Законодавство
Право релігійної організації на власну назву не є абсолютним
Як ми вже писали, Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 4-р/2022, яким визнав таким, що відповідає Конституції України, Закон України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об’єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» № 2662-VIII (справа щодо повної назви релігійних організацій).
Суд виходив із того, що свобода є фундаментальною цінністю для демократичної держави. Відповідно до ст. 35 Основного Закону кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.
Водночас у цій справі Суд з’ясував мету запроваджених обмежень права на свободу віросповідання в поєднанні із правом на свободу об’єднання та відповідності таких обмежень міжнародним стандартам права на свободу релігії.
Суд враховував не лише ймовірні (гіпотетичні) ризики, що могли існувати у процесі ухвалення Закону № 2662–VIII, але й реальні наслідки та загрози від діяльності релігійних організацій (об’єднань), керівний центр (управління) яких знаходиться поза межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала її територію, в умовах тривалої повномасштабної загарбницької війни стосовно Української держави, посягання на її суверенітет, територіальну цілісність та життя людей.
Читайте також: Діяльність проросійських релігійних організацій припинять
Держава має право застосувати заходи, що обмежують свободу релігії, зокрема із міркувань громадського порядку (ст. 35 Основного Закону) або національної безпеки (ст. 36 Основного Закону) тощо.
Релігійні групи (об’єднання) можуть за своїм вибором обрати собі назву, керуючись власними догмами, канонами, принципами тощо. Утім, це не означає, що право на власну назву є абсолютним. На право релігійної організації мати власну назву поширюються обмеження, установлені національними та міжнародними нормами відповідно до правомірної (легітимної) мети.
Метою Закону № 2662–VIII є забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також забезпечення суспільства повною та достовірною інформацію.
Отже, законодавець, унормовуючи порядок здійснення реєстраційно-облікової діяльності стосовно релігійних організацій (об’єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням) у державі-агресорі, мав право застосувати обмеження у вигляді обов’язку таких релігійних організацій (об’єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити це в своїх установчих документах. У цьому контексті Суд урахував рішення Європейського Суду з прав людини у справі Ільїн та інші проти України, де зокрема зазначено: «сам факт того, що держава вимагає від релігійної організації, що бажає бути зареєстрованою, узяти назву, яка унеможливлює введення в оману вірян та суспільство загалом і завдяки якій є можливим її відрізняти від уже наявних організацій, у принципі, можна вважати виправданим обмеженням її права вільно обирати свою назву».
Тож Суд дійшов висновку, що обмеження свободи віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об’єднання в частині обов’язку уточнення назви релігійних організацій є правомірними, а отже – допустимими.
Читайте також: Визнано неконституційним припис, який унеможливлював перерахунок пенсій держслужбовцям
Конституція України та низка міжнародних договорів допускають можливість обмежувати права людини за певних обставин та умов. До числа таких обставин належать акти збройної агресії, які ставлять під загрозу не лише територіальну цілісність держави, що зазнала збройного нападу, її політичну незалежність, державний суверенітет, а й існування самої держави, що є об’єктом агресії, як такої.
Такими заходами, зокрема є обмеження доступу священнослужителів релігійної організації (об’єднання), яка є структурою іноземної релігійної організації (об’єднання) і підпорядкована її керівному центрові. Вільний доступ таких священнослужителів до частин збройних сил держави, що зазнала агресії, створює істотні ризики для військовослужбовців.
Таким чином, Суд вважає, що зазначене обмеження також є правомірним (легітимним) за своєю метою та об’єктивно виправданим, оскільки сприяє забезпеченню обороноздатності держави й боєздатності підрозділів її Збройних сил в умовах збройної агресії, відповідає критеріям обмежень, дозволених у демократичному суспільстві, а отже – є конституційним.
Приписи Закону № 2662–VIII загалом мають легітимне юридичне підґрунтя, оскільки вони ухвалені в конституційний спосіб, вони визначають правомірну мету, є потрібними для демократичного суспільства та відповідають нагальній суспільній потребі в Україні.
