Юридична практика
Загадки вироку Онищенку, або Чому НАБУ зупинилося на пів дорозі?
Юрій Котнюк, ЮВУ
П’ятого квітня Вищий антикорупційний суд заочно засудив до 15 років позбавлення волі колишнього народного депутата Олександра Онищенка, обвинуваченого в створенні злочинної організації, яка в 2014–2015 роках під виглядом спільної діяльності з видобування газу обікрала державу на 536 мільйонів гривень. Тим же вироком і також заочно до 12 років позбавлення волі була засуджена його спільниця Олена Павленко, що ж стосується решти двох десятків другорядних учасників, то вони ще в минулому десятилітті за угодою про визнання винуватості отримали непов’язані з ув’язненням покарання. Надзвичайно об’ємний текст вердикту «розлігся» аж на вісімсот сторінок, але він так і не прояснив, чому уникли відповідальності високопоставлені співробітники Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», без участі чи згоди яких були б неможливі ці фінансові махінації.
Анатомія спільної діяльності
Оскільки після викриття зазначених злочинів минуло майже вісім років, протягом яких люди могли призабути важливі деталі тих подій, нагадаємо, хто такий Олександр Онищенко і що таке спільна діяльність з видобування газу, свого часу практикована державною корпорацією «Укргазвидобування», яка до 2012 року мала статус Дочірньої компанії НАК «Нафтогаз України», а потім Акціонерного товариства, сто відсотків акцій якого належать тому ж Нафтогазу. Як відомо, Укргазвидобування з моменту свого створення зобов’язане було продавати весь видобутий ним газ для подальшої реалізації за пільговими цінами на потреби населення. Це спричиняло недоотримання прибутку й звужувало можливості для оновлення видобувного обладнання, а відтак і повноцінної експлуатації родовищ, оскільки часто доводилося консервувати свердловини, які ще могли видати на-гора чимало газу.
Читайте також: Не може вважатися корупційним правопорушенням отримання благодійної допомоги органом місцевого самоврядування, оскільки відсутній інтер
Саме тому з початку двотисячних років стала практикуватися так звана спільна діяльність (далі – СД) – щось на кшталт підприємства на паях, але без створення окремої юридичної особи. В цьому випадку Укргазвидобування вносило в СД свої свердловини, а приватна фірма – кошти, на які закуповувалася нова техніка. За умовами укладеного між ними договору інвестор набував статус оператора СД й організовував процес видобування газу, який продавався вже не за пільговими, а за ринковими цінами, і прибуток потім ділився пропорційно до вартості внесених вкладів. Для приватної компанії така форма співробітництва була вигідна тим, що не треба було платити великі гроші за отримання спеціального дозволу на видобування вуглеводнів і потім нести геологічні ризики, а для Укргазвидобування тим, що воно отримувало хоч якісь гроші зі своїх зупинених свердловин, які за інших обставин були би приречені стати металобрухтом.
Попервах такі договори про спільну діяльність укладалися з приватними компаніями, заснованими колишніми працівниками структур НАК «Нафтогаз України», які мали неабиякий досвід і по лінії видобування, і по лінії закупівлі необхідного обладнання, однак у подальшому це стало чимсь на кшталт корупційної годівнички для осіб, наближених до вищого керівництва держави. В таких випадках, по-перше, в СД передавалися свердловини, які зовсім ще не відпрацювали свій ресурс і могли видобувати газ без додаткової модернізації, по-друге, оператори СД не вкладали коштів у придбання нового обладнання, по-третє, видобутий газ продавався не за ринковими, а за штучно заниженими цінами, що давало мінімальний прибуток, половина якого діставалася державі в особі Укргазвидобування.
Безідейний, але корисний пристосуванець
Олександр Онищенко, який попервах носив прізвище Кадиров, став народним депутатом від Партії регіонів у 2012 році, вигравши вибори на 93-му окрузі, розташованому на півдні Київської області. Щирих прихильників Януковича в цих краях не водилося, тож для перемоги потрібні були як гроші, так і вміння співпрацювати з впливовими серед місцевого населення людьми. Будучи здібним бізнесменом, Онищенко ніколи не був ідейним регіоналом й усе своє свідоме життя займався торгівлею нафтопродуктами та автозаправними станціями. Депутатство для нього було бізнесом: він отримував можливість заробити на спільній діяльності з видобування газу, потім за ці гроші купував голоси виборців і, ставши депутатом, відпрацьовував їх «правильним» голосуванням. У рамках реалізації даного бізнес-проекту йому дали можливість придбати низку товариств з обмеженою відповідальністю, які ще в 2004–2007 роках уклали з Укргазвидобування договори СД. Хоча по кримінальній справі проходили тільки троє з них – це «Надра Геоцентр», «Карпатнадраінвест» і «Фірма «ХАС», які отримали в експлуатацію 59 свердловин різних родовищ, розташованих у Харківській та Полтавській областях.
У лютому 2014-го Онищенко увійшов до групи колишніх регіоналів, які здали Януковича й перейшли на бік нової влади, отримавши за це гарантії недоторканості свого бізнесу. Мало того, коли в стані переможців почалася гостра конкурентна боротьба між найбільшими партіями – прем’єрським «Народним фронтом» і президентським «Блоком Петра Порошенка», наш герой узяв сторону останнього й невдовзі став дуже наближеною до глави держави персоною, виконуючи делікатні й конфіденційні доручення, пов’язані з дискредитацією Арсенія Яценюка і його політичної сили. Варто згадати, що у Верховній Раді Онищенко був заступником голови Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, головою якого був Микола Мартиненко, один із головних грошових мішків «Народного фронту», і в 2015 році засоби масової інформації опублікували низку великих статей про те, як цей чоловік обкрадає Державну компанію «Енергоатом» на закупівлі обладнання за завищеними цінами.
Читайте також: Особливості здійснення спеціального досудового розслідування (СДР) чи індульгенція від ВАКС
Організатором цієї компрометаційної схеми називали Онищенка, який і не приховував своєї ролі в ній. Оприлюднені про Мартиненка відомості значною мірою підтвердилися, коли в квітні 2017-го його було притягнуто до кримінальної відповідальності детективами НАБУ, але тоді, у 2015-му, Онищенко став для «Народного фронту» ворогом номер один, і вони завзято почали шукати на нього компромат. Цікаво, що кримінальне провадження за фактами протиправної діяльності його компаній відкрило не НАБУ, а Міністерство внутрішніх справ, очолюване впливовим «фронтовиком» Арсеном Аваковим, але найбільшу активність на цій «ниві» проявила депутатка фракції «НФ» Тетяна Чорновіл, яка в червні 2015-го увірвавшись до розташованого в Миронівці офісу онищенковських фірм і перебравши на себе повноваження слідчого, почала знайомитися з документами, зібраними зі столів тамтешніх співробітниць. Нічого цікавого вона там, звичайно, не вичитала, але на відео виглядала доволі ефектно. Така вибіркова боротьба з корупцією справляла кумедне враження, оскільки в одній із нею залі Верховної Ради сидів колишній голова НАК «Нафтогаз України» Євген Бакулін, підозрюваний у набагато більших розкраданнях і звільнений від кримінального переслідування за нереабілітуючими обставинами, але це, на відміну від Онищенка, Тетяну Чорновіл абсолютно не цікавило.
Жертва реформування
Як відомо, протистояння між БПП і НФ завершилося компромісом: в квітні 2016-го Арсеній Яценюк добровільно залишив прем’єрське крісло, а його однопартієць Андрій Парубій отримав посаду спікера парламенту. Петро Порошенко в цій боротьбі, можна сказати, переміг, тож Онищенко, який доволі дієво йому допомагав, міг розраховувати якщо не на винагороду, то, принаймні, на комфортне існування, але заміть цього отримав кримінальне переслідування. Так, 15 червня того ж року почалися затримання співробітників його компаній, а 5 липня Верховна Рада задовольнила клопотання Генпрокурора й дала дозвіл на арешт і його самого. Правда, на той момент Онищенко вже перебував за межами країни, що наштовхує на припущення про наявність певних домовленостей із главою держави: коли Генеральна прокуратура того хотіла, вона затримувала депутатів прямо в приміщенні парламенту, а тут, видно, не дуже й хотілося.
Разом із тим виникає питання, чому вище керівництво держави допустило сам факт кримінального переслідування Онищенка, адже Порошенко завжди дивився крізь пальці на його фінансові махінації в сфері спільної діяльності з видобування газу, а жаги помсти, яка охопила серця депутатів фракції «Народного фронту», було для цього явно не досить. В даному випадку мав місце збіг обставин, який спричинив тиск з боку США, на чому варто зупинитися докладніше. Як відомо, в 2014 році, коли Європа перебувала в стані шоку від російської агресії проти України, керівництво Сполучених Штатів запропонувало лідерам європейських країн здійснити комплекс заходів щодо незалежності економіки континенту від російського газу: у планах було й будівництво терміналів для танкерів зі скрапленим газом, і нові газопроводи з Алжиру та Норвегії, й звичайно ж, збільшення внутрішнього видобування. В подальшому з усього переліченого щось частково було втілено лише в Польщі й країнах Балтії, але тоді, у 2015-му, цілком серйозно розглядався проект приватизації американськими компаніями АТ «Укргазвидобування», при чому на дуже вигідних для України умовах, коли надра залишаються в державній власності, дозволи на їх розробку – в зазначеного товариства, а от його акції переходять у власність іноземних інвесторів.
