Connect with us

Юридична практика

Земельні війни херсонських аграріїв, або Проблеми реєстрації дострокового розірвання договорів оренди

Юрій Котнюк, ЮВУ

Проблема так званої подвійної оренди землі є доволі цікавим явищем у діяльності як сільськогосподарських підприємств, так і органів юстиції, до числа функцій яких належить реєстрація прав оренди в державних реєстрах. На жаль, якість роботи останніх далеко не завжди бездоганна, внаслідок чого профільне міністерство регулярно програє адміністративні позови, в яких оскаржуються його дії. Одним із прикладів цього є справа № 821/669/17, в якій Верховний Суд своєю постановою від 12 травня 2020 р. поставив останню крапку. Вона стосується доволі резонансних подій, які розгорнулися в Чаплинському районі Херсонської області внаслідок конфлікту між двома сільгоспвиробниками: товариством з обмеженою відповідальністю «Глобал-Інвест» і фермерським господарством «Оазис Півдня».

Як перевербувати директора?

Почати нашу розповідь варто з того, що ринку землі в Україні поки що немає (якщо, звичайно, під словом «земля» розуміти лише ту землю, цільове призначення якої полягає в товарному сільськогосподарському виробництві), зате є ринок оренди землі, конкуренція на якому загострюється з року в рік. Коли її ще майже не було, селяни доволі легко погоджувалися укладати довгострокові договори оренди за не дуже високу орендну плату. Нині, коли спокусливі пропозиції надходять до них з усіх боків, вони би й раді були передати землю іншому, більш щедрому орендатору, але згідно закону достроково розірвати договір оренди можна або за згодою попереднього орендатора, або через суд.

А судовий процес, як відомо, може тривати не один рік та й не завжди власник паю зможе його виграти, оскільки суд вимагатиме надати переконливі докази неодноразових порушень орендатором умов договору оренди, які завдали орендодавцю суттєвої шкоди. Й ось тоді хитрі ділки придумали спосіб, як достроково розірвати договір оренди за згодою, нібито, попереднього орендатора, який насправді ніякої згоди на таке не давав. А зробити це можна перевербувавши директора конкуруючого підприємства, який має право підпису й печатку. Звичайно, для тих випадків, коли невелике господарство має власника й керівника в одній особі, або там, де особи різні, однак живуть душа в душу, такий спосіб не годиться. Але в тих ситуаціях, коли у власника кілька господарств, розкиданих по всій країні, а сам він полюб ляє пропадати по ресторанах і закордонах, конкурентам не варто ловити гав.

Частина друга

Фірма «Глобал-Інвест» займалася вирощуванням сільськогосподарських культур на Херсонщині з 2003 року, а її засновниками були бізнесмени американського й турецького походження. Попервах вони поводили себе як справжні ділові партнери, але через деякий час між ними пробігла чорна кішка. В інтернеті з цього приводу можна знайти плітки, ніби причиною розбрату стали романтичні стосунки з окремими представницями прекрасної половини місцевого населення. Як би там не було, але станом на середину 2015 року в наявності були всі три елементи, необхідні для виникнення критичної маси: перший — конкуруюча організація, яка згодом оформилася у ФГ «Оазис Півдня», другий — невдоволення селян-орендодавців, які готові були передати свої паї іншому орендатору, третій — психологічна готовність перекинутися до іншого табору найманого директора фірми на ім’я Ансар Ракібов.

Саме тоді цей чоловік почав тишком-нишком від імені очолюваного ним товариства укладати із селянами угоди дострокового розірвання договорів оренди належних їм земельних ділянок. А коли прийшов слушний час, який припав на початок 2017 року, він, уже будучи директором «Оазису», уклав з трьома сотнями тих самих пайовиків договори оренди трьох тисяч гектарів землі, але вже від імені та в інтересах конкуруючого підприємства.

Проте розірвати попередні договори й укласти нові — то ще півділа, оскільки не менш важливо здійснити державну реєстрацію всього цього та внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Юристи «Оазису» успішно впоралися з поставленим завданням, зробивши це через державних реєстраторів Комунального підприємства «Херсонське бюро технічної інвентаризації», тож до початку весняно-польових робіт у підприємства були всі підстави засівати поля, на оренду яких у них були всі на те законні права.

Дізнавшись про те, що їх обвели довкола пальця, власники «Глобалу» подали до Міністерства юстиції України скаргу, в якій вимагали скасувати проведену реєстрацію й відновити в державних реєстрах статус-кво, який існував станом на 1.01.2017 р. Розібратися в ситуації доручили комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації, на підставі висновків якої 19 квітня 2017 року Мін’юст видав наказ, яким було повністю задоволено вимоги скаржника: по-перше, скасовувалася реєстрація, здійснена «Херсонським БТІ», по-друге, департаментом державної реєстрації МЮУ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносилися записи про те, що права оренди на спірні земельні ділянки належать не кому-небудь, а «Глобалу».

Таким чином, склалася ситуація, коли «Оазис» уже встиг засіяти соєю чималий шмат землі, а от право косити її випадало «Глобалу». Як ви розумієте, добровільно поступатися своїм правом (справжнє воно було чи уявне) ніхто не збирався, тож «битва за урожай» обіцяла бути цікавою. Поки соя спіла, обидві сторони напружено готувалися до майбутніх баталій і заздалегідь запаслися купою ухвал в забезпечення неймовірної кількості поданих до всіх можливих судів позовів, кожна з яких суворо забороняла будь-кому ногою ступати на спірні землі й рукою торкатися всього, що на них росте. Драматична кульмінація конфлікту датується серпнем-вереснем 2017 року, і переможцем у ньому став «Оазис», на чиєму боці був значно більший обсяг симпатій власників ділянок і місцевого населення, але нас у цій історії перш за все цікавить юридичний бік справи.

Виданий, як ви пам’ятаєте, на користь «Глобала» наказ Мін’юсту від 19 квітня 2017 р. вже через тиждень був оскаржений «Оазисом» у Херсонському окружному адміністративному суді, який у задоволенні його позовних вимог відмовив, але 28 грудня 2018 року дислокований в Одесі П’ятий апеляційний адміністративний суд переінакшив результат і скасував спірний наказ Міністерства юстиції. Й ось тут саме час розібрати аргументи сторін, виділивши в них три основні моменти.

Повідомлення було зроблено в неналежний спосіб

Перший момент належав до розряду процедурних і пов’язаний був із тим, що згадана вище комісія неналежним чином повідомила «Оазис» про час і місце розгляду питання про спірну реєстрацію спірних ділянок, чим порушила вимоги Порядку розгляду скарг у сфері державної реєстрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1128 від 25.12.2015 р., відповідно до положень якого на засідання, присвячені розгляду скарги, обов’язково запрошуються скаржник, суб’єкт оскарження та інші заінтересовані особи, до числа яких у цій ситуації, безперечно, належав й «Оазис».

Якщо підходити з формальної точки зору, то його взагалі-то запрошували: спочатку комісія надіслала листа, в якому повідомлялося, що скоро має відбутися розгляд скарги, а от коли й де, слідкуйте, мовляв, за оголошеннями на сайті Мін’юсту. Таке оголошення дійсно з’явилося там, але всього за 20 годин до початку розгляду, й це при тому, що засідання проводилося в Києві, а заінтересовані особи знаходилися в Херсонській області. Такий спосіб повідомлення суд ніяк не міг визнати належним, а тому вирішив, що комісія ухвалила свій висновок без дотримання передбаченого законом принципу рівності сторін, а тому виданий на підставі цього висновку наказ МЮУ ніяк не можна вважати законним.

