Юридична практика
Застосування принципу добросовісності в цивільних спорах
Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Євген Синельников і Сергій Бурлаков поділилися своїми думками стосовно питань визначення місця проживання дитини й застосування принципу добросовісності в цивільних спорах. Про це вони розповіли на лекціях у межах підготовки для підтримання кваліфікації суддів судових палат у цивільних справах апеляційних судів, повідомляє прес-служба ВС.
Щодо місця проживання малолітньої дитини
За словами Євгена Синельникова, визначення місця проживання дитини не тільки істотно впливає на розвиток, а й визначатиме поведінку дорослої людини в майбутньому. І саме тому необхідно виважено підходити до прийняття таких рішень.
Як було наголошено, батьки мають рівні права та обов’язки щодо дитини з урахуванням її найкращих інтересів. Цей принцип характерний для більшості правових систем європейських країн. Зокрема, законодавство Німеччини гарантує право дитини на контакт зі своїми батьками, принцип спільного батьківства закріплений у французькому законодавстві тощо.
Як відзначив Євген Синельников, суди часто застосовують норми Конвенції про права дитини 1989 року, але залишають поза увагою Європейську конвенцію про здійснення прав дітей 1996 року. Доповідач, зокрема, наголосив, що ЄСПЛ у справах про визначення місця проживання дитини звертав увагу на факт того, що національні суди, відхиляючи одні докази (висновки експертів, органу опіки і піклування), приймають рішення за відсутності інших доказів, які б могли свідчити про інтереси дитини. На переконання судді, такі справи потребують висновків спеціалістів у галузі психології, педагогіки та психіатрії. «Треба враховувати, що інтереси дитини мають бути встановлені, а її права — захищені. Тому в певних випадках суд повинен спонукати орган опіки і піклування до надання обґрунтованих висновків, ініціювати проведення відповідних експертиз», — наголосив Євген Синельников.
Суддя також торкнувся питання щодо превентивної тимчасової заборони на виїзд дитини за межі України в порядку забезпечення позову. При цьому він зазначив, що такі тимчасові заходи можуть підлягати до застосування у випадку доведення, що існує ризик викрадення (незаконного переміщення) дитини. Доповідач вказав, що ознайомився із законодавством та судовою практикою інших держав з цього питання й заборони на застосування такого запобіжного заходу в інтересах дитини не знайшов.
Як було зазначено далі, розвиток спільної батьківської відповідальності спрямований на подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які, нібито, призначаються жінкам і чоловікам у сім’ї та є очевидним відображенням соціологічних змін, які відбулися за останні п’ятдесят років в організації приватної та сімейної сфер. Доповідач навів такі способи вирішення судом спору щодо визначення місця проживання дитини:
- спільна опіка з почерговим проживанням дитини в помешканні кожного з батьків;
- визначення місця проживання дитини в помешканні, в якому дитина проживала (а батьки почергово мають приїжджати і виїжджати);
- визначення місця проживання дитини з одним із батьків із забезпеченням контакту дитини з іншим з батьків.
Суддя також звернув увагу на резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи від 2 жовтня 2015 року № 2079 «Рівність і спільна батьківська відповідальність: роль батька». В ній підкреслено, що в разі роздільного проживання батьків, або розірвання шлюбу, сімейне право повинно передбачати можливість спільної опіки над дітьми в їх найкращих інтересах на основі взаємної згоди між батьками. Також ПАРЕ закликала держави-учасниці включити в своє законодавство положення щодо можливості почергового проживання дитини з кожним із батьків, заохочувати та розвивати медіацію в рамках судового провадження в сімейних справах за участю дітей, заохочуючи міждисциплінарну співпрацю на основі «моделі Кохема».
Крім того, Є. Синельников вказав, що наприкінці вересня 2022 року КЦС ВС опублікував Огляд практики у справах зі спорів щодо визначення місця проживання дитини та відібрання дитини без позбавлення батьківських прав. А найближчим часом планується оприлюднити Огляд практики КЦС ВС у справах щодо вирішення спорів між батьками про участь у вихованні дитини.
Цивільні спори: застосування принципу добросовісності
Сергій Бурлаков розповів про застосування принципу добросовісності при вирішенні цивільних спорів. Як було зазначено, цей принцип, закріплений у ст. 3 ЦК України, має цілком прикладне значення. Верховний Суд дедалі частіше його застосовує при розгляді як цивільних, так і господарських спорів.
Читайте також: Тривалість судових розглядів
Доповідач наголосив, що система приватного права України розвивається в контексті європейської правової системи. І ми повинні застосовувати положення Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR), які вказують, що будь-які дії юридичної чи фізичної особи мають бути добросовісними. Також, відповідно до цих правил, поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Суддя навів механізм застосування естопеля — заборони стороні поводитися всупереч її попередній поведінці (заявам, твердженням, обіцянкам, фактичній поведінці і навіть бездіяльності). В разі порушення цього принципу, суд повинен застосувати положення частин 2, 3 ст. 13 ЦК України, вбачаючи тут зловживання правом.
Крім того, Сергій Бурлаков звернув увагу, що принцип добросовісності також застосовує Європейський суд з прав людини, навівши рішення ЄСПЛ від 8 липня 1986 року у справі «Лінгенс проти Австрії» та від 21 січня 1999 року у справі «Фрессо і Руар проти Франції», які стосуються захисту гідності, честі та ділової репутації. Суд зробив висновки про обов’язок журналіста дотримуватися стандартів професійної етики та діяти добросовісно. Тобто перед тим, як оприлюднити будь-яку інформацію, він повинен пересвідчитися, що є підстави для розповсюдження такої інформації. В іншому разі журналіст діє недобросовісно.
Суддя також звернув увагу на рішення КСУ від 28 квітня 2021 року № 2-р(ІІ)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20). Вона стосувалася недобросовісної поведінки суб’єкта банківської діяльності, який із метою економії користувався кур’єрськими послугами замість інкасаторських, що призвело до недостачі коштів. Такі дії банку визнано зловживанням правом.
І сам КЦС ВС у постанові від 4 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19 (про визнання недійсним договорів оренди та суборенди земельної ділянки) зробив висновки, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які становлять зміст відповідного суб’єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. А в постанові КЦС ВС від 12 січня 2022 року у справі № 520/13586/18 зроблено висновок, що якщо особа, яка має право на оспорення документа чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов’язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 визначила, що добросовісність — це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов’язань. «Тобто особа має не лише право, але й обов’язок діяти або відповідно до домовленостей, або відповідно до вимог закону», — вважає Сергій Бурлаков.
Доповідач також навів практику КЦС ВС, КГС ВС та ВП ВС щодо обговорюваного питання в інших категоріях спорів. А на запитання про доцільність закріпити в законодавстві певні критерії недобросовісної поведінки, С. Бурлаков заявив: «Такі критерії мають бути визначені не в законодавстві, а судовою практикою, адже вони можуть змінюватися й мають бути гнучкими. І Верховний Суд уже напрацьовує відповідну практику», — сказав суддя.
Як приклад, він навів справу, за обставинами якої НАЗК склало акт щодо порушення антикорупційного законодавства суб’єктом владних повноважень, котрий не задекларував подаровану пов’язаною особою кімнату в гуртожитку. Щоб уникнути відповідальності, він намагався визнати договір дарування недійсним. «Фактично інститут недійсності правочину використовувався не з метою повернення до попереднього стану, а лише з метою ухилення від адміністративної або кримінальної відповідальності», — підсумував Сергій Бурлаков.
Підготував
Максим БОНДАР,
спеціально для ЮВУ
Джерело: Юридичний вісник України