Якщо вірити поінформованим джерелам, то першим пунктом запропонованого американцями плану була повна ліквідація інституту спільної діяльності з приватними структурами, яких вони небезпідставно вважали корупційними присосками. Невідомо, так воно було, чи ні, але новий, призначений у червні 2015-го, керівник Укргазвидобування Олег Прохоренко розвернув бурхливу діяльність із розірвання в судовому порядку договорів СД через численні порушення їх умов, зокрема невнесенні інвестицій, продажу газу за зниженими цінами й несплаті податків, обов’язок сплати яких покладався на операторів СД. Саме на цій хвилі, не інакше як на вимогу американської сторони, до розслідування справи компаній Онищенка було підключене й НАБУ, яке до того жодним чином не цікавилося газовими схемами, проявляючи значно більший інтерес якраз до тих гігантів індустрії, з якими тісно була пов’язана комерційна діяльність представників «Народного фронту», зокрема Енергоатому й Одеського припортового заводу.
Взявшись за цю справу, детективи пред’явили Онищенку підозру в заволодінні коштами держави в сумі трьох мільярдів гривень: така цифра намалювалася складанням 1,6 млрд грн, отриманих від реалізації газу спільної діяльності, й 1,3 млрд грн несплачених податків у вигляді ренти за користування надрами. На момент завершення досудового розслідування обсяг претензій схуднув учетверо, і в складеному восени 2018 року обвинувальному акті йшлося вже про заволодіння лише 740 мільйонами гривень. Проте суд ще й цю цифру трошки обрізав і вироком від 05.04.2024 р. визнав Онищенка винним у продажі за заниженими цінами 567 мільйонів кубометрів природного газу, що заподіяло Укргазвидобуванню збиток у сумі 536 мільйонів гривень.
Пособники з державного сектора лишилися невідомими
Ось із цього місця ми підходимо до ключової загадки нашої історії: чому серед засуджених немає співробітників Нафтогазу чи принаймні Укргазвидобування? Про те, що вони повинні були там бути свідчить наступний факт: перший епізод продажу газу за заниженими цінами, визнаний судом доведеним, датований травнем 2014 року, останній – листопадом 2015-го. За умовами договорів СД підсумки фінансової діяльності мали підбиватися щоквартально, і з тексту вироку відомо, що їх аналізом займався цілий профільний департамент Укргазвидобування й аналогічний за функціями відділ інвестиційної діяльності в структурі Нафтогазу. Отже, не пізніше літа 2014-го керівництвом обох корпорацій мало бути поставлене питання щодо припинення невигідної для держави спільної діяльності й стягнення збитків, але воно було поставлене лише через рік по тому з призначенням Олега Прохоренка.
Мотиви бездіяльності державних менеджерів легко пояснити тим, що вони були в долі, але чим пояснити бездіяльність детективів щодо їх кримінального переслідування? Із засобів масової інформації можна дізнатися, що директор НАБУ Артем Ситник на численних прес-конференціях натхненно розповідав про те, скільки вони викрили бухгалтерок, секретарок і прибиральниць компаній Онищенка, які входили до складу створеної ним злочинної організації, але наглухо замикався, коли в нього питали про причетність до фінансових махінацій посадових осіб Укргазвидобування.
Перше логічне припущення такої поведінки полягає в тому, що на нього тиснув Петро Порошенко, який не хотів, аби це розслідування зайшло надто далеко, проте внаслідок співставлення фактів така версія неодмінно відпаде. Так, у в березні 2017 року детективи НАБУ затримали колишнього голову Державної фіскальної служби Романа Насірова за підозрою в тому, що він сприяв Онищенку ухилитися від сплати згаданих вище податків за користування надрами в сумі 1,3 млрд грн. А Насіров, нагадаємо, до свого призначення в ДФС був депутатом від Блоку Петра Порошенка, з яким до парламентського періоду свого життя мав чимало спільних бізнес-інтересів, словом належав до вузького кола дуже наближених до глави держави персон, бо інакше не отримав би таку цікаву посаду. Та незважаючи на таку наближеність, Порошенко не зміг захистити його від переслідування з боку НАБУ, тож якщо детективи знайшли можливість посадити Насірова, то тим більше змогли би запроторити до в’язниці й когось із пособників Онищенка серед керівництва Укргазвидобування чи й самого Нафтогазу.
Таким чином робимо логічний висновок, що в Національного антикорупційного бюро не було бажання розкручувати далі газову справу. Непрямим свідченням тому є наступна обставина. Детектив НАБУ в процесуальному плані дуже обмежений у своїх діях – він не може без згоди прокурора пред’явити зловмиснику підозру, а без згоди суду обрати йому запобіжний захід. Але в арсеналі працівників цього відомства є інший вагомий інструмент – засоби масової інформації, яким вони в ситуаціях крайньої необхідності негласно зливають окремі відомості, що становлять таємницю слідства. Детективи часто користуються такою можливістю, але в справі Онищенка не спостерігалося жодного зливу щодо його спільників чи пособників з числа керівників державних підприємств.
Фактор Коболєва
Хто ж був тією надзвичайно впливовою людиною, здатною відбити в детективів НАБУ бажання надто глибоко копати справу Онищенка? Про це знає лише вузьке коло людей, котрі поки що воліють тримати язик за зубами. Прямої відповіді на це питання ми від них навряд чи отримаємо, але можемо її вирахувати знову ж таки шляхом співставлення фактів. Для цього треба перш за все згадати, хто в період діяльності злочинної організації Онищенка очолював НАК «Нафтогаз України» і АТ «Укргазвидобування». Це відомо всім: головою Нафтогазу в березні 2014-го було призначено Андрія Коболєва, де він змінив уже згадуваного вище Євгена Бакуліна, а головою Укргазвидобування тоді ж став Сергій Костюк, попередником якого був один із менеджерів Дмитра Фірташа Юрій Борисов. Цей Костюк дуже швидко – в грудні того ж року – спалився на продажі за зниженими цінами скрапленого газу на користь однієї з комерційних структур, яка належала членам парламентської групи «Воля народу», яка, власне, й делегувала зловмисника на цю посаду. Правда його швидко й «відмазали», організувавши ухвалення виправдувального вироку, але сам факт кримінального переслідування свідчить про те, що Костюк до касти недоторканих на належав і впливу на НАБУ мати не міг.
Раз так, то з усіх можливих варіантів лишається Андрій Коболєв. Для перевірки реальності цього припущення необхідно відповісти на два питання: чи міг він за своїм, так би мовити, біологічним складом бути спроможним до вчинення посадових злочинів, і чи були в нього настільки потужні покровителі, здатні забезпечити імунітет від кримінального переслідування? Почнемо з останнього пункту – такі покровителі в нього були, оскільки одразу ж після призначення на посаду Коболєв примудрився втертися в довіру американського лобі, яке зробило на нього основну ставку в своєму прагненні реформувати українську нафтогазову галузь. США були найбільшим донором і кредитором нашої країни, тож тамтешні правлячі кола мали неабиякий вплив і на Президента України, і на уряд, і безпосередньо на НАБУ. Саме тому Коболєв сім років вважався непотоплюваним, аж поки навесні 2021-го, після приходу в Білий дім Джозефа Байдена, з якихось невідомих причин втратив довіру своїх заокеанських босів, а з нею й посаду.
Тепер повернімося до першого питання – про чистоту його «обліко морале». За цим реформатором тягнеться величезний корупційних шлейф. При ньому Коломойський як у себе вдома хазяйнував в «Укртранснафті» й «Укрнафті», хоча Нафтогаз у них, відповідно, мав пакети в 100 відсотків акцій і 50 відсотків плюс одна акція. При ньому шахрайські структури «Турболінкс» і «Турботрейд» стягували з Нафтогазу в судовому порядку сотні мільйонів гривень за поставку обладнання, яке насправді не поставлялося. При ньому Нафтогаз подавав позови проти свого ж дочірнього утворення під назвою «Укртрансгаз» багатомільярдні позови, виключною метою яких було отримання адвокатами багатомільйонних гонорарів. Ну а найбільше цей чоловік запам’ятався тим, що в травні 2018 року сам собі незаконно видав премію 10 мільйонів доларів США з нагоди виграного в російського «Газпрому» процесу в Арбітражному інституті Торгової палати Стокгольму, за що в січні 2023-го його було притягнуто до кримінальної відповідальності детективами НАБУ. Тож не буде сенсації, якщо вони одного дня повідомлять йому про підозру в пособництві розкраданню державних коштів ще й секторі спільної діяльності з видобування газу у 2014–2015 роках.
Джерело: Юридичний вісник України