Фальшиве судове рішення

Другий момент полягав у законності повноважень А. Ракібова, який від імені «Глобалу» укладав із селянами угоди про дострокове розірвання договорів оренди. Будучи керівником цього підприємства, він мав офіційну довіреність, яка підтверджувала його право укладати правочини: те, що він скористався ними на шкоду очолюваного ним товариства, то вже проблема його власників–засновників з їх недолугою кадровою політикою, але на той момент цей чоловік діяв у рамках закону. Однак «Глобал» на підтвердження зворотного надав комісії ксерокопію рішення Керченського міського суду Автономної республіки Крим від 4.12.2012 р., з тексту якої витікало, що довіреність від імені «Глобалу» на ім’я А. Ракібова визнана недійсною. Таким чином херсонські реєстратори не мали права реєструвати припинення права оренди на підставі угод, укладених не уповноваженою на те особою.

На спростування даної тези «Оазис» навів два контраргументи. По-перше, звідки реєстратори могли про це знати, якщо вказаний вердикт не було оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, як і не було відображено в усіх інших відповідних державних реєстрах? По-друге, Керченський суд ніколи не ухвалював такого рішення, підтвердженням чому є офіційна відповідь, яка на запит «Оазису» надійшла з цієї установи в травні 2017 року. Проте на Херсонський ОАС наведені факти не справили належного враження. По першому пункту він погодився з твердженнями Мін’юсту про те, що встановлення факту існування рішення суду та перевірка його змісту в ЄДРСР не входить до повноважень комісії. Що ж стосується офіційного документу, який надійшов з окупованого півострову та ще й із гербом Російської Федерації, як країни-агресора, то такий доказ судді не зважили за потрібне віднести до категорії належних.

Однак у П’ятого ААС на ці обставини виявилася інше точка зору. На його думку, слушність першого контраргументу позивача підтверджувалася положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а саме його статтею 31-1, де написано, що реєстраційні дії за рішеннями судів проводяться виключно на підставі рішень, отриманих у результаті інформаційної взаємодії Державного реєстру прав та Єдиного державного реєстру судових рішень. З цього витікало, що перед тим, як подавати на підпис міністру наказ про скасування реєстраційних дій херсонських реєстраторів, співробітники апарату міністерства повинні були переконатися в тому, що рішення Керченського суду, на підставі якого, власне, й буде видано наказ, дійсно існує в природі, чи принаймні міститься в ЄДРСР.

А от з приводу того, існує це рішення в природі, чи ні, П’ятий ААС знайшов спосіб встановити даний факт і без документів з російським гербом, надісланих з окупованої території. Так, у тексті ксерокопії, нібито, рішення Керченського суду було написано, що в судовому засіданні брала участь і давала пояснення приватний нотаріус, яка свого часу засвідчувала довіреність від імені «Глобалу» на ім’я А. Ракібова. Будучи допитаною в Одесі, ця жінка дала показання, що в Керченському суді ніколи в житті не була і про існування такої справи не знає. Це й дало підстави суддям П’ятого ААС офіційно встановити факт відсутності в природі такого судового рішення.

Мін’юст надто вільно розтлумачив свій наказ

Третій момент пов’язаний із порядком і послідовністю реєстраційних дій. Держреєстратори «Херсонського БТІ», у випадку з кожною конкретною земельною ділянкою на підставі однієї заяви й одним рішенням здійснювали дві різні реєстраційні дії: першу — припинення права оренди на неї в «Глобала», другу — виникнення права оренди на неї в «Оазиса». А це, на думку чиновників Мін’юсту, було неправильно — правильно було б на кожну реєстраційну дію подавати окрему заяву і вже на підставі двох поданих заяв приймати потім два окремих рішення. Бо інакше об’єднання двох реєстраційних дій в одному рішенні, мовляв, безпідставно аж у два рази зменшує обсяг обов’язкового адміністративного збору, який має бути стягнутий із замовника послуг держреєстратора.

Проте судді апеляційного суду вирішили, що міністерство і в цьому питанні помиляється. Правда, для того, аби дійти такого висновку, їм довелося уважно й до кінця прочитати документ під назвою Вимоги до оформлення заяв та рішень у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого наказом самого ж Міністерства юстиції Украї ни (№ 3276/5 від 21.11.2016 року). А вже з його положень якраз витікало, що діюче законодавство зовсім не забороняє приймати одне рішення щодо декількох реєстраційних дій.

Усе це дало підстави П’ятому ААС задовольнити апеляційну скаргу «Оазису» й скасувати спірний наказ Міністерства юстиції України, а Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду уже в травні цього року залишив ухвалену ним постанову без змін.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Сюрприз від ВАКСу

Юрій Котнюк, ЮВУ

У суддів виявилися розбіжності в питанні обов’язковості отримання держслужбовцями електронного цифрового підпису

Цього місяця сталася подія, як посіяла глибокі сумніви в душах тих людей, які ще донедавна покладали великі надії на Вищий антикорупційний суд: 3 червня в стінах цієї новоспеченої судової установи було проголошено виправдувальний вирок відставному судді Апеляційного суду Дніпропетровської області Олександру Баранніку, притягнутому до кримінальної відповідальності за статтею 366-1 КК України — «Декларування недостовірної інформації».

Новації декларування

Як для наших часів виправдувальний вирок — не дивина: всі суди їх ухвалюють, то чому б і ВАКСу його не ухвалити. Але в даній ситуації підстави не довіряти правильності цього рішення дають дві обставини. Перша — один із трьох членів колегії суддів, які його приймали, — Ярослав Шкодін — написав окрему думку, суть якої полягала в тому, що О. Баранніка все ж таки варто було б визнати винним, але по тому звільнити від кримінального переслідування через малозначність діяння: такий варіант передбачений статтею 11 ККУ. Друга — за півроку до того, 30 жовтня 2019 року тим же Вищим антикорупційним судом за те ж саме діяння була засуджена до штрафу в сумі 51 тисячу гривень інша відставна суддя того ж самого Апеляційного суду Дніпропетровської області на ім’я Надія Посунся. Причому остання, судячи з даних Єдиного державного реєстру судових рішень, свій вирок в Апеляційній палаті ВАКСу не оскаржувала.

Тож спробуємо порівняти найбільш відмінні моменти цих двох вердиктів. Згадана вище стаття 366-1 з’явилася в Кримінальному кодексі України в жовтні 2014 року внаслідок ухвалення Верховною Радою низки антикорупційних законів. Попри те, що її офіційна назва звучить як «Декларування недостовірної інформації», вона містить у собі два діяння. Одне — це подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації, інше — умисне неподання суб’єктом декларування зазначеної декларації. Нашим героям «шили» саме умисне неподання, але фокус у тому, що декларації-то вони подавали, але не в той спосіб, в який це вимагають робити відповідні нормативно-правові акти, а тому їхній вчинок детективи Національного антикорупційного бюро України кваліфікували як умисне неподання.

Почати варто з того, що пані Посунся працювала суддею з 1986 року, а пан Бараннік — з 1993 року. Про таких жартома кажуть, що вони на ниві застосування законів «собаку з’їли». До 2016 року, відповідно до діючих на той момент законів , судді добросовісно декларували свої статки, але після того, як 26 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. і система декларування суттєво змінилася, ці аксакали вирішили погратися в бунтівників.

Судді вирішили, що закон їм не писаний…

Спершу стисло нагадаємо, що то були за новації. На виконання зазначеного закону і в межах своєї компетенції Національне агентство з питань запобігання корупції затвердило своїм рішенням № 3 від 10.06.2016 р. Порядок формування, ведення та оприлюднення (надання) інформації Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, який був зареєстрований у Міністерстві юстиції України за № 959/29089 від 15.07.2016 р. Відповідно до його положень така посадова особа, як суддя, зобов’язана була подавати декларацію в трьох випадках: щорічно за минулий рік, після звільнення з посади за той період року, коли вона на ній перебувала, а крім того, ще й за весь рік, в якому вона звільнилася. Останнє, судячи з усього, призначене спеціально для тих ситуацій, коли посадовець надасть комусь незаконну послугу, ще перебуваючи на посаді, а хабар від зацікавлених у такій послузі осіб отримає «відстрочений» — уже після звільнення з державної служби.

Проте цим новації не вичерпувалися. Суб’єкт декларування повинен був зареєструватися в зазначеному вище Реєстрі з використанням особистого ключа та кваліфікованого сертифіката відкритого ключа. А після заповнення всіх необхідних полів форми декларації мав підписати документ накладанням на нього особистого кваліфікованого цифрового підпису. Саме така форма декларації, що подається особисто із застосуванням унікального електронного цифрового підпису (ЕЦП) через власний електронний кабінет, визначена законодавцем як найефективніша та єдино можлива. По-перше, електронна форма декларації виключає доступ до її заповнення або корегування з боку третіх осіб, гарантуючи автентичність наданої суб’єктом декларування інформації, адже тільки ця особа ідентифікується конкретним цифровим підписом. По-друге, на кожну декларацію одразу після її подання автоматично надається унікальний ідентифікатор та накладається електронна печатка Реєстру, що унеможливлює в подальшому внесення до її змісту будьяких змін.

Про новий порядок декларування Н. Посунся і О. Бараннік були повідомлені під розпис керівником апарату Апеляційного суду Дніпропетровської області, та попри це відмовилися отримувати ЕЦП й продовжували декларуватися звичним для себе способом. Надія Посунся, наприклад, заповнила вручну наданий НАЗК зразок декларації і поштою відправила її паперовий варіант на адресу агентства. Олександр Бараннік, напевне, краще за неї володів секретами сучасної техніки, а тому шляхом сканування зробив зі своєї паперової декларації електронну копію, яку через комп’ютер відправив на електронну адресу НАЗК. Попри це з точки зору чинного законодавства таке листування не можна було кваліфікувати як подання декларації, оскільки в Нацагентстві могли зазначену кореспонденцію хіба що зберігати собі на згадку, але не мали права розмістити таку декларацію на загальний огляд.

Ось таким чином двоє цих дніпропетровських суддів не подали декларації за 2015-й, 2016-й і 2017-й роки. У травні 2018 року вони майже одночасно звільнилися з державної служби, причому з дуже хорошим формулюванням — у зв’язку з поданням заяви про відставку, але не подали декларації за січень—травень вказаного року, так само, як і на початку 2019 року не подали декларації за весь 2018 рік. Керівництво Апеляційного суду Дніпропетровської області вказувало їм, що так робити не можна й повідомляло про їхні вчинки до НАЗК, звідки теж до них надходити грізні застереження. Словом, хоч плюй у вічі — їм Божа роса. В результаті в січні—лютому 2017 року щодо обох цих суддів були відкриті кримінальні провадження, які й потрапили на розгляд до Вищого антикорупційного суду.

Злочин один — вироки різні

У ході судового розгляду Н. Посунся зазначила, що вона свідомо відмовилася від отримання електронного цифрового підпису після прийняття Закону України «Про захист персональних даних», оскільки він порушує природні права та основоположні свободи людини, гарантовані Конституцією, вводить її в залежність від державних органів, дозволяє збирання, обробку, використання, розповсюдження та передачу третім особам її персональних даних, а ще наполягала на тому, що цей закон фактично створює державний реєстр з необмеженими правами держави для збору й поширення будьякої персональної інформації про кожну людину, у зв’язку з чим вона неодноразово зверталася до органів державної влади з пропозицією щодо внесення до нього змін, а також щодо визнання цього закону неконституційним. Аргументи подібного ґатунку більше личать народному депутату, який має право молоти з трибуни будьяку дурницю, аби лишень вона подобалася виборцям, але від судді з тридцятирічним стажем публіка вправі була очікувати чогось більш серйозного.

Що ж стосується конкретики, то обвинувачена наполягала на тому, що її фактично судять не за відмову від подання декларації, яку вона якраз подавала у всіх п’яти перелічених вище випадках, а за відмову від електронного цифрового підпису. Проте колегія суддів у складі Олени Танасевич, Тетяни Гавриленко і Катерини Сікори визнала її позицію необґрунтованою, оскільки, на думку суддів, відмовитися від отримання ЕЦП — це все одно, що навмисно не подати декларацію.

А от пану Баранніку із суддями, до складу колегії яких увійшли Лариса Задорожна, Олег Ткаченко і вже згадуваний Ярослав Шкодін, пощастило більше. Вони, окрім Шкодіна, звичайно, вирішили, що сторона обвинувачення довела об’єктивну сторону злочину, але не довела наявності його суб’єктивної сторони, тобто наявність у підсудного прямого умислу на вчинення злочину, нагадавши в мотивувальнй частині вироку про те, що інтелектуальний момент цього прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння, а його вольовий момент характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків.

Обґрунтовуючи свій висновок, вони зазначили, зокрема, що Закон України «Про електронний цифровий підпис» (який діяв до 7 листопада 2018 року) передбачав можливість використання електронних підписів, а не обов’язковість їх впровадження. Тож, мовляв, О. Бараннік, скориставшись своїм правом не отримувати його, опинився в ситуації, коли, з одного боку, законом на нього покладено обов’язок подати декларацію, а з іншого боку, обов’язку отримувати електронний цифровий підпис законодавство України не передбачало. Тобто, начебто, й хотів виконати вимоги закону, але не міг.

Як написано в тексті вироку, підсудний не подавав електронні декларації не тому, що безвідповідально ставився до виконання своїх обов’язків, і не тому, що мав на меті приховати свої доходи та фінансові зобов’язання, і тим більше не тому, що мав бажання приховати від суспільства свій майновий стан, а тому, що не мав технічної можливості заповнити декларацію на сайті НАЗК без електронного цифрового підпису, отримувати який він не був зобов’язаний відповідно до діючого в Україні законодавства.

Логіка, що й казати, «залізна». Врешті—решт, жодним законом не передбачений обов’язок людини отримувати посвідчення на право керування автомобілем, але якщо її спіймають за кермом без такого документа, на неї буде накладено адміністративний штраф. Втім, поки своє слово з цього приводу не скаже Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду, ми не можемо з повною певністю сказати, котра із суддівських «бригад» мала рацію — та, яка судила Надію Посунся, чи та, котра займалася Олександром Баранніком. Поки що видно лише те, що хтось із них помилився.

Звичайно, ніхто із суддів не позбавлений права на помилку й судді ВАКСу теж. Але якщо в його суддів немає одностайності в оцінці таких відносно простих ситуацій, то чого від них можна чекати, коли йтиметься про багатомільярдні розкрадання державних коштів під виглядом, скажімо, закупівлі неіснуючих товарів і послуг?

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Оплату за подання скарг на адвокатів вимагали безпідставно

Щойно опубліковано повний текст постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2020 р. у справі № 816/2353/17 за адміністративним позовом фізичної особи  та Генеральної прокуратури України до Недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України» в особі Ради адвокатів України, третя особа – Національне антикорупційне бюро України про визнання протиправним та скасування рішення №203 від 23 вересня 2017 р.

Рішення визнано протиправним та нечинним з моменту прийняття.

Пунктом 1 оскаржуваного рішення РАУ від 23 вересня 2017 р. №203 було встановлено та затверджено плату за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності, скарг на рішення дисциплінарних палат кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, а також скарг на дії чи бездіяльність кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на день подання заяви (скарги).

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва, залишеним без змін  Шостим апеляційним адміністративним судом, у задоволенні позову про його скасування було відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 26 червня 2019 р. касаційну скаргу позивача задоволено частково – скасовано згадані рішення судів, а справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд через порушення судами передбаченої ст. 264 КАС України спеціальної процедури провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень.

При цьому ВС виходив з того, що оскаржуване  рішення Ради адвокатів України  містить притаманні нормативно-правовому акту ознаки, а саме: встановлює норми права (обов`язок осіб щодо внесення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) щодо поведінки адвоката тощо), носить загальний характер (розраховано на необмежену кількість суб`єктів), та підлягає довгостроковому та неодноразовому застосуванню.

Однак, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 грудня 2019 р. у задоволенні адміністративного позову знову було відмовлено.

Розглянувши апеляційну скаргу вже на це рішення, Шостий апеляційний адміністративний суд зазначив, що встановлення зборів (платежів), які можуть справлятися за вчинення юридично значимих дій, є виключною компетенцією Верховної Ради України.

Колегія суддів наголосила, що Законом «Про звернення громадян», Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не передбачено здійснення оплати за подання і розгляд кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури заяви (скарги) щодо поведінки адвоката.

Посилання відповідача на положення п. 6 ч. 1 ст. 58 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», який передбачає можливість утримання органів адвокатського самоврядування за рахунок інших не заборонених законом джерел, на переконання колегії суддів, не свідчить про обґрунтованість та законність оскаржуваного рішення, адже наведена норма жодним чином не наділяє органи адвокатського самоврядування, у тому числі, Раду адвокатів України, повноваженнями встановлювати на власний розсуд будь-які обов`язкові платежі, які не передбачені законодавством України, та визначати інші джерела утримання органів адвокатського самоврядування.

Водночас, законодавством України не передбачено, що плата за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) щодо поведінки адвоката належить до інших джерел утримання органів адвокатського самоврядування.

З огляду на це апеляційний суд визнав рішення РАУ №203 від 23 вересня 2017 р. протиправним та нечинним з моменту прийняття.

Отже, кваліфікаційно-дисциплінарні органи адвокатури майже три роки безпідставно відмовляли заявникам у прийомі скарг на адвокатів з підстав несплати внеску в сумі одного прожиткового мінімуму доходів громадян за кожну скаргу, а також безпідставно приймали ці внески з тих, хто врешті був змушений платити.

Коли рішення Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2020 р. набере законної сили останні зможуть вимагати повернення сплачених внесків.

Повний текст рішення

Підготував Леонід Лазебний

Читати далі

Юридична практика

Право заповідача на отримання копії судового рішення (господарський процес)

Ярослав КОВАЛЬЧУК,
блогер, викладач, науковець, юрист

У даній статті з’ясовується наявність у заповідача права на отримання копії судового рішення по справі, що є предметом господарського судочинства. 

Чинне законодавство гарантує позивачеві цілу низку процесуальних прав. Чи може дана особа одержати копію судового рішення в господарській справі, безпосереднім учасником якої вона є?

У суверенній та незалежній Україні правове регулювання вказаного питання відбувається завдяки відповідним законам. Зокрема, аспекти, які стосуються легального отримання тими або іншими учасниками господарського процесу процесуальних документів регламентуються: Конституцією України № 254к/96-ВР від 28.06.1996 року зі змінами і доповненнями (далі – Конституція); Господарським процесуальним кодексом України № 1798-XII від 06.11.1991 року зі змінами та доповненнями (далі – ГПК), Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (далі — ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»)).Чинним законодавством передбачено основні засади вдалого становлення на міжнародній арені постсоціалістичної України як демократичної держави. Зокрема, ч. 1 ст. 55 Конституції України закріплено юридичну норму про те, що права і свободи людини та громадянина захищаються судом.

Подібна за суттю норма отримала своє закріплення в інших законах. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім та справедливим судом, утвореним законом. Чіткий і недвозначний зміст згаданих норм у частині всебічного з’ясування прав та свобод, гарантованих відповідним особам, які, в свою чергу, беруть безпосередню участь у господарській справі, отримав відповідні роз’яснення в іншому нормативно-правовому акті. Що це означає? А те, що вітчизняне законодавство гарантує всім учасникам господарського процесу різні за своєю юридичною суттю майнові або особисті немайнові можливості. Зокрема, згідно з правовими нормами, які вітчизняний законодавець закріпив у п. 1 ч. 2 ст. 40 та ч. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, позивач має право одержувати копії судових рішень.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді