Законодавство
Визнано неконституційним скасування рішення реєстратора про державну реєстрацію прав на майно в результаті розгляду скарги на таке рішення
Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення № 9-р(ІІ)/2022 у справі за конституційною скаргою Товариства щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого припису ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
У Рішенні йдеться про те, що державні реєстратори здійснили державну реєстрацію права власності Товариства на об’єкт незавершеного будівництва. Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Міністерства юстиції України зі скаргою, в якій заявив клопотання про скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію права власності Товариства, посилаючись, зокрема на те, що «Одеська міська рада в особі КП «Теплопостачання міста Одеса» є титульним власником» майна, право власності на яке зареєстровано за Товариством, тому «у результаті проведення незаконних реєстраційних дій з власності територіальної громади міста Одеси вибуло комунальне майно». Міністерство юстиції України задовольнило скаргу Департаменту та скасувало рішення про державну реєстрацію права власності Товариства на нерухоме майно в зв’язку з помилками, що були допущені державними реєстраторами.
Суб’єкт права на конституційну скаргу твердив, що оспорюваний ним припис ст. 37 Закону є неконституційним, оскільки надає Міністерству юстиції України повноваження позбавляти особу права власності шляхом скасування державної реєстрації на підставі помилок, допущених державним реєстратором, чим порушує приписи ч. 4 ст. 41 Конституції України, згідно з якими право власності є непорушним. Окрім того, на його думку, зазначеним приписом встановлено відповідальність особи – власника нерухомого майна – за помилки, допущені державним реєстратором як представником держави, що є «абсолютно протилежним» ч. 2 ст. 3 Конституції України, відповідно до якої держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Конституційний Суд України визнав предметом конституційного контролю в цій справі окремий припис п. 1 ч. 7 ст. 37 Закону в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення механізму протидії рейдерству» від 12 травня 2022 р. № 2255–IХ, а саме: «скасування рішення державного реєстратора».
Читайте також: Як накладається QR-код на нотаріальні документи?
Оцінюючи конституційність оспорюваного припису ст. 37 Закону, Конституційний Суд України виходив з того, що право власності не є абсолютним і може зазнавати обмежень. Однак будь-яке втручання в право власності має ґрунтуватися на законі, мати правомірну мету та бути домірним. Втручання держави у конституційне право можливе на підставі приписів, що відповідають вимозі юридичної визначеності, яка вимагає, щоб юридичні норми були зрозумілими й точними, а також щоб їхньою метою було забезпечення передбачності ситуацій та правовідносин та лише за допомогою засобів, які є домірними.
Даючи оцінку оспорюваному припису ст. 37 Закону в зазначеному аспекті, Конституційний Суд України констатує, що ухвалення Міністерством юстиції України рішення про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно може бути кваліфіковано, насамперед, як припинення офіційного визнання і підтвердження державою юридичного факту набуття особою такого права власності внаслідок чого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносять запис про скасування державної реєстрації права власності. Отже, особа втрачає можливість вільно та на власний розсуд розпоряджатися своєю власністю. Крім того, в оспорюваному приписі ст. 37 Закону немає чіткої та зрозумілої вказівки на юридичні наслідки ухвалення Міністерством юстиції України рішення про скасування рішення про державну реєстрацію права власності в аспекті визначення особи власника майна. Отже, скасування Міністерством юстиції України на підставі оспорюваного припису ст. 37 Закону рішення про державну реєстрацію права власності спричиняє юридичну невизначеність у відносинах власності та обмежує Товариство в розпорядженні майном.
Відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України «Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов’язків держави». Конституційний Суд України стверджує, що держава зобов’язана гарантувати і забезпечити права і свободи людини у спосіб та в межах, визначених Конституцією та законами України, а також утриматись від притягнення особи до юридичної відповідальності або застосування до неї інших надмірних санкцій у разі помилкових або незаконних рішень, дій або бездіяльності органів державної влади та інших органів або осіб, які виконують функції держави.
У даному випадку підставою для скасування рішення державного реєстратора були помилкові дії та рішення державних реєстраторів, а не помилки або протиправні дії Товариства, однак оспорюваний припис ст. 37 Закону не надає Міністерству юстиції України повноважень ухвалювати рішення щодо виплати Товариству компенсації чи іншого виду належного відшкодування у зв’язку з тим, що втручання у його право власності відбулось унаслідок помилкових дій та рішень державних реєстраторів, тобто суб’єктів, які вчиняли дії та ухвалювали рішення на виконання функцій держави.
Читайте також: Вимога про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно є дієвим способом захисту прав щодо такого майна
Конституційний Суд України вважає, що оспорюваний припис ст. 37 Закону всупереч принципам «відповідальності держави перед людиною» та «добропорядного врядування» не встановлює домірних засобів втручання в право власності у випадках, коли підставою для скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно є помилкові рішення та дії державного реєстратора.
З огляду на наведене Конституційний Суд України визнав, що оспорюваний припис ст. 37 Закону суперечить ч. 2 ст. 3, ч. 1 ст. 8, ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України, отже, є неконституційним. Оспорюваний припис ст. 37 Закону, визнаний неконституційним, втрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
