути висновки експертизи, синці та пошкодження тканин тощо.

Згода не обов’язково має бути письмовою. Вона може бути й усною, головна думка полягає в тому, що статевий акт відбувається зі згоди кожного з партнерів. Можливо, в когось і виникають думки сфальсифікувати докази або повідомити неправдиву інформацію про злочин, тільки ст. 383 ККУ — завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину ніхто не відміняв.

Відповідно до ч.1 ст. 383 ККУ завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу досудового розслідування про вчинення злочину карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років. Дії, вказані в ч. 1 ст. 383 ККУ, поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині або зі штучним створенням доказів обвинувачення, а також вчинені з корисливих мотивів, караються обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. Тому, шановні чоловіки, можете спати спокійно, ніхто не зможе звинуватити вас безпідставно. А як спробує, то може бути сам притягнутий до відповідальності.

Один у полі не воїн

А тепер давайте будемо відверті: це гарна історія з красивим фіналом, де відбувся суд. І хоча на перший раз порушника звільнили від відповідальності і обмежилися лише усним зауваженням, все одно він усвідомив усю невиграшність свого становища. Суд популярно розтлумачив, що наступного разу для нього такого оптимістичного кінця чекати не варто, і може бути застосовано припис або адмінарешт. Для людини, що працевлаштована, адмінарешт — неприпустима міра, тому що пояснювати своєму работодавцю, чому два тижні ти не зможеш з’являтися на роботі, — зовсім не комільфо. І ось бачимо, як у незручному становищі вже перебуває кривдник, а не жертва. Один простий протокол, рішенням якого є усне зауваження, змінює повністю всю ситуацію і відчуття кожного з її учасників себе в суспільстві. У колишнього подружжя двоє спільних дітей, і така поведінка батька неприпустима. Але яким би був фінал, якби не було кому зателефонувати і заступитися? Навряд чи мало б це звернення взагалі хоч якийсь сенс і результат.

Усі факти проведеного дослідження вказують на те, що матеріал списали б, і ніхто нікого не притягав би до відповідальності. Найстрашніше у такій ситуації те, що все починається з банальних сварок, образ, психологічного насильства. Спочатку це лише приниження честі та гідності, нецензурна лайка, інші образи, які дедалі стають більшими. Потім перший ляпас, а за ним і до перших синців недалеко, після — побої, а там невідомо, чим це все може скінчитися, якщо людина вчасно не звернулася по допомогу або хтось не втрутився в ці «сімейні стосунки». На жаль, рівень правосвідомості в нашому суспільстві досить низький, і повідомлення про злочин або правопорушення може розцінюватися як стукацтво. Хоча відповідно до п. 37 Постанови «Про затвердження Порядку взаємодії суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі» у разі звернення до уповноваженого підрозділу органу Національної поліції особи, яка заявляє про факт насильства стосовно іншої особи, або надходження інформації від інших суб’єктів щодо отримання заяви чи повідомлення про вчинення насильства, посадова особа цього органу: приймає письмове повідомлення, вживає заходів для належного реагування уповноваженого підрозділу органу Національної поліції на факт насильства та його припинення. До відвідування місця події можуть залучатися представники центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, мобільних бригад соціально-психологічної допомоги постраждалим особам, фахівці із соціальної роботи.

У законодавстві чітко прописані ролі, і жодного слова немає щодо стукацтва. До речі, тему стукацтва обговорювали телеведучі програми «Сніданок з 1+1» ТСН та помічник Голови Національної поліції України Андрій Ткачов. Тому складається враження, що глобально поліція робить упевниний крок уперед до народу. Та ось такі ситуації, що виникають на периферії, роблять свою чорну справу та паплюжать загальне враження від правоохоронної системи в цілому.

Втім, доволі часто ми забуваємо, що як громадяни України несемо відповідальність за суспільство, в якому живемо. Іноді почати треба з себе. Побачив злочин чи правопорушення — повідом. Став свідком події — не кажи, що нічого не бачив та не чув, допоможи правоохоронцям сформувати всебічну уяву про подію. Коли випадок набуває резонансу і про нього починають говорити в суспільстві, прийняти неправомірне рішення набагато складніше.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Сюрприз від ВАКСу

Юрій Котнюк, ЮВУ

У суддів виявилися розбіжності в питанні обов’язковості отримання держслужбовцями електронного цифрового підпису

Цього місяця сталася подія, як посіяла глибокі сумніви в душах тих людей, які ще донедавна покладали великі надії на Вищий антикорупційний суд: 3 червня в стінах цієї новоспеченої судової установи було проголошено виправдувальний вирок відставному судді Апеляційного суду Дніпропетровської області Олександру Баранніку, притягнутому до кримінальної відповідальності за статтею 366-1 КК України — «Декларування недостовірної інформації».

Новації декларування

Як для наших часів виправдувальний вирок — не дивина: всі суди їх ухвалюють, то чому б і ВАКСу його не ухвалити. Але в даній ситуації підстави не довіряти правильності цього рішення дають дві обставини. Перша — один із трьох членів колегії суддів, які його приймали, — Ярослав Шкодін — написав окрему думку, суть якої полягала в тому, що О. Баранніка все ж таки варто було б визнати винним, але по тому звільнити від кримінального переслідування через малозначність діяння: такий варіант передбачений статтею 11 ККУ. Друга — за півроку до того, 30 жовтня 2019 року тим же Вищим антикорупційним судом за те ж саме діяння була засуджена до штрафу в сумі 51 тисячу гривень інша відставна суддя того ж самого Апеляційного суду Дніпропетровської області на ім’я Надія Посунся. Причому остання, судячи з даних Єдиного державного реєстру судових рішень, свій вирок в Апеляційній палаті ВАКСу не оскаржувала.

Тож спробуємо порівняти найбільш відмінні моменти цих двох вердиктів. Згадана вище стаття 366-1 з’явилася в Кримінальному кодексі України в жовтні 2014 року внаслідок ухвалення Верховною Радою низки антикорупційних законів. Попри те, що її офіційна назва звучить як «Декларування недостовірної інформації», вона містить у собі два діяння. Одне — це подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації, інше — умисне неподання суб’єктом декларування зазначеної декларації. Нашим героям «шили» саме умисне неподання, але фокус у тому, що декларації-то вони подавали, але не в той спосіб, в який це вимагають робити відповідні нормативно-правові акти, а тому їхній вчинок детективи Національного антикорупційного бюро України кваліфікували як умисне неподання.

Почати варто з того, що пані Посунся працювала суддею з 1986 року, а пан Бараннік — з 1993 року. Про таких жартома кажуть, що вони на ниві застосування законів «собаку з’їли». До 2016 року, відповідно до діючих на той момент законів , судді добросовісно декларували свої статки, але після того, як 26 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. і система декларування суттєво змінилася, ці аксакали вирішили погратися в бунтівників.

Судді вирішили, що закон їм не писаний…

Спершу стисло нагадаємо, що то були за новації. На виконання зазначеного закону і в межах своєї компетенції Національне агентство з питань запобігання корупції затвердило своїм рішенням № 3 від 10.06.2016 р. Порядок формування, ведення та оприлюднення (надання) інформації Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, який був зареєстрований у Міністерстві юстиції України за № 959/29089 від 15.07.2016 р. Відповідно до його положень така посадова особа, як суддя, зобов’язана була подавати декларацію в трьох випадках: щорічно за минулий рік, після звільнення з посади за той період року, коли вона на ній перебувала, а крім того, ще й за весь рік, в якому вона звільнилася. Останнє, судячи з усього, призначене спеціально для тих ситуацій, коли посадовець надасть комусь незаконну послугу, ще перебуваючи на посаді, а хабар від зацікавлених у такій послузі осіб отримає «відстрочений» — уже після звільнення з державної служби.

Проте цим новації не вичерпувалися. Суб’єкт декларування повинен був зареєструватися в зазначеному вище Реєстрі з використанням особистого ключа та кваліфікованого сертифіката відкритого ключа. А після заповнення всіх необхідних полів форми декларації мав підписати документ накладанням на нього особистого кваліфікованого цифрового підпису. Саме така форма декларації, що подається особисто із застосуванням унікального електронного цифрового підпису (ЕЦП) через власний електронний кабінет, визначена законодавцем як найефективніша та єдино можлива. По-перше, електронна форма декларації виключає доступ до її заповнення або корегування з боку третіх осіб, гарантуючи автентичність наданої суб’єктом декларування інформації, адже тільки ця особа ідентифікується конкретним цифровим підписом. По-друге, на кожну декларацію одразу після її подання автоматично надається унікальний ідентифікатор та накладається електронна печатка Реєстру, що унеможливлює в подальшому внесення до її змісту будьяких змін.

Про новий порядок декларування Н. Посунся і О. Бараннік були повідомлені під розпис керівником апарату Апеляційного суду Дніпропетровської області, та попри це відмовилися отримувати ЕЦП й продовжували декларуватися звичним для себе способом. Надія Посунся, наприклад, заповнила вручну наданий НАЗК зразок декларації і поштою відправила її паперовий варіант на адресу агентства. Олександр Бараннік, напевне, краще за неї володів секретами сучасної техніки, а тому шляхом сканування зробив зі своєї паперової декларації електронну копію, яку через комп’ютер відправив на електронну адресу НАЗК. Попри це з точки зору чинного законодавства таке листування не можна було кваліфікувати як подання декларації, оскільки в Нацагентстві могли зазначену кореспонденцію хіба що зберігати собі на згадку, але не мали права розмістити таку декларацію на загальний огляд.

Ось таким чином двоє цих дніпропетровських суддів не подали декларації за 2015-й, 2016-й і 2017-й роки. У травні 2018 року вони майже одночасно звільнилися з державної служби, причому з дуже хорошим формулюванням — у зв’язку з поданням заяви про відставку, але не подали декларації за січень—травень вказаного року, так само, як і на початку 2019 року не подали декларації за весь 2018 рік. Керівництво Апеляційного суду Дніпропетровської області вказувало їм, що так робити не можна й повідомляло про їхні вчинки до НАЗК, звідки теж до них надходити грізні застереження. Словом, хоч плюй у вічі — їм Божа роса. В результаті в січні—лютому 2017 року щодо обох цих суддів були відкриті кримінальні провадження, які й потрапили на розгляд до Вищого антикорупційного суду.

Злочин один — вироки різні

У ході судового розгляду Н. Посунся зазначила, що вона свідомо відмовилася від отримання електронного цифрового підпису після прийняття Закону України «Про захист персональних даних», оскільки він порушує природні права та основоположні свободи людини, гарантовані Конституцією, вводить її в залежність від державних органів, дозволяє збирання, обробку, використання, розповсюдження та передачу третім особам її персональних даних, а ще наполягала на тому, що цей закон фактично створює державний реєстр з необмеженими правами держави для збору й поширення будьякої персональної інформації про кожну людину, у зв’язку з чим вона неодноразово зверталася до органів державної влади з пропозицією щодо внесення до нього змін, а також щодо визнання цього закону неконституційним. Аргументи подібного ґатунку більше личать народному депутату, який має право молоти з трибуни будьяку дурницю, аби лишень вона подобалася виборцям, але від судді з тридцятирічним стажем публіка вправі була очікувати чогось більш серйозного.

Що ж стосується конкретики, то обвинувачена наполягала на тому, що її фактично судять не за відмову від подання декларації, яку вона якраз подавала у всіх п’яти перелічених вище випадках, а за відмову від електронного цифрового підпису. Проте колегія суддів у складі Олени Танасевич, Тетяни Гавриленко і Катерини Сікори визнала її позицію необґрунтованою, оскільки, на думку суддів, відмовитися від отримання ЕЦП — це все одно, що навмисно не подати декларацію.

А от пану Баранніку із суддями, до складу колегії яких увійшли Лариса Задорожна, Олег Ткаченко і вже згадуваний Ярослав Шкодін, пощастило більше. Вони, окрім Шкодіна, звичайно, вирішили, що сторона обвинувачення довела об’єктивну сторону злочину, але не довела наявності його суб’єктивної сторони, тобто наявність у підсудного прямого умислу на вчинення злочину, нагадавши в мотивувальнй частині вироку про те, що інтелектуальний момент цього прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння, а його вольовий момент характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків.

Обґрунтовуючи свій висновок, вони зазначили, зокрема, що Закон України «Про електронний цифровий підпис» (який діяв до 7 листопада 2018 року) передбачав можливість використання електронних підписів, а не обов’язковість їх впровадження. Тож, мовляв, О. Бараннік, скориставшись своїм правом не отримувати його, опинився в ситуації, коли, з одного боку, законом на нього покладено обов’язок подати декларацію, а з іншого боку, обов’язку отримувати електронний цифровий підпис законодавство України не передбачало. Тобто, начебто, й хотів виконати вимоги закону, але не міг.

Як написано в тексті вироку, підсудний не подавав електронні декларації не тому, що безвідповідально ставився до виконання своїх обов’язків, і не тому, що мав на меті приховати свої доходи та фінансові зобов’язання, і тим більше не тому, що мав бажання приховати від суспільства свій майновий стан, а тому, що не мав технічної можливості заповнити декларацію на сайті НАЗК без електронного цифрового підпису, отримувати який він не був зобов’язаний відповідно до діючого в Україні законодавства.

Логіка, що й казати, «залізна». Врешті—решт, жодним законом не передбачений обов’язок людини отримувати посвідчення на право керування автомобілем, але якщо її спіймають за кермом без такого документа, на неї буде накладено адміністративний штраф. Втім, поки своє слово з цього приводу не скаже Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду, ми не можемо з повною певністю сказати, котра із суддівських «бригад» мала рацію — та, яка судила Надію Посунся, чи та, котра займалася Олександром Баранніком. Поки що видно лише те, що хтось із них помилився.

Звичайно, ніхто із суддів не позбавлений права на помилку й судді ВАКСу теж. Але якщо в його суддів немає одностайності в оцінці таких відносно простих ситуацій, то чого від них можна чекати, коли йтиметься про багатомільярдні розкрадання державних коштів під виглядом, скажімо, закупівлі неіснуючих товарів і послуг?

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Оплату за подання скарг на адвокатів вимагали безпідставно

Щойно опубліковано повний текст постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2020 р. у справі № 816/2353/17 за адміністративним позовом фізичної особи  та Генеральної прокуратури України до Недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України» в особі Ради адвокатів України, третя особа – Національне антикорупційне бюро України про визнання протиправним та скасування рішення №203 від 23 вересня 2017 р.

Рішення визнано протиправним та нечинним з моменту прийняття.

Пунктом 1 оскаржуваного рішення РАУ від 23 вересня 2017 р. №203 було встановлено та затверджено плату за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності, скарг на рішення дисциплінарних палат кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, а також скарг на дії чи бездіяльність кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на день подання заяви (скарги).

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва, залишеним без змін  Шостим апеляційним адміністративним судом, у задоволенні позову про його скасування було відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 26 червня 2019 р. касаційну скаргу позивача задоволено частково – скасовано згадані рішення судів, а справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд через порушення судами передбаченої ст. 264 КАС України спеціальної процедури провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень.

При цьому ВС виходив з того, що оскаржуване  рішення Ради адвокатів України  містить притаманні нормативно-правовому акту ознаки, а саме: встановлює норми права (обов`язок осіб щодо внесення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) щодо поведінки адвоката тощо), носить загальний характер (розраховано на необмежену кількість суб`єктів), та підлягає довгостроковому та неодноразовому застосуванню.

Однак, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 грудня 2019 р. у задоволенні адміністративного позову знову було відмовлено.

Розглянувши апеляційну скаргу вже на це рішення, Шостий апеляційний адміністративний суд зазначив, що встановлення зборів (платежів), які можуть справлятися за вчинення юридично значимих дій, є виключною компетенцією Верховної Ради України.

Колегія суддів наголосила, що Законом «Про звернення громадян», Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не передбачено здійснення оплати за подання і розгляд кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури заяви (скарги) щодо поведінки адвоката.

Посилання відповідача на положення п. 6 ч. 1 ст. 58 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», який передбачає можливість утримання органів адвокатського самоврядування за рахунок інших не заборонених законом джерел, на переконання колегії суддів, не свідчить про обґрунтованість та законність оскаржуваного рішення, адже наведена норма жодним чином не наділяє органи адвокатського самоврядування, у тому числі, Раду адвокатів України, повноваженнями встановлювати на власний розсуд будь-які обов`язкові платежі, які не передбачені законодавством України, та визначати інші джерела утримання органів адвокатського самоврядування.

Водночас, законодавством України не передбачено, що плата за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) щодо поведінки адвоката належить до інших джерел утримання органів адвокатського самоврядування.

З огляду на це апеляційний суд визнав рішення РАУ №203 від 23 вересня 2017 р. протиправним та нечинним з моменту прийняття.

Отже, кваліфікаційно-дисциплінарні органи адвокатури майже три роки безпідставно відмовляли заявникам у прийомі скарг на адвокатів з підстав несплати внеску в сумі одного прожиткового мінімуму доходів громадян за кожну скаргу, а також безпідставно приймали ці внески з тих, хто врешті був змушений платити.

Коли рішення Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2020 р. набере законної сили останні зможуть вимагати повернення сплачених внесків.

Повний текст рішення

Підготував Леонід Лазебний

Читати далі

Юридична практика

Право заповідача на отримання копії судового рішення (господарський процес)

Ярослав КОВАЛЬЧУК,
блогер, викладач, науковець, юрист

У даній статті з’ясовується наявність у заповідача права на отримання копії судового рішення по справі, що є предметом господарського судочинства. 

Чинне законодавство гарантує позивачеві цілу низку процесуальних прав. Чи може дана особа одержати копію судового рішення в господарській справі, безпосереднім учасником якої вона є?

У суверенній та незалежній Україні правове регулювання вказаного питання відбувається завдяки відповідним законам. Зокрема, аспекти, які стосуються легального отримання тими або іншими учасниками господарського процесу процесуальних документів регламентуються: Конституцією України № 254к/96-ВР від 28.06.1996 року зі змінами і доповненнями (далі – Конституція); Господарським процесуальним кодексом України № 1798-XII від 06.11.1991 року зі змінами та доповненнями (далі – ГПК), Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (далі — ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»)).Чинним законодавством передбачено основні засади вдалого становлення на міжнародній арені постсоціалістичної України як демократичної держави. Зокрема, ч. 1 ст. 55 Конституції України закріплено юридичну норму про те, що права і свободи людини та громадянина захищаються судом.

Подібна за суттю норма отримала своє закріплення в інших законах. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім та справедливим судом, утвореним законом. Чіткий і недвозначний зміст згаданих норм у частині всебічного з’ясування прав та свобод, гарантованих відповідним особам, які, в свою чергу, беруть безпосередню участь у господарській справі, отримав відповідні роз’яснення в іншому нормативно-правовому акті. Що це означає? А те, що вітчизняне законодавство гарантує всім учасникам господарського процесу різні за своєю юридичною суттю майнові або особисті немайнові можливості. Зокрема, згідно з правовими нормами, які вітчизняний законодавець закріпив у п. 1 ч. 2 ст. 40 та ч. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, позивач має право одержувати копії судових рішень.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді