Микола МЕЛЬНИК: «Конституція не передбачає монополії адвокатів на надання правничої допомоги»

ОКРЕМА ДУМКА
судді Конституційного Суду України Мельника М. І.
стосовно Висновку Конституційного Суду України
від 31 жовтня 2019 року № 4-в/2019

Конституційний Суд України (далі — Суд) 31 жовтня 2019 р. надав висновок у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр. № 1013) вимогам статей 157 і 158 Конституції України № 4-в/2019 (далі — Висновок).

Законопроектом про внесення змін до Конституції (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр. № 1013) (далі — Законопроект) до Конституції пропонується внести такі зміни: «1. Статтю 131-2 викласти в такій редакції:

«Стаття 131-2. Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. Виключно адвокат здійснює захист особи від кримінального обвинувачення».

2. Підпункт 11 пункту 161 Розділу ХV «Перехідні положення» вилучити».

У Висновку КСУ визнав законопроект таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції.

Підтримуючи резолютивну частину Висновку, вважаю за необхідне висловити стосовно нього окрему думку. Беручи до уваги зміни, пропоновані Законопроектом, Суд мав би докладніше обґрунтувати Висновок, викласти в ньому свої юридичні позиції, надати сутнісну оцінку таких конституційних змін, а також зробити певні застереження, спрямовані на посилення правової охорони Конституції.

Пропоновані конституційні зміни розширюють можливості представництва в суді

Суть пропонованих Законопроектом конституційних змін полягає у виключенні зі ст. 131-2 Конституції положення про те, що представництво іншої особи в суді здійснює виключно адвокат. Виходячи з правової природи та існуючих форм (видів) представництва в суді, такий підхід вважаю в цілому правильним, оскільки він розширює можливості реалізації особою конституційного права на судовий захист через здійснення такого представництва не лише адвокатом (як це має місце відповідно до ч. 4 ст. 131-2 Конституції), а й іншими суб’єктами.

У той же час КСУ мав би обґрунтувати фактичну зміну своїх попередніх юридичних позицій, які були ним викладені раніше у висновках від 20 січня 2016 р. № 1-в/2016 та від 30 січня 2016 р. № 2-в/2016. Вказаними висновками Суд позитивно оцінив законопроект про внесення змін до Конституції (щодо правосуддя), яким у 2016 р. Конституцію було доповнено положенням про те, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді. Позитивно оцінюючи це конституційне нововведення, КСУ виходив з того, що «адвокат має необхідний професійний рівень та можливість забезпечити реалізацію права особи на захист від кримінального обвинувачення та представництво її інтересів у суді» (пп. 3.17 п. 3 Висновку від 20 січня 2016 р. № 1-в/2016).

Аналогічно не вбачаючи скасування чи обмеження прав людини у виключенні з Конституції положення про те, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, Суд водночас виходив з того, що запропоновані конституційні зміни «розширюють можливості здійснення представництва в суді…, представництво особи в суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб’єктом» (пп. 2.2.1 пп. 2.2 п. 2 Висновку від 31 жовтня 2019 р. № 4-в/2019). Однак таке обґрунтування Судом своєї останньої позиції видається недостатнім. Варто зазначити, що у наведених висновках предметом попереднього конституційного контролю були дві діаметрально протилежні за своїм змістом конституційні новели, і Суд обидві оцінив позитивно (визнав такими, що відповідають статтям 157 і 158 Конституції). До того ж, у Висновку Суд наголосив, що «запропоновані розділом І Законопроекту зміни до Конституції розширюють можливості здійснення представництва в суді». Відтак за логікою, коли на конституційному рівні запроваджувалося правило виключного представництва іншої особи в суді адвокатом, мало місце звуження можливостей здійснення такого представництва в суді.

На мою думку, наведене викликало потребу в наданні КСУ більш предметних аргументів стосовно того, чому він вважає, що скасування «адвокатської монополії» не обмежує права і свободи людини (ст. 157 Конституції), якщо він не бачив таких обмежень з її («монополії») запровадженням.

Професійна правнича допомога — це допомога, яка надається професійним правником

Крім того, на моє переконання, для належного забезпечення юридичної визначеності на подальших етапах правозастосування, Суду у Висновку варто було б висловити своє розуміння поняття «професійна правнича допомога», виходячи зі змісту положень ч. 4 ст. 29, статей 59, 131-2 Конституції. Натомість КСУ всього лише констатував очевидне, що поняття «надання професійної правничої допомоги» не тотожне поняттю «представництво особи в суді» (пп. 2.2.1 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини Висновку). Також Суд відзначив, що «надання професійної правничої допомоги здійснюють адвокати, натомість представництво особи у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб’єктом». Цей не зовсім чіткий висновок Суду може бути зрозумілий як такий, що надання професійної правничої допомоги залишається «прерогативою» виключно адвокатів. У той же час у Висновку немає роз’яснення, які ще види адвокатських послуг, крім захисту особи від кримінального обвинувачення, охоплюються цим поняттям (чи вони позначаються так виключно через надання їх обумовленим суб’єктом — адвокатом — без урахування змісту таких послуг).

Фактично за такою юридичною позицією зміст поняття «професійна правнича допомога» залишається без змін навіть після скасування «адвокатської монополії». При цьому не враховується, що це поняття було включено до конституційного тексту у взаємозв’язку з наданням лише адвокатам права представляти особу в суді. Натомість повернення цього права іншим суб’єктам суттєво змінює специфіку правничої діяльності.

З огляду на це вважаю, що Суд мав би відзначити, що статтями 55, 59 Конституції державу не обмежено у визначенні правових засобів і способів забезпечення прав кожного на судовий захист, на професійну правничу допомогу. Так, ст. 59 Конституції встановлено, що «кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Відтак, у розумінні ст. 59 Основного Закону конституційне право на професійну правничу допомогу не вичерпується єдиним можливим засобом його реалізації у виді надання такої допомоги виключно адвокатом і не виключає інших ефективних засобів здійснення цього права, в тому числі надання правничої допомоги іншими особами, які мають необхідний рівень юридичних знань та практичних навиків у сфері юриспруденції, — професійними правниками. Таке розуміння суттєво підвищує конституційні гарантії захисту прав людини.

Отже, на мою думку, норму ч. 1 ст. 131-2 Конституції, згідно з якою для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура, не можна тлумачити обмежувально, зводячи її зміст до того, що крім адвокатів ніхто інший в Україні не може надавати професійної правничої допомоги. Вказана конституційна норма визначає, що адвокатура діє для надання професійної правничої допомоги, але (в системному зв’язку з положеннями ст. 59 Конституції) не виключає того, що професійну правничу допомогу можуть надавати, крім адвокатів, й інші професійні правники. Не можна заперечити, що представництво іншої особи в суді професійним правником, який не має посвідчення адвоката, є наданням професійної правничої допомоги.

Приписи статей 59 та 131-2 Конституції не дають підстав визначати зміст професійної правничої допомоги виключно через єдиного суб’єкта її надання, стверджуючи, що надання професійної правничої допомоги має місце лише тоді, коли відповідні юридичні послуги надає адвокат, і що така допомога не надається, коли такі ж послуги надає інша особа — професійний правник, який статусом адвоката не наділений.

Кожна зміна Конституції — це свого роду надзвичайна подія

Положення ст. 131-2 Конституції (щодо представництва особи в суді виключно адвокатом), які Законопроектом пропонується виключити, були передбачені в Конституції лише три роки тому — у 2016 р. Відтак, наразі пропонується кардинальна зміна конституційного регулювання представництва іншої особи в суді, що закономірно зумовлює низку серйозних питань стосовно причин та цілей такої зміни. Постає, зокрема, питання щодо існування фундаментальних соціальних та правових передумов, що викликають потребу в таких частих змінах у конституційно-правому регулюванні представництва особи в суді.

Ухвалення Верховною Радою (за ініціативою Президента) упродовж усього трьох років (2016–2019 рр.) діаметрально протилежних рішень щодо конституційного регулювання одного й того ж питання представництва особи в суді може свідчити про наявність серйозних проблем у розумінні правової природи Конституції, ставленні до неї та її додержанні політичною владою, реалізації нею можливостей щодо зміни Конституції. Вочевидь такі часті зміни Конституції не сприяють стабілізації конституційного правопорядку, загальної суспільно-політичної ситуації в країні, правової системи держави, що особливо неприпустимо, коли йдеться про зміну одних і тих самих конституційних положень, які, до того ж, безпосередньо стосуються механізму захисту конституційних прав людини.

Мені вже доводилось зазначати, що у правовому та суспільно-політичному сенсі кожна зміна конституції — це свого роду надзвичайна подія (край ній правовий захід), яка може мати місце за наявності відповідних об’єктивних передумов. (Див. докладніше: Окрема думка судді Конституційного Суду України М. І. Мельника стосовно Висновку Конституційного Суду України від 29 жовтня 2019 р. № 3-в/2019 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/3_v_2019_1.pdf).

Наявність політичної волі та процедурної можливості для ухвалення рішення (ініціювання конституційних змін належним суб’єктом, підтримка таких змін більшістю від конституційного складу Верховної Ради на етапі попереднього схвалення відповідного законопроекту та їх підтримка не менш як двома третинами від конституційного складу парламенту на етапі остаточного ухвалення такого законопроекту) не може вважатися єдиним і визначальним фактором допустимості зміни Конституції.

Процедура внесення змін до Конституції передбачає відповідні рішення двох «суб’єктів» — політичної влади (Верховної Ради, Президента) та Суду. Законопроект про внесення змін до Конституції розглядається Верховною Радою за наявності висновку КСУ щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції (ст. 159 Конституції).

Передбачені розділом XIII Основного Закону «Внесення змін до Конституції України» обмеження стосовно внесення змін до Конституції мають переважно формально-юридичний характер. Але існують ще й сутнісні (змістові) обмеження, пов’язані з об’єктивною потребою в зміні Конституції, неприпустимістю ухвалення змін, які погіршують конституційне регулювання суспільних відносин, а також змін, які передбачають скасування чи обмеження прав людини або спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Частина таких обмежень прямо передбачена ст. 157 Конституції, а частина випливає з правової природи Конституції, її цілісності та системності як акта найвищої юридичної сили, засад конституційного ладу тощо.

Політична влада має бути обмежена (самообмежена) в можливості довільно (а тим більше свавільно) змінювати Конституцію. Розглядаючи питання про внесення змін до Конституції, Верховна Рада повинна виходити з того, що в такому випадку вона не просто здійснює законодавчу владу, а ще й виконує функцію установчої влади народу. При цьому така функція є головною, а тому можливість зміни Конституції жодним чином не може зводитися до наявності потрібної для здійснення такої зміни більшості та кваліфікованої більшості від конституційного складу Верховної Ради.

Той факт, що упродовж невеликого проміжку часу питання представництва іншої особи в суді спочатку було врегульоване на конституційному рівні, а тепер пропонується вирішувати його на рівні «звичайного» закону, дозволяє однозначно констатувати, що одному з цих рішень явно бракує обґрунтованості, продуманості та виваженості. Вочевидь одне з цих діаметрально протилежних за своїм змістом рішень є неправильним (помилковим).

Викладене давало Суду підстави аргументовано висловити у Висновку свою позицію стосовно неприпустимості безпідставної (довільної) зміни Конституції лише на підставі наявності відповідної політичної волі та парламентської більшості для реалізації таких повноважень. Це доцільно було б зробити з метою забезпечення Судом правової охорони та захисту Конституції, а саме для того, щоб не допустити у майбутньому повторення схожих ситуацій.

Слід ще раз наголосити, що в нинішній ситуації попередній конституційний контроль ускладнюється одночасним поданням семи законопроектів щодо внесення змін до Конституції. Тому вирішуючи питання щодо ухвалення конституційних змін, потрібно виходити з того, що Конституція є цілісним актом, її положення мають перебувати у системному взаємозв’язку й кожна зміна повинна бути органічно імплементована в текст Основного Закону та узгоджуватися з усіма іншими конституційними нормами.

При одночасному внесенні великої кількості змін до Конституції (тим більше, різними законопроектами) виникають складності, що зумовлюються, окрім іншого, різним часом запровадження таких змін та можливістю взагалі неприйняття окремих з них. Зазначене спричиняє ризики безсистемної зміни Конституції (розбалансування її положень), на що Суду також варто було у Висновку звернути увагу Верховної Ради.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути