Юридична практика
Якщо «апеляційний суд встановив», то «суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку»…
Олексій ЯКИМЕНКО,
президент Адвокатського об’єднання
«Адвокатська компанія «Якименко та Партнери»
Важливою складовою завдань цивільного судочинства є вислухати сторони процесу та надати судову оцінку кожному їх аргументу. Таке поставлено в обов’язок не лише судам першої та апеляційної інстанцій, але й касаційному суду. Так, процесуальний закон прописує, що в постанові суду касаційної інстанції мають зазначатися мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі ( стаття 416 ЦПК).
А оскільки мова йде про касаційний суд, як суд останньої ланки судового розгляду, де виноситься остаточне рішення, то кожне таке рішення має бути зразком щодо справедливого судочинства, фундаментом якого є дотримання закону.
Але, як виявляється, це лише сподівання стороннього спостерігача, ким, зокрема, є кожен із нас. Існують судові рішення, з яких проглядається, що в касаційного суду є інше, напевно, більш важливіше завдання, аніж дотримання закону. Для стороннього спостерігача, яким приписується не лише погоджуватися з таким рішенням, але й із пошаною сприймати його, це стає великою несподіванкою, ламається правосвідомість, з’являється розчарування і, врешті –решт, наступає правовий нігілізм. І щоб якось вийти з цієї справді кризової ситуації, потрібно вголос говорити про такі рішення та їх авторів.
У даному випадку йдеться про конкретну справу. Позивач — син Н., відповідач його мати Й. — власниця приватного будинку, поділеного на дві частини з двома виходами. В цьому будинку вони народилися, там і жили.
Водночас у 1993 році сім’я отримала 3-кімнатну квартиру. Позивач залишився проживати в будинку (меншій її частині), доглядав своїх діда та бабу (батьки матері), а мати з вітчимом переїхали в квартиру, але постійно навідувалися до іншої частини будинку, обробляли присадибну ділянку.
Згодом син одружився, в сім’ї народилося троє дітей. Зрозуміло, що родині стало затісно і незручно проживати в житлі, яке вона займала, тому з усного дозволу матері син повністю реконструював частину будинку, в якій жила його сім’я: замість старої прибудови, яка складалася з двох приміщень площею 14,7 кв. м., побудував нову — вже із чотирьох приміщень площею 46 квадратних метрів.
Окрім того, син також зробив ремонт й іншої частини будинку із заміною вікон та перекриттям даху, оновив водо — та газопостачання всього будинку та встановив капітальну огорожу по всьому периметру присадибної земельної ділянки. Завершив він усі ці роботи в 2008 році. Мати обіцяла переоформити право власності на частину будинку, в якій він проживає. Однак стан здоров’я її погіршився, баба з дідом померли, а між Н. та вітчимом виникли суперечки.
Завершилося все тим, що Й. взяла сторону вітчима та відмовила Н. у вчиненні будь-яких дій на його користь.
Ось такі обставини й привели Н. до суду. У справі № 2-1495/11 рішенням Староміського районного суду Вінниці, яке залишене без змін судом апеляційної інстанції, визнано за Н. право власності на частину будинку (прибудову). Проте рішенням ВССУ від 30 січня 2013 року вказані рішення скасовані та ухвалене нове, яким відмовлено в позові Н. Причина — прибудова не узаконена (самочинна).
У 2015 році Й. належно оформила прибудову, яка становить 17/25 частки (або 68/100). Н. знову подав позов до суду. У справі № 127/6408/17 рішенням Вінницького міського суду від 31 січня 2020 року визнано за Н. право власності на 68/100 частки будинку. Постановою Вінницького апеляційного суду від 12 травня 2020 року, — апеляційну скаргу Й. задоволено й рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалене нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.
Апеляційний суд обґрунтував свою позицію тим, що на початок капітального ремонту та розбудови будинку Н. не був членом сім’ї Й. в розумінні ст. 64 ЖК УРСР (в редакції 2004 року) та рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року (справа № 5-рп/99), оскільки, по-перше, не мав статусу дитини, по-друге, не проживав разом із Й. і не вів з нею спільне господарство. Апеляційний суд також дійшов висновку, що заявлені вимоги про визнання права власності на частину будинку (прибудову), яка є невід’ємною частиною будинку, тоді як згідно статей 331 ЦК, 332 ЦК і 368 ЦК України право спільної сумісної власності в позивача може виникнути в разі створення нової нерухомої речі, окремої від будинку.
Звісно, що Н. подав касаційну скаргу, яку Верховний Суд прийняв до провадження. Через півроку ухвалено касаційне рішення, яким касаційну скаргу Н. залишено без задоволення, а постанову апеляційного суду с без змін. Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду — Є. В. Коротенка, В. С. Жданова, А. Ю. Зайцева вказав, що: Й. у встановленому законом порядку набула право власності на перебудований житловий будинок, вказане право власності у встановленому порядку не скасовано; апеляційний суд встановив, що Н. не був членом сім’ї Й. на час розбудови будинку, який належав Й. і який розташований на її земельній ділянці. При таких обставинах суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для набуття позивачем права власності на частину будинку. Зазначається також, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
У зв’язку з цим спробую відповісти на питання, які ж доводи касаційної скарги? А вони наступні. По — перше, суд апеляційної інстанції порушив вимоги ч. 4 ст. 82 ЦПК України та не взяв до уваги обставини, які встановлені рішенням ВССУ від 30 січня 2013 року, а саме те, що «на початку 2000-х років будинок став потребувати ремонту, тому в період із 2004 по 2007 роки відбулося вказане будівництво: відремонтовано стару будівлю, знесено прибудову А-1, на її місці збудовано прибудову А-2, яка складається з двох кімнат (2 — 4, 2 — 5), кухні 2 — 3, ванни 1 — 2, коридору та ганку і вигрібної ями. До цих новобудов підключені електропостачання, газ, вода й там проживає сім’я позивача… Не визнаючи права власності позивача на будь-яку частину в майні, придбаному за рахунок спільної праці, відповідачка визнала ті обставини, що будіПо-друге, судом апеляційної інстанції не застосоване роз’яснення п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 р. № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» та ст. 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції».вництво здійснювалося родиною, до якої відноситься і позивач».
По-друге, судом апеляційної інстанції не застосоване роз’яснення п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 р. № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» та ст. 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції».
Так, у постанові пленуму зазначається, що спільною сумісною власністю, зокрема, є: майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Для визначення члена сім’ї можуть використовуватися їх ознаки, наведені в статті 3 Сімейного кодексу, статті 1 Закону України від 7 квітня 2011 року № 3206-VI «Про засади запобігання і протидії корупції». А згідно статті 1 даного Закону визначено, що члени сім’ї — особи, які перебувають у шлюбі, а також їхні діти, в тому числі повнолітні, батьки, особи, які перебувають під опікою і піклуванням, інші особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, в тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.
По-третє, суд апеляційної інстанції не застосував норму ст. 29 ЦК України, згідно якої місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово; фізична особа може мати кілька місць проживання.
Із врахуванням даної норми права та фактичних обставин справи у відповідачки є два місця проживання: квартира та житловий будинок. Стосовно місця проживання відповідачки в будинку, то вона спільно проживає з Н., який вселився і проживає як син власника будинку, та пов’язана з ним спільним побутом і взаємними правами й обов’язками: спільне утримання будинку та присадибної ділянки. Зокрема, це підтверджує і факт проведення ним ремонту та будівельних робіт у будинку.
По-четверте, висновок апеляційного суду про те, що право спільної сумісної власності в позивача може виникнути в разі створення нової нерухомої речі, окремої від будинку, — не відповідає нормі статті 368 ЦК України, яка не містить обмежень щодо виникнення права спільної сумісної власності, наприклад, тільки в разі створення нової нерухомої речі. Навпаки, в цій нормі права вжито загально — цивілістичне поняття майна, що у відповідності до вимог статті 190 ЦК України є як окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.
Тобто доводи касаційної скарги стосувалися неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Проте в постанові, в порушення своїх повноважень, Верховний Суд не зазначив мотиви відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі. Все покрилося маніпулятивним кліше: доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Водночас ясно й чітко дається зрозуміти, що раз «апеляційний суд встановив», значить «при таких обставинах суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку». Але чи варто в такий спосіб підтримувати авторитет апеляційного суду?!
Джерело: Юридичний вісник України
